Політономія

Семюел Хантінгтон На початку статті С.Хантінгтон висуває гіпотезу, згідно з якою головним джерелом конфліктів у світі, шо створиться в 90-і роки, буде зіткнення цивілізацій. Це означає, що в міжнародних відносинах превалюватимуть конфлікти не ідеологічного чи економічного характеру, а насамперед спричинювані культурними відмінностями. Національні держави зостануться найупливовішими "акторами" на міжнародній арені, у світових справах, але головні конфлікти відбуватимуться між народами та соціальними групами різних цивілізацій. Саме зіткнення, конфлікт цивілізацій домінуватиме у світовій політиці. Межі, які поділяють цивілізації, стануть передовими битв майбутнього. Конфлікт між цивілізаціями буде останньою стадією в еволюції конфлікту в сучасному світі. Впродовж півтораста років після появи сучасної міжнародної системи, починаючи з Вестфальського миру, конфлікти в західному світі були значною мірою між правителями — імператорами, абсолютннми чи конституційними монархами, що прагнули збільшити свою бюрократію, армії, торгово-економічну могутність, і що найістотніше, територіію свого правління. В ході цих конфліктів вони створювали національну державу, і починаючи з французької революції XVIII століття, головна лінія протиборства пролягала вже скоріше між націями, ніж правителями. В році 1793, як висловився Р.Пальмер, "...війни королів скінчилися, розпочалися війни народів". Ця модель конфлікту, характерна для XIX століття, продовжувалася до кінця першої світової війни. Потім унаслідок російської революції і реакції на неї конфлікт націй поступився місцем конфлікту ідеологій, спочатку між комунізмом, фашизмом-нацизмом та ліберальною демократією, а потім між комунізмом та ліберальною демократією. Під час "холодної війни" цей останній конфлікт утілився в боротьбу двох наддержав, жодна з яких не була національною державою в класичному європейському розумінні та значенні цього слова і кожна з яких визначала свою ідентичність із погляду своєї ідеології. Конфлікти між правителями, національними державами й ідеологіями були, головно, конфліктами всередині західної цивілізації, "західними громадянськими війнами", як позначив їх Уільям Лінд. Це було справедливо і стосовно "холодної війни", хоча вона здійснювалася у світовому масштабі, і для воєн XVII, XVIII і XIX століть. Зі скінченням "холодної війни" міжнародна політика виходить із просторово-часових меж західної цивілізації, і її осереддям стає взаємодія між Заходом і незахідними цивілізаціями, а також останніх між собою. Народи та уряди незахідних цивілізацій більше не залишатимуться тільки об'єктами історії, які виступають як цілі західного колоніалізму, а разом із Заходом стануть рушійними силами, що визначають історію. Потім Хантінгтон визначає сутність і характер цивілізацій. Під час "холодої війни" світ поділився на країни "першого", "другого" та "третього світу". Такий поділ є більше не до речі. Набагато розумніше тепер згрупувати країни, виходячи не з їхніх політичних чи економічних систем або беручи до уваж їхній рівень економічного розвитку, а з погляду їхньої культури й цивілізації. Що ми розуміємо, коли говоримо про цивілізацію? Цивілізація є культурною спільністю. Села, регіони, етнічні групи, нації, релігійні групи ~ всі мають особливі, властиві тільки їм культури на різних рівнях культурної гетерогенності. Культура села в Північній Італії може бути відмінною від культури в селі Південної Італії, але обидві будуть складовими частинами загальної італійської культури, що відрізняє їх від сіл Німеччини. Європейські суспільства відповідно мають культурні риси, які відрізняють їх від арабських і китайського суспільств. Араби, китайці та представники західних країн (або західної культури) не є, проте, частиною якоїсь ще ширшої культурної спільності. Вони складають цивілізації, цивілізація є, отже, найвищим культурним утворенням, яке об'єднує людей, і рівнем культурної самобутності, що відрізняє їх від інших біологічних видів. Вона визначається як загальними об'єктивними елементами, такими, як мова, історія, релігія, звичаї, суспільні інституції, так і суб'єктивною самоідентифікацією людей. Люди можуть мати кілька рівнів ідентичності: мешканець Риму може позначити себе як римлянина, італійця, католика, християнина, "західника", цебто представника західної культури. Люди можуть і насправді змінюють свої рівні ідентичності, і, як результат цього, змінюється структура і межі цивілізацій. Цивілізації можуть уключати в себе величезні маси людей, як, наприклад, Китай (за висловом Л.Пая, "цивілізація, яка претендує бути державою"), або зовсім невелику їхню кількість, як англофони Карібських островів. Цивілізація може включати кілька національних держав, як у випадку з західною, латино-америкапською та арабською цивілізаціями, або тільки одну, як у випадку з японською цивілізацією. Очевидно, що цивілізації змішуються, частково збігаються, немовби "перекриваючи" одна одну, і можуть тому включати у свій ареал субцивілізації. Так, західна цивілізація має два головних варіанти: європейський і північноамериканський, а ісламська — арабську, тюркську і малайську субцивілізації. Проте цивілізації є цілком визначеними суспільствами і хоча межі між ними рідко маютьь чітко виражений характгр, вони реально існують. Цивілізації динамічні, вони проходять етапи піднесення й занепаду, вони переживають етапи піднесення і занепаду, вони поділяються та зливаються – це знає будь-який студент-історик – щезають, похоронені у пісках часів. На Заході схильні вважати національні держави головними акторами у світових справах. Проте так було тільки кілька століть, бо на всьому своєму просторі людська історія була історією цивілізацій. Арнольд Тойнбі в книзі "Вивчення історії" розглянув 21 головну цивілізацію; лише шість із них існують у сучасному світі. Цивілізаційна ідентичність відіграватиме дедалі важливішу роль у майбутньому, і світ складатиметься значною мірою під упливом взаємодії семи чи восьми головних цивілізацій, які включають західну, конфуціанську, японську, ісламську, індуську, слов'яно-православну, латиноамериканську і, можливо, африканську. Найзначніші конфлікти майбутнього відбуватимуться на так званих культурних межах, які розділяють ці цивілізації. Зростання конфліктності у відносинах різних цивілізацій С.