Політономія

Л. Домащенко Україна, будуючи власну зовнішню політику, вихо- дить, насамперед, зі своїх національних інтересів та аналізу власного геополітичного положення. З огляду на її ресурсний, інтелектуальний і промисловий потенціал Україна є значною європейською країною, а як стратегіч- ний транзитний маршрут енергоносіїв має шанс стати важливою ланкою економічної безпеки Європи. Тому цілком обґрунтованою виглядає стратегічна перспектива включення її в усі структури Європейського Союзу. Відтак євроінтеграційні прагнення України вимага- ють пошуку нею автентичних цим прагненням шляхів реалізації своїх геополітичних інтересів у Причорномо- р'ї та Прикаспії, виваженого підходу до здійснення своєї геостратегії у південно–східному напрямі загалом. Тому логічним буде звернення до концепцій чорноморської орієнтації України, які мали місце у вітчизняній політич- ній думці початку ХХ століття і першість серед яких на- лежить концепції М. Грушевському, який, власне і ввів у обіг сам термін "чорноморська орієнтація України". Окремі її положення висвітлені у працях багатьох су- часних вітчизняних дослідників (С. Василенко, Ю. Ле- венець, В. Масненко, В. Потульницький, П. Радько, В. Сергійчук та ін.). В цій же статті увага буде зосере- джена на особливостях аргументів, що їх М. Грушевсь- кий наводить на користь важливості чорноморської орі- єнтації для незалежної української держави. Чорноморська орієнтація України, зазначає М. Гру- шевський, викликана до життя процесом освоєння Пів- денної України слов'янською в нинішнім вигляді україн- ською людністю, що тягнувся протягом тисячоліть і до цього часу не закінчився. В культурно–історичному аспе- кті цей процес існував як боротьба степу і морського по- бережжя. Хронологічно його можна поділити на такі пе- ріоди: часи палеонтологічні до зустрічі місцевого життя з історичним народом Середземного моря і Малої Азії; період античний від цієї зустрічі та зв'язків постійних фа- кторій і до початку візантійської доби; часи панування кочівницьких орд в Степах і на Кримському півострові та Побережу Візантії; козацька доба від кінця XVI і до кінця XVIII століття; доба нового заселення, що починається з ліквідації Запоріжжя і Кримської Орди. "З становища українського історика незвичайно важко висвітлити, як в сих періодах в залежності від більше й менше сприятли- вих кон'юнктур різними способами укладається значення Степу і Моря в історії українського життя" [1]. Початком південно–східної колонізації українського народу, на думку М. Грушевського, слід вважати IV сто- ліття, ознаменоване "великою слов'янською міграцією", яка не лише призвела до остаточної диференціації слов'янства – ослаблення територіального зв'язку, при- стосування слов'янських племен до нових і відмінних обставин життя, проживання і змішування з чужерод- цями, а й заклала основи нинішнього розміщення на- родностей Східної Європи й, більш того, дала поштовх для починання історичного життя українських племен. "До цього часу ми можемо вести мову українські пле- мена лише як про частину слов'янської групи племен, а їх еволюцію можемо вивчати не в її розвитку, а за ре- зультатами, до яких вони дійшли в момент остаточного відокремлення окремих слов'янських груп" [2]. Зважаючи на це та приймаючи до уваги положення Української Руси на сучасній мапі Слов'янщини потріб- © Л.М. Домащенко, 2008 ФІЛОСОФІЯ. ПОЛІТОЛОГІЯ. 89-90/2008 ~ 61 ~ но, зазначає М. Грушевський, помістити наших предків в південно–східній частині праслов'янської території. "Значить, коли ми правильно означили територію сло- в'янської правітчини, то на оселі племен східно– полудневої, української групи припадає східно– полуднева частина того праслов'янського осідку, а саме – порічє середнього Дніпра. Як ціла словянська колоні- зація ішла в напрямі на захід, полудневий захід і полу- день, так і українське розселення мало йти в тих же напрямах, – на захід і полудень" [3]. Інакше кажучи, південно–східна, українська група племен вже тоді, пе- ред розселенням, могла займати північну і північно– східну частину своєї пізнішої території, розповсюдив- шись