Іван Франко Соціалізм — це змагання усунути всяку суспільну нерівність, усякий визиск і всяке вбожество, запровадити справедливіший, щасливіший від теперішнього лад, а саме таким способом, щоб теперішній продукційний капітал, себто грунти, фабрики, машини й інше знаряддя праці, а так само усяка сировина, замість бути приватною власністю кількох людей, має перейти у власність загалу. (Під капіталом розуміємо не тільки гроші, що дають проценти, але й усякі інші достатки, яких власник не вживає сам безпосередньо, але які таким або іншим способом мають давати йому прибуток. Отже, щоб мати капітал, не досить мати гроші, машини, фабрики, сировину тощо, але ці речі мусять давати прибуток і збільшувати капітал, себто в країні мусять бути люди без капіталу, що для прохарчування мусять працювати на капіталістів і власників. Без робітників нема капіталу. Напр., найкраща прядильня становить капітал тільки тоді, коли для неї в якомусь краю є робітники і є сировина для переробки, а коли перенести її в безлюдну пущу або закопати в землю, то вона бути капіталом перестає. Так само володаря величезних піль в американських степах або власника золота на дні моря не можна назвати капіталістами). Тим самим соціалізм противний усякому поділові, – він не хоче відбирати від одних, а давати іншим, уважаючи все, що тепер має людськість, за наслідок праці всієї людськості від довгих віків, - що, отже, несправедлива річ давати його у виключне володіння кільком людям, які можуть знищити те, на що працювали інші, або вживати його навіть на шкоду трудящим. Найсправедливіша річ, щоб те, що досі випрацювала людськість, належало тільки їй усій, було її спільнотою й вічною властивістю, з якої однаково може користатися кожен і до якої з свого боку він повинен докласти своєї праці, скільки може. Чи соціалізм касує цілком приватну власність? Ні. Речі, що кожна людина безпосередньо вживає, напр., пожива, одіж — лишаться приватною власністю. Соціалізм касує тільки власність на такі речі, що володіння ними допомагає визискувати інших. Хто й яким способом визискує трудящі класи? Визискують їх усі власники великих капіталів, чи то в грошах (рантьє), чи то в фабриках і машинах (фабриканти), чи то в грунтах (власники великих земельних маєтків), чи то в житлових будинках по містах, чи то, наприкінці, в товарах, призначених на продаж. Бо все це капітали, що постали з праці багатьох людей і багатьох поколінь, себто повинні служити загалові, а не поодиноким особам на шкоду іншим. Великі капітали в руках таких одиниць могли постати тільки через визиск праці інших, себто через частинне привласнення того, що інші виробили. А справедливість каже, щоб той, хто працює, мав також і те, що виробить, а коли він працює чужим знаряддям, то віддавав би їх власникові тільки те, що належить за ужиття знаряддя. Тимчасом тепер ми бачимо зовсім не те. Робітник виробить денно товарів, напр., на 5 зол. вартості, а одержує платні 1 зол., тобто роботодавець 4 зол. його заробітку ховає до своєї кишені. Славетний німецький соціаліст Карл Маркс ясно довів, що саме з таких тільки додаткових вартостей, урваних від робітників, постали всі капітали. Тут не конче треба розуміти тільки заробітну платню. Домовласник, що наймає кімнати за дорогу ціну, за кілька або кільканадцять років поверне всі кошти, які витратив на його побудову, и дальші прибутки він одержує вже задурно від бідніших людей, що не мають власного будинку. Отже бачимо, що теперішній визиск є не тільки там, де роботодавці надуживають робітників, як дехто твердить, - він є всюди, де тільки є окремі стани: роботодавці й робітники, купці, фабриканти, багаці й бідні. Його освячують теперішні закони; опиратися проти нього визискуваним однаково, що опиратися владі й законам, і ми, напр. часто бачимо, що під час т.