Політономія

Джек Лондон

У Казармах судили чоловіка за тяжкі злочини. Це був старий індіанець з річки Білої Риби, що впадає в Юкон нижче озера Ле-Барж. Його справа схвилювала Доусон, і не тільки Доусон, а й увесь Юконський край. Грабіжники на морі й на суходолі, англосакси мали звичай запроваджувати серед упокорених народів свої закони, і часто дуже суворі. Проте цього разу здавалося, що закон занадто м'який і не відповідає злочинам Імбера. Здавалося, що не знайти і кари за такі тяжкі злочини. Присуд був ясний наперед: злочинця чекає смерть, проте й смертна кара була легша за злочини, бо Імбер міг поплатитися лише одним своїм життям, а сам він занапастив десятки життів.

Справді, Імбер пролив стільки крові, що несила було й полічити всіх убивств, які він заподіяв. Люди намагалися, сидячи десь на привалі з люлькою в зубах або гріючись коло грубки, хоч приблизно підрахувати всіх, хто загинув від його руки. Він убивав і по одному, і по двоє, і навіть цілими гуртами... І всі ці нещасні були білі, самі тільки білі. Ці безглузді й безцільні вбивства залишалися загадкою для кінної поліції і тоді, коли владу тут посідали поліційні офіцери, і тоді, коли на річках почали добувати золото і з домініону прибув губернатор, щоб примусити край платити за своє багатство. А найзагадковіше було те, що Імбер сам прийшов у Доусон і доброхіть віддався властям. Пізньої весни, коли Юкон клекотів і вирував у своїх крижаних кайданах, старий індіанець звернув зі стежки, що йшла через лід, насилу видерся на берег. Тут він спинився і, кліпаючи очима, подивився на головну вулнцю. Повз нього проходили люди і помічали, що він дуже кволий і ледве переступає ногами. Недалечко лежали колоди на хату. Індіанець, хитаючись, доволікся до них і сів. Він просидів там цілий день, дивлячись просто перед себе на безупинний людський потік. Багато хто зацікавлено обертався і зутрічав його пильний погляд, а в декого вихоплювались і голосні зауваження на адресу старого сиваша з таким чудним виразом на обличчі. Потім знайшлося багато людей, що згадували, як їх вразила його незвичайна постать, і до самої смерті вони похвалялися, що так швидко помітили цю незвичайність.

Але справжнім героєм дня виявився Діккенсен, Маленький Діккенсен. Він приїхав у цей край з великими мріями і з повними кишенями грошей. Проте разом з грішми розвіялись і мрії, і, щоб заробити на дорогу назад до Штатів, він став за рахівника в маклерську контору «Голбрук і Мейсоп». По той бік вулиці, саме напроти цієї контори, і лежали ті колоди, на яких сидів Імбер. Діккенсен побачив його через вікно, коли йшов снідати. Повернувшись після сніданку до контори, він знов подивився у вікно: старий сиваш, як і перше, сидів на колодах.

Діккенсен раз по раз позирав у вікно і потім також усе своє життя дуже пишався власною проникливістю. Він був романтичний хлопець, і старий тубілець здавався йому наче втіленням племені сивашів, яке незворушно споглядає навалу англосаксів на рідну землю.

Години минали одна за одною, а Імбер усе сидів, не міняючи пози, не поворухнувши жодним м'язом. Діккенсен згадав випадок з чоловіком, який сидів на санках посеред головної вулиці, де весь час сновигали люди. Усі думали, що він спочиває, але згодом, коли до нього доторкнулися, виявилось, шо він уже замерз і захолов, і це серед найлюднішої вулиці в місті. Тіло, щоб розігнути, ? інакше його не можна було покласти в труну, ? довелося тягти до вогню, щоб воно відтануло. Діккенсен аж здригнувся від цих спогадів.

Трохи згодом Діккенсен вийшов на вулицю викурити сигару й прогулятись. За якусь хвилину па вулиці з'явилася Емілі Тревіс. Це була вродлива, з вишуканими манерами, чарівна дівчина, шо вбиралась і в Лондоні, і на Клондайку, як і личить дочці гірничого інженера-мільйонера. Маленький Діккенсен поклав сигару на підвіконня і підняв капелюха.

