Політономія

Ярослав Антонюк Після поразки української революції розпочався новий етап національно-визвольних змагань в умовах окупації. По всій Волині почали стихійно виникати підпільні повстанські організації різної ідеологічної спрямованості які розвивалися на платформі державності, соборності та незалежності української нації. Найбільш активними були : Українська Революційно-Повстанська Організація (УРПО), Українська Військова Організація (УВО), Спілка Визволення України (СВУ), Українська Червона Повстанська Армія (УЧПА), Братство Українських Державників (БУД), Український Національний Козачий Рух (УНКОР), Всеукраїнський Повстанський Центр (ВПЦ), Комуністична Партія Західної України (КПЗУ), Організація Українських Націоналістів (ОУН) та багато інших. Саме ці політичні організації повели активну пропагандистську і диверсійно-підривну діяльність надіючись за сприяння міжнародних обставин відродити українську державність. Таким чином влітку 1922 року на Волині організаційно було завершено оформлення об’єднаного національно-визвольного руху, який мав три ідеологічні вектори спрямуванння, а саме : комуністичний, що передбачав побудову української держави в складі УРСР ; ліберальний – побудова української держави під протекторатом Польщі (Варшавські домовленості) і націоналістичний – побудова української незалежної держави. Всі політичні українські угрупування мали свої збройні формування в яких діяли відділи, які відповідали за розвідку, контррозвідку та спецоперації. Як не парадоксально, перші спецвідділи українського національно-визвольного руху на Волині започаткували ще в 1920 р. державні інституції Радянської України. В травні 1920 р. відбувся пленум ЦК КП(б)У, який розглядав питання про організацію агентурно-розвідувальних боївок на територіях сусідніх держав, що розташовані на захід від Радянської України. Вже 8 червня цього ж року постановою реввійськради за № 245 було утворено Закордонний відділ (Закордот), який був підпорядкований ВУЧК. В структурі „Закордоту” значилися відділи та підвідділи, які займалися розвідкою, контррозвідкою, бойовими спецопераціями, пропагандистським і матеріальним забезпеченням тощо. Вся окупована територія тогочасної України була поділена на чотири військові сектори (дільниці): Поділля, Волинь, Київщина. Територія Великої Волині (Волинське воєводство) була поділена на десять військових повітових організацій : Володимир-Волинський, Горохів, Дубно, Здолбунів, Ковель, Костопіль, Кременець, Луцьк, Любомль, Рівне. В кожному повіті організовувалися партизанські невеликі загони та розвідувально-диверсійні групи. Така діяльність отримала назву „активна розвідка”. Їх щомісячний бютжет лише на теренах Волині складав понад 1000 американських доларів.(1) Саме на „Закордот” було покладено вишколення кадрів організаторів партизанського руху на Волині. На підтвердження вищесказаного наведу декілька фактів. Лише 4 червня 1921 року „Закордотом” було відправлено південному відділенню для озброєння агентурно-диверсійних груп : кулемети системи „Льюіс” – 29 штук, системи „Шоша” – 50, набоїв для кулеметів – 256000 штук, гвинтівок – 250 штук, набоїв для гвинтівок – 270000 штук, французьких гранат – 310 штук, бомб „Новицького” – 400 штук, динаміту з капсулами – 15 пудів, проксиліна з капсулами – 20 пудів, толу з капсулами – 20 пудів, траксалинових шашок з капсулами – 100 штук, машинок для підриву – 3 штуки, біноклів польових – 5 штук.(2) Незважаючи на конспіративні методи роботи „Закордоту” (всі відділи працювали під прикриттям виробничих кооперативів) польська контррозвідка при сприянні працівника „Закордоту” – Котовича у вересні 1921 р. повністю розконспіровує діяльність даної спецструктури. 25 вересня 1921 р. Міністерство закордонних справ Польщі звернулося до уряду УРСР з нотою протесту в якій зазначалося, що : „..