Naz Massoumi В уявленні про Іран та про Захід наразі існують два домінуючі уявлення. Одне з них – расистська картина Ірану як релігійно фанатичної країни, що розвивається. Інше – принципи західної ліберальної демократії, що постійно підпорядковуються обмеженню релігійного уряду. Останній принцип часто використовується тими, хто провокує війну проти Ірану, але також і тими, хто - навпаки - цікавиться Мусульманським простором. Проте давайте не забувати про повне викривлення істини, яку подають широкому загалу, окрім тих, звісно, хто дійсно цікавиться виключно західною культурою. Половина Ірану схиляється до межі уявлення різних образів, створених «точкою зору бідних та робочого класу». Принциповий аргумент – новий лейбористський уряд Ірану був придушений втручанням заходу та загрозою війни. Для Заходу його безпосереднє втручання та постійні погрози війною – більш ніж улюблена тактика. Історія ж Ірану позначена боротьбою, починаючи з протистояння британській монополії в тютюнових іранських компаніях у 1890 та закінчуючи місцевими радами під час Конституційної Революції 1906 року. Набираючи обертів, сила іранського робочого класу вперше була повною мірою реалізована під час масових страйків та створень профспілок у 1940. Наймасштабнішим виявилось протистояння робочого класу у 1978, коли масові страйки, організовані переважно працівниками нафтової галузі, ледве не влаштували революцію, що скасувала б монархічну мілітаристську диктатуру Шаха. У той же час були організовані комітети з координації страйків, що мали на меті створити нові демократичні форми – фабричні ради, відомі як «shoras». Домінантною була теорія «підвладного» капіталізму, що розглядала Іран виключно як представника іноземного капіталу. Немає сумніву в тому, що Шах швидше за все пустив капітал в легкий обіг. Проте Шах був не лише представником імперіалізму - місцева буржуазія також мала особисті інтереси в підтриманні Іранського капіталу. Теорія «підвладного» капіталізму мала на увазі бачення «національної буржуазії» як дещо більш прогресивне, ніж протидіючі представники імперіалізму. Так, модель також позиціонувала іранський робочий клас як другорядний, і більшість революційних лівих, зацікавлених в інших позиціях, зрештою розкололася за відсутності підтримки робочого класу. Ліві були неспроможні так зорганізувати фабричні ради, щоб робочі консиліуми були спроможними стати міцним фундаментом для притягнення інших секторів суспільства, наприклад сільських жителів. Таким чином, простір відкрився для інших сил. Так, кмітливий та здібний політичний керівник Хомейні - лідер ефективного на той час руху з антиімперіалістичними слоганами проти Шаха - переманив простих націоналістів (релігійних та несвітських) на бік лівих. Перспектива релігійного керівництва революцією збентежила у той час багатьох аналітиків. Проте Хомейні був націоналістом, хоча й релігійним. Соціальний характер релігійного лідерства не занадто відрізнявся від військових офіцерів, які очолювали національні революції в Єгипті та Іраку. Дуже важливо врахувати ті протиріччя, що мали місце в Ісламській Республіці. «Рухи середнього класу мобілізували маси своєю радикально налаштованою риторикою проти зовнішніх сил та пануючих класів. Проте атакуючи правлячі кола, потрібно дуже обережно ставитись до приватної власності та оминати конкретних дій, що можуть підірвати другорядну буржуазію». Це пояснює політичні інтриги, що одразу ж виникли протягом 1980-х. Так, були прихильники лівих партій, які проекціонували себе на міцну централізовану державу з структурованими соціальними програмами для найбідніших прошарків населення, та «праві», яких представляли меркантильні капіталісти. Їхні підрозділи мали досвід потужного націоналістського спрямування 9-річної війни з Іраком і підтримку тактичною допомогою вище згадуваного Хомейні. Поте з закінченням війни та після смерті Хомейні іранський капіталізм потрапив під натиск руху, що займав позицію глобального капіталізму. Група консерваторів, відома як група «прагматистів», під проводом Рафсаніані (як очільника) та Катамі (як помічника лідера) вирішила повернути увесь процес. Реформіст Катамі після свого обрання у 1997 році почав впроваджувати свою програму економічної лібералізації – приватизації та врегулювання напливу іноземного капіталу. Оскільки у 1980 році був зависокий рівень інфляції та безробіття, уряд підпорядкував освіту та захист здоров’я більшості, що, зрештою, призвело до перерозподілу влади Шаха між найбіднішими прошарками суспільства. Наприкінці 90-х інфляція та безробіття знову зросли через те, що більшість інституцій перетворились на величезні капіталістичні організації. Криваві репресії страйкарів та сидячі страйки в маленькому містечку Хатунабаді в січні 2004 року сприяли заворушенням робочих класів по всій країні. Це були страйки та акції протесту вчителів вищих учбових закладів та працівників текстильної галузі проти несправедливого скорочення в Іран-Кордо (найбільша машинобудівна компанія в Середній Азії). Менш визначними були страйки працівників в грудні 2005 року. Тож, обраний в 2005 році Ахмадінеджад зі своїми обіцянками перерозподілити нафтове багатство між бідними, розглядається аналітиками як повернення Хоменіїзму 1980 років та як відродження економічної політики 1990 років. переклад М.М.,за що я їй дуже вдячний