Олексій Мацука, політолог (м. Донецьк)
Політичні партії, орієнтовані на націоналістичні ідеї, головним в своїх програмах протягом всіх 90-х рр. роблять акцент на взаємовідносини з Російською Федерацією. Кожна програма кожної націоналістичної партії, в буквальному сенсі, пишається своєю більшою ненавистю до Росії. Відносини з цією державою стають другим за значимістю елементом при створенні тієї чи іншої політичної партії на початку 90-х рр.. Першим і головним елементом є отримання та утримання влади. Тому українське націоналістичне трактування Росії є важливим чинником при інституційному погляді на український націоналізм.
Українські націоналісти негативно трактують поняття ?російське? та роблять акцент на імперській політиці Росії як за умов радянської влади, так і за умов царизма (до 1917 року) так і за умов президентства (після 1991 року).
Практично кожна політична сила, що сповідує націоналістичні погляди, з певною недовірою та скепсисом відноситься до російської культури. Це проявляється у критиці ?російського? стилю життя, в наголосах, що українська культура відрізняється від російської, державні інтереси України не співпадають з російськими.
На думку відомого російського політолога, лідера євразійського напрямку розвитку пострадянських держав Олександра Дугіна, ?в основі української національної ідеї лежить ресантимант ? тобто ?неприязнь?, як писав Ніцше, більш маленького до більш сильного... На заздрощах держава не будується? [Виктор Тимошенко ?Украина не является «суверенным государством», журнал ?Консерватор?, Москва, літо 2004 року].
З основних програмових засад політичних партій з націоналістичною орієнтацією, що існували та існують з 1991 по 2004 рр. в Україні, можна зробити наступні висновки стосовно розвитку взаємовідносин Україна-РФ та розділити основні напрямки за такими показниками:
Поміркований: Україна має устремління всіма можливими шляхами відокремитись від Росії за рахунок вступу до НАТО та ЕС і повинна це робити;
Серединний: Україна розвивається в рамках євроатлантичного напрямку, але із збереженням взаємовідносин з РФ;
Радикальний: Україна звинувачує РФ в усіх негараздах, що з нею сталися протягом всієї історії та оголошує курс на майже війну з РФ.
Як видно з наведеної типології, жодного позитивного або лагідно налаштованого типу відносно взаємовідносин українських націоналістів з РФ не існує. Цьому є пояснення та причини. Українські націоналісти базуються на ідеї про ворожу та хижацьку природу Росії по відношенню до всього українського, нібито, Росія в своїй основі має українофобні прояви. Роз?яснення подібної українофобії приводить український дослідник Андрій Окара в своїй роботі ?Українські тумани? та ?Русское солнце?: Українофобія як гностична проблема? [А. Окара ?Українські тумани? та ?Русское солнце?: Українофобія як гностична проблема? http://www.lab.org.ua]. У XVII столітті українофобія мала перш за все релігійне мотивування: ?нечистість? українців (?черкасів?) пояснювалася московськими православними традиціоналістами (насамперед старообрядцями) католицьким (?латинським?) впливом на український варіант православ?я та зв?язками української церкви з грецькою. (Така підозра щодо усього українського як релігійно ?нечистого? збереглася й досі у старообрядницькому середовищі). У XVIII столітті українофобські мотиви офіційної імперської ідеології пояснювалися перш за все соціальною занепокоєністю: і Петро I, і Катерина II розглядали українських козаків як соціально небезпечних бунтівників a priori, чим аргументувалося й зруйнування Запорізької Січі. На початку XIX століття під впливом ідей романтизму та ?Весни народів? виникає нове уявлення про націю, про ?дух народу?, нова, етнічна, ідентичність ? це привело до бурхливого розвитку національної ідеї та національних рухів у сучасному ? секуляризованному розумінні. Отже, за цих часів у російській державній ідеології домінувало політичне (конспірологічне) розуміння українського руху. Без суттєвих змін це негативне ставлення до всього українського в російській державній ідеології та в свідомости багатьох ?національно мислячих? росіян збереглося й донині. Проте, останнім часом українська тематика нерідко має ще й есхатологічний вимір: ?свідомі українці? розглядаються як зрадники в останній апокаліптичній битві Добра та Зла. [А. Окара ?Українські тумани? та ?Русское солнце?: Українофобія як гностична проблема? http://www.lab.org.ua].
Низька популярність націоналістичних політичних партій на Сході України також зумовлюється негативним відношенням українського націоналізму до Росії. Історично обумовлено так, що східні українці лояльно та, в більшості, позитивно ставляться до РФ та її керівництва. На побутовому рівні, не секрет, східні українці більше цікавляться російськомовними телепрограмами та радіопередачами, в тому числі віддають більшу увагу російськомовним Інтернет-ресурсам та публіцистиці.
