Олександр Хоменко Художні тексти, як відомо, поділяються на погані й добрі. Проте і серед останніх лічені одиниці переростають власні межі і стають чимось більшим за набір друкованих знаків. Тоді їхні персонажі крокують просто в історію, стають реальнішими, “живішими” за політиків, бізнесменів, зірок шоу-бізнесу. Щось подібне переживали наші батьки в 70-ті, коли кіношно-літературний Штірліц здавався теплокровнішим за всіх товаришів пєльше із Політбюро разом взятих. Роман Кена Кізі “Політ над гніздом зозулі” належить саме до таких текстів. Він став ідейним прапором для цілого мандрівного покоління в Америці. Хіпі 60-х розносили у своїх наплічниках “Політ...” з півночі на південь і зі сходу на захід країни. При чому, іноді траплялося, що люди забували прізвище автора, але хто такий Макмерфі і Вождь Бромден - знали всі. Рудий ірландець, картяр і месія Кажуть, що секрет успіху завжди індивідуальний. Одначе Кізі й не робив ніякої таємниці зі своєї “творчої кухні”. У чомусь подібний до великих реалістів ХІХ століття, він просто намагався чесно описати те, що він сам побачив і пережив. Вступивши після закінчення середньої школи до університету міста Юдін, Кізі, вирішив походити по прикордонню. По краю, по межі. Можливо, його просто знудило від респектабельної стабільності часів Ейзенхауера. На той час у місцевому госпіталі здійснювалися експерименти, що досліджували вплив на людську психіку сильнодіючих наркотиків. Кізі і став одним із добровольців – не так заради 75-ти баксів за сеанс, як для того, аби випробувати себе і спізнати інші світи. А після того, як уряд заборонив досліди, Кізі влаштовується в тому ж шпиталі для душевнохворих нічним санітаром. Відіспавшись удень, він пише “Політ над гніздом зозулі” – твір, що приніс йому запаморочливий успіх. За популярністю поряд з ним в американській літературі ХХ століття можна поставити хіба що “Над прірвою в житі” Селінджера. У психушці, зображеній у романі, американське суспільство, а головне – молодь, упізнала модель власного соціуму. Бо в ньому так само була і фашизоїдна Старша Сестра, яка своє прагнення контролювати все і всіх пояснює виключно турботою про хворих, і підручні санітари з психопатичними нахилами маніяків, і т.зв. сеанси “групової терапії”, коли застрашені “кролики” прилюдно обливають один одного брудом. Був там і Вождь Бродмен – індіанець, який прикидається німим, бо біла цивілізація відібрала в його племені землю, вручивши натомість зелені папірці з портретами мертвих президентів. А що на них робити людям, у яких відібрали їхній світ? Тільки спиватися. Не було лише Макмерфі – рудого ірландця, веселого забіяки, який любить карти і свободу, і який нарешті зчеплює руки на горлі Сестри. По тому багато молодих ідеалістів кинулись шукати його по всій Америці. Досі так і не знайшли. Принаймні по СNN про це нічого не повідомляли. Переваги особистого досвіду Певно, є своя закономірність у тому, що Кізі ставився до літератури не дуже поважно. У багатьох інтерв’ю він не раз стверджував, що не вважає літературу своїм покликанням. Придумувати щось не так уже й цікаво, зазначав він. Значно цікавіше – перебудовувати життя, власним прикладом вказуючи шлях до нових стосунків між людьми. “Політ над гніздом зозулі” під цим оглядом видається архетипічним зразком такої не- літературності. Хоча б з огляду на свою фактологічну правдивість – майже, як у документальному репортажі. Цікаво, що для того, аби описати дію електрошоку на хворих, він підкупив лікаря, який влаштував йому вночі “терапію” по повній програмі. Після шаленого успіху своєї книги Кен Кізі відмовляється “осідлати хвилю” і писати її продовження, конвертуючи внутрішній досвід у суспільний статус та нові гонорари. Він поселяється в американській глибинці, куди до нього з усіх кінців країни почали з’їжджатися хіпі, дляя яких він став чимось на кшталт гуру. Стихійно утворюється комуна, мешканці якої називають себе “забавниками”. Вони жили в сараях і наметах навколо його будинку, курили маріхуану й періодично здійснювали мотоциклетні наскоки на сонні сусідні містечка. Кізі в цей час пропагує “нову чуттєвість”, звільнену від фальшивих догм буржуазної добропорядності. Аби донести свою правду до всіх околиць, Кізі та його друзі в старенькому автобусі їдуть через усю країну до Нью-Йорку. На автобусній табличці замість кінцевого пункту призначення стояло багатозначне слово: “ДАЛІ”. Цей перформенс наробив у США багато галасу: “Політ...” і так уже охрестили прокомуністичним твором, а тут іще до акції Кізі почали приєднуватися Керуак, Гінзбург та весь цвіт американської контркультури. Одне слово – преса почала волати про “чотириколісну місію проти віри наших батьків, конституційних норм та американського способу життя в цілому”. По дорозі, між іншим, знімався документальний фільм, і повернувшись додому, Кізі розпочав його монтаж. Та тривало це не довго. 