Мстислав Квітень Націоналістичний рух в Україні існує проблема суперечності релігійних спрямувань думки його активістів – православ’я і язичництво. Очевидно як і в Європі у власне традиційному ідеократичному розумінні – інше християнство та язичництво. Чому це проблема? Бо вона є наслідком визнання ліберальної антитрадиційної ідеї «свободи совісті»: питання Віри – справа кожної окремої особи. Визнання і застосування цього капіталістичного тези у сучасному націоналістичному русі призводить до поділу його на релігійні фракції. Для збереження єдності руху провідники ставлять вимогу про «свободу совісті». Очевидно, що вона – наслідок історично поступового убивства капіталістами християнства. Продавати і гендлювати в умовах диктату християнської, як й інших релігій, етики не можливо. Зрозуміло, що і в межах язичництва такі речі були заборонені. Однак мова іде про сучасне становище руху, який бореться із огидним злом нинішньої ночі, коли сонце віри зайшло ще у пізньому Середньовіччі і яке не засвітить завтра крізь хмари чорні хмари свободи совісті та антиклерикалізму. Чому Віра згасає у націях Європи? Хрестиянство як релігія знедолених із часом перетворилася на засіб пригноблення народів і справи його визволення. Це відбулося внаслідок розходження між приписами Віри та практикою керівників Церкви. Критичні до такого розходження як у Західному, так і в Східному християнстві були завжди: катари та нестяжатєлі наприклад. Практика Віри у широких ієрархізованих масах – баланс між вірною практикою Істини та ухильницькою політикою Майна. Віра і бабло: … останнє перемогло. Хрестиянство почало вмирати. Як тільки Віра стає інструментом влади, а не етичним засобом контролю спільноти і особи, вона починає вмирати у головах вірних. У них народжується нова Віра – притулок і втілення мрій про Ідеальне. Європа християнська вмирала удруге після здохлого колаборантського язичництва. Хрестиянство повторює шлях язичництва. Консервативна революція і початки нового язичництва Спостереження за тим, як Європа традиційна вмирає вже удруге, а Ідеальне так і залишається недосяжним, думки були мислителів були спрямовані на дослідження дохристиянського спадку пращурів. Відбувалося поступове усвідомлення, що Консервативна революція буде пов’язаною з язичництвом. Хрестиянство пов’язали із «жидівством» і таврували як антитрадиційне або намагалися ідеократично переінакшити. Язичниктво постало як відгук на занепад хрестиянства. Язичництво і глобалізація Після Другої світової війни і зокрема після розпаду СРСР язичництво посилюється як рух. Воно в умовах посилюючоїся глобалізації поставало спочатку як філософський рух, а з часом і культурний з відповідними практиками, навіть із співжиттям в общинах. Жорсткий секуляризм, розмивання національних культур і трагічне становище екосистеми Землі змусило людей шукати релігійну альтернативу. Вона бачилася і в прийнятті східних релігій. Але націоналістичний рух таке відкидав як культурну зраду. Він звертався частіше саме до язичництва і його ідей обожнення Природи та заглиблення у європейську пракультуру. Язичництво постало як відгук на нищівну глобалізацію. Язичництво як течія Як течія це – квазірелігія міфологічного і суб’єктивного трактування і раціонального переосмислення Минулого у постмодерному європейському Заході та у післябільшовицькому європейському Сході. Вона не має тяглості традиції. І є сектантською, бо протиставляє себе у першу чергу хрестиянству. Вона – театральна постановка, у яку повірили інтелігенти та середній клас. Хрестиянство Православ’я, католицизм та протестантизм (без новорелігійних авторитарних сект) – гілки Віри християнської, які загалом попри розбіжності мають тяглість. Вони – жива ще і триваюча Віра. А головне – так чи інакше масова. Православ’я в Україні – це не тільки православні конфесії, а й греко-католики, які визнають один католицький догмат «… і від Сина» і тільки підпорядковуються Ватикану, все інше – суть православний обряд. Іларіон про рівність через Благодать Київський митрополит-русин, видатний ідеолог Русі Іларіон сказав в 11 ст, що Русь рівна з усіма хрестиянами і не визнає богообраність когось, бо отримала Віру через Благодать, а не через Закон. Науковий прогрес Чорна матерія, квазари, загаснення Сонця, трансформація енергії і людське тіло як втілена потенція першо-Матерії і склад його з елементів померлих зірок говорить тільки про одне: Творець існує. Всі релігії пояснюють те ж саме, що і космогонія, і астрофізика тільки своєю мовою. Молитися Сонцю як об’єкту Віри – це звертання до наслідків дії Творення, а не до самої причини Творення, якою є власне Творець – хай називається це Богом. За Ним є тільки Він сам. А від Нього є Все, зокрема і Ми. Хімія говорить про єдність всіх хімічних елементів у Матерії, яка є у постійному русі і формотворенні, яке підпорядковується певним законам. Закони визначають рух матерії. Монотеїзм і антитеза Православ’я є монотеїстичним: Бог – один. Язичницька антитеза політеїзм – богів багато – наслідок обожествлення природній стихій. Бог чи Боги? Філософія може допомогти поставити це питання так: як же пізнати суть Богів і ними створеного, якщо Вони різні і якому порядку підпорядковані, або як пізнати суть Бога, якщо він проявляється у різних іпостасях, а не у іпостасях у єдності? Створення Єдиним або Сотворення Різними – креаціонізм чи маніфестаціонізм. Перше піднімає нас над змінним світом матерії зверненням до Незмінного (незмінної моралі, безмежної прірви між Добром і Злом, Спасінням і Гріхом – Бог протистоїть Злу як Вічна стійкість). Друге заковує наше споглядання