в розпоряджені польського уряду є великий матеріал, що незаперечно свідчить про те, що український уряд не лише терпить, а й сам бере участь в діях, спрямованих на підрив законного польського уряду і повалення соціального ладу в Польщі”. Характерно й те, що в даній ноті ставилося питання про те, що працівники „Закордоту”, зокрема – Маркус пропонував в інструкціях для своїх підлеглих створювати бойові групи спільно з українськими націоналістами. Після даних подій „Закордот” був ліквідований. Починаючи з 1923 р. ВЧК та ДПУ приступили до масового формування спецбоївок різного ідеологічного спрямування, але антипольського напрямку. Так за короткий проміжок часу в містечках : Олевськ, Козятин, Коростень, Славута були організовані агентурно-диверсійні школи через які пройшли сотні волинян. Із протоколу допиту Андрійчука Гаврила, який провила польська поліція дізнаємося, що він разом із своїм другом 1 жовтня 1924 року перейшов українсько-польський кордон по причині їх призову до лав польської армії. Після перевірки Андрійчука було направлено в диверсійну школу, що в місті Славута, а після закінчення вишколу перекинуто в один із партизанських загонів. Протягом 1921-1923 рр. на теренах Волині активно діяли великі партизанські загони під командуванням : Радюка, Шергіна, Степенка та інші. Лише за останні три місяці 1923 р. на теренах Волинського воєводства було зареєстровано 78 диверсійно-терористичних актів. А в 1924 р. вже було 257 збройних антипольських виступів, з яких 77 пов’язаних з вбивствами і 245 з підпалами. Лише в лютому 1925 р. до суду було притягнуто 101 учасник українських військових формувань різного політичного напрямку.(3) Таким чином діяльність українського національно-визвольного руху, який опирався на антипольське підгрунття та широкі верстви місцевого населення набирав все більшого і більшого масштабу. Волинський воєвода так охарактеризував тогочасну ситуацію : „ Ми мусимо визнати, що місцеве населення ненавидить нас. Коли не вживемо рішучих заходів, то зустрінемося з дуже неприємними наслідками”. Проте поступок місцевому українському населенню зі сторони польської адміністрації зроблено не було, а тому і нападі лунали постріли, горіли панські маєтки та державні будівлі. З’явилося чимало агітаторів, які вели розмови про близький кінець Другої Речі Посполитої і радили селянам не поспішати сплачувати податки. Скрізь говорили, що незабаром має вибухнути загальне селянське повстання, що в таємних місцях вже заготовлені гармати, кулемети, гвинтівки, револьвери та цілі мішки патронів куплених у Варшаві. Дуже погіршив соціально-політичну ситуацію і такий чинник як неврожай, що привело до великого недобору врожаю зернових. В цей же період Радянська Україна, через представництво Червоного Хреста в Польщі, бере дозвіл на відправку 12 вагонів зерна для населення Ковельського та Камінь-Каширського повітів. Дану ситуацію вирішили повністю використати радянські спецслужби та український національно-визвольний рух під керівництвом націонал-комуністів. Комуністичний рух на Волині організаційно оформився в серпні 1923 р. й за своїм складом був неоднорідним. В ньому переважали колишні члени Української Соціал-Демократичної партії (УСДП), місцеві марксиські осередки та легалізовані агентурні групи ВУЧК. Тому не дивно, що з самого початку свого існування місцеве керівництво КПЗУ почало проводити свою власну політику, яка передбачала утворення єдиного та мирного антипольського фронту. Цей процес активно підтримало центральне керівництво КПЗУ на чолі з М.Заячківським та місцеве та чолі із секретарем Волинського окружкому Г.В.Іваненком. В короткий термін було знайдено порозуміння з керівництвом Української Військової Організації (УВО) і її досвід широко впроваджувався в діяльність бойових груп КПЗУ. Розроблялися та здійснювалися спільні антипольські акції. Ось як охарактеризував тогочасну діяльність Волинського окружкому новоутворений (1934 р.) секретаріат ЦК КПЗУ : „ Всі дотеперішні школи КПЗУ, як було виявлено відповідними органами в УРСР були школами увівських саботажників”.(4) В грудні 1924 р. на повітовій конференції, що проходила в м.Ковелі уповноважений ЦК КПЗУ П.Кравченко, псевдо „Форналь” та секретар Володимир-Волинського повітового комітету КПЗУ В.Крайц, псевдо „Барвінченко”, створили свій крайовий комітет з метою підняти повстання і відірвати Волинь від Польщі. Вже через півтора місяці Віктор Крайц доповідав, що лише в одному Володимир-Волинському повіті організована бригада в кількості п’ять тисяч чоловік які : „ категорично жадають повстання”.