Політономія

Ігор Карівець Вступ Зазвичай класичне дослідження розпочинається з розгляду питань “що таке трансцендентність?” та “що таке повсякденність?”, а вже після цього переходять до “світоглядних проблем трансцендентності і повсякденності”, тобто переходять до обґрунтування того, що дійсно такі проблеми існують. Класичний або стандартний підхід вимагає дослідження значень понять “трансцендентність”/ “повсякденність” з наведенням конкретних визначень, які можна знайти у філософських/ соціологічних словниках. Проте, такий шлях неефективний, оскільки словникові визначення містять в собі багато неточностей. [Відразу хочу попередити читачів, що текст даного есею не з легких, бо я приклав інтелектуальні зусилля, які пов’язані з переосмисленням усталених значень слів, виходячи з мого досвіду пережиття трансцендентності. Перешкодою для його безпосереднього передання є повсякденна мова. Якщо мова визначає горизонт життя, то вивчення інших мов не розширює його; горизонти мов накладаються одна на одну того ж самого життєсвіту. Вийти за межі мови означає трансцендувати її і той життєсвіт, який конституйований нею. Це вже сфера містики, бо містичні переживання не передаються мовою, хіба що метафорично, анагогічно (духовно). Містики бачать те, чого не бачать інші. Коли бачиш, то слів не треба. Те, що бачиш, говорить само за себе. Споглядання не потребує слів і понять, адже у спогляданні явленість очевидного перевершує усі горизонти; у спогляданні горизонти відсутні. Повнота містична, оскільки “знаходиться” за межами мови і того світу, який вона позначає. Знаходиться взято у лапки, оскільки повнота не виходить за межі світу омовленого/ословленого, бо неомовлене/неословлене знаходиться в тому ж самому світі. Містерія повсякдення. Світ – один, в сенсі його єдності, яка й утворює містичну повноту. Не треба думати, що є інший світ. Той, інший світ – це зворотній цей світ. Той і цей світи пов’язані між собою]. Також треба було б з’ясувати причини виникнення поняття “трансцендентність”/ “повсякденність”, і що за ними стоїть (наприклад, реалізм визначає трансцендентність реалістично, онтологія – онтологічно, а номіналізм чи конструктивізм кажуть, що трансцендентінсть – це лише поняття, яке нічого не позначує; повсякдення не має чіткого визначення, але асоціюється з такими “проблемами”, як монотонність, одноманітність, несправжність, відчуження тощо). Я пішов іншим шляхом, а саме: спираючись на живий досвід пережиття трансцендентності, я звертаю увагу на те, що такі переживання не вигадка і що їх треба досліджувати, бо ті поняття та застиглі формули, які вже є, не можуть віддзеркалити усе багатство пережиття трансцендентного виміру повсякдення. Тому досвід пережиття трансцендентного може надати нового життя вже існуючим поняттям, а також по-іншому поглянути на саму “пробему” повсякдення. Цьому сприятимуть і пост(не)класичні дослідження трансцендентності, які виявляють переплетеність і нероздільність трансцендентності та повсякденності. Потрібно рухатися у зворотньому напрямку, а саме: перейти від досвіду до понять (зазвичай чіпляємося за певні поняття, але не знаємо джерела їхнього виникнення, тому вони залишаються незрозумілими). Пост(не)класичні дослідження досвіду та феноменів позатілесного існування (“досвіду виходу з тіла”) набули широкої популярності у межах трансперсональної психології [див. 1, 2] (Станіслав Гроф, Гаррі Гант, Джоан Галіфакс та інші); постсмертні стани душі досліджуються у працях доктора Раймонда Моуді [3, 4]; російський дослідник Східних духовних практик Євгеній Торчінов також звертається до трансперсонального досвіду, який змінює ставлення особистості до