Політономія

Андрій Іллєнко Хто розв’язав Другу світову війну? Хто прагнув розпочати Другу світову війну одразу після завершення Першої світової? Чия ідеологічна, політична та військова доктрина від початку була спрямована на розпалювання світової війни як запоруки власного існування? Відповідь на всі ці та багато інших питань повинна бути однозначною. Одразу після захоплення влади у 1917 році московські большевики відкрито заявили - їх мета – світова революція. Шлях до цієї мети лежить через «революційну» війну, бо це єдиний шлях «звільнення людства» і навіть єдина можливість зберегти Совєцьку Росію, бо довго проіснувати у ворожому оточенні вона не зможе. Тому єдиний шлях до всесвітньої комуністичної республіки – це всесвітня війна. Большевицька ідеологія та практика з самого початку свого існування була запрограмована на світову експансію. Після прибуття до Петрограда 4 квітня 1917 року, Ленін проголосив: «Хай живе світова соціалістична революція!». Не російська, а саме світова. Большевизм поєднав у собі всесвітні претензії та універсалізм марксизму із традиційною імперіалістичною максимою московської політики («Москва – Третій Рим»). Це виявилось у швидкому (протягом 1917-1922 років) відновленні влади Москви над територією, яка майже співпадала з територією колишньої Російської імперії. Відновлення імперії відбувалося у вкрай жорстокий спосіб – Москва військовими та терористичними методами знищила майже усі державності, утворені на руїнах традиційної Російської імперії. Вже на самому світанку совєцької влади її московсько-большевицькі вожді відкрито заявляли про свої амбіції на світове панування, яке мало би бути реалізоване через ідеологічний концепт «світової революції», тобто знищення всіх існуючих держав та включення створених на їх місці совєцьких республік до єдиної світової совєцької республіки. Ось що з цього приводу казав один з большевицьких вождів Зінов`єв: «Соціалістична революція в Росії переможе тільки тоді, коли вона буде оточена кільцем соціалістичних республік-сестер». Методологія здійснення «світової революції» не була оригінальною – в конкретній країні створюється і активно починає вести підривну роботу фінансована і контрольована ззовні п`ята колона, яка готує військову інтервенцію, що має остаточно закріпити в цій країні совєцький лад. Ще коли в тилах совєцької влади існували осередки військового спротиву, більшовицька Москва вже почала реалізовувати цей сценарій, атакуючи Польщу. Але головною метою, звичайно, була не економічно відстала аграрна Польща, а економічно розвинуті капіталістичні держави Європи, перш за все Німеччина. А вже після Німеччини революція мала б отримати світовий масштаб. У наказі наступаючим на Варшаву військам Західного фронту червоний полководець Тухачевський пише: «На Заході вирішується доля світової революції. Через труп білої Польщі лежить шлях до світової пожежі. На штиках понесемо щастя і мир трудящому людству. На захід!». Саме така розстановка пріоритетів випливала як з марксистської доктрини з її акцентом на перемогу перш за все в розвинутих капіталістичних країнах, так і з логіки будь-якої територіальної експансії. Таким чином, большевизм аж ніяк не мав намірів обмежуватись лише територією колишньої Російської імперії, що виявилося (крім вторгнення в Польщу та розв`язання громадянської війни в Фінляндії) спробами встановити совєцьку владу в Угорщині та Німеччині (під час Листопадової революції 1918 року, в окремих регіонах, як при спробі створити Баварську совєцьку республіку). Спроби большевиків «з ходу», не закріпившись як слід навіть на території колишньої Російської імперії, розпочати «світову революцію» провалились. Після цього перед щойно створеним Совєцьким Союзом існувало два можливих шляхи подальшого розвитку: шлях «експорту революції», розглядання СССР лише як тимчасової державності, такої собі бази «світової революції» і шлях «побудови соціалізму в одній, окремо взятій країні», тобто поступове перетворення СССР з вимушено створеної держави-експортера революції на продовжувача традиційних московських державницьких форм, укріплення державності і початок