потім лише на південь і захід. При цьому рух на південь, як слідує з міркувань М. Грушевського, був не лише первинним по відношенню до руху на захід, а й вирішальним для формування українського народу як самостійної одиниці, що має свою неповторну і окремішню історію. Останнє зумов- лено тим, що рух на південь східнослов'янських племен мав своїм наслідком вирізнення в структурі цих племен південно–східної групи, яка у візантійських джерелах VI століття позначена терміном "Анти" і протиставлена терміну "Слов'яни". При цьому, як свідчать знову ж таки ці джерела, Анти і Слов'яни то воюють між собою, то ведуть цілком протилежну політику щодо Аварів і Візан- тії. Всі ці факти, резюмує М. Грушевський, вказують на осібність цих двох груп і неможливість зведення різниці між ними до того, що Слов'яни "сиділи по сей бік Дніп- ра", а Анти "по той". На думку М. Грушевського, поділ на Слов'ян і Антів відповідав двом різним етнографіч- ним слов'янським віткам. "Анти" можуть відповідати тільки східній групі, але й то з певним обмеженням: ми не знаємо як далеко сягало ім'я Антів на північ; теоре- тично беручи воно могло обіймати всі східнослов'янські племена, але в наших звістках стрічаємо се ім'я тільки в подіях і комбінаціях, які дотикаються самої лише полу- дневої, чорноморської колонізації східнослов'янської галузі" [4]. Інакше кажучи, ім'я антів могло обіймати ці- лий східний відділ слов'янства, але з огляду на той ма- теріал, що знаходиться у розпорядженні дослідника, це ім'я належить тільки до південної частини цього відділу, до східно–південних слов'янських племен [5]. Відтак, робить висновок М. Грушевський, Анти – це південна частина східної вітки слов'ян, тобто представ- ники тих племен, які утворили етнографічну цілісність, відому нині як українська. Про це, пише вчений, свід- чить і те, що Анти виступають на території, де пізніше бачимо Русинів і де й тоді, в VI столітті не міг сидіти ніякий інший слов'янський народ, – на краю між Дніст- ром і Доном. І те, що Анти були східними сусідами Сло- в'ян і відрізнялися від них як осібна етнографічна група, що засвідчили їх наступники Руси і Болгари. І те, що, як свідчить історія, анти, будучи союзниками Візантії, му- сили воювати зі словенами, а отже трималися від них "зосібна і ворожо". "… при тім цікаво, що коли історичні джерела кидають знову світло на події по лівім боці Дунаю – в Х в., – бачимо, що антська держава – Київсь- ка Русь – перейняла політику антів VI–VII в. і тримаєть- ся з Візантією проти потомків словенів – Болгарської держави; так було від Олега і до Ярослава" [6]. Півден- но–східна приналежність антів, а отже і українців, за- свідчується і тим, що антська колонізація цілком відпо- відає тому, що можна виснувати про правітчину нашого народу і напрям його колонізації, беручи до уваги той встановлений факт, що напрями слов'янської колоніза- ції у цілому відповідали початковому розміщенню сло- в'янських племен на їх правітчині, а теперішнє розмі- щення слов'янських народів відповідає їх угрупуванню на правітчнині. Так що українська колонізація степової смуги від Донця до Дністра, і сусідніх частин Бессарабії, яка розпочалася у XVIII столітті запорожцями і продов- жувалася протягом більшої половини XIX біглими селя- нами–кріпаками, лише оволоділа старою територією, що була зайнята Антами в перші століття слов'янської колонізації і потім втрачена з часів загарбницьких рухів тюркських орд. "Се все, кажу, робить можна сказати – певним, що в Антах маємо предків українських племен" [7]. Це означає, що українське населення на більшій частині своєї нинішньої території, південну границю якої, до речі утворюють береги Чорного і Азовського морів, є правічним в тому смислі, що воно, а точніше південна група східнослов'янських племен, від якої ве- де своє походження сучасна українська народність, поселяється на цій території ще в епоху великого сло- в'янського розселення [8]. Великий рух антських племен мав епохальне значен- ня для подальшої долі українських племен. Саме "полу- дневе розселення", за якого Анти "з розгону доскочили до моря ", вважає