світу, інших та до морально-етичних засад співжиття [5]. Треба також згадати, у цьому контексті, й Карла Ясперса, який наполягав на тому, що “шифри трансцендентності” роз-шифровуються у так званих пограничних ситуаціях. В пограничних ситуаціях особистість ніби стає іншою, бо відкриває абсолютно інший вимір буття й починає розуміти, чого від неї хоче Бог. Такою пограничною ситуацією є виходи з тіла (спонтанні чи свідомо здійснені). Досвідів пережиття трансцендентного у повсякденні безліч, тому я зупинився на одному з них, а саме: досвіді позатілесного існування. Книга Монро Р.А. “Подорожі поза тілом” [6] свого часу наробила багато шуму, оскільки запропонувала конткретні практики, які допомагають вийти із тіла і подорожувати без літаків, автомобілів, потягів, на величезні відстані, відвідувати інші континенти і навіть планети. Спочатку Монро Р.А. переживав спонтанні виходи із тіла, але згодом навчився свідомо виходити з нього. Сьогодні все більше і більше стає людей, які пережили чи продовжують переживати позатілесне існування того, кого називають, в різних традиціях, душею, атманом, астральним тілом тощо. Не треба приховувати цього, а ділитися подібним досвідом з іншими. Не потрібно боятися того, що офіційна наука, церква тощо, називає це “шарлатанством”, “брехнею”, “впливом сатани” і не звертати уваги на те, що в суспільстві накладено табу на розподі про позатілесне існування. Такий досвід безцінний для відродження релігії, філософії, суспільства, а тим більше, для їхнього синтезу. Такий досвід є безцінним для деколонізації повсякдення. Сьогодні царство опредметнення охопило усі сфери, в тому числі і релігію та філософію. Ісус Христос опредметнений догмами, ритуалами тощо. Але справжня релігія не базується на озовнішненній вірі, а ґрунтується на досвіді, в якому переживається живий зв’язок із Богом, із трансцендентним. Одним із елементів такого досвіду є досвід позатілесного існування. Релігія без такого досвіду мертва, тобто перетворюється на опредметнені ритуали, у сліпу віру в догми та ідолопоклонство. “Ми повинні наполегливо прагнути пізнати істину на досвіді. Усі наші хвилювання і суперечки з приводу релігії припиняться лише тоді, коли ми зрозуміємо, що її знайти не можна ні в книгах, ні в храмах, ні чуттями. Її можна знайти безпосереднім сприйняттям, і тільки та людина релігійна, яка безпосередньо сприймає Бога і душу” , стверджує Свамі Вівекананда, індуський духовний вчитель [7, 483 с.]. “Коперніканський переворот”, здійснений Кантом, полягав у тому, щоб узгодити предмети з людським пізнанням і заперечує можливість існування незалежних об’єктів поза суб’єктом, наприклад, що світ створений. Згідно з “коперніканським переворотом”, світ – це продукт діяльності людини, вона його створює: “Досі вважалося, що всі наші знання мусять узгоджуватися з предметами; однак усі спроби довідатися щось про них апріорі через поняття, розширивши тим самим наші знання, за такої передумови зазнали невдачі. Тож варто спробувати, чи не впораємося ми із завданням метафізики краще, якщо припустимо, що предмети мусять узгоджуватися з нашими знаннями” [8, 26 с.]