Святослав Вишинський
Міждисциплінарна дослідницька група «Politosophia»
Після 1945 р. вести мову про Сучасність як про модерн стає все менш доречно в тій мірі, в якій демонтується сам проект Нового часу (за влучною констатацією Дмитра Корчинського: «У сорок п'ятому кінець тисячоліття»). Повноправний вступ у постмодернову епоху, а з ним і крах комунізму як останнього ідеологічного проекту Сучасності, за оцінками соціологів означає і «кінець історї» (Френсіс Фукуяма) як розчарування в майбутньому, відмову від історичної суб'єктності як з боку індивіда, так і з боку нації. «Виснаження історії», констатоване Гансом Фраєром як ознака завершення класової боротьби та згладження суспільних антагонізмів у новітньому welfare state, із сер. XX ст. прискореними темпами веде до «Brave New World» «пост-історії» (Арнольд Гелен), ситуаціоністом Гі Дебором оціненої як фундаментальний принцип становлення нового, «граючого» соціуму. Демонтаж оптимістичних ідей Просвітництва вслід за дискредитованим раціоналізмом реанімує сублімовану архаїку – як у сфері культури, так і в науковому пошуку. Феномен постмодернізму у філософії та мистецтві як парадоксальний неоконсервативний поворот, а з ним і зростання ваги фройдистського спадку в аналізі всіх сфер людського буття впевнено реабілітують сферу ірраціонального – призводячи до переосмислення та перевизначення «людськості» як такої, інтерпретованої відтепер в обхід делегітимованим логоцентристським імперативам, у відповідності з якими кроївся homo sapiens доби Ренесансу і Нового часу. Підміна ідеалістичного прогресизму банальним споживанням усе більше матеріалізує потреби людини, які відтак розуміються як право на ввімкненість у систему – а з ними і саму людину, нівельовану до рециклюючого consuming, обслуговуючого та укріплюючого владу великих корпорацій, у залежність від яких усе вагоміше підпадає окремо взятий індивід.
У свою чергу, відокремлений індивід як константа модерну поступається місцем ризоматичній дельозівській свідомості пост-Сучасності, конструйованій на уламках старого світу в новому – дедалі віртуальнішому – вимірі «розсіяного видовища» (Гі Дебор). На поч. XXI ст. з усією серйозністю постає мова про реальність подолання класичної парадигми людського – як засобами електронних та біотехнологій – так і зміщенням оцінок людської ідентичності з опорою на емансипуючі здобутки психології та радикального лібералізму, у своїй критиці ментальної «тиранії» та культурної «дискримінації» тавруючого будь-які фіксовані нормативні форми буття. Расовий, класовий, гендерний та культурний melting pot глобалізованого світу на зміну класичного homo приводить посткласичне «pomo», як актор новітнього деконструйованого суспільства резонуючий з пришестям «п’ятого стану» (Юліус Евола) в ролі його гнучкого та безликого субстрату. Апологія «гри» в кінцевому рахунку інституціоналізує перверсії, зміни біологічної статі та відмову від неї, вторгнення в геном, клонування і зрощення людського зі штучним, а у віддаленій перспективі – урівняння робототехніки та штучного інтелекту з їхніми творцями, що може означати лишень: самоусенення людини. В термінології інтегрального традиціоналізму Рене Генона подібна ситуація характеризується як вторгення інфракорпорального в людську реальність, що неуникно тягне за собою її субгуманізацію, тоді як у визначенні традиційних релігій – наближення останніх часів, передбачених як остаточне падіння в безодню. В якості противаги деструктивним тенденціям висуваються ідеї модернового «політичного солдата» (Карл Шмітт) – і традиційного «теологічного» (Гейдар Джемаль) як персоніфікацій альтернативної волі сил, для котрих демонтаж історії рівноцінний ліквідації смислу.
Тези доповіді на інтелектуальному семінарі «Основні риси Сучасності» (Київ, Ідеологічний клуб Київської міської організації Всеукраїнського об’єднання «Свобода», 9 червня 2011 р.).