Політономія

Зиновій Книш

Аналіз і критика політичного проводу та його діяльности в часі визвольної війни та безпосередньо після неї захопили широкі кола української суспільности, і не самі тільки пізніші націоналісти вели в ній перед. Причин національної катастрофи шукали діячі різних ідеологічних та політичних таборів, і кожен робив це по-своєму та доходив до різних висновків. Монархістичний табір, наприклад, дав тоді глибоку студію історика Вячеслава Липинського, що в своїх «Листах до братів-хліборобів» створив завершену теоретично-ідеологічну основу українського монархізму ? гетьманату.

Молодше покоління, що рушило в боротьбу просто з шкільної лави чи університетської авдиторії і свою життєву школу проходило не в партійній роботі, а на полі бою, відчувало повну зневіру в старих богах і потребу переоцінки дотеперішніх цінностей ідейного і практично-політичного порядку. Виливалася вона живим і писаним словом на зборах, сходинах, вічах, у дискусіях у вузькому колі, в розмовах при випадкових зустрічах ? на кожному кроці. Громадська дискусія заточувала щораз ширші кола, просякала в глибини суспільства, знаходила відгук не тільки в молодшому, новому поколінні, але й серед старших. На очах творилася нова ідеологія, що її хвиля била об береги суспільної байдужности, розливалася над нею і загортала під свій вплив усе більше й більше нових і нових людей, стала основою великого суспільно-політичного руху, що одержав назву українського націоналізму. Вона не була ще чітко здефінована і скодифікована в систему, але йшла від серця до серця, від голови до голови, передавалася з уст до уст і висіла в повітрі, назрівала, як стиглий плід, що от-от зірветься з гілки.

Головними причинами, що спородили рух українських націоналістів, М. Сціборський вважав:

- анархію і безлад у національно-політичній роботі різних «центрів» та партій;

- необхідність переоцінити вартості і ясно усвідомити майбутні шляхи, завдання та методи їх досягнення;

- повну зневіру в «старих божках»;

- ті великі психологічні зрушення й переломи, що супроводили революцію і процес наших визвольних змагань.

Сціборському ж належить блискуча критика дотеперішніх основних прикмет українських народницьких, демократичних, соціялістичних і ліберальних суспільно-політичних формацій та їхньої ідеології. Ця критика зводилася до таких протиставлень:

- провінціялізм і нездатність піднестися над локально-хуторянськими інтересами в ім'я загального національного ідеалу;

- органічний нахил у психіці й політиці до симбіозу з сильнішим, замість прямування до панування й самостійно-державної окреслености;

- звичка задовольнятися мінімумом, не бажаючи максимуму;

- неґація власного національно-суверенного ідеалу в ім'я занесених з Заходу і поверхово засвоєних ідеалів «міжнароднього братерства» як кінцевої мети всього людства;

- крайній раціоналізм, що гальмував буйний розвиток емоцій провідників і мас;

- шукання альтруїстичних, всесвітянських «універсальних правд» замість своєї егоїстичної суверенно-національної правди;

- опанування доктринами лібералізму, демократизму й соціялізму, які ставили інтереси одиниці і класу понад націю;

- пацифізм замість наступальності, деґенерація й атрофія творчого вольового імпульсу;

- впливання на ворога тільки розумовими аргументами й компромісами, бо, мовляв, боротьба суперечна «раціоналізмові, етиці й розумові», і тільки наука, критика й аналіз, а не інстинкт, воля й боротьба, мають вирішити національну проблему.

Досить переглянути самі тільки заголовки розділів основного твору Д. Донцова «Націоналізм», щоб побачити якщо не ідентичність, то принаймні дуже велику подібність цих критичних закидів («Провансальство і політичний симбіоз»; «Суверенність, як «забобон», підрядність національного імперативу»; «Примітивний інтелектуалізм», «Науковий квієтизм»; «Хуторянський універсалізм»). І не тільки у змісті, але й у термінології є тут подібність. Це пояснюється, з одного боку, впливами публіцистики Д. Донцова (чого дехто хотів би відкараскатися), але свідчить також і про одночасне та однакове розуміння суті справи різними осередками націоналістів того часу, ще не об'єднаних духово однією виробленою націоналістичною ідеологією і ще не зібраних в одній політичній організації.