зв. страйків військо й поліція силоміць приневолює і жене робітників працювати за таку ціну, яку зволили поставити роботодавці. Чи капіталіст може платити робітникам усю вартість їхнього заробітку? Не може, бо в такому разі його капітал не тільки не наросте, а, навпаки, швидко зникне цілком. Чому? Бо він, як звичайно кажуть, «не може витримати конкуренції». Конкуренція в цьому разі — це вічна боротьба капіталістів між собою. Хто має товари, пильнує продати їх якнайшвидше і якнайкорисніше; хто має фабрику, пильнує фабрикувати якнайшвидше, якнайбільше і якнайдешевше; хто має помешкання до наймання, пильнує наймати його якнайбільше і якнайдорожче: хто має грунти, пильнує обробити їх якнайшвидше і витягнути з них якнайбільше зиску. Всі неначе тиснуться один поперед одного. Але крім того бачимо, що найчастіше багатший випереджує бідніших і здобуває найбільше користі, а бідніші тратять. Напр., купець, бажаючи продати якнайбільше своїх товарів, мусить пустити їх якнайдешевше. Коли він пустить їх дешевше від інших, що продають такі самі товари, то більше покупців піде до нього, отже, інші продадуть менше і відносно втратять. А коли ж він може продати дешевше без утрати ? Очевидно, тоді, коли вироблення цього товару менше коштує. А ми знаємо, що хто виробляє чогось багато відразу, тому вироблення коштує дешевше, напр., дешевше виробляти якусь річ машинами, ніж руками. А тому тільки багатший капіталіст, що може виробляти багато товарів відразу, за допомогою машин і т. ін., може продавати їх дешевше. Крім того, маючи багато товарів, він продає їх у різних місцях і може бути певним, що хоч утратить в одному місці, то заробить по інших. Через це саме менший капіталіст не може цього зробити й мусить постійно тратити в такій боротьбі, бо хоч він робить за допомогою машин, та маючи менше товарів, виносить їх на один торг, і втративши там раз, падає зовсім. Отже бачимо, що внаслідок конкуренції більші капітали постійно неначе пожирають менші та сходяться в руках щораз меншого числа багачів. Із другою боку, й товари, бодай деякі, через конкуренцію стають щораз дешевші. А чому ж робітники постійно живуть у злиднях, коли товари для вжитку дешевшають? Різні товари, правда, дешевшають (сукно, металеві вироби тощо), але зате дорожчають речі, найпотрібніші для життя: хліб, м’ясо й інші харчі. А крім того, платня робітникові не збільшується так швидко, як його потреби, і хоч, напр., робітникові перед ста роками плачено 50 центів, а тепер платять гульдена, то цього не тільки що не можна назвати підвищенням плати, але швидше зниженням її, бо перед 100 роками робітник міг удвічі краще жити за 50 центів, ніж сьогодні за гульдена. Взагалі, за працю робітникові платять тепер згідно з тими самими законами, що й за усякий інший товар. То, виходить, людська праця теж товар? Відповідно до того, що тепер бачимо, можемо сказати, що вона справді товар, і то найдешевший і найгірше оплачуваний. Ми вже згадали, що звичайно платять тільки малу частину її вартості, а всієї вартості — ніколи. Але й ця частина не завжди рівна, і капіталісти силкуються постійно зменшати її, як тільки можна. Робітник не може їм противитися, бо, не маючи власних коштів, мусить або брати то, що йому дають, або гинути. Інший товар може чекати, поки знайдеться такий, що дасть за нього стільки, скільки купець жадає,— але товар робітника — його праця — не може чекати, бо голод не тільки мучить, а незабаром відбирає йому сили й робить його нездатним до праці. Яка ж відповідно до теперішнього ладу пересічна ціна робітникової праці? Ціну робітникової праці за теперішнього ладу обраховують так само, як ціну всякого іншого товару. Як ціна всякого товару мусить складати бодай стільки, скільки коштувало витворення цього товару, то й ціна робітникової праці становитиме стільки, скільки конче треба на витворення робітника, себто на його попередню професійну освіту й на утримання його при житті під час праці. Що кошти попередньої освіти враховують до ціни праці, цього ніхто не заперечить; бачимо ж, що кваліфікованішим робітникам платять дорожче, що платня, напр., друкарів, годинникарів, механіків тощо більша від платні тачкарів, мітлярів, рубачів