Політономія

Ігор Карівець Здавна правда нам відкрилась, В серцях шляхетних утвердилась: Давньої правди не забудь! Ґете. Завіт Хочу відразу застерегти, що споконвічна традиція не означає повернення назад, в минуле, чи конструювання “неоязичництва”, типу “Рунвіри”, якоїсь ідеології. Споконвічна традиція принципово не-ідеологічна і не зконструйована. Традиція буттює у Вічному Тепер і ніколи не минає. Йдеться про споконвічну традицію, а не про традиціоналізм (моє відношення до всіляких –ізмів-, я думаю, відоме читачам Бриколажу). Тут я погоджуюся з Аланом де Бенуа, що “сьогодні є небезпечним не лише зникнення язичництва, а його поява в примітивних або дитячих формах” [1, с. 17]. Хто посвячений і має шляхетну душу (посвяченою у споконвічну традицію може бути лише людина з шляхетною душею), той зрозуміє, про що йде мова; зрозуміє мову традиції, її правду, яка ніколи не вмирала і не знецінювалася. Якщо звернутися до язичницьких культур, які є носіями споконвічної традиції, то виявиться, що вони приділяють Долі дуже багато уваги. В українській язичницькій культурі Доля народжується разом із людиною і не покидає її до самої смерті. Від Долі не можна ні втекти, ні сховатись. Долі не можна ні завести, ні продати. Доля буває жіноча та чоловіча і показується в образі парубка та дівчини [2, 58-60 с.]. Бог наділяє людину Долею. Оскільки українці належать до індоєвропейської сім’ї народів, то слово Бог походить від санскритського дієслова bhag, що означає ділити, наділяти, а іменник Bhaga – частина, доля, а пізніше шастя, блаженство, божественну істоту; прикметник bhaga-vat – наділений долею, щастям, щасливий. Тому, робить висновок А.А. Потебня: “Слово Бог можна легко вивести з того ж значення кореня bhag, а саме із значення ділити, наділяти, а не із colere, venerare. Бог властиво означає частина, доля, щастя, а вже потім – божество. Зрозуміло, що похідними від Бог є значення щастя, частини, а не Бога, як Абсолюту, який трансцендентний світу” [3, 472 c.]. В принципі, Бог, в тому значенні, яким послуговуються сьогодні, є Тим, Хто Наділяє. В арійському суспільстві, як зазначає Ж. Дюмезіль, bhaga є завжди частиною, котру боги віддають людям або іншим істотам. Благочестиві завжди наділені бгаґою, тобто щастям [4, 78-80 с.]. Доля напередрішена. Доля складається з усіх подій, які трапляються у житті людини, включно з часом та обставинами смерті. Отже, доля, як передрішений життєвий шлях людини, від її народження до смерті, тобто, те, що чекає людину на її життєвому шляху і до чого людина може бути готова, або не готова. Як бачимо, Доля і в людині, і поза нею. Тому в Долі не можна виділити ні суб’єкта, ні об’єкта Долі. Вона є їхнім синтезом [див. 5, 78 с.]. Доля – це даність, тобто дар, давання, яке людина не може не прийняти, не може обійти. Тому Доля необхідна і напередрішена, рокована. Вона є судом, вироком, тому майбутнє суджене. Якщо людина робить певні висновки, в першу чергу моральні, знаходячись на життєвому шляху, то майбутнє життя буде кращим за попереднє. Язичники визнавали переселення душ. Тому Доля залежить від того, як проживає людина своє життя. “Що посієш, те й пожнеш” – каже українська приказка. Тому язичники були дуже уважними до кожної думки, до кожного слова та вчинку, бо від них залежала Доля від Бога, або не-доля, тобто, коли Бог не наділяє людину Долею, щастям. Вони були уважними до різноманітних знаків та символів, які являлися у повсякденному житті, бо знаки та символи ви-являли значення наступних подій. Всесвіт є символом, тільки треба вміти розшифровувати та тлумачити цей символ. Щоб отримати Долю, необхідно справуватися, тобто, ходити дорогами правди та