Карівець Ігор Яку людину можна вважати цілісною? Якщо її думки, слова і вчинки не розходяться; якщо вона дотримує слова і не обманює; якщо вона щира і відкрита на зустріч іншим людям; якщо вона відчуває єдність з природою і не знищує її; якщо вона йде шляхом серця, на якому здійснює справу життя (“сродний труд” , про який говорить Г. Сковорода). Цілісна людина уважна до всього, що вона робить; вона уважна до кожної дрібниці. Цілісну людину характеризує її здатність звертати увагу на усе, з чим вона стикається у житті. Вона не займається лише однією сферою діяльності; така людина називається спеціалістом. З іншого боку, якщо людина займається усім дуже поверхово, то вона стає розсіяною, розгубленою. Приділяти увагу всьому не означає ганятися за усім. Така гонитва запаморочує голову, а коли голова запаморочина, тоді людина падає і ламається внутрішньо. Вона готова для здійснення над собою маніпуляцій. Справа полягає в тому, щоб уважно робити те, що ти робиш щодня. Ця щоденна робота не є суцільною; вона складається з певних частин (зверніть увагу на метод Р. Декарта, філософа і математика Нового Часу, за допомогою якого він збирався здобувати істину в науках і в житті: він складається з чотирьох пунктів: 1) не приймати за істину, що неясне і не зрозуміле; 2) ділити кожну проблему на простіші завдання; 3) робити повний перелік усіх фактів, які б підтвердили наше припущення; 4) рухатися у пізнанні істини від простого до складного. Головне для Декарта у пізнанні істини – поступальний рух, який складається з певних частин). Цілісна людина приділяє увагу усім частинам і не робить між ними різниці, як це робить спеціаліст, а саме: це для мене важливо, а це – ні. Цілісна людина уважно робить усе: навчається (приділяє увагу усім предметам), прибирає у своїй кімнаті, порається у саду чи на городі тощо. Уважна також до того, як ходить, як розмовляє, як одягається тощо. Тільки таким чином можна відкрити красу усього того, що ти робиш і красу світу, в якому живеш. Цілісна людина – гарна, бо перебуває у повноті. Це не можливо збагнути абстрактно чи просто на словесному рівні; це необхідно пережити, а пережити можна тільки тоді, коли навчишся звертати увагу на все, що ти робиш у своєму житті. Це своєрідна медитація (зосередженість), але не вузька (вузька медитація не є зовсім медитацією). Вузька медитація – спеціалізована; можна стати спеціалістом у духовній сфері, культивуючи якийсь напрямок, але це небезпечно, адже спеціалізація у духовній сфері обмежує духовність і робить її одномірною, в той час, як духовність всеохопна, тобто тотальна. Тим більше небезпечно вважати, що духовні практики відірвані від повсякденного життя: нібито повсякденне життя – це одне, а духовне життя – це зовсім інше. Якщо йти таким шляхом розподілу, то не можливо осягнути красу життя у його повноті та красі. Будь-яка дихотомія/дуалізм руйнує цю красу та повноту. Отже, увага до всього, з чим стикаємося, з чим зустрічаємося кожного дня. Тоді розум стає гнучким і чутливим до ситуацій (Крішнамурті). Увага не означає рефлексію (відображення). Увага приходить тоді, коли відсутня рефлексія й розвинута спостережливість. Відомо, що священик, коли починає читати Святе Письмо, каже: “Будьмо уважні!”. Це дуже правильні слова, адже той, хто уважний, той може збагнути глибинний (духовний) зміст Писання. Якщо я не уважний, то я нічого не розумію і суть до мене не доходить. Тоді я кажу, “я цього не розумію” і відмахуюся. Я не хочу навіть слухати те, що мені кажуть. Я не вслухаюся, тому я не слухняний. Хто не слухняний? Той, хто не уважний до того, що йому кажуть. А звертається до нас усе, що нас оточує. Ми є одне ціле зі своїм середовищем (Середовище від слова середина). Людина займає серединне місце в ієрархії буттів. Бути уважним означає осягнути цю серединність і йти шляхом середини, а це означає, у свою чергу, йти шляхом серця. Отже, серце-середовище-середина – це світ благородної людини. Світ Серця об’єктивується у Середовище, з яким людина пов’язана Шляхом Серця, тобто Серединним Шляхом, про який говорить Конфуціянство, Даосизм, Буддизм, Старогрецькі філософи (Платон, Арістотель) тощо. Це споконвічна традиція – Серединний шлях, або Шлях Серця, який відповідає людській природі. У духовності не може бути спеціалізації типу “католик”, “православний”, “буддист”, “свідок Єгови” тощо. Такий поділ не веде до цілісного бачення себе. Це лише ярлики, кліше, якими наділяють себе нецілісні люди, щоб ворогувати між собою і виказувати одне перед одним позірну вищість: моя віра краща, а твоя – це єресь. Не можливо збагнути красу життя, спеціалізуючись “духовно”. Взагалі, словосполучення “духовна спеціалізація” – це суперечність в собі, адже сама по собі духовність ніколи не може бути поділена між конфесіями та сектами. Вона неподільна, бо – цілісна і не містить жодних частин. Її можна осягнути на Шляху Серця, який понад конфесіями, сектами, партіями. Сьогодні спостерігаємо захоплення Східними вченнями, але, знову ж таки, спостерігається спеціалізація: хтось стає крішнаїтом, хтось – індуїстом, хтось стає йогом і так далі, але ніхто не звертає уваги на те, що він робить кожного дня. Тому прихильники “нових” вчень стають або зазомбованими фанатиками, або поверховими адептами, які не вміють вслухатися у найважливіше – в саме Буття. Отже, навчаймося йти шляхом Серця/Середини, і тоді він приведе нас до Буття. Все інше знаходиться за межами Буття і веде у стан за-буття. Стан за-буття проявляється психічно у різноманітних формах: страх, депресія, смуток, злостивість, злорадство, підлість, хамство, ейфорія, безтурботність і надмірна турботливість тощо, але це не лише психічний стан; забуття – це також онтологічна сфера, тобто сфера, що наділена існуванням, як певний світ. Тому забуття – це психоонтологічна реальність з якої можна вийти, ставши на шлях Серця. надіслано автором