М. Грушевський, дало початок так зва- ній Чорноморсько–дунайській добі, що відіграла дуже важливу роль в соціальній і культурній еволюції україн- ського народу. Ця роль, на думку М. Грушевського, поля- гала у тому, що ведене стихійним потягом до моря, до сонця, до теплішого підсоння, до буйнішого життя, антсь- ке розселення викотилося з лісового поясу в райони сте- пові і передстепові і досягло крайньої мети своїх змагань – Чорного і Азовського моря. Тим самим українські пле- мена в момент антського розселення отримують ту тери- торію, яку доля судила їм як "їх історичний верстат". "Дві великі творчі сили в житті кожного народу – народність і територія стрілися саме на порозі історичного життя на- шого народу і утворили першу підставу дальшого розвою його" [9]. Від цього часу, пише М. Грушевський, історія цієї території та історія майбутньої українською людності нерозривно пов'язуються між собою "і починається про- цес національного формування – перетворювання люд- ності в національну спільноту на її національній території під впливами обставин, даних сею територією" [10]. Опа- нування цією територією стає історичним завданням українського народу, яке, зазначає М. Грушевський, він не розв'язав до цього часу. У загальному вигляді отримана антськими племе- нами територія може бути охарактеризована як "битий шлях" з Передньої і Центральної Азії до Європи – на Балкани і Дунай. Чорноморські степи, пише М. Грушев- ський, від непам'ятних часів служили битим шляхом з Подунав'я, з Середньої Азії, з Балканських країв до Туркестану, Середньої Азії і звідти до Індії, через Афга- ністан, і до Китаю [11]. Азовсько–каспійські степи від- кривали українському Чорномор'ю дорогу через "Залізні ворота", теперішній Дербент і Дагестан, до Персії, Пер- ської затоки й Індійського океану. Археологічний мате- ріал, продовжує вчений, не полишає нам сумнівів щодо старих тісних зв'язків між Подунав'ям і Кавказом, Чор- номор'я з Туркестаном і північною Персією. Саме цими зв'язками, на думку М. Грушевського, і можна пояснити перехід в українські степи типів середньо–азійських, з одного боку, – глибокої Середньої Азії, яка вже стояла в сфері політичних і культурних впливів Китаю, а з іншого – різних предметів з побережжя Індійського океану [12]. Та й грандіозна будова Київської держави теж три- малася на чорноморській економічній базі. Коли ж ця база, що їй Київщина завдячувала своїми блиском і славою – панування над чорноморською комунікацією, торгівлею і транзитом – ослабла, київська будова впа- ла, а українська спільнота з ролі провідної була пере- ведена на роль залежну. На думку М. Грушевського, причиною цього було надмірне захоплення київських керманичів своєю північною експансією, своїм київсь- ким імперіалізмом, навіяним варязькими дружинами, та недооцінка ними завдання зміцнення своїх південних ~ 62 ~ В І С Н И К Київського національного університету імені Тараса Шевченка позицій. "Конкуренція з Новгородом, боротьба за дніп- рово–балтійську дорогу, заволоділа уявою провідних київських кругів, і за сими інтересами вони занедбали забезпечення полудневих доріг, зв'язків __________з чорноморсь- кими, азовськими й дунайськими українськими колонія- ми, далеко важнішими для економічного і культурного розвитку українського Подніпров'я, ніж тріумфи над Новгородом, Полоцьком, Смоленськом" [13]. За цими успіхами, зауважує М. Грушевський, безперечно блис- кучими, але мало есенціональними для київського жит- тя, було занедбано багато чого, що можна було зроби- ти для поборення степової навали, яка руйнувала чор- номорське розселення. До того ж втрата київською бу- дівлею свого чорноморського фундаменту обернулася культурною поразкою українського народу. Київська культура, святкуючи великі тріумфи і розтікаючись по великим просторам північної і східної Європи вслід за тими прибутками, що їх приносила імперіалістична екс- пансія на півночі, тікала з рук українського елементу. "Зоставляла його самого тільки з бідним фрагментом її, і кінець кінцем власне право українського народу до сеї культури було заперечене і його претензії