Юрій Олійник, для Політономії
Розвиток людства демонструє необхідність збереження спадкоємності в техніці, науково-освітньому багажі. Наука добилась сучасних висот лише завдяки поступовому тисячолітньому накопиченню знання про реальність та обдумування про її закономірності. Безглуздим видається бажання відкинути традицію, щоб побудувати власну систему знань. Все одно вона включатиме аксіоми, закладені історичним розвитком – інакше світить лише повернення до дикунських уявлень про плоску землю (та й остання концепція – продукт інтелектуального розвитку).
Ці речі сприймаємо як щось очевидне. Але хіба народ так само не пов’язаний зі своєми витоками? Соціальна спільність рівня етносу здатна існувати лише при усвідомленні спільного історичного минулого, долі предків та їхніх цінностей – у протилежному випадку перетвориться на натовп випадково зібраних людей, які самі не знають чого хочуть. Мова, морально-етичні принципи, патріотизм як любов до тієї землі, що вигодувала тебе і в якій упокоїлись попередні покоління – ось фундамент сильної нації, яка черпає потугу зі своєї єдності. В іншому випадку – люди перетворяться на біомасу для чужинецьких культурно-історичних проектів. Так сталося в сумновідомій історії України, яке й досі відгукується в русифікованому населенні, яке клало життєві сили на побудови чужинецьких держав – спочатку Польщі, а потім Російської імперії та СРСР. Досі в Україні при владі колишня колоніальна адміністрація зі своїми класовими інтересами, що вступила в альянс з великим криміналітетом.
Горе-коріння
Але вже не вперше українцям всілякі “доброзичливці” прагнуть розкрити очі на застарілість етнічних рамок. За їхньою релігією прогресу, світ іде до справедливої світової спільноти, в якій без усякої експлуатації зіллються всі народи. Центральне місце у цьому світогляді займає марксизм, проте його коріння на підросійській Україні тягнуться поч. 19 ст. (слов’янофіли та західники, над чиїми потугами “просвітити матір современними вогнями” глузував Шевченко). Однак апогею ця деструктивна пропаганда досягла під час діяльності Драгоманова (фактично основоположника українського соціал-лібералізму). Поряд з висвітленням соціального закабалення та національного гноблення, вона вказувала шлях вирятування в єднанні з пригнобленими класами сусідніх народів та відкладанні на другий план національного дискурсу. Своєю нівеляцією національних відмінностей (які не завершуються на класових межах) драгоманівщина заклала міну під протестний український рух, спрямувавши його на дорогу ілюзій Світової Комуни. Звісно, соціальний акцент був і залишається надзвичайно важливим, а марксистська теорія досить якісно пояснює та прогнозує реалії відносин суспільних страт. Проблема в хибності абсолютизації соціальних протиріч, оскільки протистояння бідні-багаті не раз збігається з етнокультурними та релігійними межами – у випадку колонізації однієї країни іншою (європейська експансія), принизливого становища певного народу (відношення поляків та русинів в Речі Посполитій напередодні Хмельниччини). Навіть сучасні неомарксисти надзвичайно велику увагу приділяють неоколоніальним відносинам країн Золотого Мільярду (центру, що виконує функції експлуататора) та Третього світу (пролетарської та аграрної периферії). Розумна людина погодиться, що застосування всіх сил до визволення власного народу та покращення стану мас за рахунок зрівняння можливостей обіцяє більше перспектив, ніж розробка та реалізація планів світової революції, яка нібито повинна забезпечити своєрідне “Царство Небесне” на планеті. Реалістський підхід розкриває зосередженість всіх соціальних груп на власних завданнях при мінімальному альтруїзмові. Здорове співробітництво між народами можливе і повинне зберігатися, але лише на базі реалізації спільної реалістичної мети (як от національне визволення чи супротив ворогам), а не утопічних абстракцій, які приводять до свого вітлення у найбільш антигуманному вигляді.
Вже перед Першою світовою війною багато українців збагнуло ці проблеми –згадати хоча б пошуки І. Франка, який починав лівим радикалом (на противагу поміркованим народовцям), а закінчив національно зорієнтованим письменником (поема “Мойсей”), який підтримав формування відділів Українських Січових Стрільців для участі в “імперіалістичній війні”. В Галичині, яка швидше політично розвивалася, розуміли необхідність володіння досвідченими кадрами і військовою силою, що є найдієвішою запорукою політичного успіху. Однак на Наддніпрянщині, на жаль, прижились ідеї “світового братства”, підсилюючись контактами з російським лівим рухом. Це призвело до катастрофи – соціалістична Центральна Рада за ініціативою “гуманіста” Винниченка відмовилась від армії через переконання про неможливість війни з демократичною і соціалістиною Росією. Результат сумновідомий – нашестя орд Муравйова, проти яких виступила лише горстка патріотичних юнаків, Брестський мир з залежністю від Німеччини. Але й потім всередині лівої української інтелігенції ведетьтся боротьба проти державницьких ідей Гетьманату, розколюється суспільство – і в кінці гине українська державність, яка пропала через нездатність еліти очолити селянську стихію, що змагалась самостійності та волі, а не абстрактних міражів вселюдського братства. Далі – голодомори, репресії, залякування народу, яке чується й дотепер.
