Антон Сергєєв У першому номері “Кризи” була опублікована стаття «Націонал-соціалізм в арабському світі». У даному ж матеріалі буде запропонована почасти подібна, але в цілому трохи інша модель розвитку правої ідеї тепер вже на Заході. Цього разу увага буде звернено на еволюцію поглядів тих європейських правих, які в підсумку прийшли до прийняття ісламу, залишаючись при цьому вірними колишнім політичним ідеалам. “Вірність ідеалам” - відмітна риса прихильника правих поглядів, чи не видадково один з девізів SS звучав: “Наша честь – вірність”. Тому у випадку щирого прийняття ісламу правими не можна казати про якесь “відступництво”, принаймні, з погляду політики, а “весь Іслам, - як говорив Хомейні – це політика”, причому спрямована проти норм сучасного світового порядку, що не може не ріднити її із правою ідеологією. Ми не будемо розглядати чисто зовнішні явища, наприклад, співробітництво дослідників і правої, і ісламістської ідей в справі пропаганди ревізіонізму (перегляду даних про жертв Холокосту, що доводить, що ніякого “геноциду євреїв” у Другій світовій війні не було). Цікаво, що в низці випадків в постаті того самого дослідника збігаються приналежність як до правого, так і до ісламістського табору, наприклад у випадку чистокровного шотландця, мусульманина Якуба Закі. Але все-таки ревізіонізм – це не ідеологія, а лише метод, крім того, у цьому випадку погляди правих і мусульман будуть об’єктивно збігатися на ґрунті неприйняття спільного ворога. Однак, як відомо, ворог мого ворога ще не обов’язково мій друг, тому ми розглянемо взаємини Ісламу і європейських Правих на більше глибинному рівні. У статті про націонал-соціалізмі ми писали про величезний вплив ідей націонал-соціалізму на арабо-мусульманський світ і внеску, що внесли видні функціонери Третього Рейха, що прийняли Іслам, у становлення націоналістичних і ісламістських режимів арабських країн. Однак цей вплив не був однобічним. Насправді не тільки мусульманське піднесення у середині ХХ сторіччя має “фашистське” походження, але й, навпаки, сам німецький націонал-соціалізм має ясні ісламські коріння. Мало хто з наших “наці” знає, але безпосереднім засновником “Тулє Гезельшафт” – езотеричного стрижня НСДАП, що уможливив прийняття Гітлера німецькою окультною (і не тільки!) елітами, був німецький мусульманин Рудольф Забботендорф. Саме тому в основі ритуалів “Тулє” лежали обряди суфійського ордену Бекташія, які, за переконанням етнічного німця Забботендорфа, зберегли в чистоті споконвічну Нордичну Традицію. Однак випадково це або ні, чи може тут є історична закономірність? Скоріше друге, тому що ще духовний кумир і попередник націонал-соціалізму Фрідріх Ніцше, будучи непохитним антихристиянином, був таким же затятим ісламофілом. Так, у своєму знаменитому “Антихристі” він щиро писав: “Якщо іслам зневажає християнством, то він тисячу разів правий: передумова ісламу – чоловіки... ...Не може бути вибору між ісламом і християнством, так само як між арабом і іудеєм. Рішення дане, і ніхто не вільний вибирати. Або ми чандала або не чандала... “Війна з Римом на ножах! Мир, дружба з ісламом”: так відчував, так робив той великий вільний дух, геній серед німецьких імператорів, Фрідріх Другий”. До речі, і великий Фрідріх Другий згаданий тут також не випадково. У Відні видавець журналу «Кшатрій» - потужної інтелектуальної трибуни, одного із самих просунутих у цьому напрямку німецькомовних журналів – Мартін Шварц веде у своєму виданні регулярну рубрику, присвячену вивченню політичних, історичних, метафізичних і тому подібних аспектів взаємодії Ісламу й Правих. Так, ним була опублікована дуже цікава робота про прихильність до ісламському світогляду цієї однієї з найбільш легендарних постатей німецького Середньовіччя, європейського кайзера Фрідріха Другого, котрий, відповідно до легенд, “спить вічним сном” у