до його вла- сного діла були признані неоправданими і дикими!" [14]. Ігнорування чорноморської орієнтації, згідно з М. Гру- шевським, стало причиною того, що київська культура із загального культурно–історичного погляду лишилася блискучою плямою на понурому східноєвропейському краєвиді, а з огляду на історичний розвиток української нації "зіставила по собі гірке похмілля, від котрого ще й нині тріщать козацькі голови" [15]. Втрата українським народом південно–східного під- ґрунтя своєї культурної творчості поставила на порядок денний завдання засвоєння нових культурних взірців, які були перейняті із Заходу. "Так, безумовно, було вже у IX–X ст., далі в ХІІ–ХІІІ, коли коштом спустошеного Переяславського князівства, південних чернігівських земель і всієї південно–східної частини Київської землі виростає і посилюється Галицько–Волинська держава, піднімається Побужжя (Західний Буг), Галицьке пониззя (Прут і Дністер), розвивається, судячи з усього, карпат- ська колонізація" [16]. По мірі того, пише М. Грушевсь- кий, як у XII–XIII століттях слабшали культурні і торго- вельні чорноморські відносини – з Балканськими края- ми, Візантією, Малою Азією, все більшого значення набирали відносини із західними, передусім німецькими землями. А занепад Києва і перенесення центру тяжін- ня до Галицько–волинської держави означав повну пе- ревагу західних впливів над тією комбінацією впливів візантійських і загалом східних, що переважала в період формування Київської держави і була привнесена до останньої, як слідує з міркувань М. Грушевського, зво- ротною південно–східною колонізацією. Тому, "коли українську культуру й мистецтво епохи перед–київської можна назвати східними – бо переважають в них східні елементи, а культуру й мистецтво київської візантійсь- кими, – не в тім розумінні, що се було чисте запозичен- ня, а в тім, що певна течія вибивалась особливо яскра- во й надавала переважну закраску, – то культуру й ми- стецтво XVII–XVIII вв., до самого кінця гетьманщини, треба назвати західними" [17]. Отже, саме антське походження українського наро- ду пояснює у М. Грушевського і факт його "найбільшої орієнталізації", що обертається його здатністю до "вла- сної творчості" у тих краях, які подібно до нього зазнали на собі впливів східної культури і знаходяться у сфері української чорноморської орієнтації. "Та східна спад- щина, котра так глибоко залягла в нашім житті – пере- роблена, перетравлена реактивами західного нашого духу, але зовсім не витравлена, являється настільки цінною складовою частиною української культури, укра- їнського життя, що ми зовсім не маємо причини її цура- тись, ослаблювати чи хоч би ігнорувати в планах нашо- го будучого життя" [18]. Як бачимо, південно–східний вектор, згідно з М. Грушевським, хронологічно є першим для України порівняно із західним. Його згортання і спричиняє зна- йомство із західними культурними взірцями, що фор- мують основні прикмети українського характеру, а са- ме: високий розвиток гідності, пошанування чужої гідно- сті, любов до певних уставлених, зверхніх форм, "за- конних речей", етикету і добрих манер, любов'ю до чис- тоти, порядку, красоти життя, прив'язанням до культур- них і громадських вартостей. Ці всі прикмети, наголо- шує М. Грушевський, роблять Українця дуже близьким по духу, по характеру до західноєвропейської стихії – де в чому до германської з її солідністю, діловитістю, любов'ю до комфорту, порядку, чистоти, достатності, до рівноваги і стоїцизму; де в чому – до романської з її потягом до форми, елегантності, бажанням в нести в усе красоту, освітити нею усяку сферу життя. Отже, західний вектор значущий для українців тим, що забез- печив їх духовну спорідненість із західноєвропейським життям шляхом формування в українців відповідних характерологічних особливостей. "Український народ належить до західноєвропейського, чи коротше сказати – просто таки європейського кругу не силою історичних зв'язків, які протягом століть зв'язали українське життя з західним, а й самим складом народного характеру" [19]. Південно–східний же вектор важливий для українців тим, що