нового наступу «світової революції» вже після проведення індустріалізації економіки. Уособленням першого шляху був Троцький, другого – Сталін. Ще у 1917 році Троцький казав: «Всю нашу надію ми покладаємо на те, що наша революція розв’яже європейську революцію». Але шлях швидкого експорту революції показав свою провальність, що виявилося як у військовій поразці червоних у Польщі та Фінляндії, так і економічним та моральним виснаженням самої Росії, яка після майже десятиліття світової і «громадянської» війни не була здатна до швидкого наступу на Захід. Крім того, большевицькими ідеологами була дуже сильно перебільшена здатність європейців прихильно сприймати постулати большевизму. У роботі «Краще менше, але краще» Ленін з цього приводу зазначав «міжнародна ситуація викликала те, що Росія відкинута назад». Ленін писав прямим текстом – треба триматися у ворожому оточенні, нарощувати сили, щоб вступити у нову «революційну» війну – «забезпечити наше існування до наступного військового зіткнення». Лінія Сталіна, яка остаточно стала домінуючою в другій половині 1920-х років, мала надзвичайно складний зовнішньо-політичний прояв. Так, з одного боку СССР позиціонував себе як суверенну державу, яка зовні нічим не відрізняється від інших держав, тобто має приблизно ті ж основні потреби та не претендує на абсолютну історичну винятковість – а відтак, не має планетарних амбіцій. Користуючись статусом суверенної держави, большевизм отримував міжнародну легітимацію – СССР визнавали інші суверенні держави (при тому що СССР не відмовлявся від раніше висловленої ідеї їх повного знищення), він ставав членом міжнародних організацій, мав можливість вести дипломатичну діяльність, брати участь у міжнародних політичних іграх як повноцінно визнаний їх учасник. Зворотній бік сталінської зовнішньої політики полягав у тому, що СССР не тільки не забував, але і постійно наголошував на тому, що його головна історична місія – це «світова революція». Сталін з цього приводу висловлювався однозначно: «Остаточна перемога соціалізму в сенсі повної гарантії неможливості реставрації буржуазних відносин можлива лише в міжнародному масштабі». Большевицька доктрина стверджувала, що СССР – це не просто одна з держав світу, хай навіть велика і могутня, це принципово нова спільнота, яка не має жодних аналогів в історії, що вона на голову «прогресивніша» за всі інші спільноти, тому об’єктивно всі інші народи рано чи пізно прийдуть до того, до чого вже прийшов СССР. Але цьому «поступові прогресу» заважають нині існуючі національні держави, тому їх треба знищити в процесі світової революції і приєднати до СССР, тим самим перетворивши останній із «зародку» світового комуністичного суспільства в повноцінну світову совєцьку республіку. Провал першої хвилі червоної експансії показав, що в процесі здійснення «світової революції» керівництву СССР треба спиратись перш за все на розкладницьку і деморалізуючу діяльність мережі потужних п’ятих колон (для цього був створений Комінтерн – штаб «світової революції») та надзвичайно сильну Красну армію, яка має реалізувати наступальну військову доктрину. Так, Польовий статут Робітнично-селянської Красної армії 1939 року містить наступні положнення: «Завдання Робітнично-селянської Красної Армії інтернаціональні; вони мають міжнародне, всесвітньо-історичне значення. Красна Армія вступить на територію наступаючого ворога як армія, що несе звільнення пригніченим та невільним. Залучення на бік пролетарської революції широких мас армії супротивника та населення театру воєнних дій є важливим завданням Красної Армії». Польовий статут РККА 1941 року був ще категоричнішим: «Війну ми будемо вести наступально, перенісши її на територію супротивника». Отже, керівництво СССР мало величезний простір для зовнішньополітичного маневру. З одного боку, воно могло легально діяти як керівництво суверенної держави, а з іншого – могло здійснювати підривну політику через Комінтерн. Надзвичайно важливим є той фактор, що якщо традиційній Російській імперії треба було вигадувати для виправдання своєї територіальної експансії дуже сумнівний і до того ж територіально