справедливости. Таким чином, кожна людина вже при-речена на Долю чи не-долю (якщо душа настільки не розвинута духовно, що не отримує Долі від Цілого, то це означає, що вона з-небувається). Відгомін цього язичницького напередрішеного (визначеного) людського життя ми знаходимо у Св. Августина, який ділив людей на тих, хто заслужив Божої благодаті і приречений на рай і тих, хто не заслужив її і приречений на пекло. Люди проявляють себе у житті через вчинки і саме вони ви-являють до чого вони призначені; якщо вчинки справедливі, то до раю, якщо ні, то до пекла. Августинове вчення про детермінацію людей до пекла і раю було відкинуте церквою як єретичне. Церква вчить про свободу волі. Протестантизм повертається до цього вчення. У кальвінізмі це вчення про наперевизначеність людської Долі є його наріжним каменем, частково – у лютеранстві. Які висновки можна зробити з цього історичного екскурсу у дослідження сенсу Долі? У Долю можна вірити і не вірити; її можна заперечувати та відкидати і казати, що вона є забобоном чи передсудом. Від цього нічого не зміниться. Вона все одно діє і впливає на життя людини. Як казали стоїки: “Хто слідує за долею, того вона веде за руку, а хто чинить їй спротив, того вона тягне за волосся”. Доля не визначається вірою в неї чи не-вірою. Доля – це Частина Цілого. Серед усієї різноманітності, Доля визначає один єдино правильний шлях. Доля одна. Бути самим собою означає йти Долею. Доля в-пізнається, а не пізнається. Пізнати самого себе означає впізнати Долю. Доля не знає поділу на підмет і предмет. В Долі вони зливаються. Доля – це щастя. Щасливий той, хто впізнав Долю. Усі події, зустрічі тощо дають певний урок, тому проживати Долю означає навчатися. Доля не вибирається і не пізнається; вона тільки в-пізнається. Жодного “страшного останнього суду” не буде. Суд чиниться одразу після смерті, який і наділяє Долею чи не-долею душу, яка знову приходить на землю, щоб вчитися далі, виправляти помилки минулих життів (це у кращому випадку, а коли душа нічого не вчиться, то вона знову повторює ті ж самі помилки). Як стверджує Платон, а він все таки знав доволі багато, оскільки навчався 20 років у єгипетських жерців, коли душа виходить з тіла, то вона опиняється в певному місці, посередині якого засідають судді, які вершать правосуддя. За кожний несправедливий вчинок стосовно иншого, за кожну кривду і за кожного скривдженого всі кривдники зазнають покарання удесятеро більше – кожна покута мала тягтися сто років. Душі, які повинні були повертатися на землю, після суду або покарання, вибирали собі життя, яке їм неминуче належить прожити. За це у греків відповідала богиня Ананке (Неминучість). Якщо душа доброчесна, то й вибирає життя доброчесне, якщо ні, - то вибирає життя несправедливе, недоброчесне. Тому вина лежить на душі за вибір, а не Бог винен у тому, як проживе душа наступне життя. Здебільшого, зазначає Платон, душі вибирають життя, керуючись звичками попереднього життя. Після обрання життя, кожній душі призначався демон (у християнській традиції – ангел охоронець) і разом з ним душа поверталася на землю. Демон повинен охороняти людське життя і виконував усе, чого вимагав вибір життя [Платон. Держава. 615Е-621D]. Людина перебуває в пошуках Долі, коли декілька разів змінює професію, коли декілька разів розлучається та одружується, коли стоїть перед вибором, що їй робити. Пошук означає те, що людина не може в-пізнати Долю. Так людина на підсвідомому рівні шукає Долю. Чим більше розвивається цивілізація, тим нещаснішою стає людина, бо все далі віддаляється від Долі; стає все складніше її в-пізнати, оскільки цивілізаційний процес знищує в людині ясно-бачення. Саме через втрату ясно-бачення людина стає іграшкою в руках різноманітних маніпуляторів від політики та економіки, маніпуляторів від масової культури, “освіти” тощо. Втрата ясно-бачення провадить до неврозів (З.