Андрій Зоткін В результати загальнонаціональних соціологічних опитувань складно включити достатню кількість представників правлячої еліти. Це доволі закрита, важкодоступна соціальна група. Її представники не часто потрапляють у склад респондентів, яких опитують соціологи. І, тим не менш, їхні думки, світоглядна позиція та реальна поведінка відіграють певне суспільне значення. Можна також зробити припущення, що поведінкові норми й стиль життя представників елітної групи дають можливість говорити про рівень її культури. Еліта в стилі африканських царьків Еліта є не просто віддзеркаленням загального стану суспільства, а відображенням гіпертрофованим. Можна створювати надзвичайно гламурні, неоаристократичні зразки на шляхетних балах чи інтелектуальних виставах, спростовуючи їх бійками в парламенті чи на засіданнях високих колегій, використовуванням слів з лексикону портових вантажників, одягу та аксесуарів, вартих ресторанів Амстердаму. Але який в цьому сенс? Закликаючи громадян чітко виконувати загальноприйняті закони, норми (навіть норми елементарних людських взаємовідносин), еліта навіть може не сподіватись на їхнє виконання, якщо сама не буде взірцем цього. Отже, елітні групи здійснюють чималий вплив на корекцію стилів життя інших верств населення. Еліта володіє атрибутами престижу, запроваджує моду на споживання, створює моделі поведінки та навіть мови (жаргон, використання іноземних слів тощо). Ці зразки багато у чому лишаються недосяжними для неелітних груп, але своєю привабливістю вони дають додаткові стимули для населення хоча б іноді бути причетним до елітних стандартів, долучитися до хоча б короткотермінового використання атрибутів еліти. Престиж вищих верств перетворює їх на позитивну еталонну групу для багатьох представників неелітних співгромадян. Особливого поширення ці тенденції досягли в сучасних демократичних суспільствах, що можна пояснити відсутністю жорстких формальних станових кордонів, зростанням економічних свобод та певним зменшенням дистанції між елітними та неелітними верствами. Як і VIP (від англійського Very impotance persone – дуже важлива персона), сучасний середній клас у багатьох розвинутих суспільствах може дозволити собі пристойне житло, добре проводити відпочинок та дозвілля, користуватися автомобілями, комп'ютерами, телефонами, побутовою технікою, купувати якісний одяг та їжу, які раніше були доступними лише для соціальної верхівки. Але хоча дистанція і зменшилася, вона не щезла, а тільки набула нечітких, більш розмитих форм. Стиль життя еліти та елітарна культура ніколи остаточно не змішуються зі стилями життя неелітних груп. Еліта завжди йде на крок попереду всього суспільства. І найбільше це проявляється у механізмах моди. Мода виконує функції зовнішнього прояву класового відособлення. А процес розвитку моди перетворюється на одвічну гонку: еталонні групи (еліти) йдуть попереду мас, а маси прагнуть їх наздогнати. Але головна першість еліти, з моєї точки зору, полягає у ефективному використанні інформаційних технологій для збереження та примноження своєї влади (політичної, економічної, культурно-інформаційної тощо), що є для неї свого роду стилем життя та елементом її життєвого кредо. Саме ефективне володіння інформацією, активне життя у інформаційному середовищі допомагає еліті «володіти світом» і зберігати своє елітне положення у будь-якому суспільстві. Цілком логічною видається думка соціолога Є. Головахи про трансформацію станів, але не остаточне їх щезнення. Причому основна причина сучасної диференціації станів убачається саме у науково-технічному прогресі й розвитку революційних технологій, що «принципово змінюють спосіб життя людей». Доступ до цих технологій (а отже й інформації) визначає приналежність людини до того чи іншого стану. Так, вищий стан (еліта) має свій особливий стиль життя, етикет, культуру, норми поведінки та взаємовідносин, які формуються у межах високого рівня доступу до найбільш дефіцитних соціальних благ, особливої інфраструктури та «неофеодального оточення» (охорона, обслуговування тощо). Стиль життя та культура українських правлячих еліт набули дивовижних, симбіотичних рис. І ця дуальність має тенденції подальшого поглиблення (принаймні в межах цього покоління еліт). Безкомпромісна демонстративна боротьба «за добробут українського народу» йде пліч-о-пліч із реальним захистом інтересів тільки своєї елітної групи та існуванням власного, закритого від того ж українського народу, світу споживання за найвищими стандартами. Зовнішні прояви життєдіяльності правлячої еліти України разюче контрастують із життям українського суспільства, отримали негативну оцінку на Заході. Так, наприклад, польські журналісти, які були останнім часом надзвичайно лояльні до України та її істеблішменту, дійшли одностайного висновку, що «стиль життя українських еліт більше нагадує звичаї африканських царьків Мобуту Сесе-Секо (Mobutu Sese-Seko), Омара Банго (Omar Bango) або Сані Абача (Sani Abacha), ніж лідерів країни з європейськими амбіціями». Отже українське суспільство отримало в результаті 15 років трансформаційних процесів симбіотичну й амбівалентну правлячу еліту, до вичерпної характеристики якої чудово підходить афоризм одного з її представників: «Маємо те, що маємо». Поява нової аристократії та виховання її ставлення до інших членів суспільства за допомоги малодоступних та високостатусних "фетишів" поширюється. Звичайно, ця тенденція не може бути універсальною для всіх представників еліти. Вона має флуктуаційний характер періодичних коливань: набуває більших масштабів в періоди зміни еліти, коли володарями престижних аксесуарів стають колишні представники неелітних верств. Це найбільш характерно для періодів первинного накопичення капіталів, коли виникає верства нуворишів – нових багатіїв (nouveau riches). Подальше усталення вищих верств перетворює престижні фетиші на звичні повсякденні елементи культури й стилю життя, які вже не створюють суттєвого впливу на своїх носіїв. Діамантовий гламур нової псевдо-аристократії Втім сучасна правляча еліта України формується в умовах цінностей надспоживання, стандарти якого один з представників цього соціального середовища Д.