(5) Польські націонал-комуністи, які були при керівництві КПЗУ, не були зацікавлені тваким розвитком подій. В їх плани не входило відірвати Західну Україну від Польщі, а тому вони всіляко почали перешкоджати організації повстанських груп, що привело до повної розконспірації збройного підпілля. Польській поліції вдалося дістати документи про організацію збройного повстання на Волині, а ряд керівників повіткому КПЗУ добровільно пішли на співпрацю з польською поліцією. Сепаратистське повстання мало дуже трагічні наслідки для всього комуністичного революційно-визвольного руху. 1 квітня 1925 р. пройшли масові арешти в результаті яких було арештовано весь керівний склад Ковельського окружкому КПЗУ та розгромлені всі партизанські групи і більшість розвідувально-диверсійних відділів. Тюрми Володимир-Волинська, Ковеля, Луцька і Горохова були переповнені. По цій справі проходило близько півтори тисячі волинських патріотів різного ідеологічного спрямування. Судовий процес тривав 58 днів. Дев’ять чоловік було засуджено на довічне ув’язнення. Цей період характерний і тим, що започаткував розмежування спільної революційної діяльності комуністичного та націоналістичного рухів. Враховуючи складність ситуації на Волині керівництво УРСР приймає таємну постанову, яка передбачає негайну ліквідацію „активної розвідки”, а на її місці створюються „конспіративні комендатури”.”Ці організації активні тільки під час військових дій. У мирний час вони вивчають військові об’єкти, тил противника, вивчають людей, налагоджують види зв’язку тощо. З партією вони жодним чином не пов’язані, а їх працівники не є членами партії” – відмічалося в даній постанові. Саме з цього часу слід вважати повну ліквідацію спецвідділів, які були підпорядковані українському революційно-визвольному руху комуністичної орієнтації. Всі вцілілі розвідувально-диверсійні групи, що знаходилися на Волині були легалізовані та передані центральним органам ДПУ та ГРУ Червоної Армії. Тому вся подальша діяльність даних спецорганів класифікується як діяльність агентури СРСР, що не має ніякого відношення до українського революційно-визвольного руху комуністичної орієнтації. Для підтвердження своїх слів наведу приклад діяльності агентурної групи ВЧК-ДПУ що діяла в Ковельському повіті з 1921 по 1931 рр. Влітку 1921 р. в м.Балашова головою ВЧК було організовано розвідувально-диверсійну групу яка повинна була діяти на теренах Волинського воєводства. В цю групу увійшли чотири чоловіки, а саме : Оксенюк Антон Андрійович – член ВКП(б), співробітник ВЧК, Оксенюк Хома Андрійович – член ВКП(б), Петрук Іван Якович – член ВКП(б), керівник міліції м.Балашова і Войтюк Данило Якович – партизан із загону Васюти Севастьяна Амвросійовича, який діяв на Волині з 1918 по 1922 рік. Завдання групи полягало у виявлені та взятті на облік громадсько-політичних, культурно-просвітницьких, професійних та релігійних організацій, товариств і громад, які вороже відносяться до СРСР і ведуть антирадянську агітацію на теренах воєводства. Зв’язок підтримувався через молодого галицького літератора К.М.Плехатого. В 1923 р. ця група дістала наказ про перехід до масової (активної) розвідки. На основі конспіративно-розвідувальних груп передбачалося створення легальних агітаційно-розвідувальних політичних партій, спортивно-військових товариств, громадсько-культурних об’єднань, профспілок. Дана агентурна група при активній підтримці місцевих соціал-демократів (Парфенюка Григорія, Малашевського Власа та інших) створили перший на Ковельщині осередок КПЗУ. В 1924 р. Оксенюку Антону вдалося очолити один із осередків „Просвіти”, а згодом навіть увійти до керівництва повітової організації. В 1926 р. вдалося розколоти професійно-громадську організацію „Сельроб”. Було утворено нову робітничо-селянську організацію „Сельроб-Єдність” якою керувала КПЗУ. В 1927 р. агентурна група була розформована. На основі цієї групи було утворено місцевий відділ контррозвідки підпорядкований ВЧК-ДПУ. Група була багаточисельна і мала своє представництво в багатьох населених пунктах краю. Фотографом групи був Трохим Волкович. Зв’зок підтримував представник із центра – Мороз Дмитро. Завдання групи полягало у перевірці чистоти рядів радянської агентури та передача зібраного матеріалу в СРСР. В 1931 р. польська контррозвідка при допомозі провокатора Матвійчука розконспірувала підпільну радянську мережу. Частина радянських агентів була арештована польською поліцією, частина перейшла на нелегальне становище, а ряд агентів знайшли притулок на території СРСР.