Ч. М. Ситуація у світі Нова доба формує нові дискурси. Частина попередніх втрачає свою актуальність або набуває відмінних від початкової форм. Подекуди відмінності разючі настільки, що ставлять під сумнів спадкоємність заявлених позицій. Яскравий приклад подібного стану речей демонструють західні комуністичні партії, котрі пройшли шлях від тотального заперечення капіталістичного суспільства до повної інтеграції в систему його політичних інститутів. Згадаймо Компартію ГДР (пізніше Партія демократичного соціалізму, зараз – Ліва партія), котра разом з більшістю електорально привабливих представників єврокомунізму відмовилася від класової боротьби на користь солідаризму і співпраці між ще недавно ворогуючими (принаймні, у свідомості cвоїх ідеологічних попередників) соціальними групами. Наскільки захист мігрантів, сексменшин та трейд-юніонізм як засіб відстоювання своїх трудових прав є питомо лівими? Значна частина сучасних марксистів сумнівається у перспективності подібного твердження, з огляду на дві причини. Перша – це зорієнтований на політкоректність характер протекції, спрямований на покращення правового, а не радикальну зміну соціального статусу меншин. Звідси його реакційність по відношенню до інших «шукачів ідентичності» і відсутність ширшого за власні інтереси політичного бачення. Спроби привести їх до спільного революційного знаменника результатів не дали. Колір шкіри, сексуальна орієнтація і тому подібні «постмодерні виразки» рідко корелюють між особою, оскільки одна завжди буде домінуючою. Це призводить до відсутності повноправного і продуктивного діалога між їхніми носіями і ставить під сумнів саму революційність окремих ознак. Друге – угодовський характер сучасних трейд-юніоністів, чий добробут, згідно з оновленою маоїстською доктриною напряму залежить від експлуатації країн Третього Світу. Наслідком цього стає пошук діалогу з власними господарями і скочування в бік регресивного реформізму, іншими словами – класового компромісу. Інфраструктура сучасного світового ринку така, що коли французькі, приміром, транспортники, вимагають підвищення зарплати або інших пільг, їхні працедавці задовольняють побажання за рахунок закупівлі уніформи made in China по 4 долари за штуку. Таким чином теоретично нічим не відмінні китайські пролетарі отримують 16-20 годинний робочий день, а їхні у всьому «толерантні» і «класово підковані» французькі товариші добавки до зарплати за рахунок вивільнених на економії коштів. Подібний стан речей дає підстави деяким теоретикам стверджувати відсутність революційних перспектив у пролетаріату країн «золотого мільярду» і зміщення центру боротьби на периферію. Щоправда, діяльність непальських маоїстів вказує на застарілість навіть цієї, досить молодої доктрини. Відмова від низки класичних комуністичних положень і участь у парламентських ігрищах почала руйнувати цей останній бастіон в головах романтично налаштованих західних симпатиків. Одна справа – це збройна боротьба, інша – її наслідки, в результаті котрих переможці зобов’язані брати до ваги оточуючі економічні реалії, котрі дуже змінилися з часів не лише Леніна, але навіть Че Гевари. Змінився формат економічної експлуатації, масштаби ринків, ба навіть суб’єкти експлуатації. 30-40 років тому ними вважали власну буржуазію. Зараз вона поступилася місцем транснаціональним корпораціям та найбільш розвинутим країнам світу і відіграє додаткову, компрадорську роль. Власне кажучи, саме поняття «національна буржуазія» практично втратило свій зміст, оскільки в сучасних умовах цей клас не здатен забезпечити покладені на нього протекторські функції. Цілі держави не можуть захистити, а тим більш поширити свої ринки, оскільки їхні потужності не дозволяють конкурувати з гнучкішими ТНК. Все це зводить нанівець будь-яку можливість слідувати класичним лівим доктринам, по всьому ідеологічному спектру: від анархістів до комуністів. Можна, видати бажане за дійсне і називати анархістами індіанців штату Ч’япас, соціалістами Лукашенка або Чавеса, комуністичними Кубу або Північну Корею. Це лише лейбування, не здатне приховати кризу лівого дискурсу і його поступову підміну правими, соціал-демократичними, реформістськими сурогатами, котрі не мають нічого спільного з класичною лівою теорією часів Модерну. Розпад Союзу і винесення