Хантінгтон пояснює кількома причинами. По-перше, відмінності між ними не тільки реально існують — в історичному досвіді, мові, культурі, традиціях, релігії, а й мають глибоке коріння, будучи продуктом століть, а тому незабаром не щезнуть. Вони набагато істотніші, ніж відмінності між ідеологіями та політичними режимами. Відмінності не обов'язково призводять до конфліктів, а конфлікти аж ніяк не неминуче переростають у насильство. Але варто пам'ятати, що впродовж століть саме відмінності між цивілізаціями породжували найбільш тривалі й запеклі конфлікти. По-друге, світ стає дедалі тіснішим; взаємодія між народами різних цивілізацій (унаслідок розвитку транспортних засобів, комунікаційної мережі, міграційних процесів. — О.С.) постійно збільшується, шо посилює як їхню самосвідомість, так і усвідомлення відмінностей між цивілізаціями та народами "всередині" цивілізацій. Північноафриканська імміграція у Франції викликає ворожість серед французів і водночас посилює сприйнятливість до імміграції "хорощих" поляків — європейців і католиків. Взаємодія людей, підвищуючи цивілізаційну самосвідомість, у свою чергу, "консервує", закріплює ці відмінності й нерідко супровідню їм ворожість, яка сягає глибоко в історію. По-третє, процеси економічної модернізації і соціальних змін, що відбуваються у всьому світі, відривають людей від правічних джерел їхньої самобутності, а також послабляють національну державу як один із таких джерел. Тому в багатьох частинах світу втрату ідентичності намагається заповнити релігія, часто у формі рухів, іменованих фундаменталістськими. Такі рухи виявляються в західному християнстві, іудаїзмі, буддизмі та індуїзмі, а також в ісламі. В більшості країн та віровизнань, де існують фундаменталістські рухи, активну їхню частину становлять молоді люди з університетською чи середньою освітою, представники середнього класу, бізнесмени, люди, котрі мають професію або спеціальність (адвокати, вчителі та ін.). Як зауважив Джордж Вайіель, "Десекуляризація світу є одним із найпомітніших явищ суспільного житія кінця XX століття". Відродження релігії і релігійних почуттів створює базис для збереження самобутності, яка об'єднує людей за межами їхніх країн, пробуджуючи відчуття належності до якоїсь цивілізації. По-четверте, зростання цивілізаційної самосвідомості посилюється завдяки подвійній ролі Заходу. З одного боку, Захід тепер перебуває на вершині своєї могутності. З другого ж — а, можливо, саме і внаслідок цього, в незахідних країнах зростає неприйняття західних цінностей і спостерігається феномен повернення до джерел свого національного буття, що дістає підтвердження в таких явищах, як "азіатизація" Японії, "індусизапія" в Індії, "реісламізація" Середнього Сходу після провалу західних ідей соціалізму й націоналізму. Захід дедалі більше натрапляє на протистояння цих країн, які мають бажання, волю й ресурси будувати життя у світі за своїми, а не за західними зразками. Цьому сприяє "девестернізація" і "туземізанія", що відбуваються нині, місцевих еліт, які в минулому, здобуваючи освіту в Оксфорді, Сорбонні чи Сендхерсті та вбираючи західні цінності й норми поведінки, були головними провідниками західного впливу. Правда, одночасно західні, звичайно американські, культура, стиль життя і звички стають дедалі популярнішими серед народних мас. По-п'яте, культурні особливості та різноголосиці найменше мінливі і, отже, не так легко піддаються примиренню, компромісам, на відміну від політичних і економічних. У колишньому Радянському Союзі комуністи можуть стати демократами, багаті — бідними і навпаки, але росіяни не можуть стати естонцями, азербайджанці — вірменами. Тому якщо в класових та ідеологічних конфліктах ключовим було питання "На чиєму ти боці?", і люди могли й справді обирали чи змінювали ту чи ту сторону, то в конфліктах між цивілізаціями воно звучить інакше — "Хто ти такий?". І, як ми знаємо, від Боснії до Кавказу та Судану "неправильна" відповідь на це питання може означати кулю в лоб. Ще більше, ніж етнічність і культура, здатна загострити стосунки між людьми релігія. За словами Хантінгтона, людина може бути наполовину французом, наполовину арабом і одночасно навіть громадянином двох держав, але набагато складніше бути наполовину католиком, наполовину мусульманином. І нарешті, зіткненню цивілізацій сприяє і зростаючий економічний регіоналізм. У 1980 — 1989 роках частка внутрішньорегіональної торгівлі в загальному обсязі товарообороту збільшилася в Європі з 51% до 59%, у Східній Азії — з 33% до 37%, у Північній Америці — з 32% до 36%. Значення регіональних економічних блоків, мабуть, продовжуватиме зростати і в майбутньому. З одного боку, успішний економічний