(6) Отже всі конспіративні, розвідувальні і диверсійно-терористичні групи, які були підпорядковані розвідувальному управлінню Червоної Армії або ВЧК-ДПУ ніякого прямого відношення до українського революційно-визвольного руху не мали. Ще складніший шлях свого організаційного становлення пройшли націоналістичні спецвідділи, які були підпорядковані УВО. Це була суто регіональна військово-політична організація, яка була створена восени 1921 р. із колишніх військовиків обох українських армій періоду визвольних змагань 1917-1921 рр. Перші організаційні структури на Волині були започатковані в Луцьких таборах для інтернованих українських військовиків, які за словами полковника Євгена Коновальця : „...не забули своєї мети : подальшої організованої боротьби на теренах України” Безпосередньо у Волинській області діяльність УВО та її спецгруп мала свої відмінності. По-перше особливістю етнонаціональної структури, де основну етнічну меншину складали поляки. По-друге проживанням на Волині великої групи поміркованої української інтелігенції яка була готова іти на компроміс з польською владою. По-третє масове невдоволення зубожілого волинського селянства щодо соціальної, культурної, конфесійної політики польської влади. По-четверте, неконтрольований розвиток революційних процесів на першій стадії українського революційно-визвольного руху, відсутність потужних політичних партій. По-п’яте, присутність зовнішнього чинника (урядових спецструктур УРСР). По-шосте, призначення на посаду волинського воєводи (1928-1938 рр.) колишнього працівника уряду УНР, який підтримував основні ідеї Варшавського договору 1920 р. – Генрика Юзефського. Відносно становлення та діяльності спецструктур українського національного революційно-визвольного руху, умовно їх можна поділити на чотири етапи : 1. Мобілізаційний (1921-1923 рр.) 2. Організаційно-диверсійний (1923-1925 рр.) 3. Розвідувально-конспіративний (1926-1930 рр.) 4. Ліквідаційний (1931-1932 рр.) На першому етапі було проведено часткову реєстрацію українських військовиків, що проживали на території воєводства. Створено дві повітові організації, підібрано керівників-спеціалістів які очолили референтури, проведено їх навчання. Другий етап полягав у організації військової та розвідувально-зв’язкової референтури, встановлення горизонтальних та вертикальних ліній зв’язку, підбір кадрів та організація перших бойових п’ятірок, створення агентурної мережі, забезпечення спецгруп та окремих членів військовою амуніцією, зброєю, вибухівкою та іншими спецзасобами, залучення до загального революційно-визвольного руху. Як свідчать тогочасні польські матеріали, велику допомогу в організації та функціюванні українських націоналістичних диверсійно-терористичних груп надавали державні спецоргани УРСР, а тому виділити активність спецгруп УВО із тогочасного загального революційно-визвольного руху практично неможливо. Так згідно даних Володимир-Волинського судового процесу, що проходив 15 листопада 1926 р. відомо, що до кримінальної відповідальності за спробу державного перевороту було притягнуто 151 активіста. Із 124 засуджених лише 10 заявили про свою приналежність до КПЗУ. Так керівник повстанських формувань Віктор Крайц на запит голови Луцького окружного суду пана Влодека про партійну приналежність заявив, що він „українець державної приналежності”.