. (Я посилатимуся у своему есеї на Канта, оскільки він є знаковою постаттю у європейській філософії, яка зафіксувала на теоретично-системному рівні зміни у світогляді людини, яка перейшла від Середньовіччя до Модерну). Внаслідок цивілізаційного процесу, який охопив не лише західний світ, але й колишній Радянський Союз, до складу якого входила Україна, здійснюється, як висловився Юрґен Габермас колонізація повсякдення, яка пов’язана з її опредметненням (процес опредметнення досліджували Карл Маркс, Ґеорґ Лукач, Микола Бердяєв та інші). В опредметненому світі немає місця для Іншого. Олюднений світ, світ опредметнений людиною – це світ розчаклований, колонізований людиною, з якого витісняється Інший. Базисом для розчаклованого, олюдненого, світу є економіка, яка, у вигляді товарних відносин, проникає у повсякденність і руйнує середовище існування [див. 9]. То як же бути? Досвід є єдиним джерелом знання, а пережиття трансцендентного є шляхом до деколоніазції повсякдення і відродження суспільства (“Ми”). Кант стверджує, що у досвіді ми не можемо переживати трансцендентні речі, такі як Бога, душу тощо. Але усі учні Христа і сам Ісус Христос мали безпосередній досвід переживання таких речей. Отже, в них була не лише віра, а також безпосереднє переживання Бога й душі. Якби усі християни виконували заповіді Нагірної проповіді Ісуса Христа, то давно би стали богами, але вони не виконують її, бо засліплені догмою, мертвими ритуалами. “Царство боже всередині вас” – навчає Ісус Христос і шлях до нього лежить через виконання заповідей, які подано у Нагірній проповіді. Це виконання заповідей Нагірної проповіді веде до незабутнього досвіду зустрічі з Богом, а також до відкриття Царства Божого. Тому досвід пережиття трансцендентного необхідний, а не лише сама віра. Позатілесний досвід є свідченням того, що людська природа багатовимірна і що людина належить не лише видимому світу, але й продовжує існувати, одночасно, й у невидимому. В даному есеї я намагаюся по іншому подивитися на повсякденність, виходячи з досвіду позатілесного існування. Переосмислюю такі поняття як повсякденність, світло, трансцендентність, смерть, Я, Інший, особистість, свідомість, притомність, лад, порядок. З часом сакральне, священне, значення слів вивітрюється. Це означає, що вони втрачають свою “ауру” [10, 53-97 с.; 58 с., 59-60 с.], свою силу передавати дійсне. Втрачаючи силу передавати дійсне, слова стають простим формально-технічним засобом комунікації та технічною термінологією, що є неприпустим для гуманітарної сфери. Досвід позатілесного існування дозволяє бачити ауру не лише слів повсякденного вжитку, але й природи та людей, яка робить їх неповторними й духовними. Цей досвід збагачує та поглиблює термінологію гуманітарних наук й дозволяє повніше глянути на природу, людину та її повсякденне життя з перспективи створення методології синтезу повсякдення, релігії, філософії і науки. Трансцендентність світла і повсякденність Смерть – це відродження Іншого; предмети зустрічають іншого своїм (астральним) світлом; світ – це, насправді, світло. Ляйбніц вважав, що ми живемо у найкращому із світів; звичайно, якщо розуміємо гармонію як збереження рівноваги між добром і злом. Не ставати на сторону добра чи зла, а зберігати рівновагу між ними – ось в чому полягає сутнісна ознака світла як світу й людини як буття-між небом і землею. Світло допомагає зберігати рівновагу у світі між добром і злом. Зберігаюча сила світла об’єднує протилежності і не дозволяє їм перемогти одна одну. Повсякденність просякнута зберігаючою силою світла, але для Я це світло залишається не-явним. Реальність, дійсність, очевидність. Трансцендентність світла. Реальність, як предметність, мертва; вона світиться також, але трохи іншим світлом, ніж жива істота. Предмети (реальності) світяться постійним/нерухомим світлом, в той час як світло від живих істот рухоме та постійно змінюється. Ця зміна світла у живих істот пов’язана з їхніми діями, які конституюють дійсність, а не реальність. Діями живі істоти змінють своє свічення і засвідчують свою сутність через якість світла (мутне, тьмяне, яскраве, чисте тощо). Якщо дії еґоїстичні, злі, спрямовані на шкоду світу та іншим, то