обмежений міф панславізму, то СССР мав величезний ідеологічний ресурс у вигляді комунізму – універсальної та вкрай маніпулятивної ідеологічної системи. В цьому сенсі СССР об’єднав довкола себе як традиційних російських імперіалістів, які на початках в більшості своїй не сприймали його як російську державу, так і комуністів-інтернаціоналістів. Для перших СССР був питомо московською державою, продовжувачем традиційної імперіалістичної політики Московії, для других – інструментом побудови всесвітнього комуністичного суспільства. В подальшому в історії СССР ці два напрями злилися остаточно. Починаючи з кінця 1920-х років політична верхівка СССР бере курс на форсовану індустріалізацію як передумову масштабної наступальної війни. Форсована індустріалізація та мілітаризація економіки СССР вимагає колосальних людських жертв – їх несуть перш за все окуповані червоною Москвою народи. Найсильніший удар наноситься по українцях, які традиційно були найбільш вороже налаштованими до большевизму та Москви і навіть могли скласти останній конкуренцію у боротьбі за право бути «першими серед рівних». Особливо цинічними в даному контексті постають брехливі штампи постсовєцької пропаганди, яка стверджує, що Голодомор був необхідним для здійснення індустріалізації СССР що, в свою чергу, стало запорукою перемоги у війні з націонал-соціалістичною Німеччиною. Цинізм є подвійним – по-перше, перемога СССР у совєцько-німецькій війні означала лише закріплення московської окупації, по-друге, форсована індустріалізація та мілітаризація економіки СССР проводилася заради здійснення «світової революції», тобто знищення європейської цивілізації та створення всесвітнього комуністичного рабства під керівництвом Москви. Політичні реалії Європи 1920-30-х років були такими, що большевикам годі було сподіватися на швидке і безперешкодне розширення свого впливу на захід. Хоча, здавалося, для цього були усі передумови: післявоєнна апатія, катастрофічна економічна криза 1929-1933, падіння авторитету традиційних політичних та соціальних інститутів, делегітимація і крах ліберальних політичних систем. Але поширення большевизму в Європі блокував масштабний та автентично-європейський рух, який в світоглядному його виражені можна назвати Консервативною революцією, а в політичному – інтегральним націоналізмом. Консервативна революція та інтегральний націоналізм мали яскраво виражене антикомуністичне і водночас антиліберальне спрямування, заперечували як стадний комунізм, так і буржуазно-капіталістичне егоїстичне суспільство. Ця «права революція» в Європі 1920-30-х років повністю оновила світовий політичний порядок денний – на руїнах ліберального світу пропонувалося збудувати новий і, водночас, глибоко традиціоналістичний світ націй. Нові європейські праві міжвоєнного періоду легко перемагали в політичній боротьбі як політично відсталих і збанкрутілих лібералів та традиційних консерваторів, так і комуністів, які вже не мали монополії на політичний радикалізм та антибуржуазний афект. Цей світоглядний та політичний рух, який мав у майже кожній європейській країні свій унікальний прояв, вульгарно був названий комінтернівською пропагандою як «фашизмом», штучно окресливши всі інтегрально-націоналістичній рухи європейських націй міжвоєнного періоду назвою італійського політичного феномену. Ще однією вагомою причиною ускладненого просування большевизму в Європу був досвід європейських країн часів першої хвилі червоного наступу. Провальна спроба негайного експорту революції призвела до того, що в новоутворених державах Центрально-Східної Європи (Польща, Фінляндія, Угорщина, Румунія, країни Балтії) закріпилися право-консервативні авторитарні режими, які фактично унеможливлювали існування в своїх країнах потужної комуністичної п’ятої колони. Більше того, оскільки більшість цих держав завдячували своєму існуванню лише тим, що їм вдалося відбити московську експансію (а Москва ніколи не відмовлялася від ідеї їх знищення – що і зробила пізніше із більшістю з них), то логічно, що вони постійно очікували від свого східного сусіда нищівного удару (що потім і відбулося). Але, як