(7) Третій етап діяльності УВО та її спецвідділів проходив дуже складно. В цей час військова референтура припинила бойову діяльність і працювала лише на поповнення розвідвідділу та зв’язку. Частина активу спецвідділі, які були задіяні в революційних процесах 1923-1925 рр. було перекинуто на організаційно-інформаційну роботу. Особливу увагу було приділено підготовці молодих націоналістів у лавах „Пласту”, який мав у своєму складі 12 „куренів”. Згодом молодіжні пластові організації було ліквідовано поляками, тому надалі підготовку проводили на вишколах. В окружній команді передбачались навіть референти військового вишколу. Однак слід зазначити, що для людей які працювали в розвідці проводилися окремі вишколи. Їм викладали : 1) організація армії, 2) теренознавство, 3) зброєзнавство, 4) піротехніка, 5) основи розвідки, 6) основи контррозвідки, 7) техніку ведення слідства, 8) правила поведінки під час слідства в поліції, 9) правила конспірації. З цією метою були розроблені відповідні інструктивні матеріали, які нерідко друкувалися в підпільній партійній пресі, а саме : „ Що треба знати при написанні листів і записок”, „Як заховуватися під час слідження”, „Про конфідієнтів і провокаторів”, „Як поводити себе в чужому місті”, „Як ховати тайні речі перед поліцією”, „Жінки-розвідчики”, „Роди розвідчиків” та інші.(8) Теоретично відділ розвідки поділявся на два підвідділи – внутрішню, яка стежила за членами УВО та викривала провокаторів і конфідентів та зовнішню – яка збирала дані про розміщення військових частин, системи військових складів, виробництво зброї та амуніції тощо. Однак на теренах Волині ці відділи діяли спільно як загальна розвідка УВО. Вже влітку 1926 р. суспільно-політичний відділ Волинського воєводського управління (ВВУ) зафіксував появу конспіративних п’ятірок та окремих членів УВО як окремої гілки українського революційно-визвольного руху. Так в лютому 1927 р. в книгарні „Світло”, що знаходилася в м.Ковелі було виявлено групу українських націоналістів яка розповсюджувала газету „Сурма”. В квітні 1929 р. в книгарні „Наша культура” в м.Ковелі було виявлено націоналістичний осередок УВО. Вже в 1927-1928 рр. було зафіксовано 430 членів, у 1929 р. – 327 членів, а у 1930-1931 рр. лише 56 чоловік.(9) Проте дана статистика не відповідає дійсності через законспірованість організації. Характерно, що наприкінці цього етапу свого розвитку, керівництво Волинської команди УВО знову повернулося до творення бойово-розвідувальних п’ятірок. Наведу приклад діяльності Ковельської повітової команди УВО. Восени 1929 р. в с.Колодяжно Любитівської гміни приїхав Юрій Косач, студент Варшавського університету, член УВО. Вже в січні 1930 р. він організовує в м.Ковелі молодіжно-культурне товариство, завдання якого полягало в : „ поширенні української культури і виховання молоді в дусі української незалежності”. При товаристві було утворено дві секції : культурно-освітня, яку очолив учень Ковельської землемірної школи – Володимир Маркевич та історична – очолювана вчителем історії – Мирославом Онишкевичем. Вся діяльність секцій проходила під прикриттям легалізованих українських спілок : „Основа” і „Союз українок”. Через деякий час Юрій Косач розповів своїм однодумцям, що він отримав завдання організувати в Ковельському повіті конспіративні п’ятірки УВО. Того ж дня було утворено першу конспіративну п’ятірку до складу якої увійшли : Володимир Маркевич, Ілля Куниця, Сергій Сочинський, Павло Вітрук і Ілля Сидорський. На першому зібранні осередку, присутнім було пояснено принцип структурної побудови УВО, форми і методи конспірації, а також доведено до кожного члена конкретні завдання. Невдовзі постала й друга конспіративна п’ятірка до якої увійшли : Мирослав Онишкевич, Григорій Лісневич, Зіновій Сочинський, Валентин Новичевський. Прізвище п’ятого члена не встановлено. Відомо що це житель м.Ковель на ім’я Юрко. Ці дві новоутворені конспіративно-розвідувальні п’ятірки, поряд із пропагандистською роботою (розповсюдження бюлетнів УВО, часопису „Сурма” та „Розбудова нації”) активно збирали військово-політичну інформацію, яку передавали безпосередньо Юрію Косачу. Восени 1930 р. Ю.Косач відвіз зібрану інформацію до Варшави, де був арештований польською поліцією та переданий до суду. В липні 1930 р. в стодолі Володимира Маркевича відбулося розширене зібрання активу УВО на якому були присутні : Павло Вітрук, Сергій Сочинський, Володимир Маркевич, Ілля Куниця, Мирослав Онишкевич. Обговорювали питання про посилення саботажних та диверсійних акцій на теренах Ковельського повіту. Зокрема Мирослав Онишкевич сказав, що незабаром вони отримають зброю, а після цього мають приступити до саботажу, щоб показати польській владі, що на Волині існує УВО.