світло тьмяніє, набуває темно-коричневих відтінків; якщо дії спрямовані на благо всього світу та інших, близьких, коли думки світлі і серце чисте, то й світло від істоти яскраве, ясне, чисте, жовте або біле. Отже, дійсність конституюється діями живих істот і якість цих дій може бачити той, хто бачить світло від предметів та живих істот. Недарма Ісус Христос каже, що по плодах їхніх дій впізнаєте їх, але можна швидше впізнати людину, ще до того, як вона почне діяти. Бо вже самі думки, самі помисли, які виникають в серці, виказуються кольором світла, яке випромінює людина. В момент смерті кожен предмет, кожна жива істота, постають у своєму світлі, яке стає очевидним для Іншого, що з’являється в момент смерті Я. Смерть Я означає відродження Іншого, тоді очевидність світла стає явленою. Я – це перешкода, яка не дозволяє бачити світло світу й живих істот та предмети в їхньому світлі. “Коли ж те світло, що в тобі, темрява, то темрява – якою ж великою буде!”, каже Ісус у своїй Нагірній проповіді [Мат. 6:23]. Темне світло, яке поширюється від Я не дозволяє бачити самого себе (Іншого) й інших, світ, в якому живеш сьогодні, в яскравих тонах Блага, Істини й Краси, тому темрява, дійсно, величезна, попри те, що світить Сонце! Кажуть: “темні люди”. Хто такі “темні люди”? Це люди не освітлені трансцендентним світлом. Не освітлені тому, що возвеличують Я й затемнюють самих себе від самих себе. Приховування у темряві, але все приховане, рано чи пізно, стає явним, бо темрява розсіюється, коли освітлюється трансцендентним світлом. “Пекло” – це темрява, а “рай” – це світло. Отже, “пекло” і “рай” – це стани випромінювання людиною свого ж “пекла” чи “раю”. Вони в людях: темні випромінюють “пекло”, а світлі – “рай”. Все залежить від аури людини, від того трансцендентного світла, яке домінує в людині. Реальність виникає внаслідок об’єктивації/опредметнення діяльності. Тому реальність – мертва. Її характеристика – це мертва постійність і, як наслідок, розпад, зникнення. Реальність тлінна, минаюча. Технічна реальність омертвляє людину, робить її своїм рабом. Реальність відповідає “зовнішньому світу”, який протиставляється суб’єкту. Тому “темний суб’єкт” намагається опанувати “зовнішнім світом” за допомогою завоювання простору військовою, економічною силою чи певною ідеологією, яка стає домінуючою в даній частині простору. Сьогодні завоювання простору здійснюється за допомогою інформаційних технологій, які продукують симулякри [див. 11]. Діяльність, яка створює реальність, деструктивна й веде до “саморуйнування” людини, тобто поширення “пекла” на Землі. Діяльність, яка спрямована на духовний розвиток людини, на реалізацію Блага, Істини та Краси, завжди приносить піднесення та радість і відчуття залучення значень трансцендентного у життєвий світ/повсякденність і тому поширює “рай” на Землі. Декарт про світло розуму. Містики про світло. Логос і світло. Душа про-свічена – це душа освічена щодо духовних речей. Зріла душа завжди про-свічена, тому мудра. Мудрість і світло. Справжня освіта несе світло, а світлом освіти є мудрість. Трансцендентність свідомості і притомна повсякденність Свідомість і світло. Світло стає свідомістю, тобто знанням, в освіченій душі, яка невіддільна від трансцендентного Джерела Світла. Постійний взаємозв’язок, тобто перетікання світла від Джерела світла до душі і навпаки. Так постає діалог: лише у взаємопов’язуючому знанні (свідомості) освіченої душі з Джерелом Світла. Божевільний – це вільний, тобто відрізаний, від Джерела Світла. Подивіться, як Я прагне бути вільним від Бога в сучасному світі! Це, дійсно, боже-вільне Я, котре встановлює свою темну геґемонію в усіх сферах