регіоналізм посилює і зміцнює цивілізаційну самосвідомість. З іншого боку, економічний регіоналізм може бути успішним, тільки коли він має коріння в загальній цивілізації. Європейське співтовариство спирається на фундамент європейської культури та західного християнства. Успіх північноамериканської зони вільної торгівлі залежить від конвергенції, яка відбувається тепер, мексиканської, канадської та американської культур. Японія, навпаки, натрапляє на труднощі у створенні порівнянної економічної організації у Східній Азії, бо вона є суспільством і цивілізацією, єдиними у своєму роді. Загальна культура полегшує розширення економічних зв'язків між Китайською Народною Республйсою і Гонконгом, Тайванем, Сингапуром та закордонними китайськими общинами в інших азіатських країнах. Якщо культурна спільність є передумовою для економічної інтеграції, то головний східноазіатський економічний блок у майбутньому буде, мабуть, концентруватися в Китаї. Цей блок фактично вже формується. Культура і релігія також створюють базу для організації економічного співробітництва, яке зведе разом десять неарабських мусульманських країн: Іран, Пакистан, Туреччину, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикистан, Узбекистан і Афганістан. Важливо відзначити, що зусилля Заходу сприяти поширенню притаманних йому демократії і лібералізму як універсальних цінностей, підтримувати свою військову перевагу й обстоювати свої економічні інтереси викликають протилежні реакції з боку інших цивілізацій. Утрачаючи здатність мобілізувати потрібну підтримку та сформувати коаліції на ідеологічній засаді, уряди й окремі суспільні кола дедалі більше намагатимуться забезпечити собі підтримку мас, апелюючи до загальної релігії та цивілізаційної самобутності. Отже, зіткнення цивілізацій відбувається на двох рівнях. На мікрорівні групи, які мешкають у сусідстві вздовж меж, шо розділяють цивілізації, борються, часом несамовито, за контроль над суміжною територією і одні над одними. На макрорівні держави, які належать до різних цивілізацій, суперничають за відносну військову й економічну могутність, за контроль над міжнародними організаціями і, конкуруючи, намагаються ствердити свої специфічні політичні та релігійні цінності. Скінчення "холодної війни" ознаменувало завершення політико-ідеологічного поділу Європи, але знову виник культурний поділ між західним християнством, з одного боку, й православ'ям та ісламом — з іншого. На думку Уільяма Уоллеса ("Перетворення Західної Європи", Лондон, 1990), лінією, яка розділяє їх у Європі, можна вважати східну межу західного християнства 1500 року. Вона проходить по сьогоднішніх межах між Фінляндією, прибалтійськими державами та Росією, перетинає Бєларусь і Україну, відокремлюючи більш католицьку Західну Україну від православної Східної, потім повертає на захід, відокремлюючи Трансільванію від решти Румунії і далі йде через Югославію майже точно вздовж межі, яка відокремлює тепер Хорватію від решти Югославії. На Балканах ця лінія, звичайно, збігається з історичною межою між Габсбурзькою та Оттоманською імперіями. Народи, які населяють територію на північ і захід від цієї лінії, сповідують протестантизм і католицизм, їх об'єднує спільний історичний досвід — феодалізм, Ренесанс, Реформація, Просвітництво, Французька революція, промислова революція; загалом вони є економічно багатшими, ніж народи на сході континенту, і в майбутньому очікують більшого залучення в будівництво загальноєвропейської економіки та консолідації демократичних політичних систем. Народи, які мешкають на схід і до півдня від згаданої лінії, є православними чи мусульманськими; історично вони були поєднані з Оттоманською та царською імперіями і тільки незначною мірою відчули на собі події у решті Європи; загалом вони менш економічно розвинені і, видно, набагато менше пристосовані до розвитку тривких демократичних політичних систем. "Бархатна завіса" культури, яка прийшла на зміну "залізній завісі" ідеології, може бути не тільки лінією, яка розділяє різні культури, а і, як показали події в Югославії, лінією кривавих конфліктів. Конфлікт між західною та ісламською цивілізаціями продовжується вже упродовж 1300 років. Після появи ісламу арабо-мавританська хвиля завоювань, яка покотилася на захід, закінчилася тільки 732 року битвою при Турі. З XI по ХШ століття хрестоносці намагалися — з перемінним успіхом — привнести християнське правління на Святу землю. З XIV по XVII століття оттоманські турки змінили баланс сил, поширивши свою владу на Середній Схід і Балкани, захопили Константинополь і двічі облягали Відень. В XIX і на початку XX століття, коли Оттоманська імперія занепала, Британія, Франція та Італія встановили контроль Заходу над більшою частиною Північної Африки та Середнього Сходу. Після другої світової війни Захід, у свою чергу, почав відступати, колоніальні імперії щезли; спочатку арабський націоналізм, а потім ісламський фундаменталізм заявили про себе; Захід став дуже залежати від країн Персидської затоки через їхні джерела енергії; багаті на нафту мусульманські країни розбагатіли і могли, при бажанні, добре озброїтися. Між арабами та Ізраїлем (створеним Заходом) відбулося кілька воєн. Упродовж 1950-х років Франція проводила криваву та жорстоку війну в Алжирі; британські й французькі війська 1956 року вторгнулися в Єгипет; 1958 року американські збройні сііли висадилися в Лівані; потім напали на Лівію і вступали в різні воєнні зіткнення з Іраном; арабські та ісламські