Освальд Шпенглер Перед нами 6000 років духовної історії людства. З потоку, що розлився всією планетою, народжуються великі культури та їх долі, що і складає історію в її справжньому, глибокому сенсі. [...] В основі кожної з цих культур закладено вічно незмінний етос. Він створює не тільки цілком визначений дух мислення, почуття та дій, дух держави, мистецтва та життєвого порядку, але також створює тип античної, індуської, китайської, європейської “людини”, із цілковито своєрідною структурою тіла та душі, єдиної в своєму інстинкті та свідомості, творить расу в духовному сенсі слова. Слово “соціалізм” слугує для позначення якщо не найглибшого, то найголоснішого питання сучасності. Всі використовують це слово, але кожен при цьому думає про щось інше, кожен вкладає в це гасло те, що він любить, або ненавидить, чого боїться, або чого прагне. Але ніхто при цьому не бере до уваги історичних умов у вузькому та широкому сенсі. Чи є соціалізм інстинктом, чи є він системою? Чи є він кінцевою метою людства, чи лише способом облаштування життя на сьогодні та завтра? Чи це лише вимога одного класу? Чи тотожні марксизм і соціалізм? [...] Сьогодні починають розуміти: Маркс був лише вітчимом соціалізму. В соціалізмі є більш прадавні, більш інтенсивні, більш глибокі риси, аніж ті, які приписав йому своєю критикою суспільства Маркс. Вони існували без нього та розвинулись поза ним і всупереч йому. Ці риси – в крові, а не написані на папері. І лише кров вирішує долю мабутнього. [...] Необхідно звільнити німецький соціалізм від Маркса, німецький соціалізм, оскільки іншого немає. Це теж належить до осягнень, які не можуть більше залишатись прихованими. Ми, німці, соціалісти, і були б ними навіть якщо б про соціалізм ніколи нічого не було сказано. Історія кожної культури є нескінченною боротьбою між народами, між класами, між окремими особами, між рисами кожної окремої людини завжди через одне й те ж важке питання. Кожне творіння, що з’являється на світ, одразу ж породжує своє заперечення. З часів Ніцше нам відома велика антитеза античного буття, що постійно з’являється у нових образах: Аполлон і Діоніс, Стоя і Епікур, Спарта і Афіни, сенат і плебс, трибунат і партиціат. Під Каннами в особі Ганнібала епікурейський еллінізм боровся з стоїчним сенаторським Римом. [...] Так само нашу визначає і визначатиме до кінця часів один і той же конфлікт фаустівської душі: суперечність між готикою та ренесансом, Потсдамом і Версалем, Кантом і Руссо, соціалізмом і анархізмом. Пруська ідея – це відчуття життя, інстинкт, неможливість чинити інакше, це сукупність душевних, духовних, і, нарешті, навіть пов’язаних із ними тілесних властивостей, що з прадавніх часів стали ознаками раси, зокрема для найкращих та найвизначніших її представників. [...] Глибоке значення може мати в Німеччині лише соціалізм в тому чи іншому розумінні. Лібералізм – прерогатива простаків. Він пашталакає про те, чого не в змозі здійснити. Ми створені такими, ми не можемо бути англійцями, а лише карикатурами на англійців, і ми доволі часто були ними. Кожен за себе – це по-англійськи; всі за всіх – це по-пруськи. Лібералізм же означає: держава сама по собі, і кожен сам по собі. Це формула, за якою жити неможливо. [...] Щоби подолати природжену людську лінь – пруська соціалістична етика вчить, що у житті справа не в щасті, а у виконанні свого обов’язку, в праці. Англійська капіталістична етика стверджує: стань багатим, тоді тобі не треба буде працювати. В першій формулі закладена ідея соціалізму в її глибинному значенні: воля до влади, боротьба за щастя не окремих осіб, а спільноти. Фрідріх Вільгельм І, а не Маркс, був у цьому сенсі першим свідомим соціалістом. Від нього, як того, хто показав особистий приклад, йде цей світовий рух. Кант сформулював його в своєму категоричному імперативі. [...] Заробітна плата чиновників та офіцерів з часів Фрідріха