Олександр Хоменко Знищити Че Гевару в Болівії ЦРУ допоміг Радянський Союз Енріке Асеведо, ветеран боїв у Сьєрра-Маестра, якому 1958-го виповнилося лише 16, пізніше згадував: армія Батисти уже зневірилася вибити повстанців із важкодоступних гір, тому всю її енергію диктатор спрямував на бомбардування. Після одного з кількагодинних нальотів, коли були скинуті всі бомби, випущені ракети і з повітря землю “відпрасували” кулеметними чергами, хлопець раптом помітив, що будинок, в якому вони переховувалися, перетворено на купу дощок, що стирчать у небо. І серед них – о, диво! – валявся присипаний землею наплічник Аргентинця (так партизани називали між собою Че). У цю хвилину в Енріке виник нездоланний потяг розв’язати його, подивитися, що ж читає цей загадковий іноземець. Яким же був його подив, коли він знайшов у наплічнику лише одну книгу – роман Марка Твена “Янкі при дворі короля Артура”. Як і решта фактів з життя Че Гевари, цей епізод своєю тотальністю нагадує чи то афоризм, чи то східну притчу. Хоча б і тому, що, умовно кажучи, зазирнути в наплічник Че хотів не лише 16-річний партизан з гвинтівкою М-16 в руках. Цілі спецслужби наддержав ретельно відслідковували кожен його крок, аби зрозуміти, що ж далі планує цей символ латиноамериканської герильї. І коли люди в ондатрових шапках, що декілька разів на рік ритуально сходили на трибуну Мавзолею, остаточно переконалися, що він без найменшого пієтету ставиться і до рішень “останнього пленуму”, і до збірника промов бровастого генсека, світова історія ХХ століття зробила крутий поворот... Зів’ялі принади соціалізму по-радянськи “А хто вони такі?” – запитував Хрущов на засіданні Політбюро в січні 1959-го, відразу ж після перемоги повстанців Кастро. Йому ніхто нічого не міг відповісти. Справа в тому, що на Кубі, як і в кожній країні Латинської Америки, та й не лише її, була місцева Комуністична партія, жорстко орієнтована на Москву. На Кубі вона мала назву Народно-соціалістична партія, і її роль у повстанні виявилась більш ніж скромною. Взагалі, ставлення до промосковських комуністів на острові натоді було переважно негативним: підкоряючись зигзагам московської дипломатії, НСП довший час підтримувало Батісту, називала його “оплотом демократії”, натомість повстанці пойменувалися “буржуазними путчистами”. Тож спочатку Москва не знала: радіти їй від подій на Кубі чи непокоїтися. Принаймні переможці були точне не “її люди”. Одначе, геополітичні конфлікти мають свою логіку, і в протистоянні з Великим Братом США треба було обирати союзника. Іншого, крім СРСР, просто не було. І Че Гевара як член кубинського керівництва у перші роки революції всіляко сприяв зближенню з Москвою. На те були причини не лише прагматичні: Че віддавна позиціонував себе як революціонер-марксист, а СРСР у його очах лиишався спадкоємцем революційного гуманізму, країною, що перемогла фашизм. Він нічого не знав ні про ГУЛАГ, ні про всевладдя бюрократії. Перед експедицією на Кубу він відвідував у Мехіко Культурний центр Посольства СРСР і брав там читати різні книги – “Як гартувалася сталь”, “Повість про справжню людину” та ін. Вони йому подобалися, а “Сад Гетсиманський” Івана Багряного навряд чи можна було в ті часи дістати іспанською. У жовтні 1960-го він з урядовою делегацією вперше відвідує СРСР. Це був дещо дивний візит, так би мовити, зустріч мрії і прагматики. З одного боку, Москва виділила Кубі вигідні кредити, закуповувала там цукор, а з іншого... “А що, тут пролетаріат теж їсть з французької порцеляни?” – дещо наївно, а дещо і саркастично запитав Че своїх “радушних” господарів. Збереглася цікава фотографія: 7 листопада 1960-го, Че разом із “товарищами” на трибуні Мавзолею. “Товарищи” почувають себе зручно і по-свійськи: вони в номенклатурних шапках і капелюхах, теплих двобортних пальто. Че серед них виглядає пришельцем з іншої планети – у якомусь тісному кожусі та вушанці із зав’язаними “вухами” під підборіддям. “Шлюб” Че з московською бюрократією явно “не заладився”. Якість товарів, які СРСР постачав на Кубу, він оцінював, як” гній”. Та й взагалі про економіку “однієї шостої” він був украй низької думки. Стан з продовольством у Країні Рад майор Гевара назвав сільськогосподарською катастрофою, радянську систему “фінансового самоуправління” потрактовував як спосіб збагатити директорат і обібрати робітників. 