Вони розмовляли хвилин може, з десять, коли Емілі Тревіс, глянувши через його плече, злякано скрикнула. Озирнувшись, Діккенсен мимохіть і собі здригнувся. Імбер перейшов вулицю і став біля них, немов якась похмура тінь, вп'явшись голодними очима в дівчину.

- Чого тобі треба? ? хоробро спитав Діккенсен тремтячим голосом.

Імбер щось пробубонів і підійшов впритул до Емілі Тревіс. Він уважно й пильно оглянув її всю, з голови до п?ят. Найбільше його зацікавило її шовковисте каштанове волосся і рум'янець на щоках, вкритих ніжним пушком, як крильця метелика. Він обійшов навколо неї і оглянув її так, немов перед ним був кінь або човен. Промінь призахідного сонця впав на її рожеве вушко, і воно стало зовсім прозоре. Імбер спинивсь і довго дивився на нього. Потім пильно вдивлявся в її блакитні очі, знову щось пробубонів, поклав долоню па руку дівчині трохи нижче плеча, а другою своєю рукою зігнув її в лікті. На обличчі в нього відбилися подив і огида, і з презирливим бурчанням він випустив її руку. Вимовивши кілька гортанних звуків, він став до дівчини спиною і звернувся до Діккенсена.

Діккенсен його не зрозумів, і Емілі Тревіс засміялась. Імбер похмуро повертався то до Діккенсена, то до дівчини, та вони обоє тільки хитали головами. Він уже хотів був іти собі. коли дівчина раптом крикнула:

- О, Джіммі, ходіть сюди!

Джіммі перейшов вулицю. Це був високий, дебелий індіанець, вдягнений за модою білих людей, із сомбреро на голові, як у королів Ельдорадо. Він заговорив з Імбером, запинаючись і наче давлячись кожним звуком. Джіммі був з племені сітків і погано знав говірки тих індіанців, що жили в глибині країни.

? Біла Риба плем'я, ? пояснив він каліченою англійською мовою, звертаючись до Емілі Тревіс. ? Я розумій його не дуже добре. Він хоче бачити головний білий начальник.

? Губернатора ? підказав Діккенсен.

Джіммі ще раз поговорив з чоловіком із племені Білої риби, і обличчя його споважніло: видно було, що він дуже збентежений.

- Я гадай, йому треба капітан Александер, ? поясним Джіммі. ? Він каже, що вбив білий чоловік, білий жінка, що він убив багато білий чоловік. Він хоче вмирати.

- Може, може! ? відповів Джїммі і повернувся до Імбера, що весь цей час вимагав найголовнішого серед усіх білих людей.

До них підійшов полісмен з кінної поліції (у Клондайку вона була спішена). Йому передали Імберове бажання. Полісмен був плечистий, кремезний юнак з снльними стрункими ногами і зростом, на півголови вищим навіть за Імбера. Він мав сірі очі з холодним, рішучим зиразом і тримався з тою свідомістю своєї сили, що переходить у спадковість і виховується традицією. Те, що полісмен був дуже молодий, майже хлопчисько, і його ніжні щоки могли б зашарітись так само легко як у молодої дівчини, ще більш підкреслювало його мужність.

Імбер тепер дивився на полісмена. Вогник спалахнув у старого в очах, коли він помітив шрам від шаблі в нього на обличчі. Своєю внсхлою рукою він доторкнувся до юнакового стегна і погладив м'язи, що випинались на нозі. Він постукав пальцями йому по грудях, помацав і притиснув м'язи, що вкривали, ніби панциром, плечі полісмена. До їхнього гурту пристали цікаві перехожі ? дужі золотошукачі, горяни, пограничани, ? усе діти довгоногої і плечистої раси. Імбер перебігав очима з одного на іншого і потім щось голосно сказав мовою племені Білої Риби.

- Що він каже? ? спитав Діккенсен.

- Він каже, що всі, як один, як цей полісмен, ? переклав Джіммі.

Маленькому Діккенсенові ? він же був низький на зріст ? неприємно стало, що він запитав про це в присутності міс Тревіс. Полісмен пожалів його і поспішив перервати ніякову мовчанку.

- Я гадаю, ? сказав він, ? що, може, щось і є в його словах. Краще я заведу його до капітана, хай він розпитає. Скажи йому, Джіммі, щоб він ішов за мною.

Джіммі знову став давитися, а Імбер у відповідь щось задоволено пробурчав.