зробив їх найбільш багатим східними, орієнта- льними впливами народом західної культури. Ми, за- значає М. Грушевський, являємось одним з найбільш орієнталізованих західних народів – подібно як Болга- ри, Серби, Іспанці, – і ми повинні не забивати, а розви- вати те корисне і цінне, що дала нам ся орієнтальна стихія. Остання, продовжує вчений, не тільки збагатила нашу етнографію, нашу творчість, наше мистецтво, не тільки влила різні цінні прикмети у нашу вдачу, в нашу психіку, а й зробила легкими для нас зв'язки з нашими сусідами, які зазнали подібних орієнтальних впливів, створила ґрунт для спільного порозуміння, для певної моральної близькості з ними. Традиція свободомислен- ня, що властива українцям з часів цієї доби, має, на думку М. Грушевського, застерегти їх від того, щоб бути простими учнями західного життя "нині і вовіки", від то- го, щоб підганяти своє життя до якого–небудь західно- європейського взірця. Українське життя, вважає М. Грушевський, здавлене дотеперішньою неволею, на- правлюване різними примусовими впливами і репреси- вними заходами, повинно насамперед "знайти себе", емансипуватися взагалі. Тобто з'ясувати свої завдання, засоби і потреби, не поспішаючи замикатися в який– небудь один круг зв'язків, відносин і впливів, а беручи як можна ширше, "широко–отвертою рукою", все, що може бути корисним для нього. "Не зв'язуючись ніякими симпатіями чи антипатіями, ніякими упередженнями, по французькому прислів'ю – "я беру своє добро скрізь, де я його знаходжу", брати і в сфері старих зв'язків колиш- ньої Російської держави, і нових зв'язків з Центральними державами, і поза ним" [20]. Набагато важливіше, напо- лягає М. Грушевський, розвинути своє індивідуально– корисне з місцевих і власних задатків і засобів, аніж уло- житися в уже готову чужу форму. А тому в сфері як духо- вної, так і матеріальної культури, технічного навчання українці мають брати скрізь те, що може здатися корис- ним. Неважко помітити, що це завдання, сформульоване М. Грушевським для незалежної України, перегукується з можливістю Антів черпати обома руками із різних куль- турних джерел, вивчати "різні форми і варіанти", мати доступ до "різних вір" і "різної правди". З огляду на це завданням чорноморської орієнтації незалежної України, на думку М. Грушевського, є ініці- ФІЛОСОФІЯ. ПОЛІТОЛОГІЯ. 89-90/2008 ~ 63 ~ ювання нею економічного і культурного співробітництва народів Чорного моря, результатом якого могло б стати не лише створення сильної економічної бази, а й відно- влення за допомогою сучасних технічних засобів старих природних торговельних шляхів до Індії, Середньої Азії й Китаю, до Перської затоки, Сирійського побережжя, Аравії та Єгипту. Зважаючи на культурно–історичний зміст чорноморської орієнтації – боротьба Степу і Моря – здобуття Україною чорноморських земель означає її вихід не лише до морських, а й до сухопутних комуніка- цій світового значення. При цьому "великі транзитні дороги на схід" мають знаходитися в руках тих країв, через які вони прохо- дять, щоб "наші люди", "чи інші місцеві" не були при цих дорогах лише "носіями або мазчиками". Тобто чорно- морська орієнтація України не передбачає здійснення нею ані експансії, ані гегемонії чи панування у цьому напрямі. Навпаки, вона є підставою для створення фе- дерації країв, зв'язаних географічно, економічно і куль- турно, але ні в якому разі не для "федерації поневолі". "І як першу ступінь до такої федерації, продиктованої географічною, економічною і культурною спільністю, я вважаю економічне й культурне співробітництво наро- дів Чорного моря" [21]. "Власна творчість" України на напрямі чорноморсь- кої орієнтації, дозволить їй, на думку М. Грушевського, "знайти себе" у спосіб розвитку і використання як того, що дала їй орієнтальна стихія, так і своєї належності до кола західноєвропейських народів за складом характе- ру власного народу. Відповідно "знайти себе" Україна може у ролі посередника між народами, які пройшли крізь подібні до знайомих їй орієнтальних впливів, та західноєвропейським життям, духовна спорідненість українців з яким є