(10) Тобто розвиток новоутвореної Ковельської повітової УВО перейшов до того етапу, коли боротьба з ворогом вже потребувала застосування зброї. Згодом з Кракова прибула зброя та амуніція, частина якої була випадково виявлена будівельниками на Магістраційній площі в м.Ковелі. В цинковому ящику знаходилося 12, обгорнутих газетою „Ілюстративний щоденний кур’єр” за 1931 р. ручних гранат. В окрему групу слід виділити діяльність легалізованих членів українського націоналістичного підпілля. Вони працювали в польських держустановах, органах місцевого самоврядування, кооперативах, навчальних закладах, релігійних громадах, гроиадсько-політичних об’єднаннях та культурно-просвітницьких товариствах. Ці люди мали лише вертикальні лінії зв’язку, діяли автономно, професійно, а тому польська таємна поліція не мала прямих наказів для їх арешту. В роботі широко використовувалися шрифти, поштові скриньки, грипси, паролі, псевда. Для поштових скриньок використовували місця де постійно скупчувалося багато людей (базари, крамниці, установи, церкви, костели та ін.) Лише при крайній необхідності користувалися спеціальними зв’язковими. Тобто проводилося максимум можливих заходів щоб запобігти розконспірації агентів. Так в квітні 1929 р. лише в м.Ковелі під нагляд польської таємної поліції за приналежність до українського націоналістичного підпілля потрапили : Платон Доманицький – м.Ковель, вул.Луцька 3, Павло Доманицький – вул. Варшавська 25, Самуїл Підгірський –вул.Луцька 3, Микола Пирогов – вул.Оборонська 36, Олександр Калюжний – вул. Юридика 9, Юрій Пирогов – вул. Оборонська 36, Михайло Гринюк – вул. Варшавська 25, Олександр Лісневич – вул. Луцька 3, Наталія Зубенко – вул. Оборонська 36, Валентин Томанкевич – вул.Міцкевича 33, Віссаріон Недоля – вул. Юридика 9.(11) Отже УВО та її розвідувально-бойовий відділ був досить шороко представлений на теренах Волинського воєводства та послідовно боровся проти польської окупаійної влади широко співпрацюючи при цьому з багатьма політичними партіями та організаціями. Найбільш суперечливим є четвертий етап діяльності спецструктур УВО на Волині. Це пов’язано з рядом суб’єктивних та об’єктивних чинників. Зокрема із призначенням Ю.Головінського, псевдо „Юлько” крайовим комендантом УВО, почали докорінно змінюватися функції розвідки. Ним були створені „летючі” загони, які були підпорядковані військовому референту крайової команди УВО – Коссаку Зенону, псевдо „Тарнавський”. Ці боївки проводили різноманітні спецоперації з метою отримання коштів для ведення революційно-визвольної боротьби. Протягом року „летючими” загонами „ексами” було зібрано більше коштів ніж за десять попередніх років разом узятих іншими способами. „Бойові” спецоперації УВО мали на меті : - постійно ослаблювати польську владу ; - поповнювати касу організації ; - нагадувати спільноті про діяльніть українського національно-вивольного руху. Тактика ведення „ексів” визначалася слідуючими правилами : - спрямовувалися лише на польські держустанови ; - до участі в операціях залучалися підготовлені бойовики ; - здійснювалися, як правило, на перефирії де діяльність поліції була менш ефективною ; - перед операцією, розроблявся детальний план та проводилася розвідка ; - відхід бойовиків після операції відбувався поодинці в заздалегідь визначених напрямках ; - кожен бойовик був добре законспірований, мав на випадок арешту свідчення про його перебування в іншій гміні або й повіті та мав мінімум інформації про своїх товаришів ; - озброєння складав легкий револьвер „Ортгіс” та важкий револьвер „Штаєр”.