Фройд: чим цивілізованіша людина, тим більше вона невротична, істерична). Відбувається підміна ясно-бачення Долі схемами, шаблонами, фреймами щоденного життя. Ясно-бачення Долі давало можливість жити свідомо і навчатися свідомо. Людина завжди прагне зробити для себе зрозумілим світ, в якому живе. Якщо світ для людини чужий і незнайомий, то людина починає тривожитися, переживати, до тих пір, допоки не пристосується до нього. Це прагнення зробити світ зрозумілим для себе обумовлене потребую безпеки/комфорту. Дуже часто це розуміння обмежується тим життєсвітом, в якому людина перебуває щоденно. Людина звикає до нього, а звикнувши, вже не прагне змінити його, бо страшно. Страх перед невідомим: майбутнім, змінами, смертю. “Тривога через долю” (Золотухіна-Аболіна Є.В.) виникає тоді, коли Доля залишається не в-пізнаною. Звичне розуміння життєсвіту засновується на відомому, тому воно не викликає страху. Наслідування инших, тих, хто досягнув успіху, також дає можливість пристосуватися до обставин і зробити довкілля комфортним. У людини є потреба у створенні несуперечливої картини зовнішнього світу. Людина не лише потребує інформації про певні факти; вона ще потребує, щоб цей факт був вписаний в існуючу картину світу. Таке розуміння забезпечують схеми, шаблони та фрейми повсякденного життя, його типізація та ідеалізація, які прийшли на зміну ясно-бачення Долі. Коли людина ясно-бачить Долю, то в неї немає страху перед невідомим, бо ясно бачить усі події власного життя аж до обставин смерті (наприклад, Сковорода бачив свою смерть й підготувався до неї, так само він бачив свій життєвий шлях [шлях мандрованого філософа]). В повсякденності є свої абстракції, як і в науці. Наприклад, смерть у повсякденні не наповнена певним змістом, оскільки люди не бачать своєї смерті, тобто тої смерті, якою помруть. Для них існує смерть як загальник, як абстракція. Або ж, скажімо, сім’я. Людина не знає, якою буде її сім’я, хто буде його судженою чи її судженим, але в житті реалізується унікальність та оригінальність сім’ї, якщо ясно бачиш власну сім’ю, котра є Частиною Цілого (Долі). Якщо ж створювати сім’ю без усвідомлення того, що вона є Частиною Цілого, то тоді вона конструюється за схемами та шаблонами і швидко розпадається. Подружнє життя перетворюється на пекло. Це ж саме стосується і праці. Праця для звичайного індивіда – це простий засіб заробляння грошей, а не праця за покликанням (праця за покликанням є Частиною Цілого). Людина шукає ту працю, яка принесе йому найбільше грошей. Вона дивиться на инших і йде шляхом инших, а не власним шляхом, бо не ясно бачить до якої праці має хист та покликання (сліпі ведуть сліпих лише у прірву!). Отже, смерть, сім’я, праця залишаються для людини, яка не бачить Долі, не бачить, що вони є Частиною Цілого, абстрактними, неясними та незрозумілими. Ця абстрактність, неясність і незрозумілість, що ж робити зі своїм життям, як ним розпорядитися, як діяти, компенсується схематизмом повсякденного життя і його типізацією та ідеалізацією. Більше того, ця абстрактність, неясність і незрозумілість у повсякденному житті дає відчуття свободи, тобто відчуття того, що смерть надто далеко у майбутньому, щоб про неї думати, що працювати можеш будь-де і ким не-будь (невизначеність займенника ким-небудь ясно вказує на не-буття – не-будь), тобто, можеш стати ким завгодно (як у Ж. П. Сартра: “людина приречена на свободу, бо існування передує сутності”, людина сама себе