1965-го його заарештували за зберігання маріхуани та засудили на 6 місяців ув’язнення та 3 роки нагляду. 1967-го його заарештували вдруге – знову за наркотики. Він утікає до Мексики, потім переховується у своїх шанувальників у Сан-Франциско, але поліція його вирахувала і він знову 10 місяців провів у в’язниці. 1975-го Мілош Форман екранізує “Політ над гніздом зозулі” – з Джеком Ніколсоном у головній ролі. Вперше в історії Голівуду фільм отримує 5 Оскарів. Екранізація здобувається на світову славу, одначе Кізі це аж ніяк не тішить. На його думку, в фільмі приглушено антисистемний пафос, і він із вибухівки перетворився на якийсь молочний коктейль. “Вони отруїли мій сюжет своїм трупним реалізмом”, - стверджував він, навіть подавши до суду на Формана та продюсерів фільму. Процес він програв. І після цього ім’я Кізі непомітно зійшло з перших шпальт таблоїдів. Важко сказати, що така “втрата популярності” особливо дратувала письменника. Він почував себе органічно в іншому середовищі. 1983-го, коли ім’я Кізі стало такою ж легендою, як імена Марка Твена чи Хемінгуея, репортер щомісячника “Садертей ревю” розшукав його на забутій Богом фермі в штаті Орегона. Статтю про письменника він супроводжував фотографіями на кшталт: міцний чолов’яга у вицвілих джинсах за кермом трактора з причепом везе сіно. У Кізі було ціле стадо корів і власна сиродільня, на якій він працював разом із синами. Пісня моряка Наступні після “Польоту...” книги не принесли їхньому авторові ні грошей, ні слави. Читачі очікували на продовження знайомої історії, а він розповідав їм про щось зовсім не цікаве, про лісорубів якихось... А потім настали 80-ті, “рейганоміка” і “Зоряні війни”, і всім здалося, що Кізі остаточно здали в архів. Бунтувати стадо не модно, у моду увійшов шопінг та накопичення грошей на довгу спокійну старість. 1992-го він публікує останній свій роман “Пісня моряка” – як на автора цих рядків, один з кількох справдешніх шедеврів літератури ХХ сторіччя. Зрозуміла річ, комерційного успіху не мав і він. То були 90-ті, за визначенням самого Кізі – пропагандистське десятиліття, коли взисканою виявилась інша література, а “Пісня моряка” ніяк не вписувалася в мейнстрім. У романі, до речі, наведено один поетичний фрагмент, який виступає своєрідним мотто до всієї його творчості. І до життя також. Йдеться про епізод, коли старий добрий екотерорист Айк Соллес, який заховався на Алясці, подалі від усіх принад цивілізації, випадково знаходить збірку віршів. Це був Ернесто Карденаль – католицький священик і поет, борець проти диктатури Самоси в Нікарагуа. Айк читає там рядки, які його надзвичайно вразили. І, можемо не сумніватися, вразили також автора. Вчора я пішов до супермаркету і побачив – усі полиці порожні; Майже всі порожні. І я відчув гіркоту спустілих полиць, Але набагато сильніше В мені вирувала радість за нашу гідність, Яку так легко розгледіти на порожніх поличях. Це – ціна, яку платить мій маленький народ В боротьбі з Колоссом, І я побачив порожні полиці, вщерть забиті героїзмом. У стародавній Греції було чудове правило: філософ, аби йому повірили, має жити за тією філософією, яку сам сповідує. Той, хто розповів легенду про Макмерфі, просто не міг піти шляхом голлівудських сценаристів. У нього була інша дорога, з якої він не збочував – від перших експериментів у психушці на собі самому, від усамітнення на фермі до останніх років життя, коли Кізі на зустрічах із читачами, у пресі повсякчас порушував екологічні проблеми, боровся проти уніфікації традиційного життя корінного населення Америки. То були його власні полиці з героїзмом, а цей товар ніколи не буває простроченим. текст наданий автором