і т. ін., бо ж праця перших потребує довгої попередньої вправи, яка самому робітникові коштувала чимало часу, сил і грошей. Проте саме ці кошти, які витратив перед тим сам робітник під часи науки, вирівнюється цією надлишкою плати (і це не завжди!) так, що властива пересічна ціна, можна сказати, однакова у всіх робітників, без огляду на їхнє ремество, зручність, силу й пильність. Чи ця ціна незмінна? Ні. Вона то часом спадає нижче від міри життєвих потреб робітника, то знову підноситься вище, але завсіди надовго. Чому так діється? Так діється і так мусить діятися тому, що коли, напр., платня підвищиться в якійсь околиці, зараз із інших околиць насуне більше робітників, або й місцеві робітники за трохи кращих умов життя частіше женяться, а тому число дорослих і недорослих робітників швидко збільшується і постає більший натиск робітників до фабрик; з часом буде їх більше там, ніж треба, так що всі не зможуть дістати роботи. Ці безробітні засуджені на голодну смерть, і тому вони готові продавати свою працю за будь-яку ціну, аби жити. З цього користають роботодавці. Адже ж вони воліють мати робітника за дешевшу ціну, і або приймають тих голодних за низьку ціну, або знижують платню всім своїм робітникам. А коли плата спаде нижче того, що конче потребує робітник, щоб прохарчуватись, то через голод, холод і смерть або й через вимандрування робітників до інших місцевостей число їх зменшується, а роботодавці, бажаючи виробляти товарів стільки, як і перед тим, мусять решті робітників підвищити плату, щоб і вони не вимандрували або не вимерли. Отже бачимо, що це хитання заробітної платні не зовсім залежить від людської волі, а більше від причин, що конче випливають із теперішнього ладу. Кожний капіталіст виробляє на власну руку якнайбільше товарів і тисне робітників, але не :знає, чи на торгу купуватиме хто його товари, або чи інші не назносять їх іще більше і дешевше. Коли справді так станеться — він утратить усе, а робітники, що перед тим не могли дати собі ради з працею, тепер лишаються без праці й мусять найматися в інших за дешевшу ціну й тим самим знижувати платню інших робітників. А коли капіталіст заробить на торгу раз, тоді він прагне виробляти ще більше, щоб і надалі перемагати в конкуренції; він підвищує на хвилину заробітну платню; через це він притягає більше робітників до своєї фабрики, що незабаром веде до нового зниження платні. За теперішньої сліпої конкуренції так мусить діятися, і вчені назвали ці постійні зміни заробітної платні «заробітним законом Рікардо», бо англійський учений Рікардо перший відкрив і довів цей закон. Ось він: пересічна заробітна платня за теперішнього ладу не може довго перевищувати тієї норми, яка конче потрібна на утримання робітника відповідно до звичайних потреб цього краю й тих відносин, в яких він живе. Ця життєва потреба не всюди й не завжди однакова. Англійський робітник ніяк не обійдеться без багатьох таких речей, без яких обходиться наш, а китайський робітник виживе й з такою платнею, з якою наш умре з голоду. Деякі вчені пробують заперечувати закон Рікардо, доводячи, що заробітна платня, напр., протягом останніх 100 років пересічно дуже підвищилася. Вже вгорі ми сказали, що таке підвищення платні поруч підвищення цін на харчі й інші потрібні до життя речі – тільки видиме. Тут мусимо ще додати, що не тільки харчі подорожчали, але з поступом освіти й усякі інші потреби робітника збільшилися. Коли, напр., перед 100 роками книги й газети читали тільки найбільші пани, то тепер книга або газета стала майже життєвою потребою кожного робітника тощо. Згідно з законом Рікардо, заробітна платня не підвищується цілком у такому відношенні, в якому збільшуються потреби робітників. Чи цей закон діятиме і за соціалістичного ладу? За соціалістичного ладу діяння цього закону не тільки що не потрібне, а, навпаки, він утратить зовсім силу, бо сьогоднішня сліпа капіталістична конкуренція зникне, і товари вироблятимуть відповідно до потреб і умови із