Юрко Олійник, для Політономії
Суб’єкт історії
Вже більше 15 років історія, начебто завершена у 20 ст., відновлює свій біг. Експансія США на Близькому Сході, відновлення московського імперіуму, врешті світова економічна криза. Що продовжилась арабськими революціями та війнами в Сирії та лівії. Тепер настав час України, населення якої починає розуміти цінність Держави. Тепер це не бізнес-актив у руках грайливих еліт, шо спекулюють на інтересах Брюсселя і Москви. Україна стає суб’єктом світової історії, і релізація великих геополітичних проектів можлива як ніколи. Йдеться передусім про Балтійсько-Чорномjрську вісь, що єднає держави – останні прихистки традиційної Європи.
Ще в 19 ст. вони були розділені між зовнішніми імперськими проектами (Берліна, Відня, Петербурга і Стамбула), які загинули у вирі Першої світової. І знову Москва та Берлін поділили цю територію, а потім завзято боролись, винищуючи місцеве населення. В наші дні нічого не змінилось – Німеччина як локомотив Старої Європи залюбки розділила б Центральну Європу з московським режимом. Нові члени ЄС, рівнозначно як і повсталі проти Москви народи шукають стороннього союзника. В 1920-і ним була Франція (патрон Малої Антанти). Нині йдеться про США. Вашингтон – найбільша імперія, що прагне загальної уніфікації в насадженні ліберальної демократії. Проте сама географія ставить заслін глобальному пануванню в образі суперників. Для національних держав, що затиснуті між європейським Вавилоном і псевдовізантійським Сараєм, взаємовигідно підтримувати політику Вашингтона. Гуртуючись у великий альянс – від Хорватії та Румунії до грузії та Швеції.
На перший погляд, економічна слабкість навіть у широкому альянсі не подолає маргінальність на фоні ресурсно-ядерної Росії та багатої Європи. Однак географія відкриває широкий потенціал для маневру. Ця територія виділяється багатьма дослідниками геополітики як ключове місце світу – єдиний канал можливого впливу океанічних і прибережних сил на хартленд (внутрішньоконтинентальне серце світу), через який відбувається трансляція як ресурсів, так й ідей. Без Варшавського блоку комунізм не мав би тої підтримки. якої досяг у світі; після 1989 потік змінив напрям – експорт демократії з східної Німеччини до Центральної Азії). Отже, хто повністю править над центрально-східною Європою – визначає хід глобальних процесів. Тому зовнішні імперії віками змагались за одноосібний контроль, ніколи повністю не досягаючи (навіть СРСР не повністю контролював Югославію, не згадуючи про Фінляндію чи Грецію з Туреччиною). Освоєння терену зовнішньою силою зробить світове панування реальністю.
Але що станеться, коли міжімперське прикордоння об’єднається, набувши автономної суб’єктності. З одного боку, віддалений союзник не повністю його контролюватиме (хоча співпрацюватиме для боротьби з іншими полюсами впливу), і не зможе безльтернативно диктувати свою волю світові. Не здужає цього і альянс Прикордоння, позбавлений доступу до багатьох ресурсів і мобілізований на протистояння з надто близькими супротивниками. Але він сповна використає можливості воріт до хартленду, експортуючи в усі сторони ідейний капітал – можливості вільного існування поза імперськими структурами. Сподіваюсь – так людство буде вурятоване від світової тиранії.