вже було зазначено вище, Москву аграрні країни Центрально-східної Європи цікавили перш за все як плацдарм для наступу в Західну Європу. Тому і основні потуги совєцької зовнішньої політики (у тому числі й діяльність Комінтерну) були зосереджені на країнах Західної Європи – Німеччині, Франції, Іспанії. Особливу роль у зовнішній політиці СССР відігравала Німеччина. Будучи традиційно важливим напрямом московської зовнішньо політики, Німеччина також мала особливий статус в марксистській теорії революції. Ще в Маніфесті комуністичної партії Маркс і Енгельс писали «На Німеччину комуністи звертають свою найбільшу увагу». 16 квітня 1922 року між Совєцькою Росією та Німеччиною був підписаний Рапалльский договір, який поклав початок виходу Москви міжродної ізоляції та розгортання стратегічної співпраці між двома державами. Співпраця стосувалася перш за все економічної та військової сфери. «Обидва уряди будуть у доброзичливому дусі іти назустріч господарським потребам обох країн» - зазначалося у статті 5 Рапаллського договору. Москва зробила ставку на Німеччину як на «найслабшу ланку», з якої найпростіше розпочати нову хвилю «світової революції». І на те були свої причини – крім традиційної установки марксизму на революцію перш за все в Німеччині, свою справу робив принижений стан Німеччини після Першої світової війни, політична нестабільність та економічна криза. Розвиток відносин між СССР та Веймарською Німеччиною не обмежувався дипломатичними формальностями – повним ходом розгорталося економічне та військове співробітництво. По лінії Комінтерну московське керівництво у міжвоєнний період проводило надзвичайно активно підривну роботу. В європейських країнах активно діяли повністю підконтрольні Москві маріонеткові комуністичні партії, які відкрито декларували свою мету – здійснення пролетарської революції, ліквідація існуючої державності, створення совєцької республіки. Стратегія і тактика Комінтерну до 1935 року полягала у тому, що комуністичним партіям в Європі було необхідно повністю відмежуватись від найближчих до них на ідеологічному спектрі не-большевицьких соціалістів та соціал-демократів (за визначенням VI Конгресу Комінтерну – «соціал-фашистів»). Сталін з приводу соціал-демократії говорив наступне: «соціал-демократія є і основною опорою капіталізму в робітничому класі» Така політика мала б дати комуністам можливість знищити своїх найближчих конкурентів та замкнути на собі весь лівий політичний спектр. Згідно з установкою Комінтерну, ворогами комуністів оголошувалися усі без виключення політичні сили, які або є «відкритими реакціонерами» і «фашистами» (до цього табору комуністи записували як політичні рухи консервативної революції та інтегральних націоналістів, так і поміркованих традиційних консерваторів разом із лібералами), або є підпорою «фашизму», його троянським конем у робітничому русі (тут малася на увазі соціал-демократія, а разом з нею і усі інші не комуністичні ліві). Ідеологічне обґрунтування політики «комуністи проти всіх» зводилося до прапора «антифашизму», яким комуністи намагались обґрунтувати свої дії, фактично називаючи «фашистами» усіх не-комуністів. Глибинна суть цієї політики полягала у тому, що большевицькі ідеологи вбачали у фашизмі крайню, остаточну форму буржуазного ладу. Відповідно до марксистської філософії історії, саме таку, крайню фазу найлегше повалити, бо вона є завершальною за своєю суттю. Дослідник комуністичної ідеї Франсуа Фюре з цього приводу писав: «[на думку комуністів] буржуазію навіть легше буде здолати в її фашистському прояві… перемога фашизму проголошується черговою «найвищою стадією» панування буржуазії: «найвищою», тобто більш диктаторською, ніж будь-коли, а водночас і більш крихкою, останньою в історії, яка – всупереч своїй волі – призведе до пролетарської революції». Навіть вже після приходу до влади в Німеччині націонал-соціалістів, Виконком Комінтерну у своїй резолюції писав наступне: «Встановлення відкритої фашистської диктатури, розвіюючи демократичні ілюзії мас і визволяючи їх від впливу соціал-демократії, прискорює рух Німеччини до пролетарської революції». Зокрема такою