Вільгелма І сміховинно мала порівняно з сумами, які в Англії дали б можливість зараховувати себе до середнього класу. Тим не менше, в нас працювали добросовісніше, самовідданіше, чесніше. Чин давався, як нагорода. [...] Тут проступає, врешті-решт, глибинно етичний сенс гасел: капіталізм і соціалізм. Це два устрої людських взаємин, заснованих один на багатстві, а другий на авторитеті; порядок, який досягається шляхом вільної боротьби за успіх, і порядок, встановлений законодавством. Для справжнього англійця підкорятися наказам незаможної людини так само неможливо, як і для справжнього прусака схилятися перед самим лише багатством. [...] На даний час позначається тенденція передачі широких господарських сфер, не пристосованих до спекуляції, в руки уряду уявної держави, на зразок шахт і залізниць, але при цьому непомітно зберігається можливість перетворювати цей уряд за допомогою демократичних форм парламентаризму, тобто шляхом оплати виборів і газет, вербуючи таким чином виборців і читачів, – у виконавчий орган для ведення приватних справ. В цьому полягає жахлива загроза поневолення світу торгашами. Їх знаряддям зараз є Ліга націй, тобто система народів, які користуються “самоврядуванням” англійського типу. Насправді це система провінцій, населення яких експлуатується олігархією торгівців за допомогою куплених парламентів і законів. [...] Цю систему при її виникненні осягнув Маркс, і проти неї скерована вся ненависть його критики сучасного суспільства. Він хоче знищити це англійсье поняття всемогутньої приватної власності, але знову ж таки нічого не може сформулювати, окрім заперечення: експропріація експропріаторів, грабунок грабіжників. І все ж у цьому антианглійському принципі міститься пруський: при збереженні повної чисто німецької поваги до приватної власності, надати її потугу не окремій особі, а спільноті, державі. Це і називається соціалізацією. [...] Соціалізація не означає передачі власності державі шляхом відчуження чи крадіжки. Вона взагалі не є питанням власності, а питанням техніки управління. Якщо прийняти, що соціалізм, усвідомлений етично, а не економічно, є саме тим світовідчуттям, яке від імені всіх запроваджує власну думку, тоді ми всі без виключення є соціалістами, незалежно від того, чи усвідомлюємо і прагнемо цього. Навіть Ніцше, палкий супротивник будь-якої “стадної моралі”, не здатен обмежити в античному сенсі свій порив власним “я”. Він думає виключно про “людство”. Він нападає на кожного, хто мислить інакше. Для Епікура ж було цілком однаково, що думали і робили інші. Перетворення всього людства – на це він не витратив жодної думки. [...] Але весь Заратустра – нібито по той бік добра і зла – дихає скорботою з приводу того, що люди не такі, якими він їх хоче бачити, і глибокою, зовсім не античною пристрастю покласти своє життя за їх вдосконалення – звичайно, у власному, єдиному сенсі. І саме ця спільна переоцінка є етичним монотеїзмом, є соціалізмом. Всі, хто хоче покращити світ – є соціалістами. [...] Соціалізм – у вищому, а не банальному сенсі – як і все фаустівське, є ідеалом, що виключає інші ідеали, і зобов’язаний своєю популярністю лише непорозумінню (поширеному навіть серед його провідників), зокрема, нібито він є сукупністю прав, а не обов’язків, уснуненням, а не загостренням кантівського імперативу, послабленням, а не вищим напруженням енергії керівництва. Тривіальні зовнішні тенденції піклування, добробуту, “свободи”, гуманності та щастя більшості містять лише негативний бік ідеї, у повній протилежності до античного епікуреїзму, для якого стан блаженства був фактично ядром і сумою всієї етики [...]