Степан Молчан ...І впав з неба на землю вогонь. І прийшов воїн небаченої сили, що побрався з білявою жінкою-войовницею і повстав проти богів. І пішов від кохання воїна вогню та королеви аріїв рід арійський. І заселив країну лісів, гір і криги. I Наспівуєш гімн древнім богам. Перед ногами вогонь — таємна сила, що зігріває і освітлює шлях мандрівнику. Підходиш ближче, кружляєш довкола полум'я у танці. Вогонь замикається у колі. Раз у раз швидше, і швидше, і швидше. Аркан. Вогонь заворожує. В апогеї танцю переступаєш межу коли навколишній світ відходить у нереальне. З’єднуєшся з потойбіччям: чугайстрами, мольфарами, духами предків. Ти — один з людей, що кинув виклик богам, які дарували вибраним потаємну силу знати, творити, битися. ...Вершина. Тіло шматує північний буревій, обличчя нещадно січе дощ, а серце нестримно калатає, вириваючись з грудей. Стоїш віч-на-віч з рвучкою стихією. Ти один. Cамотній. Навколо моторошна космічна порожнеча. Ні сім’ї, майна, роботи. Нічого. Звільнений від забобон, стереотипів, начальників, друзів, ворогів. Почуваєшся як птах у польоті, що насолоджується кожним порухом крил, легкістю, з її неперевершеною миттю ейфорії-волі. Ледве тримаючись на ногах відчуваєш силу і слабкість, зливаєшся з вітром і дощем, сонцем і землею. І вже не борешся, навпаки, набираєшся енергії від грому і блискавки, що розкраяли небо на шматки. Це боги дають тобі знак. За мить стихія відступає. Мружиш очі, тіло розслаблене, налите спокоєм, від якого віє неземним блаженством. Зосереджуєшся. Попереду безодня. Крок вперед — і попереду вже шлях в країну мрій. Інстинктивно ступаєш вперед і пливеш пухнастими хмарами у невагомості. Політ. Існує тільки прямий зв’язок з паралельним світом у викривленому просторі часу і матерії. ІІ Ми походимо з села і прижилися в урбаністичному місті — цих залізобетонних джунглях: холодних, бездушних, ворожих, з чужим етнічним середовищем, з тисячами-мільйонами-мільярдами істотам-привидів. Транспортні шляхи — це артерії мегаполісів — женуть у своїх жилах заражену кров. У непрохідних хащах людського мурашника сновигають туди-сюди сірі істоти. Навколо пустка. Вселенська порожнеча міцно затисла все живе в лабета каменю. Ми щодня боремося за існування, ведемо битву з сірою буденністю. Наші будівлі — це віддзеркалля хворобливого суспільства: монотонність, одноформенність, вбогість соцреалізму. Асфальт. Смерть. Місто — мій особистий ворог. Кам'яна в'язниця. Бунт. Вулиця замінює нації школу виховання. І сім'ю. Асфальт – траву. Електрика — сонце. Модернізм перемагає природу. Українці — діти вулиці. Тут формується новий національний архетип, і тут триває битва за місце під сонцем. Повітря мегаполіса важке, затхле, п'янке. Їм важко дихається. Хочеться наповнити легені чистим, джерельним киснем і втекти від безглуздої метушні, туди в світ, де збереглося первісне почуття свободи, рівності, братерства — у природне середовище без заводів, хімкомбінатів і комп’ютерів. Втекти від технократії, що заганяє нації у глухий кут цивілізації за яким — бунт машин проти людини-творця і перемога заліза над плоттю. Технократія вбиває життя. ІІІ За склом цвіли квіти, брунькувалися дерева. Паростки кволо проростали крізь землю, змучену хуртовинами, льодовим панцирем і морозом. Зелень відвойовувала місце під сонцем у похмурій дійсності, щоб заволодіти бетонним мегаполісом. Народжувалося життя. IV Ти не любиш коритися і владарювати. Єдина цінність — воля. Безупинна стихія, що крушить усе навколо, безжально-сліпа. Ти, справді анархіст. Тільки не знаєш значення цього хитромудрого слова, ідеології, класиків. Та й навіщо забивати голову мотлохом? Анархізм, лібералізм, комунізм, імпресіонізм, ...