Святаш охарактеризував як " кіч ". Звичайно, це не є універсальною формулою, але факти прояву такого явища в середовищі істеблішменту наочні. Якщо у чоловіків превалюють стандарти " кічу " (від грецького Kitsh – відсутність смаку. Продукт творчості, що претендує на художню цінність, але не має її; характеризується поверховістю, сентиментальністю, солодкуватістю й прагненням до посилення ефекту), то у жіночого сегменту це набуває гіпертрофованих форм і переростає в "гламур" (від англійського glamour «чари», «зачарування». Оціночне поняття, що означає близькість до загальноприйнятих стандартів «розкоші», «шикарного», зовні «блискучого»). Саме у цьому контексті здійснив цікаві спостереження політолог Д.Видрін. У своїй публіцистичній статті «Жінки, гламур і політика» він зробив ототожнення гламуру з політикою, оскільки перше поняття означає перебільшене споживання, а друге – перебільшенні обіцянки. Причому тотожність цих теоретичних понять в умовах українських реалій краще за все розуміють саме жінки-політики, оскільки «бути справжнім політиком, тобто органічно, природно, а головне – пафосно обіцяти, може тільки той, хто вміє органічно, природно, а головне – пафосно споживати». Стиль життя та рівень культури поведінки жінок-політиків більше нагадує стильові практики «зірок» естради або великого подіуму, ніж представників партій або фракцій у класичному розумінні. Дійсно, навряд чи можна пригадати випадки, щоб для жінок-політиків Бундестагу або Конгресу США було характерне позиціювання себе як стильних та яскравих представниць прекрасної статі, бо в цих суспільствах таке позиціювання призначене радше для інших сфер публічної діяльності, але ж ніяк не в політиці чи в державному управлінні. В середовищі сучасного українського політикуму ми можемо спостерігати зворотні тенденції. Важливим елементом стилю життя українських жінок-політиків на даному етапі формування правлячої еліти є свідоме підкреслення своєї «гендерної» приналежності з усім комплексом належних для цього символів. Намагання підкреслити красу та жіночість іноді набуває гротескних форм. Засідання парламенту та інші офіційні події часто відбуваються на тлі контрастів яскравих кольорів жіночого вбрання, що надає роботі органів державної влади іміджу світських заходів. Уїнстон Черчилль висміював її навіть в інституціоналізованому англійському суспільстві з його досить стриманими традиціями (відомий його саркастичний вислів: «Потрібно одягти побільше діамантів, бо інакше всі подумають, що в мене погано йдуть справи»). Але в українських реаліях поєднання гламуру нової псевдо-аристократії з ціннісними установками її «материнських» (базових) соціальних груп виглядає надто еклектично. Парадоксально, але за умов надзвичайно широких (у порівнянні з неелітними верствами суспільства) соціальних можливостей еліта має менший діапазон вільного вибору моделей культури, стилів життя та поведінки. Високі можновладці, проводячи «життя в PR», фактично є рабами суворих меж «золотої клітки» та стандартів, які їм постійно прищеплюють. Для більшості "політиків" характерне орієнтування (змушене або добровільне) на стилі життя "бізнесменів" для підтримки певного реноме у внутрішньоелітному середовищі. Для сегменту "бізнесменів" еталонною референтною групою стала буржуазія Західної Європи, моделі стилів життя та публічної поведінки якої (але не ціннісні установки) активно запозичуються елітними групами на більшості пострадянського простору. Окрім того, обмеження вибору моделей культури та стильових практик життя еліти ще полягає в об'єктивному для неї прагненні відмежування від інших груп суспільства для захисту своїх позицій та доступу до соціально важливих ресурсів. Особливо це має прояв в періоди первинного накопичення капіталу, "ліфтування" на елітні позиції нуворішів та початку інституціоналізації складу нової еліти. Для сучасної української правлячої еліти характерний саме такий етап формування її складу та її стилів життя. На цьому перехідному етапі український істеблішмент користується переважно "кількісними" стильовими стандартами життя та дотримується моделі культури надспоживання. Така модель відповідає стилям життя нуворішів країн Західної Європи та США періоду становлення капіталізму. Але, якщо для цих суспільств таке явище було результатом органічного й тривалого процесу історичного розвитку, то в Україні становлення нової еліти та її стилів життя відбувається надзвичайно швидкими темпами переходу від однієї соціальної системи до іншої. Саме в таких умовах нелегітимний істеблішмент намагається стабілізувати своє високе становище у суспільстві шляхом відвертої демонстрації своєї "вищості" у царині свого рівня соціальних можливостей, що реалізується у малодоступних іншим верствам стилях життя. На тлі цих явищ відбувається швидке "замикання у собі" правлячої еліти, її відмежовування від суспільства, яке не важко помітити, але важко подолати представникам неелітних верств. Це є ознакою формування нового стану або "нового дворянства" (за термінологією Є.Головахи) в українському суспільстві. http://politika.org.ua/b2.pl?sh=pub_singl&num=1399