Диякон Віталій ПОРОВЧУК Слово це справді дивне і рідко вживане у нашому побутовому лексиконі. Хоча як термін, що означає відхилення у церковному житті, почало існувати досить давно – практично ще з апостольських часів. Своєю появою воно завдячує одній події з Нового Заповіту, зокрема рядкам восьмої глави книги Діянь апостолів. Апостол Филип проповідував слово Боже серед північних сусідів юдеїв – самарян. Серед них тоді був один ворожбит ім’ям Симон, котрий зачаровував людей своїми пророцтвами так, що вони вважали його великим провидцем та володарем божої сили. Але слухаючи проповіді Филипа, люди схилялись до апостола і приймали хрещення. Повірив і охрестився також і Симон-волхв. Він не відходив від апостола і дуже дивувався чудесам та ознакам Божим, що супроводжували проповідь. Тим часом апостоли, що перебували у Єрусалимі, почули про навернення самарян та послали до них апостолів Петра та Іоана. Ці найближчі учні Христові помолились за новонавернених та поклали на них руки, після чого самаряни прийняли Святого Духа. Симон, вражений побаченим, приніс до апостола срібло і попросив, щоб вони наділили його властивою їм владою передавати Духа Святого. Апостол Петро відповів йому: «Нехай срібло твоє буде тобі на загибель, оскільки ти намагався дар Божий одержати за гроші. Немає тобі частки в цьому, бо серце твоє лукаве перед Богом. Отже, покайся у цьому гріху і проси Бога, щоб відпустив тобі цей задум, бо бачу тебе сповненого жовчі гіркої і в путах неправди». Згодом терміном «симонія» (що, як читач здогадався з євангельської розповіді, одержав свою назву від Симона-волхва) почали називати три види сріблолюбства серед церковнослужителів: 1) рукопокладення у священний сан або надання церковної посади чи місця служіння за гроші; 2) вимагання плати за таїнство Причастя; 3) прийняття у чернецтво за гроші. В нинішні часи два останні пункти практично не зустрічаються, а от перший, як кукіль, вплітається у пшеницю з самого початку існування Церкви Христової. У деякі періоди церковної історії симонія набувала велетенських масштабів. Траплялось це на грунті симфонії Церкви та держави. Що стосується Церкви Православної, то благодатний грунт знаходила симонія в імперіях, де православ’я було державною релігією. Хоча Католицький Костел також не був вільний від цього гріха. Мислителі епохи просвітництва нещадно критикували католицьке духовенство, зокрема за симонію. Утворений у 1517 році Мартіном Лютером опозиц ійний католицизму протестантський рух називав однією з причин своєї появи саме симонію і, як не дивно, ця сама симонія мала місце і має іноді й зараз серед протестантських церков. Проте більшість громадян нашої держави називає себе православними, а явище симонії трапляється в православних єпархіях України незалежно від юрисдикції і зараз. За гроші рукопокладають дияконів, священиків, продають кращі, прибуткові парафії. Причому грішать не тільки ті, що беруть хабарі, а й ті, що їх дають – ще у Мойсеєвому П’ятикнижжі містилась заборона як приймати, так і давати подарунки з метою схилення рішення на свою користь. Як правило, наявність чи відсутність симонії залежить від керівництва єпархії. Майже завжди люди на це ідуть свідомо, хоча інколи трапляється, що молодий священнослужитель потрапляє в оточення, паралізоване симонією і, переступаючи через свої особисті моральні принципи, стає таким, «як усі». В таких єпархіях посадові особи, що займають ключові посади, а часто суміщають їх, дружать між собою, та всіма можливими методами придушують будь-яку критику і викривання їх спільного гріха. Вони одностайно стверджують, що церковнослужителів не можна засуджувати, бо це є смертельна провина і цим ставиться надійна заслона такому свавіллю. Так, сам Спаситель вчив не судити, щоб не бути осудженим, але одночасно Він казав: «Що зв’яжете на землі – буде зв’язане на небі, і що розв’яжете на землі – буде розв’язано на небі». Тобто судити зовнішність, недоліки, соціальне становище тощо будь-якої людини (і церковнослужителя в тому числі) є порушенням слів Христа. Але вказувати на гріх, невиконання своїх обов’язків щодо Церкви або на їх свідоме порушення є правом і обов’язком кожного члена «Тіла Христового». Як вказано у Символі віри, Церква наша соборна, а не авторитарно-олігархічна. В своєму посланні до учня Тимофія апостол