. Ніцше – також [...] соціаліст, трудівник. Він сам не залишає з цього приводу жодних сумнівів. Звернімося знову до соціалізму, як фаустівського прикладу цивілізованої, інтелектуальної та логізованої етики, що відкидає долю та утверджує причинність. Те, що кажуть про нього друзі та вороги, нібито він, відповідно до однієї думки, є образом майбутнього, або ж, згідно іншої, ознакою занепаду, є однаковою мірою правильним. Ми всі несвідомі соціалісти. Ми плекаємо його в собі, як світовідчуття, хочемо ми цього, чи ні. І навіть опір йому має його ж форму. Ніцше також був соціалістом, не знаючи цього. Не його бойові гасла, а його інстинкти були соціалістичними, імперативними, практичними, спрямованими на фізіологічний “порятунок людства”, про що ніколи не думали Кант і Ґьоте. Матеріалізм, соціалізм і дарвінізм розрізняються лише штучним і зовнішнім чином. Соціалізм – всупереч зовнішнім ілюзіям – зовсім не є системою милосердя, гуманності, миру та турботи – це система волі до влади. Все інше – самообман. Мета соціалізму цілковито імперіалістична: добробут в експансивному сенсі, але не хворобливих людей, а життєдіяльних, яким прагнуть дати свободу дії, всупереч спротиву власності, народження та традиції. Мораль почуттів, мораль, побудована на користі, ніколи не була у нас спадковим інстинктом, навіть якщо самі носії цього інстинкту думають інакше. На чолі моральної сучасності слід поставити Канта, в даному випадку учня Руссо, та його етику, що відкидає мотиви співчуття і різко карбує настанову: “чини так, щоби…”. Будь-яка етика в такому стилі є виразом волі до нескінченності, а ця воля вимагає подолання моменту, подолання наявності, подолання переднього плану життя [...]. Стоїк приймає світ, яким він є. Соціаліст прагне організувати його з боку форми та змісту, переробити, наповнити своїм духом. Стоїк пристосовується. Соціаліст наказує. Весь світ повинен прийняти форми його свідомості – так можна перекласти ідеї “Критики чистого розуму” мовою етики. Ось кінцевий сенс категоричного імперативу, який соціалізм застосовує до політики соціального та господарського життя: чини так, ніби принципи твоєї діяльності повинні стати за посередництвом твоєї волі всезагальними законами природи. Сенс соціалізму в тому, що над життям панує службове становище, яке здобувається наполегливістю та здібностями, а не різниця між бідними та багатими. Такою є наша свобода, свобода від економічного свавілля приватних осіб. Я прагну того, щоби ніхто народжений за здібностями віддавати накази не залишався внизу, і щоб ніхто не наказував з тих, хто не має до цього здібностей. Соціалізм означає не бажання, а вміння здійснювати. Вирішальною є не цінність намірів, а міра досягнень. Я звертаюсь до юнацтва. Я звертаюсь до всіх, в кого міцні м’язи та гаряча кров у жилах. Виховайте себе самі! Станьте чоловіками! Нам не потрібні більше ідеологи, ми не потребуємо розмов про освіту, світове громадянство та духовну місію німців. Нам потрібна твердість, нам потрібен мужній скепсис, нам потрібен клас вищих соціалістичних натур. Ще раз повторюю: соціалізм означає владу, владу і ще раз владу. Плани і задуми – ніщо без влади. Дорога до влади передбачена: краща частина німецького робітничого класу об’єднується з кращими носіями старопруського державного інстинкту у взаємній рішучості заснувати строго соціалістичну державу, – здійснити демократизацію в пруському сенсі; вони спаяні єдиним почуттям обов’язку, свідомістю великого завдання, волею до покори, щоби наказувати, готовністю померти , щоби перемогти, силою принести які завгодно жертви, щоби здійснити те, для чого ми народились, щоби утвердити те, чим ми є, чого без нас не могло би бути. Ми соціалісти. Ми не хотіли б бути ними марно. 1920 Компіляція на основі матеріалів другого тому праці “Присмерк Європи” (1918 – 1922) та ессе “Пруська ідея і соціалізм” (1920). Про автора: Освальд Шпенглер (1880 – 1936) – видатний німецький філософ, представник течії “філософії життя”, автор однієї з найвизначніших філософсько-історичних концепцій ХХ століття. Духовний батько першої хвилі “консервативної революції” в Німеччині. Джерело: Ватра