терористи, підтримувані, принаймні, трьома урядами на Середньому Сході, використовували "зброю слабких" — підривали літаки і захоплювали заручників із західних країн. Апогею боротьба між арабами і Заходом досягла 1990 року, коли США відправили армію в Персидську затоку, щоб захистити одні арабські країни від агресії інших. Унаслідок цього в планах НАТО передбачені заходи, спрямовані проти потенційних загроз і стабільності вздовж його "південного флангу". Малоймовірно, що це століттями продовжуване військове протиборство між Заходом і ісламом коли-небудь скінчиться або хоча б зменшиться. Воно тільки може стати ще більш небезпечним і запеклим. "Війна в затоці" породила в населення деяких арабських країн не тільки почуття гордості за Саддама Хусейна, котрий сміливо протистояв Ізраїлю та Заходу, але й почуття приниження та обурення військовою присутністю Заходу в районі Персидської затоки, його переважанням і своєю очевидною нездатністю визначати власну долю. Багато які арабські країни, крім країн-експортерів нафти, що прийшли до цього раніше, досягають такого рівня економічного та соціального розвитку, якому існуючі автократичні форми правління вже не відповідають, і боротьба за впровадження демократичних форм стає дедалі відчутнішою. Деякі зміни в політичних системах уже відбуваються, і головну користь від цих починань і нововведень мали ісламістські рухи. Коротше кажучи, в арабському світі (як не парадоксально!) демократія західного зразка посилює антизахідні політичні сили. Може, це нинішній феномен, але відносини між ісламськими країнами та Заходом він, безперечно, ускладнює. Впливає на них і демографічний чинник. Зростання населення в арабських країнах, особливо в Північній Америці, призвело ло збільшення міграційного потоку в Західну Європу. В Італії, Франції та Німеччині дедалі відкритіших форм набуває расизм із 1990 року; політична реакція та насильство проти арабських і турецьких мігрантів у цих країнах посилюються та поширюються. Хантінгтон наводить думки мусульманських і західних інтелектуалів, котрі також розцінюють сучасне протиборство між ісламом і Заходом як зіткнення цивілізацій. Іншим тривалим конфліктом, який має антагоністичний характер, для арабо-ісламської цивілізації була взаємодія з язичеськими, атмістськими, а тепер переважно християнськими негритянськими народами, які проживають до півдня від її географічних меж. У минулому він утілювався в образах арабських рабовласників і чорних рабів. У наш час — це багаторічна громадянська війна в Судані між арабами і негритянським населенням, боротьба підтримуваних Лівією повстанців і уряду в Чаді, напружені стосунки між православними християнами і мусульманами на Африканському розі, політичні конфлікти, заколоти, що повторюються, і міжобщинні зіткнення між мусульманами та християнами в Нігерії. Модернізація Африки і поширення християнства, мабуть, поглиблює проблему насильства в районах зіткнення двох цивілізацій. Симптомом загострення цього конфлікту стала промова папи Іоанна Павла ІI в Хартумі в лютому 1993 року, в якій він критикував дії ісламістського уряду Судану, спрямовані проти християнської меншості, яка мешкає там. Дедалі більше розгортається конфлікт між православними та мусульманськими народами на північній межі ісламу: кривава бойня в Боснії і Сараєво, ледве стримувані вияви насильства у стосунках між сербами та албанцями, напружені стосунки між болгарами і турецькою меншістю в країні, зіткнення між осетинами та інгушами, неослабне побиття одні одних вірменами та азербайджанцями, напружені стосунки між росіянами та мусульманами в Центральній Азії, розгортання російських військ для захисту своїх інтересів на Кавказі й у Центральній Азії. Релігія посилює етнічну самобутність і одночасно породжує в росіян страх щодо безпеки своїх південних кордонів. Цей неспокій помітив Арчі Рузвельт: "У продовжуваній тисячоліття конфронтації слов'ян з їхніми східними сусідами лежить ключ до розуміння не тільки російської історії, а й російського характеру". Конфлікт цивілізацій пустив глибоке коріння і в інших місцях Азії. Історичне зіткнення між мусульманами та індусами на субконтиненті виявляє себе сьогодні не тільки в суперництві Пакистану та Індії, а також у посилюваних релігійних чварах усередині Індії між войовничими групами індусів і доволі численною мусульманською меншістю. У Східній Азії Китай намагається розв'язати територіальні суперечки з багатьма своїми сусідами. Він здійснює безжалісну політику щодо буддійського населення Тібету і ще немилосерднішу щодо своєї тюрксько-мусульманської меншості. Незважаючи на закінчення "холодної війни" істотні відмінності в позиціях Китаю і США в таких сферах, як права людини, торгівля та поширення зброї, зостаються і навряд чи будуть пом'якшені. Ден Сяопін непрямо визнав 1991 року, що між Китаєм і Америкою іде "холодна війна". Те саме можна сказати і про відносини між Японією та Сполученими Штатами, що дедалі ускладнюються. В цьому разі економічний конфлікт загострюють культурні відмінності, бо головні цінності, світосприйняття, поведінкові норми, характерні для двох цих суспільств, навряд чи можуть бути більш відмінними одні від одних. Економічні розбіжності між Сполученими Штатами та Європою є не менш істотні, ніж із Японією, але вони не мають тієї політичної гостроти й емоційної напруженості, бо відмінності між американською та європейською культурами набагато менші, ніж між американською та японською цивілізаціями. Форми взаємодії цивілізацій є різними. Економічне