(12) Але така діяльність спецструктур УВО викликала обурення в суспільстві. Тому надалі терористична тактика не отримала належного розвитку на теренах Волині. Через відсутність належної кількості архівних матеріалів, в цей час важко назвати точну кількість „ексів” здійснених УВО. З тогочасної преси важко встановити які з них були справою українських націоналістів, а які інших політичних організацій або й кримінальних банд. В свій час подібної тактики дотримувалися польські націоналісти під керівництвом Пілсудського, комуністи під керівництвом Сталіна, німецькі фашисти очолювані Ремом та десятки інших революційних організацій в усьому світі. Тому терміново постало питання про негайну і повну ліквідацію українських організацій, що вороже ставилися до польської окупаційної влади. На початку 1930 р. польській контррозвідці вдалося частково паралізувати діяльність УВО на Волині, а в 1931 р. ліквідувати більшість її розвідувально-бойових п’ятірок. Лише в травні 1930 р. польська поліція арештувала 123 українців запідозрених у приналежності до УВО.(13) Так лише в ході „малої ліквідації” розвідувально-бойової мережі УВО, що відбувалася в ніч з 22 на 23 вересня 1931 р. слідчий відділ м.Ковель заарештував : Павла Вітрука, Сергія Сочинського, Мілу Хілевську, Володимира Маркевича, Іллю Сидорського. Під час проведення слідства всі крім Маркевича та Сидорського визнали свою вину. Згідно вироку Луцького окружного суду 5 грудня 1932 р. Юрій Косач, Ілля Куниця, Григорій Лісневич, Мирослав Онишкевич, Сергій Сочинський, Зіновій Сочинський, Павло Вітрук, Володимир Маркевич отримали по одному року тюремного ув’язнення.(14) Внаслідок тотальних репресій польської влади підпільна мережа УВО дуже ослабла та знаходилася в стані самоізоляції. Другим значним чинником, який привів до ліквідації спецструктур УВО слід вважати „помірковану” політику Волинського воєводи Генрика Юзефського щодо української спільноти. Він зумів знайти підтримку серед частини українців, які не сприймали „ексів” та радикальної політики УВО. До того ж воєвода був соратником Симона Петлюри, а в 1920-1921 рр. був заступником міністра внутрішніх справ в уряді УНР. Саме тому значна частина колишніх військових, що складали основу УВО та СВУ відійшли від радикального націоналізму й пристали до ідеї побудови автономії Західної України в межах Другої Речі Посполитої. В цей час почали утворюватися нові громадсько-політичні організації, що стояли на засадах лояльності до Польщі. Ініціаторами проведення політики українсько-польської співпраці на Волині були : Степан Скрипник – керівник військової канцелярії С. Петлюри, Сергій Тимошенко – міністр шляхів сполучення УНР, Олександр Ковалевський – міністр рільництва УНР, Петро Певний – головний редактор газети „Україна”, військовики УНР – Йосип Калюжний, Михайло Тележинський, Микита Бура, Микола Маслов, Василь Серафимович та інші. Таким чином ряд об’єктивних передумов призвели до того, що фактично УВО змушена була самоліквідуватися. До третього і основного чинника саморозпуску УВО слід віднести рішення першого Конгресу Українських Націоналістів який проходив в лютому 1929 р. Саме на цьому конгресі було утворено ОУН, що мала спільне керівництво з УВО. Об’єднання двох підпільних військово-політичних організацій давав можливість залучення до національно-визвольної боротьби української молоді. Саме тому на теренах Волині до кінця 1932 р. самостійно діяли УВО та ОУН. Це пояснюєиться тим, що згідно рішень Конгресу вся бойова (терористична) діяльність мала проводитися виключно УВО, аби не зіпсувати репутації новоутвореної ОУН. Тому закономірно, що після вбивства польською поліцією Юліана Головінського, Крайовим комендантом УВО та водночас Крайовим провідником ОУН стає Степан Охримович, псевда „Обух”, „Данило”, а бойовим референтом – Роман Шухевич. Фактично УВО виконувала всю „чорну роботу” та водночас поповнювала досвідченими підпільниками ряди ОУН, утворювали нові осередки, налагоджували лінії зв’язку, організовували різноманітні вишколи. Зокрема в с.Седлище Старовижівського району, весною 1930 р. директором середньої школи було призначено Супронюка Юхима Васильовича, 1895 р/н, члена УВО. Невдовзі він одночасно стає керівником місцевої ревізійної комісії кооперативу де веде активну націоналістичну пропаганду та створює „п’ятірку” в складі : Йовика Юрка, Стасюка Кузьми, Терещука Олександра і Жилінського Івана. В с.Стара Вижва в 1930 р. було утворено підпільну п’ятірку ОУН, яку очолив директор місцевої школи – Лісовський Леонід, 1883 р/н, член УВО. За його допомоги в цьому ж році осередок ОУН було також створено в с.