Ми вимушені говорити про секс та статеву належність заради реакціоністського спротиву подразникам, які, у свою чергу, моделюють на цій тематиці власну «ідеологію». Хоча означити цей комплекс виключно соціальних примх меншості, як «ідеологія» – досить нісенітно. Активісти подібних організацій, маскуючись під захисників свобод окремої особистості, насправді вдаються до певного авторитарного конструкту нав’язування більшості інтересів меншості , що вщент руйнує основні тези їх руху. Їх фанатичне прагнення легітимізації у правовому полі, без наявних прямих репресій жіночого населення та агресивна пропаганда тільки підтверджують цю думку.
Коли представники феміністичної ідеї будують моделі «актуальності питання», наповнюючи її аргументацією з умовного «прогресу», тим самим ставлять розвиток цивілізації понад свого буття і тоді вони стають заручниками сучасності, а не визволителями. Виходячи з цього, можна дійти до висновку, що порятунок від тягарю часу потрібен саме їм, адже той самий «прогрес» створює їм додатковий дискомфорт, нав'язливі ідеї, хронічне незадоволення. Напевно несподіваним відкриттям для них стане той факт, що консерватори ще більш гостріше відчувають недоліки епохи.
Проте, у них є підстави очікувати на перемогу через інструментарій світової політики, який також використовується урядами для пригнічення особистості, громади, окремої нації, а потенційно, і людства загалом.
Вже достатньо часу минуло, як жінки отримали право голосу на виборах керівництва держави. Можемо зробити висновок, що голосують вони кепсько, як і більшість чоловіків (спираючись на результати виборів Президента України 2014 року). Участь жінок у обранні голови держави не призвело до фундаментальних змін, а тільки розширило діапазон впливу політтехнологій на електорат. Жінки отримали право голосу і також наслідували безвідповідальне відношення до вибору в демократичному суспільстві. Пропоную не звертатись до витоків суфражистського руху, а розглянути сучасність, коли демократизоване суспільство надає повні права жінкам, а нещадний бунт тільки радикалізується.
Україна, звичайно, потребує активної громадянської позиції жінок, як і всього населення загалом. В нашій історії ми маємо видатних постатей жіночого спротиву серед «Союзу Українок» у міжвоєнній Галичині, як наприклад : Олена Федак-Шепарович (сестра дружин Євгена Коновальця і Андрія Мельника), Мілена Рудницька, Іванна Блажкевич та інші патріотки, що мали за мету об’єднуватись у жіночі громади заради національного визволення. У часи занепаду держави, окупації та національного пригнічення жінка має повстати разом з чоловіками на захист майбутнього держави або/та власних дітей, бо разом з громадянськими правами невід’ємно існують обов’язки.
Феміністичний рух відверто видозмінює поняття «статі» вдало маніпулюючи соціальними акцентами у суспільстві. Від статистичних показників різниці між заробітної плати жінок і чоловіків до окремих інцидентів побутового насильства використовуються заради суспільного заклику до переосмислення ролі статі у соціумі. Проте, замість конструктивної діяльності по захисту жіночності, діячі радикальних гуртків перебудовують основи цього поняття. Треба зазначити, що бачення засобів боротьби дуже різняться у середовищі, але більшість з них базуються на руйнуванні фундаментальних понять, зіставляючи їх з ілюзорними соціальними термінами, або зовсім зухвало відрікаючись від власного єства. Також, серед інших, суттєво виділяються думки щодо «повного домінування» жіночої статі над чоловічою. Не зрозуміло тільки, навіщо ми взагалі маємо вислуховувати вербальні проекції фантазій окремих жінок.
Замість того, щоб повноцінно реалізовувати жіночу стать та досягти вершини власної природи, вони націлені зайняти домінуючу позицію чоловіка у суспільстві, проте не стають воїнами, а лише переймають «побутові», низинні атрибути. Пропозиція жінки до оточуючих не сприймати її як «жінку» подібно до відмови бути Людиною, а перетворитись на представника тваринного світу. Вони намагаються розбити сакральне поняття «жінки» і демонтувати міфологізацію жіночої статі, на що отримують цілком справедливу критику, яка звинувачує їх у примітивному бажанні стати чоловіком . Навіть певні захисники прав жінок засуджують їх прагнення до «маскулінності», бо брутальне «очоловічування» статі ніяк не наближує до кінцевої мети, себто тріумфу жінки. Представниці феміністичної боротьби, самі того не усвідомлюючи до кінця, заганяють себе у глухий кут протистояння з засадничими принципами і ймовірно розгубившись, намагаються привертати до себе увагу через флешмоби з «мокрим протестом», для якого потрібно справити нужду у штани та виставити фотографію з хештегом #PissForEquality. Бунтівний акт з сечею виглядає вкрай незграбно та сміховинно, що тільки відтворює кризовий стан їхньої ідеї. Будь-яка позиція з ультра ліберального середовища не віднайде місце у сприйнятті громади до того моменту, поки механізм світової політики не візьме їх в обіг. Спостерігаючи фатальну залежність прибічників «прогресивних ідей» від рішення панівних еліт, можна сказати, що у сучасності консервативна позиція на традиційності – більш анархічна.