змагання, безперечно, переважає у відносинах американської і європейської субцивілізацій Заходу, а також між ними та Японією. На Євразійському ж континенті поширення етнічних конфліктів, у тому числі в таких крайніх формах, як "етнічні чистки", не можна назвати випадковим. Найбільш частими і жорстокими вони були між групами, які належать до різних цивілізацій. У Євразії великі історичні межі, які розділяють цивілізації, знову в огні. Жорстокість і насильство характерні також для відносин мусульман, з одного боку, і православних сербів на Балканах, євреїв в Ізраїлі, індусів в Індії, буддистів – у Бірмі, католиків на Філіппінах — з іншого. В ісламу — криваві межі. Етнічні групи та держави однієї цивілізації, бувши втягненими у війну з народом іншої цивілізації, природно, намагаються досягти підтримки з боку інших представників свосі цивілізації. У світі, що склався після "холодної війни"', цивілізаційна спільність, яку Грінвей назвав синдромом "споріднених країн", замінює політичну ідеологію чи міркування традиційного балан¬су сил, які раніше були основою для співробітництва чи ство¬рення коаліцій. Це виявилося і виявляється тепер у конфліктах у районі Персидської затоки, на Кавказі та в Боснії. Жоден із них не був повномасштабною війною між цивілізаціями, але кожен уключав до себе деякі елементи цивілізацінного су¬перництва, які, здасться, стають дедалі важливішими мірою їхнього продовження і можуть стати прообразом конфліктів майбутнього. Так, нещодавня війна у Персидській затоці сприймалася широкими колами арабської громадськості як боротьба Заходу проти Ісламу. Король Йорданії Хусейн твердив: "Це — війна проти всіх арабів і всіх мусульман, а не проти одного Іра¬ку". За.хідно-радянсько-турецько-арабська антиіракська коалі¬ція 1990 року стала до 1993 року коаліцією, яка складається майже тільки з західних країн і Кувейту. Мусульмани по¬рівнюють дії Заходу проти Іраку з невдачею Заходу в захисті боснійців від сербів і небажанням накласти санкції на Ізраїль за порушення останнім резолюцій ООН. Захід, твердять вони, проводить політику подвійних стандарті». Але світ конфлік¬туючих цивілізацій неминуче є світом подвійних стандартів: одні стандарти застосовують до "споріднених країн" й інші — до "чужих". Синдром "споріднених країн" виявився в конфліктах у ко¬лишньому Радянському Союзі. Військові успіхи вірмен у роках 1992 — 1993 спонукали Туреччину до підтримки своїх побратимів по релігії, етнічному походженню, мові в Азербайджані. В році 1993 президент Тургут Озал погрожував: Туреччина, мовляв, "вищирить зуби". Турецькі літаки здійснювали розвіду¬вальні польоти вздовж вірменського кордону, Туреччина при¬зупинила постачання продовольства і повітряні рейси у Вір¬менію; Іран і Туреччина заявили, що не припустять розчлену¬вання Азербайджану. За останні роки свого існування радян¬ський уряд підтримав Азербайджан, в уряді якого домінували колишні комуністи. З розпадом Радянського Союзу політич¬ні міркування поступилися місцем релігійним, і Азербайджан звинуватив російський уряд у поворот; на 180 градусів, маючи на увлазі допомогу, в тому числі воєнну, виявлену християнській Вірменії. Що стосується війни у колишній Югославії, західна, громадськість явно продемонструвала тут свою симпатію і підтримку боснійським мусульманам, котрі постраждали від сербів. Менше занепокоєння, правда, викликав напад хорватів на мусульман і їхню участь у розчленуванні Боснії і Герцеговини. На перших етапах розпаду Югославії Німеччина, виявивши незвичайну для неї наполегливість, схилила 11 членів Європейського Співтовариства піти за її ініціативою у визнанні Словенії та Хорватії. Внаслідок рішучості папи римського виявити величезну підтримку цим двом католицьким країнам Ватикан визнав їх навіть раніше, ніж країни Співтовариства, Сполучені Штати наслідували європейський приклад. Отже, провідні представники західної цивілізації знову згуртувалися в суспільних зусиллях підтримати своїх одновірців. Згодом, як повідомляли, Хорватія дістала значну кількість зброї з центральноєвропейських та інших західних країн. З іншого боку, уряд Єльцина намагався здійснити курс "посередині", співчуваючи православним сербам, але й не бажаючи при цьому відчуження Росії від Заходу. Російські консерватори й націоналістичні групи, включаючи багатьох законодавців, проте, розкритикували уряд за його нерішучу позицію стосовно підтримки сербів. Ісламські ж уряди та громадські кола засуджують Захід, який не прийшов на захист боснійців. Порушуючи ембарго ООН на поставки зброї, Іран постачав зброєю і людьми боснійців, підтримувані ним ліванські групи направляли партизан для навчання та організації боснійських збройних сил. Як повідомляли, 1993 року до чотирьох тисяч мусульман майже з 30 ісламських країн воювали в Боснії. Значні фінансові кошти на закупівлю зброї та боєприпасів для боснійців дала Саудівська Аравія. Конфлікти і спалахи насильства можугь відбуватися і між державами та суспільними групами в межах однієї цивілізації. Проте вони, мабуть, будуть не такими сильними і більш локальними, ніж конфлікти між цивілізаціями. Належність до однієї цивілізації зменшує ймовірність вияву насильства, натомість за інших умов воно могло відбутися, В 1991 — 1992 роках багато хто був стурбований можливістю появи серйозного конфлікту між Росією і Україною з приводу територій, особливо Криму, а також Чорноморського флоту, ядерної зброї та економічних проблем. Якшо взяти до уваги саме цивілізаційний момент, то ймовірність насильних дій між українцями та росіянами є невелика. На початку 1993 року, коли були передумови для конфлікту, лідери двох країн провели переговори і в принципі врегулювали існуючі проблеми. В минулому, в різних точках Радянського Союзу виникали серйозмї.