Едвард Кінан
Історики, яким треба інтерпретувати тексти, що походять зі східнослов?янської території з-перед 1700 року, радо вітатимуть цю публікацію. Треба остерегти їх: вона, попри її практичну корисність, не заслуговує на повне довір?я з багатьох причин, а головно через гідну засуду редакційну політику.
Добре, що цей «Словарь русского языка» (далі скорочено СРЯ) нарешті таки з?являється: якщо наступні томи за розміром і стилем будуть такі самі, що й уже випущені, він подасть більше лексичної інформації, ніж будь-який інший дотепер виданий російський історичний словник. Оголошений півстоліття тому й укладений, як виглядає, незліченним числом співробітників, цей словник був давньою мрією істориків, які досі мусили вдовольнятися комбінацією «Материалов для словаря древнерусского языка» І. Срезневського, «Толкового словаря живого великорусского языка» В. Даля, спеціальних словопокажчиків і непевного інтуїтивного вгадування. Відтепер можна буде звертатися по допомогу до вже виданих і дальших томів цього словника; він може бути корисний у вивченні текстів, писаних звичайним московським канцелярським стилем, придасться і для іншого роду текстів.
Але це не той словник, на який ми стільки чекали.
Я маю тут на думці не ті численні та послідовно проведені лексикологічні й лінґвістичні хиби, які відзначив зі славістичного погляду мій колеґа Горацій Лант (рецензія в журналі «Lenguage», 1976, vol. 52, no. 3). Хоча ці хиби можуть бути небезпечні не лише для мовознавців, але й для істориків, тут я хочу обмежитися коментуванням суто загальних проблем, особливо небезпечних для дослідників передмодерної слов?янської історії.
Користуючися загальним словником, складеним, здавалось би, згідно з історичними принципами, історик мав би право сподіватися, що:
1.Словник буде вичерпний, тобто міститиме всі слова, крім дуже рідкісних, і вже напевно всі слова, які є в текстах, цитованих як джерела словника.
2.Словник буде тлумачний, тобто подаватиме задовільний переклад загальнознаною стандартною мовою або, якщо такий переклад тяжко подати, даватиме короткий опис даного виразу.
3.Він буде історичний, тобто подаватиме дату першого й останнього (в межах охопленого словником періоду) вжитку даного слова й іншу важливу хронологічну інформацію.
4.Він буде коментований, себто подаватиме, де тільки можливо, дані про час, місце і стилістичний характер джерела, з якого взято слово, ? наприклад, чи це богослужбовий, а чи канцелярський текст, чи це переклад, а чи це «слово-цитата» з чужої мови (в перекладі чи в макаронічному тексті) і т. д.
Сумний обов?язок рецензента полягає в тому, щоби ствердити (після далеко не повного прочитання тільки перших частин СРЯ), що в усіх цих очікуваннях історики будуть розчаровані.
Причина цього не в суперечності між сподіваннями історика і проголошеними намірами укладачів словника, як вони подані у вступі, а в недодержанні цих намірів і, чималою мірою, в застосуванні певного принципу, про який ніде не говориться.
СРЯ не вичерпний: у ньому оминено навіть деякі слова, які можна знайти в «Матеріалах» Срезневського і в етимологічному словнику російської мови Фасмера; словник навіть не включає деяких слів, ужитих у заголовках творів, використаних як джерела. Словник недостатньо тлумачний: деякі важкі історичні терміни (зокрема міри і ваги) інтерпретуються задовільно, а деякі ? ні; багато технічних термінів, зокрема тюркського походження, описано неповно або невдало. Словник у багатьох випадках подає разючо неправильні дати першого та останнього вжитку слів. Нарешті, ні зі словника, ні з покажчика до нього не можна уявити собі, чи дане джерело має стилістичні, територіальні або інші особливості.