створює, сама створює свою “сутність” та своє життя; або, як у більшовиків “кто был никем, тот станет всем»), можеш зустрічатися з ким завгодно, можеш одружуватися чи виходити заміж за кого хочеш і створювати сім’ю з ким хочеш. Таким чином, живучи без ясно-бачення своєї Долі у Цілому, людина створює/конструює знайому повсякденність засновану та схемах та шаблонах, а її поведінка підпорядкована фреймам, які не усвідомлюються людиною (фрейм – це структура знання для уявлення стереотипної ситуації [ див. 6]). Крім цього, Доля для неї стає також певним конструктом. Так людина з-небувається. Що може вилікувати сучасну людину від схематизму та типізації повсякденного життя, вивести її із не-буття? Повернення до Цілого, яке зцілить її від усіх хвороб, а саме: душевних, тілесних і суспільних. Однією задавленою хворобою є хвороба свободи. Люди почали хворіти на свободу з XV ст., тобто з доби Відродження. Людина прагне свободи і тому розділяє щастя і долю. Щастя – це одне, добре, те, що приносить задоволення, а доля – це зовсім інше, погане, те, що приносить страждання. Свобода – це хибне прагнення задоволень. Першопочатково свобода означала не що инше як проживання із собі подібними (етимологічний словник української мови стверджує, що абстрактне поняття свобода походить від слова слобод?, поселення людей, які знають одне одного і довіряють одне одному; за межами слободи ця довіра закінчується. Отже, свобода можлива лише в межах ближнього кола знайомих та друзів, які розділяють той самий уклад життя). Сьогодні свобода спотворена; людина не хоче брати на себе відповідальність за те, що відбувається у повсякденному житті. Ліберально-демократична свобода – це боже-віллям, бо звільняє людину від Долі. Але звільнитися людина, впершу чергу, повинна від нав’язливого бажання свободи і зосередженно вдивлятися навколо себе і в себе, що є одним і тим же. Доля – це суд Цілого, певне “покарання” і людина повинна зробити з цього “покарання” певні висновки. Свобода – це не-бажання навчатися та робити висновки. Розуміння Долі неможливе поза такими поняттями як реінкарнація (індуїзм, буддизм, теософія), метемпсихоз (Сократ, Платон), навчання. У стані не-впізнання Я робить вибір, керуючись чисто прагматичними та еґоїстичними інтересами. Свобода від Долі (Частини Цілого) – це боже-вілля, це свобода від Бога. Якщо вибір неправильний, то знову повертаємося назад, там де були і так будемо рухатися по колу до тих пір, допоки не впізнаємо Долю. Людина перетворюється на хитру тварину тоді, коли не-впізнала Долю. Можна ціле життя робити неправильний вибір, а вибір завжди буде неправильний, бо Доля впізнається, а не вибирається. Ситуація вибору – це ситуація сліпоти. Тому так важливо бачити безпосередньо. Спотворення долі фортуною, фаталізмом та лінощами. Доля не є фаталізмом, як і фортуною чи лінощами (“все вже відомо, тому нічого не зміниш”; “як буде, так буде”; “якщо людина хвора, то її не потрібно лікувати, бо і так помре”). Справа Долі в її справедливості. В-пізнавши Долю, справуємося і, тому, справедливі. Доля не знає гордині, хитрощів, заздрощів, мстивости, лінощів, випадковости, тобто, “щасливого” чи “нещасливого” випадку тощо. Таким чином, пізнають тоді, коли не бачать Частини Цілого (Долі). Пізнавати означає блукати манівцями і все далі віддалятися від себе, тобто себе, яке є Частиною Цілого. Традиція не засновується на пізнанні. Традиція, як передання споконвічної мудрості, засновується на пригадуванні себе, яке, пригадавши самого себе, в-пізнає себе в Частині Цілого, тобто, в Долі, яка походить від Цілого. Звичайно, що таке формулювання не прийнятне для сучасного ліберально-демократичного світу