По інший бік барикад у своєму протистоянні вони бачать не тільки консерваторів, але і решту жінок, які «піддаються патріархальному світу», замість того, щоб долучитись до конфронтації. Серед них ми також стикаємось з іншою натурою симптоматичності. З консервативного огляду на тенденційний розвиток жінок у сучасному суспільстві можемо вивести невтішні висновки. В сутності, навіть поза межами феміністичного середовища, продовжується процес знецінення жіночності. Відвертість у одязі, вульгарна поведінка, хаотичне статеве життя та інші особливості, які вже не засуджуються у суспільстві, а здоровий осуд непристойних звичаїв називають «ханжеським», зайвим святенництвом, надмірним пуризмом. Відтепер, руйнівний прогрес здається нестримним, так як трансформується у проблеми не одного покоління, які виховували наступну генерацію. Публічні диспути про мораль поступово зникають з нашого інформаційного простору. Звичайно, певні етичні зітхання зустрічаються у людей старшого віку, що нині називають «старістю», а ми їх чуємо, як примарні відголоски минулого. Загальний стан занепаду відомий кожному. Проте, руйнація відбувається не так стрімко, якби того воліли адепти «прогресу».
Фемінізм «третьої хвилі» дарував нам нову форму протесту, як «Хода шльондр», наприклад. Дівчата виступають за право вдягати провокативний одяг, або ж бути оголеними у публічних місцях. Звичайно, вони змалювали основні тези, як захист жертв сексуального насильства та проти «віктимблеймінгу» (визнання певної відповідальності жертви у злочині).
Консервативна позиція щодо жіночності стрімко просідає між протистоянням двох векторів прогрессізації жіночної статі, коли одні виборюють право на разючу сексуальність, а інші – на нищівну рівність статі. Необхідно усвідомити, що бути «противником прогресу» не вказує на протилежну підтримку «регресу», як може здаватись поверхневим розумам ліво-ліберальної думки. Ми маємо бути проти прогресу, як поняття, тобто заперечувати його існування взагалі, але при цьому стверджувати лінійність часу. Немає прогресу – немає проблеми з прогресом, а існують приватні питання щодо окремих особистостей. Якщо вони відштовхуються від еволюції, нав’язуючи принципи соціального розвитку, які автоматично анулюють вічні цінності, то ми маємо стояти на константному базисі Істини. Фундамент їх думки завжди буде хитатись та розповзатись під впливом хвильових тенденцій, проте наразі ці розкачування стосуються кожного.
Спершу, відокремлюють поняття «кохання» і «секс». Сьогодні створюють нову модель: «секс=кохання». Жінка західної цивілізації вже не будує відносини з чоловіком на Святому письмі, (або ж хоча б на «Метафізиці статі» барона Еволи). Саме явлення емансипації створює нові, додаткові проблеми у шлюбних відносинах, рішення яких вони шукають у псевдо наукових обґрунтуваннях від психотерапії, або, в окремих випадках, сексології. Подібний позитивістський підхід до чуттєвих відносин намагається вщент мінімізувати роль інтуїтивного поклику серця. Акценти на «низинних потребах» є нічим іншим, як фактор виродження Людини. Я передбачаю, що потенційно настане момент, коли кохання будуть висміювати та перенесуть в утопічний перелік «пережитків минулого» разом з іншими чудовими і справді важливими явищами.
Поміж дискусій на площині психоаналізу, ми можемо зустріти демагогію фемінізму навіть на рівні теології. «feminist theology» ще не стало широко відомим явищем в українському просторі, проте у західній цивілізації вже зайняло певну нішу серед вірян християнської церкви. Відштовхуючись від істинної рівності жінок і чоловіків перед Богом (Галатам 3:28), деякі витії феміністичної теології раптово занурюються у фантастичний вимір конспірології за доказами жіночної сутності Христа (він же Софія, на їх думку) та вперто кружляють навколо етимології деяких з імен Бога (або навіть визначенням Духа Святого) в біблейському івриті, які, на іх думку, вважаються жіночого роду. Проте для більшості феміністок сучасності подібна полеміка не є актуальною, так як їх думка базується на секуляризації суспільства, для секуляризації і завдяки секуляризації.
Звичайно, сучасні феміністки вже не використовують поняття статі («sex»), використовуючи «гендер» («gender»). Фактично, вони зухвало замішують біологічні ознаки з соціальними характеристиками і, як не дивно, подібні махінації приживаються в суспільстві.
Не маю жодних підстав заперечувати, або ж стверджувати наукову позицію про «первісну безстатевість ембріона». Проте нам відомо беззаперечно, що ми не коригуємо вибір власної статі. Отже, можемо не безпідставно припустити, що певним «моделюванням» її вони зіставляють себе з Творцем. До речі, подібна девіація підпадає під загальновідомий «комплекс Бога». Термінологію сукупності розладів поведінки, за якої людина відображає себе в ілюзії подібності до Бога, вивела психоаналітика, шанована багатьма прихильниками конструкту "гендера".
Перебудова ознак окремої статі спровокувала перекроювання різниці між біологічними відмінностями чоловіків і жінок, що неминуче призвело до залучення активістів феміністичного руху до боротьби ЛГБТ спільнот, трансгендерів та інших.