Гнилі плоди
Здавалось б, СРСР розсіяв всі гуманістично-соціалістичні міражі - недаремно саме на 1920-30 припадає розчарування українських активістів в лівій ідеології, формування модерного націоналізму, що виразився в героїчній боротьбі ОУН-УПА. Але після 1991 р. знову відроджується драгоманівщина. Не згадуємо про всілякі посткомуністичні партії, орієнтовані на проросійську аудиторію (КПУ, ПСПУ), але чому серед свідомих українців знову і знову проростає цей бур’ян? Невже доля Скрипника та інших націонал-комуністів 1920-рр.. нічому не навчила? Появляються соціалістичні рухи (від європеоїзованої СПУ, що орієнтувалась на напіврадянський ностальгуючий електорат і брала участь в Соцінтерні, до молодіжних радикальних груп аж до анархістів та маоїстів). Проблема не лише в соціальних питаннях, а й у відродженні надії “Захід нам допоможе”. Зрозуміле після розпаду Радянського Союзу, та з часом деструктивне вихваляння всіх європейських тенденцій (байдуже – шкідливих чи добрих) стало магістраллю інтелектуального дискурсу. Але, по-перше, в Заходу власні проблеми (вимирання населення, інтеркультуризація мігрантів, моральний занепад), а по-друге, він захищає власні інтереси, які часто не збігаються з нашими - в руслі перетворення України на нарівпериферійний сировинний придаток. Цей сценарій вже майже домінує – продаємо метал, вугілля і робочу силу, а в споживчій продукції сильно залежимо від імпорту. Під владою великого капіталу з кримінальним минулим та постколоніальної адміністрації справи гіршатимуть, бо владоможчі сповідують космополітизм та зберігають вклади в закордонних банках, там же навчають дітей. З Європи прийшли толерантність та політкоректність – і ми, не захотівши бачити деструктивних наслідків, з радістю почали спекулювати цими поняттями. Але чи воно українцям настільки потрібно? Мало в нас наркоманів, якщо звучать вимоги легалізувати марихуану на зразок Голландії? Можливо, гомосексуальна пропаганда, що все більше поширюється, запобігатиме демографічному спаду? А може, руйнація сімейних традицій та домінування космополітичної свідомості виростить щирих патріотів, які думатимуть насамперед про майбутнє рідної хати, а не шукатимуть комфортне місце в еміграції?
Як не парадоксально, але ліві в Європі зосереджені виключно на цих питаннях, забуваючи про соціальний гніт. Може, вони думають про інтернаціональну допомогу пригнобленим африканцям? Навряд чи, бо і самі отримують частку з грабіжницького використання ресурсів планети (чи це завдяки лише тяжкій праці на Заході такий зашкалюючий рівень життя?). Сучасне керівництво толерантної Європи – це студенти, що брали участь в рухах 1968 р. На нашу думку, це спрямована акція з заміни економічного дискурсу морально-етичним, оформлена так званою “Франкфуртською школою” на догоду великому капіталові. Тут прийшлась до місця і концепція Маркузе, який поєднав Фрейда з Марксом і перевів експлуатацію в обмеження природніх потреб людини суспільством. Але без цих бар’єрів що врятує людство від падіння в тваринний стан, тоді як навіть дикунські племена виживають завдяки соціальній ієрархії на базі традиції та відчуття суспільної єдності?! Проект вдався – антисистемний рух на Заході майже зник, перейшовши в боротьбу з базовими цінностями. Транснаціональним компаніям та політичним елітам значно зручніше керувати атомізованим натовпом без спільних орієнтирів, що надають вищих смислів людському існуванню. Саме тому стільки уваги приділяється боротьбі з релігією, сімейними цінностями, традиційною мораллю. Звільнена від традиційних моральних орієнтирів людина стане слухняним гвинтиком, який крутитиметься в обмін на пряник (участь в експлуатації інших країн). Навіть у Третьому світі, хоча й панує метод батога (інспірації переворотів, громадянські війни, миротворчі операції), просуваються ідеї “нових лівих”. На щастя, бідні люди в країнах Півдня ще усвідомлюють джерело проблем (латиноамериканський національний соціалізм, визвольна боротьба народів Близького Сходу). Навіть нещодавні революції в арабських країнах можна охарактеризувати як протестні рухи супроти зігнилої напівфеодальної еліти, і попри соціальні та політичні (демократизація) вимоги тамтешні народи не поспішають в глобалізаційне горнило.
Україна залишається напівпериферійною країною. В неї ще лишаються можливості змінити економічний та національний курс, самостійно реперзентуючись на міжнародній арені. Однак поширення культу толерантності та вселюдського утопічного братства остаточно узалежнить нас від Заходу, перетворивши на робочу силу без роду-племені. Тому і не варто за будь-що поспішати в ЄС, а слід обстоювати власні геостратегічні та економічні цілі, захищаючи і примножуючи предківську культуру і традиційну мораль як стержень, що поєднує майбутні і минулі покоління.