зіткнення між мусульманами і християнами, виявлялося напруження між західними та православними християнами в прибалтійських державах, між росіянами й українцями насильства практично не було. Нині протиборство цивілізацій обмежене, але воно зростає і має явний потенціал для дальшого поширення. Популістські політики (релігійні, лідери; а також мас-медіа бачать потужний засіб забезпечення масової підтримки чи тиску на уряди, що вагаються В найближчі роки локальні конфлікти, цілком імовірно, переростуть у великі війни і як у Боснії або на Кавказі, які вибухатимуть на межах, що розділяють цивілізації: Наступна світова війна, якшо вона буде одна, - стане війною між цивілізаціями; Сьогодні Захід перебуває на вершині своєї могутності стосовно інших цивілізацій. Його супротивник — в особі радянської наддержави — щез із карти світу. Воєнний конфлікт, між західними державами важко уявити, військова потужність Заходу - не має собі рівних. Опріч Японії, ніхто не в змозі кинути Заходу економічний виклик. Він домінує в міжнародних політичних організаціях (в тому числі у справі підтримки безпеки у світі) і разом із Японією в міжнародних економічних. Питання безпеки і глобальної політики насправді розв'язує своєрідний директорат у складі США, Великобританії та Франції, відповідно світові економічні проблеми регулюють Сполучені Штати, Німеччина і Японія; всі ці країни підтримують тісні стосунки одні з одними. Рішення, схвалені, на Раді Безпеки ООН або Міжнародному валютному фонді відображають інтереси Заходу, але підносяться світові як такі, що відповідають побажанням світового співтовариства. Сам вислів "світове співтовариство" став збірним евфемізмом (що замінив "вільний світ"), щоб надати законності в глобальному масштабі діям, які відображають інтереси Сполучених Штатіз та інших західних країн. Через МВФ та інші міжнародні економічні організації Захід просуває свої економічні інтереси й нав'язує іншим країнам той економічним курс, який відповідає його планам. Багато хто погодиться з Георгієм Арбатовмм, котрий охарактеризував МВФ як "необільшовиків, котрі люблять експропріювати гроші інших народів, накидаючи недемократичні та чужі правила економічної і політичної поведінки й задушливу економічну свободу". По суті Захід використовує міжнародні інституції, військові сили та економічні ресурси, щоб керувати світом у певному розумінні для своєї вигоди, підкреслюючи свою вищість, захищаючи свої інтереси, сприяючи поширенню своїх політичних і економічних цінностей. Отже, відмінності в силових потенціалах і боротьба за воєнний, економічний, політичний вилив — це одне джерело конфлікту між Заходом та іншими цивілізаціями, відмінності в культурі, цебто в головних цінностях і переконаннях - друге. Багато шо з західної культури вже поширилося на решту світу. Але тільки поверхово. В основі своїй західні ідеї та уявлення докорінно відрізняються від тих, які переважають в інших цивілізаціях. Ідеї індивідуалізму, лібералізму, конституціоналізму, прав людини, рівності, свободи, влада закону, демократія, вільний ринок, відокремлення церкви від держави мають слабий резонанс з ісламській, конфуціанській, японській, індійській, буддійській або православній культурах. Зусилля Заходу в поширенні цих ідей викликають зворотну реакцію — спрямовану проти так званого імперіалізму прав людини, прагнення повернути місцеві цінності, що видно з тієї підтримки, яку виявляє релігійному фуидаменталізму молоде покоління в країнах незахідної культури. Сама ідея створення "універсальної цивілізації" належить Заходу і цілком не відповідає партикуляризму більшості азіатських суспільств, їхній сконцентрованості на самобутності кожного народу. Х.Тріандіс, котрий проаналізував 100 порівняльних досліджень про цінності, прийняті у різних суспільствах, дійшов висновку, шо цінності, які найбільш важливі на Заході, є найменш важливими в загальносвітовому масштабі. З політичного боку ці відмінності значною мірою виявляються в зусиллях Сполучених Штатів та інших західних держав схилити інші народи до сприйняття західного бачення демократії і прав людини. Засади сучасного демократичного правління зародилися на Заході. Їхній розвиток у незахідних суспільствах — це, звичайно, продукт західного колоніалізму чи результат нав'язування. Центральною віссю світової політики в майбутньому, може, буде, за висловом Кішора Махбубані, конфлікт між "Заходом та іншими" і відповідні реакції незахідних цивілізацій на могутність і цінності Заходу. Ці реакції мажуть виявитися в трьох формах або в їхніх комбінаціях. Крайньою формою, до якої можуть удатися незахідні країни, подібно до Бірми та Північної Кореї, є спроба проводити ізоляціоністський курс, спрямований на ізоляцію своїх суспільств від проникнення, або "розкладу", Заходу. Цей курс дається надто великою ціною і тому на нього йдуть мало які держави. Друга альтернатива полягає у спробі приєднатися до Заходу і визнати його цінності та інституції. Третя альтернатива полягає в прагненні "урівноважити" Захід через розвиток власної економічної і політичної мощі, а також співробітництво з іншими незахідними суспільствами, спрямоване проти Заходу, і зберегти при цьому місцеві цінності й інституції; коротше кажучи, модернізуватися, але не "вестернізуватися". У