позицією комуністів пояснюється їх пасивність під час приходу до влади у Німеччині НСДАП, адже вони не могли протиставити націонал-соціалістам ані реальну політичну конкуренцію, ані широкий політичний фронт. Комуністи хотіли звести усю політичну боротьбу в Європі до протистояння «комунізм-фашизм», знищивши усі проміжні позиції. Але помилка комуністів була в тому, що вони проводили політику, орієнтуючись не на політичні реалії, а на теоретичну нісенітницю, ними ж вигадану. Це стосувалося і аморфності та невизначеності ярлика «фашизму», і неможливості подолати соціал-демократію у відкритій боротьбі і, нарешті, свідоме викривлення суті консервативно-революційного та інтегрально-націоналістичного руху, приписування йому не тільки не притаманних, але і відверто ворожих йому рис (як-от буржуазність, оборону існуючих соціальних порядків). Як результат, така тактика політичного сектантства, продемонстрована комуністичними партіями європейських країн в 1920-ті і в першій половині 1930-их років, провалилася. Європу не вдалося знищити зсередини, бо комуністи не змогли ані перемогти в лівому таборі, ані здолати консервативну революцію та інтегральний націоналізм, яких вони так хотіли побороти. Радикальна зміна тактики Комінтерну відбулася у 1935 році, після VII Конгресу Комінтерну, на якому було взято на озброєння методологію створення так званих «Народних фронтів». Під Народним фронтом малося на увазі об’єднання усіх лівих та ліберальних політичних сил у боротьбі з «фашизмом», при цьому під «фашизмом» на цей раз вже малися на увазі не всі політичні гравці, крім комуністів, а перш за все рухи консервативної революції та інтегрального націоналізму. Прапор «антифашизму» і надалі лишався головним аргументом комуністів, але тепер вже з іншою метою. Якщо раніше «антифашизм» слугував для комуністів виправданням жорсткого політичного сектантства, то тепер «антифашизм» був приманкою, на яку мали б клюнути усі ліві та центристські сили, які мали створити з комуністами «антифашистську» коаліцію і таким чином відкрити большевикам шлях до влади і ширшої суспільної легітимації. Важливо зазначити, що утворюючи широкий «антифашистський фронт», комуністи отримували безпрецедентні можливості для пропаганди своїх ідей в суспільстві. Ось що писав Горький у своєму листі до Сталіна: «Організовуючи інтелігенцію Європи проти Гітлера з його філософією, проти японської воєнщини, слід навіювати їй невідворотність всесвітньої соціалістичної революції». Отже, після 1935 року комуністичні партії європейських країн в один момент перестають боротися з усіма іншими політичними силами і вживати термінологію типу «соціал-фашизм». Відтепер вони навпаки є палкими прихильниками широкого «антифашистського фронту». Такі фронти у 1936 році приходять до влади у Франції та Іспанії, що дає комуністам (які не були в більшості в жодному з урядів Народного фронту) витиснути з ситуації максимум, реалізовуючи свою одвічну деструктивну програму. У Франції це виявляється у сприянні повній деморалізації суспільства, поширенню пацифістських та занепадницьких настроїв, які і стали чи не найважливішою причиною військової і політичної катастрофи Франції у 1940 році. В Іспанії це виявляється у провокуванні громадянської війни, яку від імені іспанської республіки фактично вело НКВД. Але ні тактика політичного сектантства, ні тактика Народних фронтів не була достатньою для здійснення головної мети – розв’язання Другої світової війни та здійснення «світової революції». Комінтерн робив свою справу внутрішнього розкладання Європи, але останнє слово завжди лишалося за офіційною Москвою. Кінець 1930-х на політичній карті Європи характеризувався значним збільшенням могутності Німеччини, її фактичним перетворенням на беззаперечного лідера континентальної Європи. Німеччина з приниженої країни-ізгоя за лічені роки перетворилася на велику державу, яка прагнула взяти реванш за роки пригніченого існування та повернути собі втрачені внаслідок Версальського договору території. Антагонізм між націонал-соціалістичною Німеччиною та буржуазно-демократичними державами Західної Європи ставав все більш