- Спитайте його, Джіммі, ? втрутилась Емілі Тревіс ? чого йому треба було, коли він брав мене за руку. І що він тоді сказав? Джіммі переклав запитання і дістав відповідь.

- Він казав, ви не скукум, не дужа, а тендітна, маленька дитина. Він може вас свої руки розірвати на маленькі шматки. Його смішно і дивно, як ви можете бути матір?ю таких великих і дужих людей, як цей-о полісмен.

Емілі стояла незворушно, не спускаючи очей з Імбера, але щоки її зашарілись. Маленький Дїккенсен зніяковіло почервонів. Полісменові теж кров ударила в обличчя.

- Ходімо ? гостро кинув він індіанцеві. Пробиваючи плечем шлях у юрбі.

Оце так Імбер знайшов дорогу до Казарми, і там добровільно зізнався в усьому і звідти вже ніколи не вийшов.

Імбер виглядав дуже втомлено. Він був старий і не мав жодної надії і це було написано на його обличчі. Його плечі понуро обвисли, а очі пригасли. Цупке волосся на голові мало б уже бути біле, але сонце й негоди так спалили його, що пасма ці стали безколірні й безживні. Він був зовсім байдужий до того, що діялось навколо нього. Зала суду була повнісінька шукачів золота і мисливців і зловісні нотки, що проривалися крізь гомін голосів, долинали до слуху Імбера, як глухий рокіт моря доходить до глибоких печер.

Він сидів коло вікна і час від часу байдуже поглядав на безрадісну картину надворі. Небо облягли сірі хмари, мрячив дрібненький дощик. На Юконі саме стояла повінь. Крига вже пройшла, і річка затопнла місто. По головній вулиці човнами туди й сюди плавали люди, які не знали спокою. Іноді він бачив, як човни ? то один, то другий ? звертали з головної вулиці на затоплений майдан перед Казармами. Човни зникали під вікнами, і Імбер чув, як люди прив'язували їх до рубленої стіни, а тоді влазили вікном у дім. Вода хлюпотіла в них під ногами, коли вони брели через нижній поверх. Потім вони підіймалися сходами і з?являлись у дверях суду ? з непокртими головами, у важких морських чоботях, з яких стікала вода, ? і приєднувались до юрби в залі.

Всі похмуро втуплювалися в Імбера, наперед смакуючи ту кару, до якої його буде присуджено. Імбер дивився на них і роздумував про їхній спосіб життя, про їхній закон, що ніколи не спить і діє безперервно ? і за добрих часів, і в голод, і в повінь, незважаючи на біду, жах і смерть, закон, що, як йому здавалося, не спиняючись, діятиме довіку.

Чоловік різко постукав по столі, і розмови вщухли. Імбер поглянув на чоловіка. Начебто він був начальник, проте Імбер інстинктом угадував, що інший чоловік, отой з широким чолом, який сидить далі коло столу, ? отой був начальник над усіма і над тим, хто стукав. Ще один чоловік підвівся з-за того самого столу. В руках у нього було багато тоненьких аркушів паперу. Він став голосно читати їх. Починаючи кожен аркуш, він відкашлювався, кінчаючи ? слинив собі пальці. Імбер, звісно, не розумів того, що він читав, але інші розуміли, і старий бачив, що вони були сердиті, іноді вони були дуже сердиті, а один так оскаженів, що став сипати на Імбера прокльони, короткі й люті, аж доки чоловік за столом постукав і примусив його замовкнути.

Чоловік читав страшенно довго, його нудно монотонний голос навіяв на Імбера сон, і він задрімав. Коли чоловік скінчив читати, хтось звернувся до Імбера мовою племені Білої Риби. Він прочнувся і не здивувався анітрошки, побачивши перед собою сина своєї сестри, молодого хлопця, що багато років тому пішов від них і оселився серед білих.

- Ти не пам'ятаєш мене? ? спитав його небіж замість привітання.

- Пам'ятаю ? відповів Імбер, ? Ти Гаукан, що пішов від нас. Твоя мати померла.

- Вона була стара, ? сказав Гаукан.

Але Імбер уже не чув, і Гаукан поклав йому руку на плече, щоб розбудити його.

- Я буду тобі переказувати, що читав той чоловік. Це історія всіх твоїх злочинів, про які ти, о дурню, розповів капітанові Александеру. Ти слухай і скажи, чи правильно все записано, чи ні. Такий наказ.