вулкані Етна й повинен повернутися в “останні часи”. Фрідріх був королем Сицилії, він познайомився з Ісламом і перейнявся симпатіями до нього під час хрестових походів, однак, його приклад тут був зовсім не виключенням. Саме з хрестових походів, що викликали за собою інтенсивні європейсько-ісламські зносини, ведуть свої духовні коріння такі лицарсько-містичні ватаги як “Орден Тамплієрів”. Езотерична доктрина останнього, як відомо, формувалася багато в чому під впливом суфійського Ісламу, тому суфій Забботендорф як засновник і глава нацистського духовного ордену – це аж ніяк не екзотика й не новація ХХ сторіччя... Однак після 1945 р. права думка в Європі перебувала в стані повного розгрому. Згодом на місце “старих” прийшли нові ідеологи, з яких на перше місце можна сміливо поставити італійця барона Юліуса Еволу. У самій Італії – одному зі стовпів європейської правої думки, першій фашистській державі й батьківщині Еволи – барона до кінця 70-х вважали своїм ідеологом праві усіляких мастей, від помірних до радикальних, від представників парламентських фракцій до діячів терористичних “Чорних бригад”. Якщо Еволу вважати новим “месією” правої ідеї, то його “апостолами” було два чоловіки: Адріано Ромуальді й Клаудіо Мутті. Ромуальді загинув рано, у загадковій автокатастрофі, а Мутті живий і веде кипучу діяльність. На початку 70-х для Мутті стала ясна безперспективність колишніх правих конструкцій, які були ефективні в 30-х рр. Спочатку він намагається здійснити творчий синтез ідей свого вчителя Еволи з теорією й практикою китайського “великого керманича” Мао Цзе-Дуна. Отриманий гібрид за назвою “націонал-маоїзм” його, однак, не влаштовує, і, виявивши у світі політичних ідей нову концепцію, Мутті береться за неї. Цією концепцією виявилася “третя світова теорія”, сформульована в “Зеленій Книзі” лівійського лідера Муаммара Каддафі. На жаль, погляди Каддафі віддавали неслабким присмаком соціалізму, що знижали цінність позитивних моментів “Зеленої Книги” на кілька порядків. Все-таки позитивне у своїх поглядах Каддафі запозичив з Ісламу, тому Клаудіо Мутті звертається безпосередньо до цього першоджерела. Він досконало вивчає Іслам у порівнянні з поглядами європейських Правих ідеологів (що пізніше виллється в дослідження “Евола й Іслам”, “Ніцше й Іслам”, “Іслам і націонал-соціалізм”) і доходить до висновку, що ніякого протиріччя між ними немає. До певної пори Мутті продовжує співробітництво із представниками Каддафі (потрібно відмітити, що з Каддафі співпрацювали дуже багато правих діячів, від британського Національного Фронту до президента Аргентини Хуана Перрона). Але сам Іслам сповіщає про себе у формі Революції 1979 р. в Ірані, що став для Мутті свідченням його життєстійкості, на відміну від європейських правих, чия політична ініціатива залишилася з 1945 р., похованою під уламками націонал-соціалізму. До цього часу Клаудіо Мутті сам приймає Іслам і бере ісламське ім’я Омар. Він починає випускати журнал з характерною назвою «Джихад», а у своєму видавництві публікує книги Хомейні, Аштіяні й інших ісламських мислителів. Але тому що Іслам для нього – це закономірний розвиток колишніх поглядів, тому левова частина друкованої продукції припадає на твори Еволи, Дрьє ля Рошеля, Бразіяка, Константина Лєонтьєва (так!) і інших традиційних для правої публіки авторів. Втім, не однією лише видавничою діяльністю займається Мутті – принаймні, італійський уряд вирішує ув’язнити професора-моджахеда (а Мутті – професор, фахівець із Румунії й кращий на сьогоднішній день перекладач і популяризатор діячів румунської “Залізної Гвардії”) на якийсь час “від гріха подалі” - у в’язницю. У тій же Італії перелік людей, що прийшли в Іслам із Правого табору, не вичерпується Мутті. Взяти хоча б одну із ключових фігур у середовищі мусульман Італії, Абдель Вахіда Паллавічіні, представника