Саме певна ?україноманія? та русофобія стають негативним чинником для електорату націоналістичних партій в Східної Україні. Певна проросійська орієнтація мешканців Східної України сьогодні зумовлена наступними чинниками:
Східна Україна історично раніше Західної була русифікована; Схід держави більше індустріальний, ніж сільськогосподарський; Географічна близькість до російських кордонів; Вагомий вплив радянської пропаганди та агітації; Відкрите сприйняття проросійських ідей сьогодні.Дані чинники використовуються сучасними політичними партіями та діячами у власних цілях для збереження до досягнення влади. Прикладом може стати президентська кампанія 2004 року під час якої поразку отримав кандидат зі Східної України та який почав активно використовувати ментальні особистості ?східняків?: православна віра, російська мова, політичне приближення до Росії тощо.
Для більшої ілюстрації ролі Росії в українському націоналізмі необхідно привести ?результати досліджень? Інституту держав СНД (Москва, РФ) [Архівні матеріали Інституту держав СНД], завдяки яким спеціалісти даної установу дісталися висновків, що територія України розподіляється, як мінімум, на чотири зони за їхньою ?чистотою?. Спочатку ? це Крим, який вони усі вважають ?исконно русской землей? та надмірно мітологізують його роль у російській історії ? він розглядається як етично чиста зона, без значної присутності українського початку (але присутність кримсько-татарських коренів до уваги такими теоретиками, як правило, не береться). Далі стоїть Донбас (разом з Луганщиною), Південь (?Новороссия?), Харківська, Сумська, Чернігівська області, які вже трохи ?забруднені? ?українськістю?, але не фатально. Александр Дуґін, приміром, пропонує інтеґрувати їх у Воронезьку, Білгородську, Ростовську та Брянську області Росії[О. Дугін, підборка статей на офіційному сайті www.dugin.ru]. Тоді йде центральна Україна ? Гетьманщина, або ж Малоросія (в первісному вузькому розумінні), яка вже є чимось зовсім непевним, підступним, хоча ще й не відверто ворожим.
І, нарешті ? образ ?земного пекла? ? це Західна Україна і перш за все ? Галичина.
Відповідне уявлення поширювалося й на населення України під час поразки Віктора Януковича на виборах 2004 року. Союзниками ?сил добра та світла? на Україні, за подібною ґностичною логікою, можуть бути лише етнічні росіяни, російськомовні та російськоцентричні українці Сходу розглядаються вже як трохи ?забруднені?, але їхня місія ? бути ?агентами впливу?, ?попутниками? у проведенні Росією своєї політики на Україні.
Україномовні українці Центру та Сходу розглядаються Інститутом як ?негативне явище?; проте вони за тих чи інших умов можуть бути й потенційними союзниками. І нарешті, західні українці ? ?бандерівці?, які є ворогами Росії та втіленням абсолютного зла. Більш-менш національно орієнтована політика в Україні в галузі мови, культури та освіти пояснюється ?давлением галицкого лобби?.
Отже, саме ґностичні інтуїції, що присутні в російському політичному дискурсі, витворили негативний образ України та українців у російській свідомості. Саме ці життєзаперечливі ідеї лежать в основі сучасних політичних непорозумінь між Україною та Росією, між українськими та російськими політичними елітами. Саме ?концептуальні? узагальнення на ґностичному підґрунті ведуть до тотального неприйняття багатьма росіянами України як історичної, політичної, як культурної, духовної та національної реальності, до уявлення про неї як про орган ?загальноруського? організму (чи агрегат загального механізму), а не як про окремий організм (або механізм). Саме люди з ґностично-маніхейським світовідчуттям говорять про ?украинский туман?, який ?должен развеяться?, та про Україну як витвір диявольських сил.
У даному контексті українським націоналістам залишається сподіватись, що ґностичний туман розвіється, і російські українофоби перестануть плутати сонце з місяцем та дивитись на світ крізь чорно-білі окуляри.
Таким чином, такий чинник як ?відношення до Росії? є одним з головних елементів будівництва та розповсюдження українського націоналістичного руху. Українські нацоіналістині партії керуються негативним відношенням до поняття ?російське? і тому є певні підстави. Сучасні глобалізаційні процеси та прихід ?правих? до влади в Україні диктують українським націоналістам випрацьовувати більш лояльне відношення до РФ. В той же час, відношення до Росії, як загальний чинник став майже основою для інституційного оформлення українського націоналізму в 90-х рр. ХХ ст.
спец. для ?Бриколяж web-log?