Такі недопрацювання можна наводити без ліку, але не вони є головною хибою СРЯ. Корінь лиха набагато глибший. Ніде не подавши означення, що таке «русский язик XI-XVII веков», редактори проте, як виглядає, у виборі гасел до словника керувалися неписаним означенням, яке є необґрунтованим і фактично облудним.
Очевидно, окреслити лексичні межі «мови», навіть «мови» окремого письменника ? це нелегка справа. Деякі письменники (Конрад, Набоков, Навої) писали двома мовами, які легко визначити; інші (як Семен Шаховськой і багато інших східних слов?ян XVII століття) вдавалися да двох і трьох близько споріднених мов майже як до стилістичних засобів. Нелегко буває і встановити, чи вже «засимільовано» чужомовне слово, скажімо, латинське в англійському чи польському тексті XVII ст., а чи це неологізм, що тільки набуває прав громадянства (хіба нимфетка в авторовому перекладі з англійської мови роману «Лоліта» В. Набокова це сучасне російське слово?).
З проблемами цього типу доводиться стикатися, зокрема, розглядаючи східнослов?янську територію в передмодерні часи. Тут одночасно вживалося для різних потреб кілька близько споріднених, але окремих, звичайно мало знормалізованих мов. Кілька таких мов в очах дослідників відрізнялися досить, щоб заслужити на спеціальні монографічні описи, інші ще чекають на такий розгляд. Питання їхньої взаємозалежності викликало багато наукових дискусій, але залишається не до кінця розв?язаним.
Беручи до уваги близькість і взаємні впливи різних мов Русі, редактори СРЯ слушно вирішили обрати для вибору матеріалів якнайширшу основу. Як показує «Покажчик джерел», вони використали тексти, писані кількома варіантами «слов?янської» мови (включно з «сербським»), двома чи трьома «канцелярськими мовами» та кількома варіантами білоруської та української літературних мов. Але вони зробили тяжку і шкідливу помилку, не відзначивши виразно й чітко, що охоплений матеріал має різне походження, й окресливши його анахронічним і неточним терміном «русский язык», під яким, як виразно вказує вступ до словника, розуміється великоруська (російська, московська) мова.
Є кілька науковіших і чесніших способів трактувати цю, треба визнати, нелегку і дражливу проблему. Омелян Пріцак і Горацій Лант пропонували вживати прикметника Rus?ian або Rusian, себто «руський», що походить від кореня Rus? (Русь). І.Будовніц, що склав бібліографічний словник, спертий на ті самі джерела, що й тут обговорюваний, назвав свою працю «Словарь русской, украинской и белорусской письменности и литературы до XVIII века» (Москва, 1962). СРЯ, хоч і включає тексти, що цілком відповідають такому означенню, намагається затемнити цю реальність як самим заголовком, так і відсутністю належних вказівок на джерела окремих гасел. У цьому СРЯ не можна вважати за науковий. Ба більше, виглядає, що він намагається спантеличити читача в цьому вирішальному питанні, й тому він нечесний.
Для дорослого читача не буде великою несподіванкою, що радянська Академія наук деколи публікує навмисне облудні книжки. Трохи дивно, що в цій категорії опинився й словник давньої російської мови. Але, мабуть, тільки цим і можна пояснити всілякі дивогляди, які трапляються майже на кожній сторінці СРЯ. Список таких прикладів, зібраних тільки з перших чотирьох випусків, набагато перевершив би можливості журнальної статті й терплячість читача, отже те, що подане нижче, ? тільки типові зразки.