Гаукан, пішовши від своїх, потрапив до місіонерів, і вони навчили його читати й писати. Зараз він тримав у руках ті самі тоненькі аркуші, які голосно читав чоловік за столом, ? там було записане все те, в чому Імбер, за допомогою Джіммі зізнався капітанові Александеру. Гаукан почав читати. Імбер деякий час слухав, потім на обличчі його з?явився подив і він раптом: озвався:

- Це мої слова Гаукане. Але вони виходять з твоїх уст, хоч твої вуха не чули їх.

Гаукан задоволено посміхнувся. Волосся його було розчесане на проділ.

- Це все тут, на папері, о Імбере. Мої вуха звісно, не чули цього. Це все з паперу йде через очі мені в голову, а мої губи передають їх тобі. Так воно і йде.

- Так і йде? Усе, виходить, на папері? ? голос Імбера від страху перейшов у шепіт. Він помацав пальцями і пильно подивився на написані там літери ? Це велике чаклунство, Гаукане! Ти робиш справжнє чудо!

- Це пусте, це пусте, ? недбало відповів юнак і прочитав навмання з документа: ? «Того року, перш ніж скресла річка, прийшов старий чоловік і маленький кульгавий хлопчик. Їх я також убив. Старий дуже кричав..,»

- Це правда, перебив його Імбер, задихаючись, ? він дуже кричав і довго не хотів умирати. Але звідки ти про це знаєш, Гаукане? Може, тобі сказав головний білий начальник? Мене ніхто не бачив, і я сказав йому одному.

Гаукан нетерпляче похитав головою.

- Хіба ж я не пояснював тобі, о дурню, що все це тут, на папері?

Імбер знову пильно подивився на списані чорнилом аркуші.

- Отак мисливець дивиться на сніг і каже: тут учора пробіг заєць; тут під кущем він стояв і наслухався, а потім щось почув і кинувся навтіки; тут він повернув на свій старий слід; тут побіг, широко стрибаючи; тут ще хутчіш і ще ширшими стрибками за ним погналася рись; тут, де кігті глибоко вгрузли в сніг, вона скочила дуже великим стрибком; тут ударила зайця й покотилася з ним у сніг; тут далі йдуть сліди самої тільки рисі, слідів зайця немає. Отак, як мисливець дивиться на знаки на снігу і каже, що було тут, а що ? там- так і ти дивишся на папір і кажеш, що ось тут це, а там це вчинив старий Імбер.

- Точнісінько так,- відповів Гаукан.- А тепер слухай і потримай свого баб?ячого язика за зубами, аж доки тобі накажуть говорити.

Довго читав йому його сповідь. Імбер мовчав і думав. А коли Гаукаи скінчив, він сказав:

- Усе це мої слова, усі вони правдиві, але я старію, багато того, що я забув, згадується мені тепер. Треба, щоб начальник знав усе. Насамперед був чоловік, котрий прийшов з-за Крижаних гір. З ним були хитрі з заліза, щоб ловити бобрів на річці Білої Риби. Я вбив його. Було потім троє людей. Вони шукали золота на Білій Рибі. Це було давно. Їх я також убив і кинув росомахам. І ще коло П'ятьох Пальців я вбив чоловіка ? він плив на плоту, у нього було багато м'яса...

- Чорт! ? скрикнув хтось із перших рядів. У голосі його чулися гнів і біль. Він теж був рудий...- Чорт! ? повторив він.- Та це ж був мій брат, Біллі.

І поки тривав суд, через певні проміжки часу в залі чути було його люте: «Чорт!» І ані товариші, ані чоловік за столом не могли примусити рудого замовкнути.

Імберова голова знову схилилась, очі потьмарились, немов якась запона відгородила їх від цього світу. Він поринув у свої роздуми і розмірковував, як тільки може старість розмірковувати над даремними пориваннями молодості.

Потім Гаукан знову розбудив його, сказавши:

- Встань, о Імбере, тобі велять, щоб ти сказав, навіщо ти вчинив стільки злочинів, убив стількох людей, а тоді сам прийшов сюди шукати закону!

Імбер насилу підвівся, хитаючись від кволості. Він заговорив тихим, трохи тремтячим голосом, та Гаукан перебив його.

- Цей старий ? божевільний,- сказав він англійською мовою, звертаючись до чоловіка з широким чолом, ? він верзе дурниці. Його слова ? немов дитячий белькіт.