Коли б почуття молодого покоління виявилися тільки у критиці, може, до створення Організації Українських Націоналістів справа ніколи б і не дійшла. Треба віддати належне ідеологічним основоположникам модерного українського організованого націоналізму: вони не застрягли в неґації і не розпливлися в туманному політичному нігілізмі. Вони піднялися вище критикоманії. Вони шукали позитивного ідеалу, що міг би надихнути вірою український народ, відкрити перед ним візію великого майбутнього і підняти його на жертвеність та боротьбу в ім'я того всенаціонального ідеалу.

У пошуках суті чисто національного ідеалу, що випливає з глибини української національної природи, вони відкидали усі чужинецькі зразки і шаблони:

«Всі наші існуючі ідеології і сторонництва мають своє коріння поза національним ґрунтом, у чужому, несвоєму минулому або засадничо нам ворожому сучасному... Вони потворилися від подуву чужого вітру. Це пережитки або підпольної політичної роботи під тягарем царського режиму, або остатки соціялістичної і демократичної психози, що огорнула Європу в XIX ст., або виплід парляментарної системи колишньої австрійської імперії, або виплив гіпнози московсько-татарської сатрапії, що була посіла шосту частину земної кулі, та червоного імперіялізму Москви, що змагає за опанування цілим світом».

Так писав інж. Дмитро Андрієвський, один з найперших чільних ідеологів нового націоналістичного руху, котрому пізніше випало дати підсумок усьому ідеологічному доробкові українського націоналізму в теоретичному рефераті на Першому Конгресі Українських Націоналістів.

Позитивний характер і природу українського націоналістичного руху підкреслює також дуже виразними словами інший націоналістичний ідеолог тієї доби, д-р Юліян Вассиян:

«Український націоналізм не постає в порядку самої реакції на стан національно-політичного поневолення, який у сучасній хвилі досягнув найрізкіше виражених форм всестороннього погноблення нації. Вправді, гострота цього зовнішньою ворожого натиску, може, і стала безпосередньою причиною на різних місцях українського овиду. Однак тільки незначно і переважно в первопочині можна вважати український націоналізм відрухом. У своїй глибині є він рухом органічно творчим з усіми ознаками автономної волі. Власне на цій основі суб'єктивно безпосередньої виявности розвиваються почергово нові й нові парості і таким чином щораз виразніше окреслюється природа прямувань націоналізму: зв'язатися з усіма поземими й доземими сферами національної дійсності та врости опановуюче в серцевину її внутрішніх сил. З уваги на це завдання націоналізму не обмежуються програмою завтрішнього дня, але укладаються в той спосіб, щоб сягнути рішально в найдальшу будучність. У зв'язку з тим націоналізм прямує здобути духову натугу світогляду, щоб на ґрунті цеї найбільшої формівної моральної сили доцільно і тривало здійсняти свої конкретніші завдання».

Пошуки національного ідеалу, чи, точніше, пізнання його як незмінно існуючого в природі української нації на протязі тисячолітньої її історії, визначення його прикмет і сформулювати в систематичній сукупності тривало майже десять років. Було воно наслідком ідейного мислення і публіцистично-політичної діяльносте цілого гурту людей, не раз віддалених від себе широким простором, без можливости швидкого обміну думками і конфронтації поглядів. Здивований історик побачить, що велика ця ідеологічна праця проходила не так під знаком зудару індивідуальностей і думок, як паралельним шляхом побіч себе та методом взаємного доповнення. Новий світогляд кристалізувався, вбирав у себе викільчені й виношені в окремих осіб думки, погляди й переконання та укладався в упорядковану й закінчену цілість. А йшла вона в напрямі тісного зв'язку з життям, проти закостенілости в абстрактних догмах.