відчутним. Москва в тій геополітичній ситуації мала виконати своє основне завдання – розпочати світову війну, але зробити це таким чином, щоби це не виглядало як акт прямолінійної агресії з боку СССР. Більше того, необхідно було вступити у війну таким чином, щоб одразу не налаштувати проти себе всі країни Європи одночасно. Тому існувало два шляхи. Перший був продовженням логіки червоного наступу на Європу зразка 1920 року і виглядав як поетапна військова окупація усієї Європи, країни за країною. Цей шлях був не по силах навіть на той момент вже надпотужній Красній армії, і фактор Комінтерну теж не зіграв би тут вагому роль. В даній ситуації, навіть використовуючи весь ідеологічний арсенал, СССР однозначно в очах всього світу виступив би агресором і тим самим би змусив би всі держави Європи разом виступити проти нього. Зрештою, саме цей шлях показав свою провальність ще на початку 1920-их років. Другий шлях був значно витонченішим, але давав Москві безпрецедентні ідеологічні та геополітичні переваги, які вікривали можливість здійснити свої плани набагато простіше. Отже, головним конкурентом СССР за владу над Європою, а відтак – і над світом, була Німеччина. І більше того, Німеччина водночас була і головною метою большевиків, саме з неї мала б розпочатися «світова революція». Німеччина сильна, до того ж між нею та СССР існує ряд буферних держав, перш за все Польща. Надзвичайно важливим ще є те, що Німеччина сама веде агресивну зовнішню політику і прагне як територіального розширення, так і остаточного закріплення свого лідерства в Європі. Тому ідеальний варіант для СССР є наступним - необхідно, щоби Німеччина розпочала війну в Європі, підкорила якомога більше держав і таким чином почала виснажуватись сама, СССР і Німеччина мають отримати спільний кордон для того, щоб напад СССР на Німеччину був відносно неочікуваним (що при існуванні держави-буфера є неможливим), до того ж напад на Німеччину, яка виступає ініціатором війни і вже підкорила пів-Європи, і напад на нейтральну буферну державу дають кардинально різні ідеологічні наслідки. В одному випадку такий напад буде «звільненням Європи від фашизму», в другому – нападом на незалежну і мирну державу. Сталін обирає другий шлях і йде на зближення з Німеччиною. Сталін готовий надавати Німеччині будь-які гарантії та економічну допомогу, розв’язуючи німцям руки для масштабної війни в Європі. СССР і Німеччина ділять між собою Східну Європу, утворюючи спільний кордон. Втіленням цієї політики стає підписаний у Москві 23 серпня 1939 року Договір про ненапад між СССР та Німеччиною, більше відомий як Пакт Молотова-Ріббентропа. Цей документ означав початок Другої світової війни. Дуже важливо зазначити, що документ, який розпочинає Другу світову війну, був підписаний не в Берліні, Римі чи Токіо, а саме у Москві, в присутності вищого керівництва СССР і за його ініціативи. Московсько-німецький пакт передбачав розподіл Східної Європи між двома державами та найтісніше економічне співробітництво. Німеччині для ведення війни потрібна була стратегічна сировина, якої їй так не вистачало. СССР ж було потрібно спровокувати початок війни та підготувати собі плацдарм у Східній Європі. Щодо військового та економічного аспектів співпраці між двома державами, то у великий мірі вони стали продовженням того доробку, який вже існував між СССР і Німеччиною в часи існування Веймарської республіки. Згідно з Пактом, СССР захоплював територію Західної України і Західної Білорусі, Бессарабії, Північної Буковини, Естонії, Латвії, Литви та Фінляндії. 1 вересня 1939 року, відповідно до Пакту, Німеччина розпочинає війну проти Польщі. 