- Ми хочемо чути його слова, що немов дитячий белькіт, ? відказав чоловік з широким чолом,- ми хочемо чути їх геть усі до останнього. Зрозумів?

Гаукан розумів. Імбер блиснув очима: він здогадався, про що розмовляв син його сестри з начальником білих людей.

І тоді він почав свою сповідь, справжній епос темношкірого патріота. Цей епос варто було б вилити з бронзи для науки ще ненародженим поколінням. Зала дивно принишкла, а суддя з широким чолом, підперши голову рукою, слухав ніби саму душу індіанця, душу всієї його раси. Чути було тільки глухий Імберів голос, що ритмічно чергувався з різким голосом перекладача, та ще коли-не-коли, неначе церковний дзвін, лунало здивоване й тужливе: «Чорт!» з уст того рудого.

- Я ? Імбер. З племені Білої Риби, ? почав перекладати Гаукан. У ньому враз прокинулась його природна дикість, а полиск цивілізації зник з першими звуками і ритмом Імберової оповіді. ? Мій батько був Отсбаок, дужий вояк. Коли я був маленьким хлопцем, наш край зігрівало сонце, і радість жила в наших серцях. Люди не були ласі на чужі й невідомі речі і не дослухалися до чужих голосів. Як жили їхні батьки, так і вони жили. Дівчата приязно поглядали на юнаків, а юнаки задоволено дивилися на них. Немовлята лежали в матерів коло грудей, а жінки мали широкі крижі і множили наше плем'я. Тоді чоловіки були справді чоловіки: і в мир, і в достаток, і в голод, і в війну ? вони були справжні чоловіки.

За тих часів у воді було більше риби, а в лісах ? більше дичини. Наші собаки були як вовки, їх гріла густа шерсть, і вони добре витримували морози й бурі. Як було нашим собакам, так було й нам, ? ми так само добре витримували морози й бурі. Коли пеллі приходили до нас, ми вбивали їх, а вони вбивали нас. Бо ми були ? чоловіки, ми ? плем'я Білої Риби. Наші батьки й батьки наших батьків воювали з пеллі і встановили межі наших земель.

Кажу-бо, як нашим собакам було, так і нам. Аж ось одного дня прийшов до нас перший білий чоловік. Він приповз до нас по снігу на всіх чотирьох. Шкіра в нього була міцно напнута, а з-під неї стирчали кістки. Ще ніколи не було в нас такого чоловіка, і ми дивувалися, з якого він міг бути племені і з якої сторони. Він був кволий, дуже кволий, як маленька дитина. Отож ми дали йому місце коло вогнища, теплі шкури, щоб було на чому лежати, і нагодували його, як годують маленьких дітей.

З ним був собака, такий завбільшки, як троє наших, і він був теж кволий. Шерсть у нього була коротка і мало гріла, а хвіст відмерз, і кінчик відпав. Ми і його, цього чужого собаку, також нагодували й поклали коло вогнища і відганяли наших собак, бо вони б загризли його.

Коли ми спитали цього чоловіка, з якого він племені він сказав: «У мене багато братів», ? і засміявся недобрим сміхом. А коли він зовсім подужчав, то пішов од нас, а з ним пішла й Нода, дочка нашого ватага. Незабаром після цього одна наша сука ощенилась ? і ніколи ще в нас не було таких цуценят, головатих, короткошерстих, з грубими щелепами і таких безпорадних. Я добре пам'ятаю свого батька, Отсбаока, дужого чоловіка. Його лице потемніло з гніву, коли він побачив безпорадність цих цуценят. Він узяв каменюку ? раз... раз ? і цуценят не стало. А за два літа повернулась до нас Нода з маленьким хлопчиком на руках.