майбутньому "кандидатами" на розчленування будуть країни з великою кількістю різних народів, які залічують себе до різних цивілізацій, такі, наприклад, як Радянський Союз або Югославія. В країнах, які мають більший ступінь культурної однорідності, можуть виникати розбіжності з питання про те, до якої ж цивілізації належать ті чи ті спільності. Ці країни роздиратимуться суперечностями з середини. Лідери них країн намагаються зробити їх членами західного співтовариства, але історія, культура й традиції; бувши самою своєю суттю незахідними, стануть на ньому шляху перешкодою Найбільш явний прототип такого роду країн — Туреччина. Турецькі лідери визначають свою країну наприкінці XX століття, за традицією Ататюрка, як сучасну, світську національну державу західного зразка. Вони вже наблизили Туреччину до Заходу її участю в НАТО й у війні в районі Персидської затоки і тепер домагаються членства в Європейському Співтоваристві. Водночас певні елементи в турецькому суспільстві підтримують ісламське відродження, твердячи, шо Туреччина у своїй основі є мусульманською державою. Крім того, на відміну від турецької еліти, яка характеризує Туреччину як західне суспільство, еліта Заходу відмовляється це визнати. Туреччина не стане членом Європейського Співтовариства, і справжня причина цього полягає в тому, що, як сказав президент Озал, "ми - мусульмани, а вони — християни..." В який бік дивитися Туреччині, відкинутій Меккою і відхиленої Брюсселем? Відповіддю може бути Ташкент. Розпад Радянського Союзу дає Туреччині можливість стати лідером відроджуваної тюркської цивілізації, шо охоплює сім країн від кордонів Греції до кордонів Китаю. Заохочувана Заходом Туреччина докладає великих зусилля, щоб знайти цю нову для себе ідентичність. У минулому десятилітті Мексика була майже в такому становищі, шо й Туреччина. Мексиканські лідери намагаються розв'язати глобальне завдання переорієнтації мексиканської ідентичності та впровадження фундаментальних економічних реформ, що з часом призвело б до фундаментальних, докорінних політичних змін. Інакше кажучи, вони хочуть трансформувати Мексику з латиноамериканської країни в північноамериканську, звичайно, не заявляючи про це публічно. Проте в Мексиці, як і в Туреччині, впливові громадські кола протидіють спробам зрадити самобутності країни. У всесвітньому масштабі найпоказовіша країна, з погляду внутрішніх незгод з приводу самоідентифікації, — це Росія. Питання полягає в тому, чи є вона частиною Заходу, чи це центр особливої слов'яно-православної цивілізації, періодично виникало в російській історії. На якийсь час ця проблема була затушована перемогою комуністів, котрі імпортували західну ідеологію до російських умов, а потім від імені цієї ідеології кинули Заходу виклик. Панування комунізму не припускало продовження історичних дебатів із проблеми "вестернізація проти русифікації". У зв'язку з дискредитацією комунізму росіяни ще раз натрапили на потребу відповісти на це питання. Президент Єльцин запозичає західні принципи та цілі й прагне зробити Росію "нормальною" країною і частиною Заходу. Проте думки й російської еліти, і російської громадськості з цього питання розділяються. Багато хто критикує Єльцина за його політику підпорядкування російських інтересів інтересам Заходу, послаблення російської військової міці, здійснення економічних і політичних реформ методами, що образливі для російського народу і завдають йому прямої шкоди. Показником посилення цієї тенденції у середовищі російських інтелектуалів є нова популярність ідей Петра Савицького, котрий у 1920-ті роки твердив, що Росія була унікальною євразійською цивілізацією. Народ Росії також розколотий, як і еліта. Обстеження громадської думки в європейській частині Росії, проведене весною 1992 року, показало, що 40% опитаних до Заходу ставляться позитивно, а 36% — негативно. Конфлікт між ліберальною демократією та марксизмом-ленінізмом був конфліктом між ідеологіями, які, незважаючи на великі відмінності, особливо сходилися в своїх кінцевих цілях: свободи, рівності та розквіту. Західний демократ міг провадити інтелектуальні дебати з радянським марксистом. Із російським традиціоналістом це було б практично неможливо. Коли росіяни, переставши бути марксистами, почнуть відкидати ліберальну демократію та поводитися як росіяни, а не як "західники", відносини між Росією і Заходом знову можуть стати прохолодними і навіть конфліктними. Перепони на шляху приєднання незахідних країн до західного співтовариства для всіх різні. Найменше значні вони для латиноамериканських і східноєвропейських держав і істотно відчутніші для православних країн колишнього Радянського Союзу і ще більше для мусульманських, конфуціанського, індуського та буддійських суспільств. Японія як асоційований член західного співтовариства зайняла унікальну позицію: з деякого погляду вона перебуває в західному таборі, водночас із ряду найважливішнх параметрів відверто в нього не вписується. Країни, які через культурні та інші причини не хочуть або не можуть приєднатися до Заходу, суперничають із ним, розвиваючи власну економічну, військову та політичну міць. Вони роблять це як за допомогою стимулювання своїх внутрішніх ресурсів, так і через співробітництво з іншими, незахідними, країнами. Прикладом такого співробітництва може бути зміцнення конфуціансько-ісламських зв'язків, спрямоване на те, щоб кинути владу західних інтересів і цінностей. Майже всі західні країни зменшують воєнні потенціали; те саме робить під керівництвом Єльцина і Росія. Китай, Північна Корея і кілька держав Середнього Сходу, навпаки, значно розширюють свої військові можливості. У володінні ядерною та хімічною зброєю, ракетами вони бачать, мабуть, помилково, потенційний засіб нейтралізувати військову перевагу Заходу. Вони немовби йдуть за порадою міністра оборони Індії, даною у відповідь на запитання, який урок він здобув із досвіду війни в Персидській затоці: "Не воюйте зі Сполученими Штатами, поки не маєте ядерної зброї". С.