«Життя не зносить останнього слова про себе, ? писав Ю. Вассиян, ? тому історія є властиво ненастанною революцією з періодами умовної тільки незмінности верховних засад і вартостей...

Націоналізм розбудовує свою програму методично, то значить не за абстрактними засадами філософії, моралі й соціології, уложеними в схеми, але відчищанням потреб нації з безпосереднього наглядання її життя та визволенням засобів енергії, необхідних для її здійснення».

У своїй ідеологічній роботі перші творці організованого націоналізму виходили з поняття нації як цілости, що стоїть вище її окремих частин, вище партикулярних інтересів одиниць, класів чи станів. Нація ж мусить бути кінцевою метою суспільно-політичної діяльности.

Великий крок у тому напрямі зробив Д. Андрієвський своєю статтею «Розбудова Нації», опублікованою вперше в журналі «Національна Думка» в Празі. Деякі українські часописи, як-от львівське «Діло», передрукували її повністю, інші ? широкими уривками. Викликала вона цікаву дискусію в українській громадськості і була назагал прихильно прийнята більшістю громадської думки, стала неначе підсумком кількалітніх творчих шукань в українському націоналістичному середовищі. Основний хід думок статті Андрієвського такий: за десять років українська нація перейшла величезну еволюцію, на що інші народи витратили цілі століття. Українська національна свідомість і спільність почуття об'єднали всі скалки нашого народу, розкидані по різних материках. Дотепер наша нація була аморфною етнічною масою, отже, власне, не була нацією, тією живою організованою клітиною суспільности, що є творчою, активною. Тепер вона стала нею психологічно, в душах, в ідеях її чутливіших елементів, але не реалізувалася ще як геополітичний факт. У цій масі ферментує національний дух, але їй бракує реальної національної організації, щоб стати живим політичним тілом. Завдання такої організації ? розбудова первісних форм нації, орієнтована на державність і самостійність як кінцеву мету. Розбудова нації мусить початися остаточним переборенням у наших душах раба і вщепленням до українських грудей самопошани та сміливости. Мусить бути встановлена ієрархія національних вартостей, і на її чільному місці стоятиме вільний розвиток, розріст нації, вибуяння її фізичних і духових сил, політична потужність, належна роля у міжнародньому житті. Розбудова нації в сучасній її стадії зумовлює цілість, спаяність, монолітність нашого національного тіла. Шлях до неї і програми, якими вона буде здійснюватися, нічого не можуть змінити в основній постанові, бо життя твориться не програмами і не згідно з догмами, а тільки життєвим інстинктом і нашим органічним хотінням. Відтепер на цій меті треба зосередити усі наші сили. Залізна дисципліна, карність, підпорядкування другорядного основному, особистого громадському, партикулярного загальному мусить стати законом.

Довкола поняття нації як ідеалу, до котрого слід прямувати і для котрого треба працювати в поточній політичній діяльності, розгорнулася дискусія. За підсумками її Микола Сціборський так уточнює місце національного ідеалу в систематичній ієрархії ідеологічних вартостей:

«Виплекання і стабілізація владно-потужного, безкомпромісною, залізного, волевого, шляхетного ідеалу й духа, початком і кінцем якого має бути «нація, нація і ще раз нація!»

Нація ? замість інтернаціонального космополітичного маячіння.

Нація ? замість «вічних загальнолюдських правд і братерства».

Нація ? з волею до влади й володіння, а не істеричне «гуманне» плазунство і духове лакейство.

Нація ? як вихідна точка й кінцева мета всієї політичної діяльности»'.

Завершення ідеологічної роботи для визначення практичних завдань організованого українського націоналізму бачимо в ідеологічному рефераті, що його виголосив Андрієвський на Другій Конференції Українських Націоналістів, що відбулася 7-8 квітня 1928 року. Ось приблизний його зміст та квінтесенція.