промислового виробництва до країн Третього світу дезорієнтували частину тих, хто в силу різних причин вважав себе лівим. Спроби формування нових «антиглобалістських інтернаціоналів» вказали напрямок, але не перспективи життєво необхідної міжнародної співпраці в середовищі різношерстої, часто протилежно орієнтованої маси соціальних, екологічних тощо активістів. З огляду на різницю у поглядах на банальні, здавалося би проблеми не лише стратегії, але і тактики дій, даний симбіоз не виглядає органічним. Його штучність демонструють Соціальні форуми, котрі не змогли стати майданчиком для налагодження комунікації і пошуку спільних для всіх варіантів розвиту. «Гуртом і батька легше бити» залишилося на папері. Відтак можна стверджувати існування двох, діаметрально протилежних підходів до вирішення питання соціальної справедливості. Бажаний результат Перший – нечаївщина. Спонтанний чи організований системний бунт або страйк, захоплення влади, з котрою, як показав приклад Непалу, частини африканських та латиноамериканських режимів ніхто не знає що робити. Результатом стає нівеляція образу перемоги та її ідеалів. Ідея визнається помилковою і з часом втрачає свою актуальність на певній території. Їй на зміну приходять реакційні режими, котрі далекі від ідей соціальної рівності. Даний підхід притаманний значній частині маргінальних рухів Третього світу, котрі в силу існуючої кон’юнктури отримують підтримку серед місцевого населення і користуючись нею як своєю соціальною базою пробують здійснити державний переворот. Другий – реформізм. Відбувається у респектабельній, буржуазній частині політикуму, за рахунок ревізії і пом’якшення попередніх ідеологічних настанов і зловживання соціал-популістськими обіцянками. Роль таких організацій нагадує посередника, котрий торгується за свій процент між панівним класом і найманими працівниками. Все, що вдається вициганити конвертується у електоральну вагу партії з наступним доступом до владного ресурсу. Потім, як показує історія, в кращому разі, увага зміщується в бік «вразливих груп»: мігрантів, геїв, наркоманів, бомжів тощо. Профілактика цих соціальних девіацій відбувається за рахунок фондів того самого капіталу, з домінуванням котрого мали би боротися ліві. Соціальна робота замінює соціальну боротьбу і створює ілюзію відповільних за свої слова політиків. Таким чином вибирати немає з чого. На початку століття більш продуктивним був перший варіант. Починаючи з середини і до початку консервативної реакції наприкінці 70-х – другий. Ленін, Хо Ші Мін, Кім Ер Сен, Мао Цзедун, Фідель Кастро спромоглися на революційну практику, результатом котрої стали безпрецендентні за своїми масштабами соціальні перетворення, котрі дехто ще називає експериментами. Їхній авторитет вів студентів на барикади в 1968-у, під’южував робітничі виступи і тиснув, тиснув, тиснув на частково дезорієнтовану буржуазію. За якийсь час від їхнього не зовсім добровільного союзу народилася «Welfare State», модель соціальної держави, котра в тій чи іншій формі дожила до наших днів і агонізуючу смерть котрої ми спостерігаємо в Європі зараз. Ліві партії в Україні Користуючи з цього терміну ми свідомо уникаємо простішого «українські ліві партії», котрі, на нашу думку, є радше даниною історії. Сучасні ж, на відміну від формацій часів УНР та УРСР не мають нічого спільного ні з українськими (принаймні, у форматі всієї країни) ні з лівими, оскільки: 1) не мають ЖОДНОЇ соціальної бази і у своїй пропаганді орієнтуються на певні культурні кальки, приманні радянофільській свідомості. Вони не мають відношення до низових практик і, за винятком хіба що КПУ – розгалуженої структури. Остання більше за інших експлуатує не рентабельні на перспективу тренди, більшість з яких відголоски епохи «розвинутого соціалізму». Критика ситуації в країні поверхова і стосується, насамперед, протидії культурним трендам опонентів з числа українофільських організацій. 