Хантінгтон наводить приклади, які свідчать про нарощування військової міці Китаю та поставки ним зброї і військових технологій, у тому числі виробництва ядерної зброї, Лівії, Алжиру, Ірану. Нині спостерігається нова форма змагання у сфері озброєнь між ісламсько-конфуціанськими державами та Заходом. У старомодній гонці озброєнь кожна сторона розвивала власні озброєння, аби досягти рівноваги сил або вищості над іншою стороною. У новій формі військового змагання одна сторона розвиває озброєння, а інша намагається не збалансувати їх, а обмежити і запобігти військовому нарощуванню, зменшивши при цьому власні військові можливості. Ця стаття не стверджує, шо характерна для цивілізації самобутність замінить усі інші різновиди ідентичності, що національні держави щезнуть, що кожна цивілізація стане єдиною, внутрішньо згуртованою політичною спільністю, що всередині однієї цивілізації окремі фракції і суспільні групи не конфліктуватимуть і навіть не боротимуться одні з одними. Ця стаття висуває гіпотези про ге, що відмінності між цивілізаціями є реальними та істотними; що цивілізаційна самосвідомість посилюється; що конфлікт між цивілізаціями заміняє ідеологічні та інші форми конфлікту як домінуючі; що міжнародні відносини історично "партія, розігрувана за правилами" і всередині західної цивілізації, дедалі більше будуть "девестернізуватися" і стануть "грою", в якій незахідні цивілізації виступлять у ролі "гравців", а не простих об'єктів чийогось упливу; що конфлікти між окремими етнічними групами в різних цивілізаціях будуть більш частими, тривалими й запеклими, ніж конфлікти між групами, які належать до однієї цивілізації; конфлікти з застосуванням насильства між етнічними групами різних цивілізацій будуть найбільш імовірним і небезпечним джерелом загострення ситуації, то може призвести до воєн глобальною масштабу; що головною віссю світової політики будуть відносини між Заходом та іншими; що еліти в деяких "внутрішньо розділених" незахідних країнах намагатимуться зробити свої держави частиною Заходу, але в більшості випадків натраплять на великі перешкоди на цьому шляху; що головний фокус конфлікту в найближчому майбутньому буде між Заходом і кількома ісламсько-конфуціанськими державами. Це не означає, що автор пропагує бажаність конфліктів між цивілізаціями; він висуває наочні гіпотези, яким може бути наше майбутнє. Якщо ж, проте, ці гіпотези виглядають правдоподібними, то потрібно взяти до уваги їхній зміст і значення для західної політики, в тому числі короткострокові переваги та ймовірність тривалого застосування до нових реалій. Зрозуміло, шо в найближчий період в інтересах Заходу сприяти ще більшому співробітництву й згуртованості всередині власної цивілізації, особливо між європейською і північноамериканськими складовими частинами; включити до свого складу суспільства Східної Європи та Латинської Америки, чиї культури близькі до західної; підтримувати й розвивати відносини співробітництва з Росією й Японією; відвертати ескалацію місцевих внутрішньо-цивілізаційних конфліктів у великі внутрішньоцивілізаційні війни; обмежити нарощування військової сили конфуціанських й ісламських держав; зменшити скорочення військових можливостей Заходу, що відбувається, і підтримати військову перевагу у Східній та Південно-Східній Азії; експлуатувати на свою користь незгоди й конфлікти між конфуціанськими та ісламськими країнами, підтримувати в інших цивілізаціях групи, які симпатизують західним цінностям й інтересам; посилювати міжнародні організації та інституції, які відображають і узаконюють західні інтереси і цінності, і сприяти залученню незахідних країн у ці організації та їхню діяльність. У довгостроковій перспективі потрібні будуть інші заходи. Незахідні цивілізації намагаються стати сучасними, не стаючи при цьому західними. До сьогодні в цьому досягла успіхів тільки Японія. Незахідні щівілізації продовжуватимуть спроби домогтися такого добробуту, рівня технології і професіональної майстерності, устаткування та озброєнь, які є показниками сучасної держави. Вони намагатимуться також примирити цю модернізацію та "сучасність" зі своїми традиційними цінностями і культурою. Їхній економічний і воєнний потенціал стосовно Заходу також зростатиме. Отже, Захід мусить дедалі більше пристосовуватися до цих незахідних, але сучасних цивілізацій, чия могутність наближається до західної, але чиї цінності й інтереси значно відрізняються від західних. Це, вважає С.Хантінгтон, потребує від Заходу підтримки своєї військової та економічної міці на потрібному рівні для захисту своїх інтересів, але водночас підштовхує його до глибшого розуміння релігійних і філософських засад, а також тих сфер, в яких народи цих цивілізацій убачають свої інтереси. Потрібні будуть і зусилля щодо виявлення елементів спільності між західною та іншими цивілізаціями. На думку Хантінгтона, у прийдешньому в світі не буде єдиної універсальної цивілізації, а будуть різні, і кожна з них має навчитися співіснувати з іншими. джерело: скан