споживачами; крім того, людська праця не буде вже товаром, який можна продавати й купувати, а буде першим обов’язком усіх громадян, і робітники перестануть добиватися тільки шматка хліба, щоб не вмерти з голоду, перестануть нищити своє здоров’я надмірною працею, яка збагачує не їх, а роботодавців, а користатимуть цілком з усіх здобутків спільної праці. До чого простує ідея соціалізму? Ідея соціалізму простує до загальної вільності всіх людей, до рівності їх не тільки перед законом (теперішня рівність перед законом виглядає так, неначе хто потішає голодного тим, що він має право бути ситим, не даючи йому хліба; що нам із цього, що на папері пообіцяно рівність перед законом, коли в житті на кожному кроці бачимо, що це неправда, що на багатого нема рівного права, що бідний не може поскаржитись за свою кривду й що за такий самий вчинок бідного карають удвічі тяжче, ніж багатого), але до рівності перед громадянством, що кожному дає однакову можливість користати з усіх своїх установ. Напр., тепер усі мають право ходити до школи й учитися, але чи всі мають змогу? Соціалізм хоче всім дати змогу користати з науки, мистецтва й вигод життя, а тільки там, де це є, можна говорити про справжню вільність. Ідея соціалізму простує зрештою, до найщільнішого збратання (федерації) людей із людьми й народів із народами, як вільних із вільними й рівних із рівними, простує тим самим до скасування всякої підлеглості, всякої політичної залежності, всякого поневолення народу народом і до скасування воєн, що противні людській природі, нищать поступ і роблять людину дикою. Ідея соціалізму простує тим самим і до скасування всяких класових привілеїв і всіх станів та до цілковитого зрівняння прав чоловіка із правами жінок. Бо доки жінка займатиме підрядне становище проти чоловіка, доти не можна говорити про жодну рівність ані про жодну вільність. Чому соціалізм касує поодинокі стани? Соціалізм мусить бути противний станам або суспільним класам, які тепер бачимо, хоч би вже тому, що вони є найбільша перешкода на шляху до людської рівності, бо вони, покладаючи вічно однакову працю на одних, не дозволяють їм діставати всебічної освіти,— а інших, даючи їм змогу жити без праці, роблять дармоїдами й п’явками трудящих класів. Який же новий лад ставить соціалізм замість теперішнього? Докладно передбачити цей майбутній лад важко, але головні підстави, на які він має спертися, такі: замість приватної власності на капітал — власність загальна, національна, громадська; замість суспільних класів — всебічна освіта кожного громадянина й праця по черзі в різних галузях виробництва; замість теперішньої сліпої конкуренції — вільна умова громади з громадою, народу з народом; замість теперішніх злиднів і боротьби за існування — постійний добробут, спертий на постійну працю й безупинний розвиток усіх природжених здібностей кожного громадянина. Хто дбатиме про це все? Загал громадян, який буде зацікавлений, щоб усі співгромадяни були якнайкориснішими громаді, а це можливо тільки за якнайкращого та якнайвсебічнішого розвитку. Чи громада матиме засоби для такої освіти кожного свого члена? Громада, що складатиметься з самих трудящих людей, певно матиме стільки засобів, бо ж вона вся творитиме неначе одно велике господарство, а ми знаємо, що велике господарство наслідком належного керування й устаткування (доброї економії) може мати завжди більше засобів і достатків, ніж кілька малих окремих господарств разом узятих, хоч би в них було разом стільки ж робочої сили, скільки й у великому господарстві. Крім того, треба звернути увагу й на те, що в соціалістичному ладі кожний трудящий буде переконаний, що від його праці залежить збільшення загального добра, отже і його добра — тому він працюватиме краще й охочіше, ніж тепер, коли знає, що з своєї праці він сам матиме мало користі. А втім, і тепер навіть тих капіталів, які складає народ на потреби держави, вкупі з тими, які висмоктують із нього багачі й лихварі, вистачило б на те, щоб кожній