у Змінне суще (змінну мораль, стирання прірви між Добром і Злом – Боги борються однин з одним як Рівні і в цьому вони подібні до людей). Гріх чи маркетинг Православ’я говорить про Гріховність і необхідність Спасіння. Язичництво ж не має такого поняття гріха і говорить про вічне повернення добразла і перетворення його у зло добро. І власне у такому крогооберті змінних сутностей одне в одне криється одна річ: відсутність чіткості Добра – повна відносність. Ця відносність набуває у конкретному язичникові сталих норм поведінки за допомогою укорінення у суспільстві – навчання у неї як себе поводити. Гріх може бути подоланий за допомогою Свободи волі, що спрямовує людину до Спасіння. Язичники мають мають виміняти собі благо на жертви, які є основою засобу Віри. Тоді як зміна розуму, зміна себе не представлена як умова духовного росту. Шаманізм і танці, жертвопринесення… Такий маркетинг постає у язичництві як версії Минулого з поправкою на Сучасність 21 столітті. Інтернаціоналізм православних та націоналізм язичників Цей заголовок випливає із дискурсу язичників. Всі у Хресті рівні – значить православні є інтернаціоналістами тощо. І навпаки щодо язичників. Русини прийняли хрестиянство як спільнота через своїх провідників. Перемогло язичництво через увібрання його частин у себе. Історія русинів власне після затвердження нової релігії була найтіснішим чином пов’язана із нею як основою їх культури. Православний українець – націоналіст, якщо залучений до націоналізму. Однак він може бути і за союз із Московією. Язичник може бути за слов’янську (з Московією) єдність, якщо не знайомий з ідеями націоналізму. Тому тут жорсткої прив’язки до ставлення до України і світу, що тільки випливає із віросповідання, немає. Можна і те й інше ставлення мати і бути водночас і язичником і православним. Православ’я після СРСР Православ’я значно втратило після геноциду українців московськими більшовиками. Як у самій якості Віри, так і в становищі самої Церкви. Віра була похитнута у тих хто вирішив жити. Церква була ж підпорядкована політичній структурі Московії – Російській православній церкві. Таким чином Церква в Україні перетворилося саме на початку України після проголошення її формальної незалежності у політичний придаток до структур колишніх комсомольців. Націоналізм в Україні: між православ’ям та язичництвом Православ’я розділене і самообмежене до самовиправдання свої неповноти Віри і діяльності, продано окупованій олігархами державі. Також – має значну частку язичницької руської Віри. Однак церква є у кожному місті і селі. Націоналізм не може не брати до уваги це. Перемога язичництва у націоналістичному русі означатиме розрив між широкою масовою підтримкою православ’я і пануючим визнанням першості язичництва. У такому разі – це буде крах націоналізму в Україні. Перемога цілком можлива. Оскільки язичництво не толерує хрестиян, вважає їх зрадниками. Ця позиція – основа їх ставлення. А як будь-яка ідея, тим більше релігійна, а відтак непримирима, язичництво прагнутиме до цілковитої перемоги. Язичники на це кажуть, що вони не проти православ’я. Але ведуть проти нього жорстоку і принципову пропагандистську війну. Її основним гаслом є не розрив Віри і діяльності, відкинення «жидівської віри». Більше того, націоналістичні спілки, що сповідують «свободу совісті» як тактику групової єдності, вважаються язичниками «ожидовілими», підозрілими і «зрадницькими». Націоналізм без язичництва – вони кажуть – це зрада. Єдиний їх великий лідер – князь Святослав. Однак як велич і Русь, і козацтво, і петлюрівщина, і ОУН – речі православні. Тим більше у жодного ідеолога ОУН немає сумніву, що основна засада націоналізму як ідеології є ідеалізм на основі хрестиянства. Всі Великі збори ОУН, відозви УПА містили наголос на православній ідентичності. Для Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Є. Коновальця, Дм. Донцова і всього покоління вісниківців (Ольжича, Липи тощо), Р. Шухевича, Я. Стецька, Ст. Бандери, Дм. Мирона-Орлика націоналізм базується на православності. Для всіх них ідеологічний висновок з Історії та дороговказ у Майбутнє – єдність націоналізму і православ’я. Героїзм УПА – це православна Віра. Знаємо також і про православний націоналізм у Румунії. І це було велично. Православ’я – Віра любові до ближнього, яким ворог не є; Віра не підставляти щоку ворогу, а точити ножі і освячувати (!) їх. Православ’я завжди було тісно зв’язано із культурою нації: воно язичницькувате і вчить боротися за її велич навіть проти православного загарбника. Можна справедливо говорити про те, що не варто було приймати Віру ззовні. Але політично націоналізм є у становищі України і нації саме як православної. Ну власне: а що робити? Ідеї такі: 1. Посилити критичну та опозиційну до нинішньої олігархічної системи православну думку. 2. Відроджувати православну Віру і Церкву. Ставати реальними православними і формувати Соборну помісну Церкву з центром у Києві. 3. Створювати групову діяльність націоналістів на основі православ’я. 4. Посилити активність націоналістів у Православних церквах. 5. Викривати не традиційність і поверховість язичництва, не дати захопити панування дискурсу і потім самий рух. Основне зосередитися на перших пунктах. А вже потім - на останньому. Висновок Православ’я і Націоналізм - єдині і мають бути не розривними. У цьому наша реальна перспектива як світоглядного і політичного руху. Треба боротися за Православ’я. Починати треба з Себе. Воювати із язичництвом не треба - тобто тільки те й робити, що його критикувати тощо. Але вести щодо язичників ідеологічну боротьбу за рух треба.