Спочатку кілька слів про невибагливість СРЯ у доборі джерел. Уже з «Покажчика джерел» ясно, що СРЯ хоче включити мало що не кожний текст чи всі слова, будь-коли написані на якому-небудь матеріалі кирилицею на території теперішнього СРСР, із багатьма засвоєними джерелами на додачу. Ось кілька прикладів: «Покажчик» включає низку публікацій новгородських документів, писаних на березовій корі, й графіті з Софійського собору в Києві (в яких, як указали дослідники, багато мовного матеріалу сумнівного, якщо йдеться про транскрипцію, значення й навіть поділ на слова). Далі, серед використаних джерел є макаронічні чи майже двомовні тексти, як-от «Хожение» Афанасія Нікітіна, а також ґлосарії та списки слів, ? що їхній лексичний матеріал не є суто «русский», видно вже з самих заголовків (напр., «Толкование иностранных речей»). Рецензовані томи містять десятки, а може, й сотні таких слів, між якими, зокрема, припало мені до вподоби гасло «Демократія» з одиноким поданим прикладом «Димократия, народовладЂние» з посиланням на джерело: «Книга глаголемая гречески алфавит». Добре слово, але тут трохи не на місці, коли однісінький засвідчений його вжиток ? на чужомовному боці двомовного словника.
Але СРЯ особливо радо приймає та дає більш як достатнє місце джерелам, що їх менш поблажливий класифікатор міг би визначити не як «русские», а білоруські чи українські. Так, наприклад, на додачу до багатств «Актов ... Западной России» редактори вказують у «Покажчику», що читач знайде в словнику лексичний матеріал із «Лексикона» Памви Беринди, «Граматики» Мелетія Смотрицького та з таких мішаних або сумнівних джерел, як «Назиратель» і різні твори, приписані Андрієві Курбському.
Попри всі можливі заперечення, історикові добре прислужилася б така всеохопність, за умови, якби до СРЯ справді було включено всі наявні в цих текстах слова й ретельно позначено регіональну чи діалектну забарвленість джерел, звідки взято ці гасла. В дійсності ні однієї, ні другої вимоги не виконано. Ба більше, певний матеріал СРЯ систематично оминає, через що складається ? мабуть, згідно з наміром редакторів, ? фальшиве уявлення і про лексику цих джерел, і про «русский язык», хоч би що ця назва означала.
Тут мусимо говорити конкретно, хоч і не претендуючи на вичерпність. Твори, приписані Андрієві Курбському, добре репрезентовані в СРЯ. Нема що казати, повний словник цих творів був би корисним засобом для того, хто цікавиться їхнім походженням, бо багато прикладів, узятих із «Курбського», є першими відомими випадками вживання цих слів. Але помилиться той, хто подумає, що вся лексика «Курбського» (чи хоч би тільки лексика вибраних для словника джерел) ввійшла до СРЯ. Побіжний перегляд тих текстів показує, що навіть у чотирьох дотепер виданих томах СРЯ оминув чимало, як показують нижчеподані приклади, взяті з 31 тому «Русской исторической библиотеки»:
врана («рана») 204:3;
викладати («викладати, пояснювати») 467:14;
вымова («ораторство, красномовність») 423:15;
выспа («острів, півострів») 236:33;
вытечка («випад, вилазка») 184:4;
вызволений (тут «світський», як у вислові «визволені науки») 452:11;
горший («гірший») 241:33.
Можна помітити, що ці приклади, окремі випадки набагато чисельнішої групи, мають щось спільне: кожному, хто знає сучасну російську мову, вони здадуться «українськими». Чи не з цієї причини їх вилучено?
Деякі додаткові спостереження показують, що такий висновок можна вважати за правильний. Наприклад, «Курбський» часто вживає прийменника до в сполученні з родовим відмінком, щоб визначити стосунки; у сучасній російській мові тут знаходимо прийменник к з давальним відмінком, наприклад, у фразі лист до вашей милости (РИБ, 461:3). СРЯ, хоч і присвячує майже три колонки прикладам різних значень до, не включає цього частого, але специфічно «західного» значення і вжитку. Далі, коли СРЯ включає слова цього типу, він запопадливо додає польську паралель, хоч такої етимологічної інформації звичайно бракує при інших гаслах. (Напр., вдячнЂ, польськ. wdziecznie або аргументовати ? argumentowac»).