17 вересня 1939 року СССР, виконуючи пункти того ж Пакту, вводить свої війська в Польщу і фактично вступає у Другу світову війну як агресор. Закріплення тісної співпраці СССР і Німеччини відбулося 28 вересня 1939 року в Москві, де було підписано Договір про дружбу і кордони, який остаточно закріпив новий політичний лад у Східній Європі. В умови повноцінної війни СССР потрапляє при спробі підкорити собі Фінляндію, адже згідно Пакту ця країна потрапляла до «совєцької сфери впливу». Атака на Фінляндію здійснюється відповідно до всіх канонів ідеології «світової революції» - пряма військова агресія і намагання встановити в державі маріонетковий комуністичний уряд (у фінському випадку – уряд Куусінена), який має проголосити совєцьку республіку. В результаті совєцької агресії у Фінляндії СССР поніс величезні людські втрати і змушений був задовольнитися малим – просуванням власного кордону на декілька десятків кілометрів. У контексті міфу про так звану «вєлікую атечєствєнную» («мирний СССР, на якого раптово напали 22 червня 1941 року») особливо разючим є той факт, що ще в 1939-1940 роках СССР вів повномасштабну загарбницьку війну. Важливим фактом є також той, що СССР, завдяки таємності домовленостей і багаторівневості зовнішньої політики, не трактувався як повноцінний військовий союзник Німеччини, залишаючи для противників Німеччини надію на те, що він зможе змінити свою думку і хоча б припинити допомогу Німеччині. Тому удар СССР по Німеччині у 1941 році був би сприйнятий західними союзниками з великим ентузіазмом, принаймні спочатку. Особливо важливим для розуміння ролі, в якій СССР вступав у Другу світову війну, є доповідь керівника совєцького уряду, Наркома закордонних справ Молотова, яку він зробив Позачерговій п`ятій сесії Верховної Ради СССР 31 жовтня 1939 року, тому її варто процитувати розлого. Серед іншого, Молотов зазначив наступне: «Тепер, якщо говорити про великі держави Європи, Німеччина знаходиться у становищі держави, яка прагне до найскорішого закінчення війни і до миру, а Англія і Франція, які ще вчора виступали проти агресії, виступають за продовження війни і проти укладання миру. Ролі, як бачите, змінюються […] В останній час правлячі кола Англії і Франції намагаються зобразити себе в якості борців за демократичні права народів проти гітлеризму, причому англійський уряд оголосив, що нібито для нього метою війни проти Німеччини є, не більше, не менше, як «знищення гітлеризму». Виходить так, що англійські, а разом з ними і французькі, прихильники війни оголосили проти Німеччини щось на кшталт «ідеологічної війни», що нагадує старі релігійні війни. Дійсно, в свій час релігійні війни проти єретиків та іновірців були в моді. Вони, як відомо, призвели до надзвичайно важких для народних мас наслідків, до господарського розорення і до культурного здичавіння народів. Нічого іншого ці війни і не могли дати. Але ці війни були у часи середньовіччя. Не у це, часом, середньовіччя, часи релігійних війн, забобонів та культурного здичавіння тягнуть нас знову пануючі класи Англії і Франції? У всякому випадку, під «ідеологічним» прапором тепер затіяна війна ще більшого масштабу і ще більших загроз для народів Європи і всього світу. Але такого роду війна не має для себе ніякого виправдання. Ідеологію гітлеризму, як і всяку іншу ідеологічну систему, можна визнавати або заперечувати, це – справа політичних поглядів. Але будь-яка людина зрозуміє, що ідеологію не можна знищити силою, не можна покінчити з нею війною. Тому не тільки немає сенсу, але і злочинно вести таку війну, бо війна за «знищення гітлеризму» прикривається фальшивим прапором боротьбі за «демократію» […] Занепокоєність можливою втратою світового панування диктує пануючим колам Англії і Франції політику розпалювання війни проти Німеччини […] Наші стосунки з Німеччиною, як я вже сказав, покращились корінним чином. Тут справа розвивалася по лінії укріплення дружніх відносин, розвитку практичного співробітництва і політичної підтримки Німеччини в її прагненні до миру […] Ми завжди трималися тієї думки, що сильна Німеччина є необхідною умовою міцного миру в Європі […] Такою є міжнародна ситуація в даний час. Такі основи зовнішньої політики Совєцького Союзу». Отже, отримавши плацдарм в Східній Європі та спільний кордон з Німеччиною, а також спровокувавши війну в Європі, СССР міг спокійно вичікувати вдалого моменту для початку «світової революції». Німеччина протягом 1939-1941 років захопила повний контроль над континентальною Європою, розпорошивши власні сили і підготувала в Європі ідеологічне підґрунтя для совєцької окупації, яку спочатку можна