Це був початок. Тоді прибув другий білий чоловік з короткошерстими собаками. Їх він залишив у нас, а собі виміняв у брата моєї матері Ку-Со-Ті шість наших найдужчих собак на дивного револьвера, що стріляв шість разів підряд і дуже-дуже швидко. Ку-Со-Ті дуже вихвалявся цим револьвером і сміявся з наших луків і стріл, називаючи їх «жіночими цяцьками». З револьвером у руці він пішов проти лисого ведмедя. Тепер ми знаємо, що не годиться полювати на ведмедя з револьвером, а тоді звідки ми могли знати? І як це міг знати Ку-Со-Ті? Він сміливо пішов проти ведмедя й вистрелив з револьвера шість разів. Лисий тільки забурчав і розчавив йому груди, наче яйце, а з голови його потік мозок, як мед із стільника. Ку-Со-Ті був умілий мисливець, а тепер ніхто більше не приносив м'яса його жінці й дітям. Нам усім було дуже тяжко, і ми сказали: «Те, що добре для білих людей, для нас погано». І це була правда. Білих людей багато, і вони гладкі, а нас через них стало мало, і ми зробилися хирляві.

Прийшов і третій білий чоловік з великою силою різних чудесних речей і всяких харчів. Він виміняв у нас двадцять найкращих собак і подарунками та обіцянками звабив і забрав із собою в далеку невідому путь десятеро наших молодих мисливців. Казали потім, що вони загинули в снігах Крижаних гір, де ніколи ще не бувала людина, а може, й у Горах Мовчання ? за краєм землі. Але хоч як там було, а тільки плем'я Білої Риби ніколи більше не бачило ні тих молодих мисливців, ні тих собак.

І що не рік, то приходили все нові й нові білі люди, приносили подарунки і забирали з собою наших хлопців. Часом вони повертались і оповідали дивні речі про небезпеки та про важку працю в тих краях, що за землею пеллі, а часом і зовсім не повертались, і ми сказали: якщо вони не бояться за життя, ці білі люди, то це тому, що їх багато. А нас, людей племені Білої Риби, мало, і наші молоді хлопці не повинні більше йти від нас. Проте вони йшли. Ішли й дівчата. Ми були дуже розгнівані.

Правда, ми їли борошно, солону свинину, а також чай, що нам дуже сподобався, тільки, коли ми не пили чаю, нам було дуже кепсько, ми ставали скупі на слова і швидкі на гнів. Так поступово ми почали жадати речей, які нам привозили на обмін білі люди. Обмін! Обмін! Увесь час самий тільки обмін! Однієї зими ми здали наше м'ясо за годинники, що не хотіли йти, за тупі пилки і за нічого не варті револьвери без набоїв. Тоді прийшов голод, у нас не було м'яса, і сорок чоловік померло, не дочекавшись весни.

Ми тепер стали виснажені,- казали ми, ? і плем'я пеллі нападе на нас і захопить нашу землю». Але як було з нами, так було і з ними. Вони були також виснажені і не могли йти проти нас.

Наший батько, Отсбаок, дужий вояк, був тепер старий і мудрий. От він і сказав ватагові: «Дивись! Наші собаки нічого не варті. У них немає густої шерсті, немає сили. Вони бояться морозу й дохнуть від роботи. Ходімо в селище й перебиймо їх. Лишімо тільки сук вовчої породи. На ніч відв'яжемо їх, щоб вони могли злягатися з дикими лісовими вовками, і у нас знову буде порода дужих собак з теплою шерстю».

Батькової поради послухались, і ми, плем'я Білої Риби уславились своїми собаками, найкращими в цілому краї, але тільки собаками ? не людьми. Кращі з наших хлопців та дівчат покинули нас і пішли з білими Ідьми в далекі місця. Дівчата часом вертались до нас, слабкі й знесилені, як Нода, а часом і зовсім не вертались. Молоді хлопці, коли й приходили знову посидіти біля їх вогнища, то в них були вже погані звичаї, погані слова, вони пили якесь погане питво, днями й ночами грали в карти. На серці у них завжди було неспокійно, і на перший поклик білих вони знову йшли від нас не знати й куди. У них не було ні послуху, ні поваги, вони знущалися з давніх звичаїв, глузували у вічі з ватагів і шаманів.

Кажу-бо, стали ми кволим народом, ми ? плем'я Білої Риби. Ми віддали наші теплі хутра й шкури за тютюн, за віскі, за тонкі бавовняні тканини, в яких ми тремтіли з холоду. До нас прийшла хворість, і чоловіки й жінки стали кашляти та обливатись потом у довгі ночі, а мисливці, ідучи слідом звіра, випльовували кров на сніг. То в одного, то в другого бухала з горла кров, і він умирав. Жінки стали мало родити, і діти народжувались слабосилі й хворобливі. Потім прийшли до нас від білих людей ще й інші хвороби, яких ми не знали й не розуміли. Віспа, кір ? так, я чув, їх називали. І ми вмирали від них, як умирають лососі в тихих протоках після нересту, коли їм уже ні для чого жити.