2) Відтак, ми переконані у тому, що позиція наших лівих ґрунтується на цивілізаційному виборі, а не ідеї класової боротьби. Постійна, некритична орієнтація на капіталістичну Росію і отримання дотацій від різних груп української олігархії не має нічого спільного з декларованими ідеалами вільного і безкласового суспільства. Події останніх років свідчать про відсутність не лише класової, але і банально самостійної позиції. Особливість, котра, втім, притаманна не лише вітчизняним лівим полягає в орієнтації керівництва на виконання технологічних функцій, зокрема обслуговування інтересів крупного капіталу в лиці фінансово-політичних груп. Діяльність ФГП апріорі орієнтована на протилежний від інтересів найманого робітника вектор. Доказом цьому є одіозний КЗПП, котрий практично не отримав протидії з боку лівих сателітів та профспілок. Роль партій зводиться до асистування під час боротьби з опонентами і практично безвідмовної підтримки сумнівних з точки зору не лише ідеології, але і здорового глузду законопроектів. Причин для цього досить. Більшість з них, такі як опортунізм чи амбіційність лідерів мають суб’єктивний характер. Як не банально, але системні, структурні фактори, котрі призводять до подібного стану речей багато в чому збігаються з ситуацією їхніх західних колег. Серед них – зміна характеру виробництва, а разом з ним і ідеологічних принципів, або, якщо точніше – потреби у чітких ідеологічних настановах. Час класичних ідеологічних партій відійшов в минуле, зараз же основою ідентичності тієї чи іншої структури є не так набір програмових тез, як пошук власної маркетингової ніші на електоральному полі і його послідовна експлуатація. Суть останньої зводиться до поновної парламентської легітимізації партії, діяльність котрої не матиме нічого спільного із задекларованими під час перегонів цілями. Голоси виборців конвертуються у парламентську фракцію, котра, у свою чергу, періодично здається комусь в оренду. Ідеологічні настанови лівих та лівоцентристських партій позбавлені інструменту класового аналізу, котрий явно не доречний в практичній діяльності і може призвести до непорозуміння з «працедавцями». Ідеологія перетворюється з низки органічних позицій на інструмент маніпуляції, відомий під назвою соціал-популізм. Останній здатен ділити «буржуїв» і «олігархів» на своїх та чужих і відповідним чином оцінювати їхню діяльність. З іншого боку втрата зв’язку з населенням нівелює саму потребу у чіткій політичній позиції. Їй на зміну приходять кон’юнктурні рішення. Ревізія політичних поглядів призводить, як мінімум, до їх розмивання. Наступний крок – крен вправо з його обов’язковими «багатоукладною економікою», «захистом середнього класу» й іншими, позбавленими «робітничого відтінку» мантрами. Додайте до цього практичну орієнтацію на певні культурні кластери (мова, релігія, регіон проживання) і ви зрозумієте, чому слово «українські» є досить умовним. Хоча би тому, що орієнтується лише на частину регіонів, відкидаючи бодай теоретичну можливість ребрендингу, як це зробила, свого часу, та ж ПДС. Ще одна характеристика партійних структур це певна віртуальність. Їхня присутність в повсякденному житті громадян це симулякр, щось, що має форму, але жодного змісту. Формально вони існують, проте здебільшого на сторінках малоформатної партійної преси і у вигляді «балакаючих голів», котрі пафосно, з претензією на істину в останній інстанції коментують щось по телебаченню. Виборці згадують про їхнє існування, трудові досягнення і безумовний поступ лише під час виборів. Точніше кажучи, про їх існування нагадують бюджети рекламних кампаній партій - «захисників трудового люду». Головна мета будь-якого лівого партійного, давайте називати речі своїми іменами – проекту, це конвертація вкладених у нього фінансів в депутатську групу. Одностороння орієнтація позбавляє сенсу позапарламентську діяльність партії, чий апарат часто складається з фахових партійців на ставці і «мертвих душ», в кращому разі – незначної кількості соціально неактивних симпатиків. Позапарламентська ліва Йдеться про політизовані групи і соціальні рухи, котрі можна втиснути в «прокрустове ложе» терміна «позапарламентська опозиція». Вжитий у 70-х термін Руді Дучке характеризує не лише місце активістів у системі владних координат, але і принципову відмову більшості репрезентантів від інтеграції в інститути представницької демократії. Більшість з них носить виключно протестний характер і, як і їхні «старші» партійні товариші не має соціальної бази. Принаймні, в її електоральному вимірі, до котрого, щоправда і не прагнуть. Проте, на відміну від партійних структур пошук, або, точніше, спроби розробки соціальної підтримки