Ідеологія ? це певна система цінностей, що визначають відношення культурної людини до зовнішнього світу, який або вже існує в дійсності, або поки що в потенції, в ідеалі. Це підбір і класифікація життєвих, інтелектуальних та моральних явищ і ступенювання їх відповідно до вартости, слушности і правности. Отже, ідеологія ? це не штучна побудова, а життєве явище і рушійна сила життя. її предмет ? не минуле, а майбутнє, і вона не лише теоретично визначає взаємовідношення між явищами, але намагається перевести їх у життя.

Система вартостей нашого покоління базується не на матеріялізмі і детермінізмі, як у його попередників, а на ідеалізмі й волюнтаризмі. Це значить, що воно плекає в душі віру в ідеал, що існує сам у собі та є вищою дійсністю. Призначенням людини на землі є виконати свій обов'язок щодо цього ідеалу.

Для сучасного українського націоналіста таким ідеалом є Велика Самостійна Соборна Українська Держава. Українська національна ідея не перекривається з українською етнографічною територією і не вичерпується етнічним змістом.

Вона формується на базі історичної місії, що припала нашій батьківщині. Розташована між європейським Заходом і азійським Сходом, є вона природним оборонцем менших народів, загрожених Московщиною.

Для втримання і розбудови нації необхідна власна державна організація. Тільки в умовах національної державности Україна стане творчою світовою силою і справді матір'ю, не мачухою, власному народові.

Суспільний лад, обумовлений, з одного боку, вдачею і традиціями українського народу, а з другого ? умовами його міжнароднього існування, буде спертий на ієрархії та зрізничкуванні. Треба прагнути до примирення окремих функціональних груп суспільства, підпорядковуючи суспільно-класове національно-державному.

Для зміцнення української держави необхідні авторитет і послух, централізм і тверда влада.

Щоб влада була близька народові, вона мусить спиратися на його провідну верству, в котрій були б заступлені інтереси і прагнення усіх суспільних груп.

Виявлення волі нації не буде організоване через парлямент і загальне виборче право. Буде державний орган з місцем у ньому для відпоручників усіх суспільних груп.

Насильне прищеплювання Україні утопічних форм суспільних стосунків, таких як соціялізм і демократизм, ? небезпечне і недоречне.

Мусить виховатися порода українців, що не зіллється і не розчиниться в юрбі, але триматиме своє місце в національному житті, не підпорядкує себе настроям і відрухам маси, зуміє станути понад нею, накинути їй свою думку і свою волю.

Однак тодішні націоналісти не були тільки «шукачами правди», що вичерпують свою снагу в піднебесних медитаціях і задовольняються пізнанням істини. Це люди, що ма-ли за собою роки кривавого змагу не за абстрактні, хоч і святі ідеали, а за збереження життя народу, за його державність. Вони не могли обмежитися на самому тільки теоретизуванні, і теорія була для них тільки засобом зміцнення й доцільного використання наявних сил україського народу, щоб досягнути того, що вихопилося йому з рук, ? політичної сили і державної незалежности. І ці практичні речі та видні кожному цілі ставить перед очі націоналістам М. Сціборський:

«Велику будуючу працю поєднання соборної нації, скерування її зусиль в єдину точку мусить перебрати на себе молодий активний націоналізм як органічний живий вияв потенції нації. Підносячись поверх вузького національного провінціялізму і дрібних антагонізмів, відкидаючи ризиковані комбінації в державній творчості, неґуючи політичний і духовий баляст минулого, він мусить ясно накреслити найкоротші шляхи соборної нації до держав-пости.

Гнилі «культи» чужих сил та хворобливі, анемічні сподівання манни з чужого неба націоналізм має замінити залізно-фанатичним культом власної сили соборної нації, вкладаючи в свій чин три незмінні засади: віру в себе, віру в свою націю і віру в її майбутнє. Методична робота націоналізму має бути соборне поєднання не живих мерців минулого, а активних чинників і мас сучасного».