представляти як «визвольний похід проти фашизму». Для «визвольного походу» Сталін мав як геополітичні, так і ідеологічні передумови. Більше того, проведена раніше форсована індустріалізація та мілітаризація економіки давала можливість вести масштабну наступальну війну, використовуючи найсучаснішу зброю у величезних кількостях. До червня 1941 року СССР сконцентрував на своєму західному кордоні колосальну кількість найсучаснішої військової техніки, зокрема танків, які в більш ніж сім разів кількісно, і значно якісно перевищували танковий парк Німеччини. Величезна кількість військ була пересунута безпосередньо до кордону і введена у виступи, які врізалися вглиб контрольованої німцями території. Перед Сталіним відкривалася перспектива швидкої перемоги над Німеччиною, адже надпотужний удар Красної армії одразу б відрізав німців від єдиного джерела нафти в Румунії і не дав би можливість організувати довготривалу оборону. Про ідеологічне обґрунтування такого удару вже говорилося вище. У Німеччини в 1941 році не існувало жодних інших підстав для нападу на СССР, крім цілком слушних побоювань совєцького удару зі Сходу. Експансіоністські успіхи засліпили німцям очі – зробили війну з СССР неминучою, тільки з відкритим питанням про те, хто нападе першим. Німеччина станом на середину 1941 року вже контролювала таку кількість територій і була зав’язана у довготривалу війну з Британською імперією, що жодних інших аргументів на користь удару по СССР, крім як нанесення  превентивного удару, знайти неможливо. Розгром Красної армії у 1941 році совєцька пропаганда списує на повну неготовність як армії, так і всього СССР до війни, технічну відсталість Красної армії порівняно з Вермахтом. Брехливість цієї версії викривається як аналізом експансіоністської політики та ідеології самого СССР, його вирішальної ролі у розв’язанні Другої світової війни, так і співставлення кількісних та якісних характеристик Красної армії та Вермахту. Реальними причинами розгрому Красної армії літа-осені 1941 року була вразливість совєцьких частин, які були скупчені на самому кордоні, неготовність швидко змінити яскраво виражену наступальну доктрину на оборонну, а головне – повна деморалізація армії, її небажання воювати за більшовицьку Москву, відсутність жодної мотивації до активних дій. Міф про «вєлікую атечествєнную вайну», який народився і поширився в СССР, а сьогодні став єдиним ще реально діючим міфом сучасної російської держави, покликаний повністю перекрутити як саму суть Другої світової війни, так і її причини та наслідки. Намагання виставити СССР невинною жертвою агресії, мирною державою, на яку «віроломно напали», сьогодні не витримують жодної політологічної та історичної критики. Очевидно, що СССР був головним палієм Другої світової війни, це була його доктринальна установка ще з 1917 року, підкріплена традиційним московським месіанізмом та експансіонізмом. Саме СССР методично готувався до війни і довів справу до кульмінації у 1941 році, коли Красна армія мала б пройти «визвольним походом» по Європі, приймаючи щойно створені на місці «визволених держав» совєцькі республіки до складу СССР. І тільки доволі випадковий збіг обставин зірвав цей план і в результаті лише Східній та частині Центральної Європи довелося відчути на собі московсько-більшовицько панування, та й то не в такому обсязі, який би міг бути, якщо би плани Сталіна на «світову революцію» були б здійснені. Сьогодні в світі є багато зацікавлених у тому, щоби історія Другої світової війни і надалі існувала у брехливій комуно-ліберальній версії. В першому ряду цих зацікавлених знаходиться Москва, яка чіпляється за «вєлікую атєчєствєнную» як за останнє джерело своєї легітимності. Світ і досі у великій мірі живе за тим порядком денним, який по собі лишила Друга світова. Але якщо історія війни є наскрізь брехливою, то і порядок денний у багатьох своїх пунктах є хибним. Тому прийшов час остаточно розбити всю брехню про Другу світову війну, змінити існуючий порядок денний і почати новий відлік історії України та всієї Європи. Заступник голови Київської міської організації ВО «Свобода» Андрій Іллєнко