існують. В першу чергу до них належать профспілки, місцеві громади та соціально заангажоване студентство. Процес рухається надзвичайно повільними темпами, про що свідчить остання, збірна, так би мовити демонстрація 1 травня, котра ввібрала в себе майже весь лівий актив Києва. Під лівими ми розуміємо всіх, хто ідентифікував себе з даним напрямком суспільного розвитку, від очевидних і латентних сталіністів до ліберальних, субкультурних антифашистів. Спільного між багатьма присутніми було мало. В теорії, практиці, ідеології та ідеалах. Це свідчить про величезну ідеологічну дисперсію і певну геттоїзованість основних суб’єктів цього процесу. З іншого боку практично перший спільний Першотравень свідчить про поступову кристалізацію не лише ядра опору, але і спроб знайти принаймні окремі дотичні, що важко було уявити ще донедавна. Вірогідно, нічого надзвичайно продуктивного з цього ситуативного явища не вийде, але спроби побудови нового, альтернативного ідеологічного простору мають місце. Без залучення коштів зацікавлених у «кишенькових партіях» фінансових структур. Новизна і певна перспективність цього підходу очевидна. Робота на власний символічний капітал за орієнтації на свої сили вигідно відрізняє альтернативних лівих від доктринерів і опортуністів з числа офіційних партій. Відсутність фінансових вливань гальмує процеси організаційної розбудови і створює враження сектантства. Слід визнати, що останнє має місце. Зрештою, це хвороба не лише наших лівих. Імпортовані з Заходу ідеологеми приживаються на нашому грунті лише в середовищі самих активістів. Старше покоління не розуміє шипування дерев, захисту бродячих собак або мордобою біля метро. Захист трудових інтересів лише починається. В цьому напрямку діють дві, досить цікаві структури: студентська профспілка «Пряма дія» і незалежна «Захист праці». Остання діє в межах трейд-юніоністської парадигми і має дієві осередки в супермаркетах та київських ринках. Зважаючи на повну пасивність і залежність від політичних структур офіційних профспілок їхня діяльність справляє враження на тлі приватизованого робітничого руху. Значна частину активу задіяна у цікавих просвітницьких проектах. Щоправда, за двадцять років незалежності в Україні спромоглася лише на один, питомо україномовний ресурс. Більшість теоретично двомовна, практично послуговується російською з огляду на інформативні потреби своїх російських товаришів. Вибір російської є свідомим і домінантним. І це не зважаючи на те, що, частина країни все ще говорить українською. Очевидно, їхні ні, не інтереси – право розглядаються як другорядні. Зрештою, українофони мають державну мову, чого ж ще? На лице типово кумівський підхід. Є державна латина і є мова вулиць (в майбутньому революції). На нашу думку подібна позиція є, як мінімум не логічною. По-суті, альтернативний лівий дискурс не є українським ні за формою (мова), ні за змістом (держава - ворог). Геополітика, культурні, історичні і тому подібні проблеми відкидаються як буржуазні і монополізовані правлячим класом. В середовищі альтернативних лівих домінує «синдром Винниченка», згідно з яким вся попередня ідеологічна спадщина (УКП, УПСР тощо) лейбується як буржуазно-націоналістична або мілітаристська і відкидається. Те саме стосується УПА, дисидентського руху тощо. За великим рахунком, українські ліві діляться на дві категорії: старі (у всіх відношеннях) радянофіли з числа офіційних партій і зорієнтована на західні, часто субкультурні кальки молодь. Величезний ідеологічний пласт часів ЗУНР, УНР, перших років Радянської України в кращому разі не актуалізований. Альтернативна ліва російськомовна за формою і прозахідна за змістом. Значна частина вірить в анархістські міфи про самоорганізоване суспільство, паралельно брунькуючись на щораз дрібніші групи. Вона не бачить кінцевого результату, принаймні, на груповому рівні. Станом на сьогодні вона схожа на бульбашки громадянського суспільства, котрі носять ситуативний і тимчасовий характер. Сектанство, зав’язаність на субкультурі, тотальна відсутність інтересу до аналізу стану країни і революційне самозамилування свідчать про низькі шанси вийти на роль політичного суб’єкта, котрий здатен системно впливати на перебіг ситуації в країні, ліпити її за образом і подобієм своїх ідей. Дякуємо авторові за матеріал