ґлобалізованого капіталу, який просуває псевдо-ідеї свободи, плюралізму стилів життя, яке проходить у споживанні, а також для християнства цього світу, яке наголошує, що щастя неможливо досягнути в земному житті в силу “гріховності” людини, тому треба надіятися на краще життя у “потойбічному світі”, ставши “рабом божим”. Вся ця риторика християнсько-ліберально-демократично ґлобалізованого світу спрямована на те, щоб дійсно зробити людину рабом споживання, або “рабом божим”, що дослівно означає – рабом церкви. Традиція, навпаки, стверджує, що людина може досягнути щастя, оскільки є Частиною Цілого і що такою Частиною Цілого є Доля. Доля – це не проста даність, а даність, яка навчає і дає певні уроки душі. Дістаючи уроки, душа стає зрілішою духовно, тобто, стає мудрішою. Оскільки людина не живе один раз, і нехай це традиційне твердження заперечують церква, суспільство споживання, наука, яка обслуговує ґлобалізований капітал, то людина нічого не пізнає, а лише пригадує (Платон, Будда) і на основі пригадування в-пізнає себе як Частину Цілого (цей висновок суперечить гносеології та епістемології, які, з XVII століття, засновуються на тезі Джона Лока, що людина народжується “чистою дошкою”). Можуть заперечити: “коли знаєш Долю, то жити стає нецікаво. Все визначено наперед і нічого не треба робити”. Справа в тому, що коли не в-пізнаєш Долю, то цікавість не веде до добра. Цікавість поверхова. З цікавості розпочинається падіння та подальше зіпсуття людини в цьому падінні. Мартін Гайдеґер правильно вважає, що цікавість не шукає і не осягає буття в істині, а лише можливості забутися у світі. Вона шукає неспокою і збудження через зміну того, що зустрічається [7, с.172]. Так само, як і свобода, яка полягає у вседозволеності. Вона поверхова і не спрямована на пошук істини. Доля, як певний урок та певне зобов’язання перед иншими (бути в-Долі означає розділяти її з иншими, відповідати за инших і, в першу чергу, за себе; якщо ти Долею визначений бути, наприклад, лікарем, то ти не можеш як не-будь лікувати людей. Отже, Доля визначає ким буде людина у земному житті, а в-пізнання людиною Долі покладає на неї обов’язки та робить її відповідальною у відношенні до инших). Ліберально-демократична свобода розвиває самолюбство. Самолюбива людина не може перебувати у відповідальному взаємовідношенню з иншими, бо думає лише про своє Я, бо зайнята лише своїм Я. Кінець соціального. В різноманітності впізнати (частину) самого себе. Принцип симетрії у відношенні Доля-саме само/душа, Доля/Частина-Ціле Подібне в-пізнається подібним. Свобода як порушення принципу симетрії. Людина – це Частина Цілого, тому вона має свою Долю в ньому. “Не роздвоюйтесь і не розтроюйтесь, а будь-те цілими та єдиними”. Дуже влучно сказано, адже тільки в єдності та цілості сила. Єдності та цілості бракує українцям. Брак Долі в українців. Чому? Зреклися споконвічної традиції і прийняли все чужинське, “модерне”: світогляд, мову, одяг, їжу, звичаї, “бога” тощо. Література 1. Бенуа Ален де. Как можно быть язычником/ Пер. с фр. С.А. Петрова. – М., 2004 2. І. Нечуй-Левицький. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. – К., 1993 3. А.А. Потебня. О доле и сродных с нею существах// А.А. Потебня. Слово и миф. – М., 1989. – 472-514 с. 4. Ж. Дюмезиль. Верховные Боги Индоевропейцев. – М., 1986 5. Т.А. Михайлова. Судьба и Доля: к проблеме лексического оформления детерминистских представлений в раннеирландской традиции// Вопросы языкознания - №6 – 2001 – 68-84 с. 6. Гофман И. Анализ фреймов. Эссе об организации повседневного опыта. – М., 2004 7. Хайдеггер М. Бытие и время/ Пер. с нем. В.В. Бибихина. – М., 1997 Спец. для Бриколаж