1966-го, аналізуючи виданий у СРСР підручник з політекономії, Че зазначає, що ця країна неухильно рухається до повної реставрації капіталізму, а марксистська риторика використовується істеблішментом просто як маскувальний камуфляж. Радянські ідеологи платили йому тією ж монетою, називаючи його маоїстом і троцькістом та вимагали від Фіделя, аби той прибрав із уряду цього навіженого екстреміста. Багато В’єтнамів Карибська криза 1962-го року прояснила для Че і питання з “радянським інтернаціоналізмом”. Як відомо, тоді СРСР розташував на Кубі спрямовані на США атомні боєголовки, а потім, уклавши сепаратний договір із Вашингтоном, прибрав їх звідти. Фактично Куба виконувала роль розмінної монети, а політичні рішення ухвалювалися в московському “Центрі”. І йшлося не лише про цей конкретний випадок., а про весь “третій світ”, що в той час виходив на історичну арену. На Другому економічному семінарі афро - азіатської солідарності в Алжирі у лютому 1965-го Гевара прямо заявив, що “соціалістичні держави в певному сенсі є співучасниками імперіалістичної експлуатації”. Вибухнув величезний скандал, Москва почала вимагати від Кастро пояснень, шантажуючи припиненням допомоги. Після повернення в Гавану Фідель і Че мали конфіденційну бесіду, яка тривала 40 годин. І Че, і Кастро чітко усвідомлювали: якщо кубинська революція не буде підтримана революцією континентальною, тропічному острову не лишатиметься нічого іншого, як поступово підкорятися диктату “братерніх кран” і починати діяти за бюрократичними вказівками. Аби уникнути цього, кубинське керівництво планувало створити на світовій арені своєрідну “третю силу”, блок країн, які не підпорядковувалися б ні Вашингтону, ні Москві. Їхньою основою мала стати Куба і В’єтнам, який тоді героїчно тримався, незважаючи на напалмові бомбардування та дипломатичне крутійство Кремля. Власне, це була давня ідея Че – створити “два-три... багато В’єтнамів”, тобто серію національно-соціалістичних революцій в країнах третього світу, які просто знекровили б американську військову машину. Звичайно, на допомогу Варшавського блоку в подібному проекті ніхто не розраховував. Самотній у джунглях Про болівійську епопею Че написані сотні книг, знято десятки фільмів – документальних і художніх. Але точної відповіді на питання, що ж спричинило провал герільї та загибель Че так і не віднайдено. Можливо, багато в чому можуть допомогти нещодавно розсекречені документи ЦРУ. Згідно з ними, в червні 1967-го (а в цей час загін Че в Болівії блукав джунглями, марно розраховуючи на підтримку місцевих комуністів) Кубу відвідав радянський прем’єр Косигін. Однією з провідних тем його візиту було обговорення місії Гевари. Радянський високо посадовець розцінив її як таку, що “завдає шкоди справі комунізму”, оскільки підтримка Кубою антиурядових груп у Латинській Америці завдає шкоди легальним комуністичним партіям, і Москва може втратити інструмент впливу на політику в регіоні . На це Кастро відповів, що Куба буде підтримувати “право кожного латиноамериканця сприяти звільненню власної країни”, а СРСР, на його думку, відмовиться від підтримки будь-якого революційного руху, якщо тільки він не сприяє досягненню радянських цілей. Проте, Фідель уже мало що міг зробити. Москва наказала Болівійській компартії, яку вона контролювала (у своєму щоденнику комуністів промосковського розливу Че іронічно називає “латиноамериканськими маріонетками СРСР”), всіляко перешкоджати розгортанню партизанського руху. Молоді болівійські комуністи, що вступали до загону Че Гевари, виключалися з партії. Величезною проблемою було й те, що Че залишився без міської мережі підтримки. А болівійський уряд в цей час не байдикував: у 5 провінціях оголошується надзвичайний стан, військові за підтримки США заливають джунглі напалмом. Французький філософ Режі Дебре, який був у загоні Че, згодом напише: “Рамон (партизанський псевдонім Гевари – Авт.) наодинці сам із собою. Він скоро віддасть себе в руки смерті. Покинутий, з його астмою, з його невимовним болем у шиї, спині і глибині душі, буколічно спокійний”. Певна річ, доки не розсекречені московські архіви, ми не можемо з певністю стверджувати, що був факт прямої передачі інформації про місцеперебування Че від КДБ до ЦРУ. Але це, враховуючи тогочасний контекст, цілком можливо. Наприклад, 1966-го ЦРУ, яке натоді відчувало гостру потребу “збити” небезпечну для адміністрації Білого Дому хвилю виступів проти війни у В’єтнамі, вирішило створити інформаційний привід і “здало” КДБ прізвища Синівського і Даніеля – московських дисидентів, що публікували на Заході свої гостро критичні твори під псевдонімами. Відбувся голосний судовий процес, письменників засудили, і обидві “контори” лишилися цілковито задоволеними. Французький письменник і журналіст Жан Корм’є, репортер газети “Паризьєн” у своїй, виданій 1995 року біографії Гевари, написав: “Че турбував надто сильно як правих, так і лівих. Його затисли в лещата між двома велетнями. ЦРУ і КДБ розпочали, з різних причин, полювання на одну й ту ж дичину. ЦРУ – відверто, з болівійськими рейнджерами, яких воно ж і підготувало. А в затінку – КДБ, перепиняючи доступ повітря, аби він задихнувся”. текст наданий автором