Павло писав, що звинувачення на пресвітера приймається, але при двох чи трьох свідках. А тих, котрі згрішили, викривати слід перед усіма, щоб й інші страх мали. Апостол Яків також стверджує, що грішника слід відвертати від облудного шляху, щоб спасти душу від смерті. Отож, якщо совість чиста, то і підстав для виявлення гріха не буде, а наклепи Євангеліє велить терпіти у покорі, як страждання за ім’я Христове. Симонію засуджували завжди, з нею боролися апостоли, а згодом святі отці. 29 апостольське правило, наприклад, звучить так: «Якщо хто, єпископ чи пресвітер, чи диякон грошима цю гідність одержить, нехай буде вигнаний і він і той, хто поставив, і від єдності церковної відлучений, як Симон-волхв, мною, Петром». А ось 22 правило шостого Вселенського собору, що відбувся у царських палатах побіля Константинополя у місті Труллі говорить: «У єпископи, чи в будь-який ступінь кліру (як то регент, співак, читач, паламар) тих, що поставлені за гроші, а не за іспитом та обранням за образ життя, наказуємо виганяти, також і тих, ким поставлені». Те саме сповіщає 2 правило четвертого Халкедонського собору. А 5 правило сьомого Вселенського собору, повторюючи вирок про симонію попередніх соборів, додатково наказує виганяти з посади посередника у одержанні мамони за рукопокладення. Досить вражаюче звучить перше речення цього правила: «Гріх смертельний є, коли деякі, що грішать, перебувають невиправленими. Гірше того, коли вперто повстають на благочестя й істину, віддаючи перевагу мамоні перед послухом Богові і тримаючись Його постанов та правил. В таких немає Господа Бога, якщо не впокоряться і не витверезвляться від свого гріхопадіння…». Так що ж робити членам Церкви, які бачать чи знають про наявність симонії? Звичайно, можна сидіти тишком-нишком за принципом «моя хата скраю» і заспокоювати себе тим, що судити церковнослужителів є смертним гріхом. Але є ще й інший шлях, важкий, проте істинний – спробувати з Божою поміччю відлучити злого з-посеред себе, за словами апостола Павла. Але тут також треба діяти за вказівкою Євангелія. Євангеліст Матфей, цитуючи слова Христа, пише, що в подібних випадках потрібно на одинці порозмовляти з порушником, якщо ж ніяких результатів це не дасть, то слід зробити те саме при двох чи трьох свідках. А коли й після цього натяку на покаяння не буде, то необхідно питання винести на розгляд Церкви. Апостол Павло до Тимофія писав, що корінь усякому злу сріблолюбство є, і ті, що його бажають, заблукали від віри. Дійсно, якщо людина задоволена своїм матеріальним становищем за будь-яких обставин і сприймає ці обставини як волю Божу, то симонією вона не захворіє. Наприклад, святитель Іоан Златоуст всі свої кошти віддавав на лікарні й сиротинці, і після його смерті виявилось, що ніякого матеріального багатства він не залишив, а святитель Іоан Милостивий після служби сидів на сходах храму і роздавав милостиню всім потребуючим. Варто згадати святого Миколая Чудотворця та багатьох інших. Послідовники Симона-волхва виправдовують себе тим, що, мовляв, у Євангелії написано, якщо задарма прийняли, то й задарма давайте. А нас також рукоположили за гроші, отож ми за гроші прийняли, і за гроші даємо. Так, логіка залізна, всі її чотири закони просто байки. Святий Василь Великий у тлумаченні книги пророка Ісаї неначе відповідає на ці слова: «Слово ж закону не таке, щоб за нього давати, бо ж ніхто не продає благодаті. Задармо прийняли, задармо й віддавайте. Бачиш, як розгнівався Петро на Симона, що приніс срібло за благодать Духа… Отож неможливо дати за це дарунки, гідні благодаті, що подається. Один дар лише гідний – пильнування одержаного. Той, Хто дав тобі скарб, вимагає не ціни за нього, а гідного збереження даного». Тому ось і слід подумати, чи справді при рукопокладанні за гроші кандидат у церковнослужителі одержує благодать Святого Духа, тим більше, чи має він її при рукопокладенні інших. Невже ці люди не усвідомлюють, що швидк оплинне життя добіжить свого краю і потім настане вічність, буття в якій залежить від нашої теперішньої земної поведінки, що доведеться дати відповідь за свої вчинки. Навіть Симон-волхв, коли йому докорив апостол, покаявся і просив помолитись за нього, щоб не спіткало його нічого зі сказаного Петром, бо ж усвідомив, мабуть, усю метушливість і гріховність своїх намагань.