ізм, ізми. Безліч непотрібних слів. Здатних до спротиву мало. Нація відступає у гетто, до краю безодні, щоб колись прорвати оборону і заволодіти українським Завтра. Його ніхто не подарує. Україну не чекають на бенкеті переможців. Нехай! Українці прийдуть без запрошення. Україні не треба вожді. Вільними є тільки нації причетні до сакрального. Вони — хижі зграї. Націоналізм кличе до себе буйних. Тих, хто любить воювати, у кого палає вогонь романтики у світі матерії; хто марить далекими краями і несходженими дорогами — хто стане в національні загони, у лави пліч-о-пліч з братом по крові, кому брязкіт зброї і симфонія вибухів снарядів миліші за ніжну музику умиротворення. Україна належатиме хоробрим — тим у кого в генах нуртує гаряча кров, холодний розум і завзятий характер. Той, хто відчуває зв'язок з предками: пам’ятає арійських номадів, дружинників Святослава, Гонту, Залізняка, Бандеру і УПА. Україна — нація героїв. Їх було стільки, що на кожного знаходилося безліч зрадників. Війна – це сублімація влади. Бойові дії точаться у нових формах, але за те саме. Бізнес — це війна. Ринок — це поле битви. ТНК заволоділи державами без жодного пострілу. Україна програє. Війна рятує людство від розслабленого вимирання. Чоловік народжується для війни, а жінка — заради виконання материнського обов’язку. У дуальності: життя-смерть приреченість живої істоти вмерти. Смерть — це справжня комуністка, що зрівнює багатих і бідних, вродливих і потворних, щасливих і нещасних, християн і мусульман. І ніхто ще не купив собі індульгенцію нa безсмертя. Чомусь згадалися кхмери: руйнування Пномпеня, відміна грошей, релігії, відлік літочислення з “нуля” і “чистий комунізм”. І гора черепів у жертву червоному ідолу у джунглях Кампучії. Війна забирає накопичувані з народження соціальні нашарування. У вирі вибухів, крові, землі, відваги і страху, сліз, розірваних тіл пізнаєш себе; там, де перемішалося чорне і біле, життя і смерть народжується новий тип — воїна-трудівника. Там дізнаєшся ціну життя, правди, віри, дружби і кохання. Бо ж війна у будь-яких формах - це і є змагання за чиєсь панування чи звільнення, за когось чи проти когось — за щось. Вмотивоване і непояснювальне бажання вмерти, щоб воскреснути в пам'яті наступних поколінь. Або назавжди поринути у темряву забуття. Життя і смерть — близнюки. На смертному одрі хрип вмираючого схожий з дзвінким плачем новонародженого. V На узбіччі біля столітнього дуба лежав молодий чоловік. Нестерпний біль пронизував тіло, штрикав смертельним ножем. Гаряча кров окропила пухнастий холодний сніг. Перед очима промайнуло недовге життя: народження, перші кроки і слово: "Мама!", безтурботне дитинство, навчання, перше кохання без взаємності, хвороба без надії на видужання, просвітлення у хвилину розпачу, загін добровольців. Зненацька відомість потьмарилася... Порожнеча. Вічі сліпило яскраве світло з кінця довгого тунелю. Йдеш. Крок, два, три.....Збиваєшся з рахунку.....Зупинився перед написом на дверях. ”РАЙ”. Трохи нижче: "Місця продані". Чогось не наважуєшся відкрити двері і увійти всередину. Тут щось не те, віє пекельним холодом. — Воїн, ти дарма прожив життя праведника. Коли ці негідники — і показав на браму звідки долинали звуки ”Владімірского централу”, запах перегару і зойки жінок — насолоджувалися принадами земного щастя, достатку, розваг, — ти присвятив себе ЇЙ. І що маєш? Невже вірив у примари? Запам'ятай: справедливості не існує! — Я жив, щоб вмерти заради НЕЇ. Любив її до нестями, до солодкого божевілля, не вимагаючи взаємності. Вмирав з голоду, прикутий до ліжка хворобою у холодній квартирі. Я — був в'язнем у чотирьох стінах. Крізь несамовитий біль радів сонячним дням. Недуга висмоктувала фізичну силу, потроху вбивала молодість. Тоді смерть видавалася порятунком від пекучого болю. Я щодня безліч разів вмирав, але не здався і переміг смерть. Видужав! У довгих пошуках знайшов істину, а з нею сенс буття. Мені нічого не треба. Я виконав обов’язок! ....Новітній націоналізм народжується не в Галичині, не за дніпровськими порогами чи Дунаєм. Новітній Бандера і Шухевич прийдуть зі Сходу України на чолі загонів російськомовних українців, що усвідомили національну приналежність. Там народжується модерний націоналізм. Його бійці понесуть прапор перемоги у широкі маси над Дніпром і Південним Бугом і далі дорогою арійських предків на Схід до засніжених гірських вершин. надіслано автором