безсумнівною. Таким, чином, чорноморська орієнтація України не суперечить її західній орієнтації, й не є простим допов- ненням до останньої. Вона забезпечує Україні "власну творчість" і "власне поле діяльності", дозволяє Україні стати лідером "чорноморських країв", ініціатором відно- влення "старих природних торговельних шляхів", що вкупі із західними прикметами українського характеру та з огляду на цікавість до цих шляхів з боку Заходу, робить її надзвичайно цікавою і привабливою для останнього. Крім того, чорноморська орієнтація, за ви- сновком М. Грушевського, яка передбачає використан- ня східної спадщини українців, не означає рух України у фарватері російської стихії, а сама ця спадщина, вільна від усілякого роду фінських і туранських домішок, не є такою собі модифікацією російського євразійства. На- впаки, будучи спрямованою виключно на створення "кооперації народів Чорного моря", ця орієнтація позба- вляє Росію права "особо благопріятствуємой" нації в цьому регіоні, дозволяє Україні отримати право керува- тися у своїх стосунках з нею виключно "добром україн- ського народу", а не якимись там "інтересами спільної революції, спільної культури, спільної вітчизни", і у ці- лому надає можливість українській державі випроста- тися, щоб потім "уложитись в найбільш вигідній позі". Як бачимо чорноморська орієнтація України дозво- ляє їй гідно виглядати як перед Заходом, так і перед Росією, не дозволяючи їм обом "зірвати" свою держав- ність, пропонуючи взаємовигідні проекти спільної спів- праці та лишаючи за собою право на "власну твор- чість", зокрема на утворення Чорноморсько–Балтійської федерації у складі України, Білорусі та Литви. Адже історично, як зазначалося вище, саме ця орієнтація, за висновком М. Грушевського, – рух на південь східно- слов'янських племен – призвела свого часу до виріз- нення в структурі цих племен південно–східної групи, Антів – предків українського народу. Тому згортання південно–східного вектора загрожує Україні забуттям свого власного історичного завдання, яке з часів Антів полягає в опануванні "чорноморською комунікацією, торгівлею, транзитом", що поєднує Азію і Європу. Таким чином основні положення концепції М. Гру- шевського __________щодо чорноморської орієнтації України сфо- рмульовані ним передусім як висновки із ґрунтовного історичного дослідження як особливостей східносло- в'янської колонізації загалом, так і специфіки та наслід- ків для подальшої історії України антського розселення зокрема. Це говорить про переважно історичне обґрун- тування М. Грушевським важливості чорноморської орієнтації для незалежної української держави. 1. Грушевський М. Степ і Море в історії України // Український істо- рик. – 1991–1992. – № 3–4. – Т. 28–29. – С. 59. 2. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа / Сост. ист.–биогр. очерка Ф.П. Шев- ченко, В.А. Смолия. – 2–е изд. – К., 1991. – С. 16. 3. Грушевський М.С. Історія України–Руси : в 11 т., 12 кн. / Редкол. П.С. Сохань (голова) та ін. – К., 1991. – Т. 1. – С. 81. 4. Там само. – С. 176. 5. Грушевський М.С. Анти // Грушевський М.С. Твори : у 50 т. Т. 6: Серія "Історичні студії та розвідки (1895–1900)". – Львів: Світ, 2004. – С. 457. 6. Там само. – С. 464. 7. Грушевський М.С. Історія України–Руси. – К., 1991. – Т. 1. – С. 177. 8. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. – С. 8. 9. Грушевський М.С. Історія України–Руси. – Т. 1. – С.8. 10. Грушевсь- кий М. Історія української літератури : в 6 т., 9 кн. / Упоряд. В.В. Яременко. – К., 1993. – Т. 1. – С. 86. 11. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991. – С. 144. 12. Там само. – С. 145. 13. Грушевський М. Історія української літератури. – Т. 1. – С. 101. 14. Там само. – С. 102. 15. Там само. 16. Грушевський М.С. Україна і українство // Грушевсь- кий М.С. Твори : у 50 т. Т. 3: Серія: "Суспільно–політичні твори (1907 – березень 1917)". – Львів: Світ, 2005. – С. 138. 17. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – С.143. 18. Там само – С. 150. 19. Там само – С. 147. 20. Там само. – С. 149. 21. Там само. – С. 151. Н а д і й ш л а д о р е д к о л__