людині в державі дати належно виховання, коли б, розуміється, їх цілком повернути на цю мету й коли б найбільша частина їх не йшла на військо, гармати, фортифікації, плату для дармоїдів або просто на речі розкоші й на розпусту вищих станів. Отже, чи можна майбутню соціалістичну громаду уважати чимось подібним до теперішньої держави? Аж ніяк не можна, бо майбутня громада складатиметься з рівних між собою людей, із самих робітників, що будуть, правда, всі політичними людьми, подібно як теперішні урядовці, але жодної окремої платні за це не матимуть, крім того, що зароблять. Чи ідея соціалізму нова в історії? Зовсім ні. Вже з найдавніших часів вона ширилась і в житті і в науці. Ми, напр., знаємо, що в найбільшої частині теперішніх європейських народів, у дуже давніх часах, земля була спільною громадською власністю (рештки цієї громадської власності збереглися по багатьох місцевостях іще й досі, а в Росії всю землю й досі ще уважають за громадську власність); знаємо далі, що перші християнські громади жили спочатку за правилами, подібними до сучасного соціалізму, що в багатьох давніх і новіших учених соціалістичні ідеї виявлялися досить виразно, хоч властивого сучасного соціалізму ще не було на світі. Кінець кінцем, і весь людський поступ є почасти соціалізм, бо він полягає на спільній праці людей і почасти на спільному користанні з того, що раніше зроблено або вигадано. Зокрема, найновіші часи великої фабричної промисловості й машин найвиразніше виявляють картину соціалістичного способу праці. А чому ж не вдержалися колишні соціалістичні спроби? Колишні соціалістичні спроби не могли вдержатися через великі хиби, які в кожній бачимо. Давня спільність грунтів, напр., не могла вдержатися тому, що їй бракувало спільного оброблення цих грунтів і справедливого, на чесній праці спертого, поділу здобутків. Так само й соціалістична християнська громада не вдержалася через брак спільної праці. А ми знаємо, що спільна праця — це перша умова соціалізму, й що тепер, коли на вироблення малої голки треба поєднати спільну працю кількох або кільканадцятьох людей — ця умова справді існує, що, отже, одну половину соціалістичного ладу, й то найважчу половину, вже запроваджено в життя. Чого ж іще бракує? Бракує тільки правильного поділу достатків для спільного вжитку трудящих, а це саме й має на меті соціалістична реформа. Чи можлива така реформа? Така реформа не тільки можлива, а навіть неминуча, бо сучасний фабричний стан, незважаючи на всякі дрібні запобіжні засоби, не може довго тривати, доки не скасувати підставку всякої нерівності й усякого визиску — приватну власність продукційного капіталу. Нащо ж соціалістична пропаганда, коли сама реформа однаково неминуча? Соціалістична пропаганда має на меті не нагло зробити саму реформу, а саме її розумно, обмірковано та якнайдосконаліше переводити. Заразом вона хоче, підготувавши та просвітивши народ, зарадити страшному, кривавому вибухові, що через щораз більший утиск, злидні та збільшення пролетаріату був би неминучий і для всієї людської освіти, для всього поступу дуже шкідливий. Чи можуть робітники і за теперішнього стану мати якусь користь із уряду? Можуть, але тільки тоді, коли їхні представники подаватимуть свої голоси під час ухвали законів для цілої держави, і коли інтереси робітників, як класу, який не тільки найчисленніший, але й найважніший в державі, стоятимуть найвище перед інтересами всіх інших шарів. До такого впливу на уряд повинні простувати робітники, бо ж, ухвалюючи закони згідно із своєю думкою і для свого добра, вони зможуть поступово запроваджувати в життя той високий ідеал, який накреслює їм наука й природна неминучість. А чи згідна з людською природою та система, якої домагається соціалізм, чи, може, вона штучна, як дехто називає її? Такі закиди можуть робити тільки люди, що нічого не думають. Адже ж від самого початку свого існування людина простує до щастя й добробуту, що дав би їй змогу піднятися над звірячою боротьбою за