Карівець Ігор Більшість людей належать до зовнішнього кола не-відаючих, що роблять. Вони блукають у пошуках знання, але ніколи не знайдуть його; вони приречені на метод спроб і помилок. Філософи – це ті, хто вже вирізнився з людей, намагаючись здобути знання, як це видно на прикладі Сократа і багатьох інших. Філософ – це людина, яка знаходиться між невіглаством і знанням. Хто подасть їм руку допомоги? Адже вони дуже самотньо себе почувають і їх долають сумніви. Філософ знаходиться між зовнішнім і внутрішнім колом. У зовнішньому колі панує ворожнеча і конфлікти, догматизм і фанатизм, боротьба за виживання. Будь-яка організація зовнішнього кола проводить різноманітні зустрічі-наради. Так, наприклад, засідають кафедри філософії, відбуваються наради при директорах, кримінальний світ вирішує проблеми виживання у так званих “толковищах” (від рос. по толковать); засідання, наради, “толковища” під-час яких вирішують проблему виживання в умовах ворожнечі, конфлікті, війн, догматизму і фанатизму. Невігластво духовне допомагає вижити і пристосуватися до системи, але не позбутися страждання. Хто вирішує, що комусь треба знати, а комусь ні? Життя у зовнішньому колі сповнене ненависті та страждання. Це зрозумів Шопенгауер, повторивши буддиське гасло, що все є стражданням у зовнішньому колі: народження, розвиток, зрілість, старість. К’єркеґор скаже, що існування у зовнішньому колі – це тотальний відчай, як можливість свободи, котра дуже часто залишається невизначеною для людини в силу її незнання. Час від часу приходять післанці із внутрішнього кола, а саме: Ісус Христос, Будда, Магомет, Лао-Цзи, Г. Сковорода, О.Бердник тощо. Вони несуть із собою знання, яке у зовнішньому колі втрачається або спотворюється. Наприклад, Блага Вість Ісуса Христа підмінена догмами християнської ідеології, але Блага Вість є чисто практичною; вона вимагає не сліпої віри, як говорив про віру більшості Оріґен, а чину. Чинити може лише той, хто знає Бога. На цьому ж наголошували і ґностики. В теології, релігійній філософії, богослов’ї, спекулятивній філософії Повноту і Ніщо розводять. Наприклад, для Геґеля буття і ніщо утворюють дві протилежності, різниця між якими при їхньому розгляді на абстрактному рівні полягає в тому, що це лише думка. Геґель логічно зводить буття і ніщо як тезу й антитезу. Для богословів та теологів ніщо – це “небуття”, в якому втрачається “вічне життя”, це смерть, а повнота – це буття Бога. Ми смертні, бо “жало гріха в нашому тілі”, але Бог – “очоловічив” себе, щоб врятувати нас від смерті пост-смертним воскресінням Ісуса Христа. Такого розведення не знає дійсна чуттєвість. Дійсно є Повнота Ніщо. Ісус Христос дійсно приніс Ізраїлю Благу Вість: більше немає прірви між людиною і Богом, ви всі – Боги. Цю вість він пітверджував євангелічною практикою, яка в концентрованій формі виголошена ним в Нагірній Проповіді. Лише така практика є єдина життєва практика, яка дає відчуття “божественного”, “блаженного”, “євангелічного”, дає відчуття, що ти “дитя Боже”. Все інше символ – смерть, культура, держава, церква, одним словом, Повнота Ніщо. Ісус Христос євангелічною практикою показав, як треба жити, щоб відчувати себе вічним; будь-який інший спосіб життя не дає змогу відчувати себе “дитям Божим”, тому нічого немає в Благій Вістці Ісуса Христа позачуттєвого/ надчуттєвого, “метафізичного”. Світ у широкому сенсі цього слова, - це лише символ, як Повнота Ніщо. Євангелічна практика дає можливість це усвідомити і відчути себе “дитям Божим”. Такий сенс Нового Заповіту. Для Парменіда і Геракліта було очевидним, що Повнота та Ніщо – це рушійні сили Космосу в його неперервному народженні, вмиранні і відродженні. Іcторичне християнство спотворило це дійсне відчуття того, що є символом. Воно дало ілюзію надії “воскресіння із мертвих”, “спасіння” від цього “безглуздого” вічного народження, вмирання і відродження, в якому перебувають не лише люди, але й увесь Космос (Всесвіт), надавши історії есхатологічного звучання: історія завершується “Судом Божим”, “кінцем світу”. Проте, слово Апокаліпсис означає Новий Початок, а не “кінець світу”. Історичне християнство вбило відчуття божественного в людині, як її совісті, бо примусило слідувати маси за одним догматичним віросповідуванням. Ісус Христос взагалі ніколи нікого ні до чого не примушував, тим більше ні до чого не навертав. Так християнство породило величезну кількість духовних калік. Свобода людини полягає в тому, щоб відповідати своєму Ти, перебувати в діалозі з своїм образом і подобою Бога, тобто, душею. Бог живий – це Ти, як сказано в Упанішадах. Моє тіло повинно відчувати дотик Бога зсередини – це апофеоз втілення, коли дійсно живий Бог оприсутнює Себе зсередини людини. Однак, це не означає, що людина стає Богом! Людина залишається людиною, проте втілення – це “вища містерія, центральний пункт абсолютної філософії та релігії” (Фойєрбах). Лише через цю єдність з божественним людина досягає свободи вільно перебувати в єдності з Богом, перебувати в єдності з іншою людиною трансцендентним чином, наприклад, у формі інтермонадичної спільноти (Ляйбніц, Гусерль); лише такий зв’язок є рівноправним зв’язком рівноправних істот; свідоме відношення до трансцендентного робить людину свобідною, самостійною, але в земному житті ця свобода стає необхідністю. Ісус Христос був посвячений в сакральні традиції Першого Вибору (Христос з грецької перекладається як вибраний, відмічений Богом), але змушений був пройти свій земний шлях до кінця, і навіть помер символічно. Тому Іуда не є зрадником Ісуса у нашому, “надто людському” (Ніцше), розумінні-нерозумінні божественних знаків; він є лише необхідна ланка в містерії Ісуса. Той, хто вибраний Богом, - свобідний у відношенні до Нього, але земне життя для вибраного Богом – це “свобода як усвідомлена необхідність” (Спіноза). Така свобода вимагає конкретного відношення до життя і смерті, а не ухилянь. Але як стати приналежним до внутрішнього кола, як стати вибраним Богом? Чи контактують ті, хто належить до внутрішнього кола з тими, хто панує у зовнішньому колі, тобто з тими, хто здійснює ґлобалізацію? Відповідь однозначна: той, хто не позбувся еґоїзму (еґоцентризму) не може бути носієм знання і належати до внутрішнього кола. Могутність не дається тим, хто еґоцентрований, хто прикриває свої справжні наміри популізмом і демагогією. Для зовнішнього кола знання, яке дає могутність, а могутністю є звільнення від страждання народження, існування і смерті, приховане. надіслано автором, спец. для Бриколаж