Але вершком свавільного трактування текстів «Курбського» можна вважати те, що зроблено зі словом артикул. Тут бачимо, що поряд із чоловічою формою артикулъ редактори СРЯ навели жіночу форму артикула, засвідчену ось якою цитатою з «Історії Восьмого Собору» «Курбського»: «три артикулы исъ церкви римския истребити хощеши?». Не треба довго роздумувати, щоб дійти висновку, що це слово-привид ? плід від схрещення невігластва та русоцентризму: тлумачачи конструкцію три артикулы згідно з російськими, а не українськими чи слов?янськими правилами відмінювання іменників після числівників, редактори створили небувалу називну форму: артикула.
Що ж тут діється? Не поспішаючи із сумною відповіддю, подивімося далі.
«Книга глаголемая Назиратель, сіирЂчь урАд домовных дЂтель», чи просто «Назиратель» ? один із технічних підручників, між якими є різні «травники», «лічебники», «азбуковники». СРЯ взяв із них багато своїх гасел, багато з яких ледве чи можна вважати частиною «русского языка». Цей текст ? переклад польської версії латинського оригіналу, написаного Петром Кресченцієм («Liber ruralium commodorum») приблизно 1305 p. Про це, як і про те, що текст має багато прикмет, характеризованих як «староукраїнські» (див. про це у «Вступі» до: Назиратель. Под редакцией С.И. Коткова. ? Москва: Наука, 1973, с. 66 і далі), немає ані згадки ні в СРЯ, ні в «Покажчику джерел». Але навіть якби така згадка була, однаково залишилася б та сама дражлива проблема, що редактори, широко закинувши сіті, кинули багато зловленого назад у воду без пояснення і виправдання, чому так зробили. Просте порівняння зі «словопокажчиком» у виданні «Назирателя» 1973 р. показує пропущення в СРЯ таких слів: боз («бузок»); болоня («оболоння, переліг, пасовисько, луг»); брылы («брили»); бузбан, бузъбом, бузъбомовыи («букшпан», польське bukszpan); виридарин («садок», польське wirydarz); досталь («достатньо»); дЂлавец («робітник»).
Чому ж то так багато слів із готового списку в недавньому виданні не потрапило до СРЯ? Не тому, що це ? слова «спеціального вжитку», бо такими є теж, для прикладу, включені до словника алчадение і блющъ. Ні, тут застосовано інакший принцип. Здається, ми тут знову бачимо систематичне оминання лексичних елементів «Назирателя», які виглядають «українськими» для людини, що говорить сучасною російською мовою. Цей принцип, як і в випадку матеріалів «Курбського», про які була мова вище, стосується теж і до слів різного значення в двох мовах. Ось один яскравий приклад: СРЯ дає слову арбуз тільки те значення, яке воно має в сучасній російській мові («кавун»), а не подає значення, яке воно правдоподібно мало в «Назирателі» і яке воно має і в сучасній українській мові, а саме: «гарбуз». Цього не може бути несвідома редакція СРЯ, бо ж один із його редакторів, С. Котков, був головним редактором видання «Назирателя»!
Отже, треба зробити висновок із цих прикладів, що редактори СРЯ діють згідно з цікавим, але ніде не поданим виразно принципом: багато текстів, які вони означають як «російські», містять слова, які в деякому сенсі не є «російські». Але збагнути той сенс важко, бо редактори включають сотні грецьких, латинських, німецьких, тюркських слів, ? і тих, що стали частиною нормативної російської мови, і тих, що в сучасну російську мову не ввійшли. Отже, залишається сумний висновок, що критерієм, за яким дане слово не вважається «російським», хоч воно навіть уживається в «російському» тексті, є згадана вище ознака: комусь це слово виглядає «українським».
Цю гіпотезу можна перевірити на кінцевому прикладі, в якому справа виглядає зовсім ясною: це трактування «Лексикону славенороського» Памви Беринди (1627). Хоч можна твердити з багатьох причин, що київський «Лексикон» треба вважати «українським» текстом, є теж і поважні причини включити цей матеріал до СРЯ: цей лексикон був широко вживаний і мав великий вплив у Московії; опісля наслідували його російські лексикографи; як двомовний текст словник Беринди помічний у поясненнях значення слів і т. д. Але вживати його так, як це робить СРЯ, систематично і запопадливо усуваючи його найхарактерніші мовні прикмети, тобто українські, нечесно і прикро.