Але ось що дивно! Білі люди приходили до нас як подих смерті. Усі їхні звичаї призводять до смерті, вони дишуть нею, а проте самі вони не вмирають. У них віскі, тютюн, короткошерсті собаки; у них усякі хвороби ? віспа, кір, кашель, кров з горла; у них біла шкіра, у них револьвери, що стріляють шість разів підряд і нічого не варті. Та дарма: з усіма своїми хворобами вони гладшають, і гараздують, і накладають свою важку руку на цілий світ, і топчуть собі під ноги інші народи. А їхні жінки, матері їхніх чоловіків, ніжні, як маленькі діти; такі тендітні, але живучі. З кволості, хворобливості й випещеності народжується сила, могутність і влада. Вони або боги, або дияволи, не знаю. Та що можу знати я, старий Імбер з племені Білої Риби? Одне тільки я знаю, що їх не можна зрозуміти, цих білих людей, вічних мандрівників і войовників.

Кажу-бо, в лісі лишалось щораз менше дичини. Правда, у білих людей добрі рушниці, і б'ють вони далеко, але яке з них пуття, коли вже нема чого бити? Коли я був хлопчиком, на землі Білої Риби лосі водилися на кожному пагорбі і щороку приходило багато оленів. А тепер мисливець може ходити десять днів, і жоден лось не потішить його очей, а оленів-карібу й зовсім уже немає. Невелика ціна рушниці, кажу, хоч вона й далеко б'є, коли нічого бити. І я, Імбер, думав про все це, дивлячись, як плем'я Білої Риби, і плем'я пеллі, й інші племена в нашім краю переводились, як переводилась дичина в лісах. Багато й довго я думав, розмовляв з шаманами і з мудрими старими людьми, ішов далеко з селища, щоб ніщо не відвертало мене від моїх думок, не їв м'яса, шоб не обтяжувати шлунка, який заважав би мені бачити.

Я довгими годинами просиджував у лісі і, широко розкривши очі, сподівався якогось знаку і напружено слухав, чи не почую слушного слова. Темної ночі я ходив сам-один на берег річки, де стогнав вітер і шуміла вода, і шукав мудрості в привидів колишніх шаманів, що жили й живуть у деревах.

І ось одного разу, неначе примара, прийшли до мене короткошерсті огидні собаки, і все мені стало зрозуміло. За мудрою порадою Отсбаока, мого батька й дужого вояка, наші собаки зберігали чистою свою вовчу породу, і тому вони були витривалі в роботі і шерсть у них була тепла. Я вернувся у селище і промовив до чоловіків: плем'я білих людей ? велике плем'я. Мабуть, у них вже немає м'яса на їхній землі, і тому вони приходять щоб загарбати нашу землю. Вони зробили нас кволими і ми вмираємо. Вони ? ненажерливе плем'я. На нашій землі вже немає дичини, і коли ми хочемо жити, то треба зробити з ними так, як ми зробили з їхніми собаками». Я багато говорив і радив боротись. Люди з племені Білої Риби слухали, одні казали так, інші ? інак, а деякі говорили зовсім недоречні й непотрібні слова, і ні в кого не знайшлося сміливого слова про подвиги. Проте в той час, як молодь була квола, наче ївода і налякана, я помітив, що старі сиділи мовчки і в їхніх очах виблискували вогники. Пізніше, вночі, коли все заснуло і ніхто не міг нікого бачити, я повів старих людей у ліс, там ми ще погомоніли, і всі дійшли згоди. Ми згадали незабутні молоді літа, коли земля була наша, скрізь були добробут, радість і сонячне світло. Ми побраталися, обіцяли берегти нашу таємницю і поклялися страшною клятвою визволити нашу землю від лихого плеиені, що напало на неї. Звісно, ми були дурні, але «чи могли ми що-небудь знати, ми, старі люди з племені Білої Риби?

Щоб підохотити всіх, я почав першим. Я чатував на березі Юкону, поки показався човен. У ньому було двоє білих. Я підвівся й підніс руку. Вони змінили шлях і підпливли до мене. Той, що сидів на носі, підвів голову, щоб спитати, чого мені треба. Моя стріла просвистіла в повітрі і, вдаривши його просто горло, відповіла йому за мене. Другий, на кормі біля весла, не встиг прикласти до плеча рушницю, як я простромив його списом ? ще два списи у мене лишилося.