існування й досягнути якогось ідеалу людської довершеності. Коли досі можна було досягти якогось ідеалу в тисячах і тисячах випадків, коли люди через науку, працю, чесність і всебічний розвиток, за належного матеріального достатку доходили до дуже високого ступня людської довершеності й задоволення (згадаю тут Сократа, Шекспіра, Гете, Міля), і це не було противне їхній природі, то чому ж щастя, добробут і розвиток мають бути противні цілим масам народів? А казати, що людей так уже сотворено, щоб одні були щасливі, а інші ні, щоб одні працювали й терпіли злидні, а інші жили й розкошували без праці — це єсть надзвичайно вузьке, нелюдське й егоїстичне міркування вищих шарів, а перед робітничим станом — це найбільший злочин, який тільки може зробити людина. Зрештою, це старі байки, що не мають найменшого значення, найменшої здорової рації. Колись так само вірили й твердили, що землю так уже сотворено, що вона плаває на воді й що сонце обертається круг неї — а тепер ніхто вже не вірить у цю дитячу байку. А чи можливий соціалізм у нас, у Польщі, а зокрема в Галичині? Як. усюди, так і в нас є визискувачі й визискувані — є трудящий клас по селах і по містах, становище якого не тільки не краще, а часто навіть гірше, ніж деінде. Земля наших хліборобів надзвичайно подріблена, вона не спроможна навіть прохарчувати протягом року сім’ю і, вганяючи її в борги, дужо швидко робиться власністю лихварів, банків або багачів, а коли й може прогодувати сяк-так сільську сім’ю, то все-таки не дає їй жодного способу посилати діти до шкіл, розвивати їх, як треба, обробляти грунт і удосконалювати господарське знаряддя та набувати потрібного в господарстві знання, — а це спричиняється до занепаду сільських господарств, які ніяким робом не можуть втримати конкуренції з більшими, бодай трохи вміло веденими господарствами. Велика частина нашої сільської людності — це цілковитий пролетаріат, а друга частина — напівпролетаріат, бо дарма, що він має малу реальність, а мусить протягом більшої частини року шукати заробітку деінде, отже мусить підлягати тому самому залізному законові Лассаля (Рікардо), який ми вгорі означили. Про міських робітників, видима річ, треба сказати це саме, тільки більшою мірою. Отже бачимо, що грунту для соціалізму є у нас досить і що наші відносини так само, як і скрізь, домагаються швидкої зміни. Чи противний соціалізм нашому патріотичному почуттю? Зовсім ні, — і такий закид навіть смішний. Адже ж сказано вже, що соціалізм противний усякому утискові, визискові,— чи то людини людиною, чи народу народом. Отже, коли запанує вільність і єдність серед народів, тоді кожен зможе розвиватися якнайкраще, не терплячи утиску від іншого, як це маємо тепер. Навпаки, можемо сказати, що розвиток кожної народності, дійсно гарний і вільний, може настати тільки при соціалістичному ладі, бо цей лад найвільніший і забезпечує народові матеріальне існування. А може, самого патріотичного чуття досить для нас, поляків? Може, саме тільки повернення політичної незалежності ущасливить наш народ, а тоді й соціальна реформа для нас непотрібна? Хто так каже, той або засліплений в кінець, або нічого не думає. Бо політична незалежність нічогісінько не важить для людей за внутрішньої соціальної неволі. Яка користь буде нашому народові з того, що наші податки замість російського або прусського братиме й марнуватиме уряд, складений із наших власних панів, що дбають, як і російські та прусські, про себе самих, а не про народне добро? Яка нам користь із того, що матимемо власного короля, коли лихварі й капіталісти будуть здирати й визискувати нас по-давньому? Навпаки, доки не дамо народові надії на соціальну реформу, себто на поліпшення матеріального існування, доти він усією масою не стане до змагання за свою й нашу політичну незалежність. Треба забезпечити йому передовсім хліб і всі здобутки його праці, а тоді жодна сила, жоден наїзд не зігне нашого народу в ярмо неволі, не позбавить його незалежності. Іншого способу нема!