Прикладів тут можна навести повні сторінки. Вони включають прості пропущення (вруб, доскональность, валечный, врозумЂніе, вкупу, гойне, барзо, дЂвчина, аркуш, абецадло), «маскування» українських форм («дуже» подано під «дюжий») і пряму цензуру, прикладом якої закінчу цей невеселий огляд:
СРЯ (вип. 1, с. 25). Акадимия.
Акадимиа: училище, школа в Афинех, от Акадима мужа афинског< о>...названая. Лекс. Берынды, 336. 1627 г.
Чому тут випущено слова «ведлуг...»? Напевно не через брак місця ? у словнику є сотні довших цитат. Доводиться відповісти: тому що слово ведлуґ ? польське слово, часто вживане в українських, білоруських і навіть московських текстах XVI і XVII ст. ? вилучено з СРЯ, і ніяк не можна було мати цитати зі словом, якого немає в самому словнику!
Я торкнувся тільки деяких проблем, на які натраплять історики, що користуватимуться СРЯ. Інші проблеми, напевно, зауважать колеги з іншими зацікавленнями. Але хочу закінчити згадкою про ще один систематичний дефект, який, може, цікавить тільки вузьке коло фахівців, але ще раз показує, що СРЯ часто не дотримується обіцянок, даних у вступі.
Як і багато його попередників, СРЯ дуже сором?язливий. Хто з читачів знайомий із цим аспектом академічних звичаїв, може, пам?ятає, що радянські видавці, готуючи репринт класичного словника Даля (1955), вибрали друге, «цензуроване» видання, а не багато краще третє, в яке його редактор Бодуен де Куртене ввів раніше заборонені «непристойні» слова. Ті, що мають добрі очі, могли теж завважити, що навіть при фотографічній репродукції пропущено ще деякі додаткові слова, і прогалини заповнено за допомогою старанного перескладання цілих сторінок черенками. Подібно з радянського видання Фасмерового етимологічного словника російської мови вилучено деякі корисні слова розмовної мови, які є в оригіналі (наприклад, блядь), із дратівним ствердженням у передмові, що пропущено «несколько словарных статей, которые могут быть предметом рассмотрения лишь узких научных кругов».
СРЯ тут трохи одвертіший, але його позиція ані не ясна, ані не чесна. Ствердивши у вступі, що чимало колись широко вживаних слів зберегли своє основне значення також у сучасній мові й не потребують тлумачень і перекладу, отож «эти слова в Словаре «определяются» посредством современного материально тождественного слова, т. е. повторяется то же слово» (СРЯ, 1:9), редактори нехтують цей принцип у деяких випадках, як, напр., говно і блядь, хоч обидва слова цілком певно відповідають заявленому критерієві.
Інші слова цього типу просто пропущені, напр., бздЂти, хоч це слово без сумніву мало історію довгого вжитку ще в старій Русі, доки воно було увічнене в «лубку» про казанського кота часів Петра І. Отже, наступний випуск словника (літера Е) доводиться очікувати з похмурими прогнозами...
Є звичай, пишучи рецензію на першу частину планованого багатотомного видання, вводити до неї свого роду «послання», переконуючи впорядників виправити в наступних томах завважені хиби. Але в цьому випадку неухильна послідовність, із якою в перших випусках словника проявляється основний його дефект, дає небагато надії, що хтось почує такий заклик. Тому краще закінчити пропозицією до бібліотекарів вклеїти до словника пересторогу:
«Обережно! Вживання цього словника може бути шкідливим для історика». Ми, історики, мусимо цим дихати, бо вибір у нас не багатий. Але не можна затягуватися.