Мизово цієї ж гміни. Зв’язок з вищим керівництвом здійснював Лісовський Дмитро Леонідович, студент сільськогосподарської академії в Подєрабах (Чехословаччина), уродженець с.Стара Вижва, 1909 р/н. Колишній сотенний армії УНР, житель м.Ковель, член УВО – Олександр Прохорович Калюжний при сприяні Юхима Шума, весною 1931 р. організували в с.Шайно підпільний осередок ОУН в складі : Юхима Шума, Спиридона Шума, Івана Никитюка, Омельяна Лавринюка і Артема Поляка. Колишній полковник армії УНР, житель с.Дрозди Любитівської гміни організував в с.Озеряни Купичівської гміни осередок ОУН в складі : Гоменюка Антона, Грушовця Мойсея, Ковальчука Дмитра, Ясинчука Данила і Котюка Микити. (15) Подібних прикладів було багато. Підсумовуючи діяльність спецпідрозділів українського національно-визвольного руху на Волині слід відмітити, що в даний період через ряд причин вони не стали повноцінною спецструктурою. Зокрема це пояснюється : - поміркованою позицією Волинського воєводи відносно українсько-польських стосунків ; - низьким, порівняно з сусідньою Галичиною рівнем самосвідомості ; - помітним впливом поміркованої ліберально-демократичної ідеології на інтелігенцію краю ; - всебічний вплив КПЗУ на більшість революційних процесів, які проходили на Волині ; - відсутністю розгалуженої мережі підпільних осередків УВО та СВУ. Та все ж даний етап розвитку розвідувально-диверсійних відділів УВО на Волині послугував важливим підгрунтям для подальшого розвитку професійних спецслужб українського національно-визвольного руху. Саме тому в липні 1932 р. на Празькій конференції УВО-ОУН всі діючі на Волині осередки УВО було реорганізовано в референтури військових справ при місцевих екзекутивах ОУН. Декілька слів необхідно сказати і про діяльність спецслужб УНР в екзилі. За свідченням міністра закордонних справ уряду УНР на чужині Олександра Шульгіна на це відомство було покладено завдання : „ підтримувати зв’язок поміж вояцтвом, яке опинилося за кордрном і з Україною, слідкуючи пильно за всім тим, що там діється „. Міністерство військових справ в підпорядкуванні якого знаходилася спецслужба ДЦ УНР очолював генерал В.Кущ, генерал П.Шандарук та полковник П.Валійський. Керівниками другої секції Генштабу були : полковник Микола Чоботарьов (1926-1928) та генерал Всеволод Змієнко (1928-1936). До роботи військової спецслужби мали пряме відношення такі відомі військові спеціалісти як Фартушний, Литвиненко, Барвінський та ін. В той період часу спецслужба уряду УНР в екзилі тісно співпрацювала з спецслужбами Польщі, Румунії та Франції. Однак першість за рівнем співпраці слід надати спецслужбі Польщі. Це стосується і в організації уенерівської спецслужби, наданні їй практичної та матеріальної допомоги, співпраці в окремих розвідувальних пунктах на польсько-українському кордоні, використані спільних пунктів переходу кордону та агентурної мережі тощо. Все це остаточно відвернуло українську інтелігенцію Волині від ДЦ УНР так як цей крок вважали зрадницьким. Таким чином спецслужбу УНР в екзилі не можна вважати безпосередньою попередницею СБ ОУН. Що ж до спецвідділів УВО – вони фактично стали базою утворення розвідувально-диверсійних військової референтури, а згодом і референтури Служби Безпеки. 1. Колпакиди А., Прохоров Д. Империя ГРУ. Кн.2.– М, 2000 – С.124. 2. ЦДАГОУ : Ф.1. Оп.20. Спр. 409. Арк. 28. 3. ДАВО : Ф.46. Оп.9. Спр. 1096. Арк. 15. 4. Панчук М.І. Білі плями героїчного літопису – К.: Політлітература України, 1989. 5. Глушко Є.М. Нариси історії КПЗУ 1919-1928 – Львів, 1965 – С.164. 6. Спогади Оксенюка Антона, записані 30.01.1968 р. Зберігаються у фондах Ковельського міського музею. 7. Наше життя – 21 листопада 1926. 8. Сурма - № 22-23, 1929. 9. ДАВО : Ф.1. Оп.2. Спр.7229. Арк.248. 10. ДАВО : Ф.46. Оп.9. Спр.491 – С.21а-25а. 11. Там же. 12. Книш З. Дух що тіло рве до бою. – Вінніпег, 1951 – С.48-54. 13. Мірчук П. Нарис історії ОУН. Т.1. – Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк, 1968 : Українське видавництво – С.149. 14. ДАВО : Ф.46. Оп.9. Спр.491. – С.21а-25а. 15. Там же. www.ukrnationalism.org.ua