«Це перші, ? сказав я старим, коли вони зібралися круг мене. ? Ми зберемо старих людей з усіх племен, потім ми приєднаємо молодих, тих, в яких ще лишилась сила, і діло піде жвавіше».

Убитих ми покидали в воду, а човна ? добрий був човен,- спалили. ? Речі всі також спалили, тільки спершу переглянули їх. Це були шкіряні торби, і коли ми порізали їх ножами, то побачили в них багато, багато паперу ? такого самого, як оце ти читав, Гаукане. Тих значків, що на ньому були, ми, звісно, не розуміли і дуже дивувались, розглядаючи їх. Тепер я став мудрий і знаю, що то були людські слова, як ти мені сказав.

Коли Гаукан кінчив перекладати розповідь про човен, в кімнаті почувся схвильований гомін. Хтось голосно сказав:

- Це та пошта, що пропала в дев'яносто першому році. Її везли Пітер Джеймс і Ділені. Останнім бачив їх Метьюз на озері Ле-Барж.

Клерк старанно писав, не відриваючись, і до історії Півночі прилучився новий розділ.

- Мені вже мало чого лишилося сказати, ? повільно промовив Імбер. ? Усе, що ми зробили, тут, на папері.

Звичайно, ми були старі люди й не розуміли. Я, Імбер, і зараз не розумію. ? Ми потай вбивали далі, і ніхто не знав, що це ми. Постарівши, ми стали хитрі і зрозуміли, що справа йде краще, коли не поспішаєш. Коли білі люди прийшли до нас із похмурими поглядами й гострими словами і забрали шестеро наших молодих хлопців, закувавши їх у залізо, ми збагнули, що треба вбивати якнайдалі від нашої землі. Один по одному ми порозходились у далекі, незнані краї ? хто за водою, а хто проти води. Це було нелегко нам, бо хоч які ми були рішучі й сміливі, страх перед далекими, незнайомими місцями ? великий для нас, старих людей.

Отже, ми вбивали й убивали, без поспіху і дуже хитро. Убивали в Чілкуті і біля Дельти, від гірських перевалів аж до моря, скрізь, де тільки білі люди таборилися або торували собі шлях. Ми їх убивали, проте користі від цього не було. З-за гір приходили нові, їх усе більшало, а ми старішали, і нас усе меншало. Пам'ятаю, коло Оленячого переходу був табір білого чоловіка, такого маленького. Троє старих напали на нього, коли він спав. Наступного дня я натрапив на всіх чотирьох. З них один лише білий ще дихав і мав ще стільки духу, що встиг проклясти мене перед смертю.

Так вони й гинули, старі люди, один по одному. Іноді звістка про смерть когось із них доходила до нас через довгий час, а іноді й зовсім не доходила. Старі люди з інших племен були кволі й полохливі і не хотіли приєднуватись до нас. Час минав, і от лишився один тільки я, Імбер, з племені Білої Риби. Мій батько був Отсбаок, дужий вояк. Племені Білої Риби більше нема. Із старих людей лишився тільки я один, а молоді ? пішли. Хто оселився в племені пеллі, хто в племені Лососів, а найбільше пішли до білих людей. Я дуже старий і дуже втомлений. Даремно я змагався з законом, і ти маєш слушність, Гаукане, тепер я прийшов сюди шукати закону.

- О Імбере, ти справді дурень, ? тільки й сказав Гаукан.

Та Імбер уже не чув його. Він заглибився в свої думи. Суддя з широким чолом також задумався. Перед ним велично проходила його раса, закута в крицю, раса законодавців, що тримала в своїх руках долю цілої низки народів. Він бачив червономерехтливу зорю її народження над темними лісами і мовчазними морями, її повний розквіт, кривавий і червоний, до яскравого в своєму тріумфі полудня; бачив, як на узгір'ях, де вже впали вечірні тіні, криваво-червоні піски поволі зникали в нічній темряві. І над усім цим він бачив закон, немилосердний і могутній, неухильний і непорушний ? величніший, ніж ті мізерні людські істоти, що виконують його і що їх він розчавлює, і куди сильніший, ніж він, суддя, серце якого промовляло за милосердя.

джерело: скан