однієї з найдавніших італійських аристократичних родин, якого, до речі, люто ненавидять “етнічні” прихильники Ісламу – саме за вірність правим ідеям і збереження європейської ідентичності. Але ми не будемо обмежуватися Італією. У німецькомовному світі великим діячем Ісламу є Ахмед Хубер. Один з ветеранів правого руху (Ахмедові 75 років), швейцарець Хубер близький колу осіб, що входять у німецьку Націонал-Демократичну Партію, і персон із французького Національного Фронту Лє Пена, а також був другом знаменитого швейцарського адвоката Франсуа Гєну, націонал-соціаліста, що після війни захищав французького есесівця Клауса Барб’є. Крім того, на кошти Гєну утримувався аятолла Хомейні під час перебування того емігрантом в Парижі. Гєну – творець банку «Ат-Таква». В 1996 р. Ізраїль і США почали розслідування з метою довести, що цей банк фінансував відомого терориста (прийнявшого Іслам) Карлоса Шакала. Гєну покінчив життя “самогубством” (дуже підозрілим), і керівництво банком перейшло в руки Хубера. Підкоп ведеться й під Хубера – цього разу, увага сконцентрована на нібито фінансуванні Бен Ладена і його зв’язках з «Аль-Каїдою». Крім політичної й банківської діяльності, Хубер займається підтримкою досліджень, присвячених викриттю сіонізму. Користуючись зв’язками в арабському світі, Хубер організував у Бейруті конференцію діячів з різних європейських і мусульманських країн по цій темі. На жаль, в останній момент під небувалим тиском США місцева влада заборонила проведення конференції. Однак навряд чи такі заборони здатні що-небудь кардинально змінити. У Німеччині найбільшою й найбільш радикальною партією на правому фланзі є, як відомо, Націонал-Демократична Партія. Її ідеологом є людина з бойовим минулим, терорист, що був функціонером червоних бригад RAF (”Фракції Червоної Армії”) Хорст Маллєр, комуніст, що відсидів у в’язниці 10 років і вийшов з неї переконаним націоналістом. Під впливом ідей Маллєра німецька НДП (NPD) з’єднає у своїй ідеології тверду антиіммігрантську спрямованість із послідовною ісламофільською. Така позиція не є чимсь незвичним. Так, відома своїм расизмом і нетерпимістю до кольорових іммігрантів Британська Національна Партія висунула в 2003 році на виборах у місцеві ради свого члена Стіва Білтона – етнічного англійця, що прийняв Іслам, а через три місяці потому вступив до БНП, щоб боротися проти імміграції! Цей кульбіт можна було б уважати всього лише казусом, якби не наявність у британському інтелектуальному просторі такої фігури як Джеймс О’Лірі – неофашистського інтелектуала, ревізіоніста, приятеля Алессандри Муссоліні, людини, вхожої в найвищі європейські кола правих радикалів, при цьому ще в ранній молодості прийнявшого Іслам під ім’ям Якуб Закі. Зрештою, слід зазначити, що в 2004 році 12 червня в день проголошення суверенітету Росії в Омську чотири регіональні організації росіян мусульман об’єдналися в Національну Організацію Російських Мусульман (НОРМ) Організація розраховує об’єднати у своїх лавах 2-2,5 тисячі росян що свідомо (а не через змішані шлюби) прийняли Іслам, щоб запобігти їх асиміляції “етнічними мусульманами”. Показово, що з виступу одного з лідерів НОРМ, що пролунав на прес-конференції цієї організації, ясно, що доступ в неї відкритий тільки етнічним росіянам, сама ж організація безпосередньо ставить питання про виживання саме російської нації. З огляду на все вищесказане, час задатися питанням: із чим ми маємо справу в особі європейських і російських правих, що прийняли Іслам або стоять на проісламських позиціях? З дивацтвом і єретичним відхиленням від генеральної лінії європейської духовної історії? Або мова йде про далекоглядних піонерів у звертанні до тої духовної доктрини, що могла б стати світоглядною підставою європейського правого руху в умовах банкрутства християнства й неможливості язичництва? УНІА