діяльності, тому ці діяльності розпадаються на частини й несуть зло, деструкцію. Діяльність, як вже сказано вище, приносить Благо, коли виходить із душі про-свіченої трансцендентним Джерелом Світла. Я створює притомну повсякденність як реальність. Як трансцендентність свідомості детрансцендентується й уявнюється в реальності? Тоді реальність видозмінюється, стаючи іншою. Не я усвідомлює факти, а Інший в мені і поза мною як цілісна структура. Усвідомлювати факти можна лише на основі Іншого як зовнішньо-внутрішньої структури. Усвідомлення ґрунтується на увазі (зосередженні). У-вага відповідає вазі того, на чому зосереджуються. Зосереджують увагу на важливому, а важливим є те, що має вагу. Отже, уважність до важливого в зосередженні. Важливе – це ціле, бо воно з-цілює від фраґментарності. Важливе наділене вагою, але воно не тяжке в тому сенсі, що не пригнічує своєю вагою. Вага важливого легка, бо окрилює (Порівняй із слова Ісуса Христа: Ярмо бо моє любе й тягар мій легкий (Мат. 12:30). Це і є явлена свідомість. Важливим не є Я; воно – порожнє, але чому людина завжди зайнята своїм порожнім Я? Бо воно наповнене тілестістю. Порожнеча Я заповнюється тілом в ототожненні Я з тілом. Не йдеться про дуалізм Я-тіло, як у Декарта (Я – це мисляча річ, а тіло – це протяжна річ). В реальності, яка утверджена “темними людьми”, такий дуалізм відсутній, адже темнота реальності не дозволяє побачити того, що є насправді, а саме: Я – порожнє і тіло – порожнє, тому вони не-існують! Але темна реальність створює ілюзію існування Я і тіла як тотожних одна одній сутностей і тому, коли в момент смерті постає Інший, котрий сприймає мертву реальність в її власному мертвому світлі (такою, якою вона є насправді), виявляється, що Я відсутнє (не-існує), а тіло лежить, як колода, нерухомо (Інший не сприймає тіло як своє вмістилище). Отже, до смерті Я і тіло – це нерозлучні (позірно) сутності, котрі “разом” контитуюють те, що називають зазвичай “особистістю”; в момент смерті “особистість”, як “єдність” Я і тіла припиняє своє існування, щоб звільнити дорогу Іншому, котре є правдивим існуванням у світі світла, а не у світі предметів (хоча світ предметів продовжує існувати для Іншого, але його існування сприймається ним в його істинному світлі). Особистість, яка не усвідомлює Іншого в собі і поза собою як цілісну внутрішньо-зовнішню структуру – притомна. Коли усвідомлення стає дійсністю, то особистість зникає. Це не означає, що Я відірвалося від тіла і стало “субстанцією” – важливим онтологічним ядром, котре треба спасати від тілесних бажань (в філософській антропології – це особа). Факт усвідомлення пов’язаний з фактом зникнення особистості як такої, тобто факт зникнення існування тотожності Я та тіла одночасно породжує факт усвідомлення цього зникнення (насправді, ніщо не зникає, адже, як вище було сказано, що Я та тіло – не існують, тоді, як може зникнути те, що не існує?). Реалістичність ілюзії існування особистості. Тіло продовжує існувати після смерті, але до пори до часу – до часу його розкладу. Так і особистість розкладається, але не на “тілесному” рівні, а на рівні символічному (Аристотель, наприклад, вважав, що душа складається з трьох частин: розумної, тваринної і рослинної. Дві останні частини тлінні, бо зникають разом із тілом в процесі розкладу, а перша частина – вічна, тому продовжує існувати після розкпаду і тіла, і двох нижчих частин душі). Такий опис символічний, бо називає частини душі тими словами, які позначують те, з чим зустрічається особистість в реальному світі – з тваринами і рослинами, і переносить ці назви на той об’єкт, який за притомного існування особистості не можна побачити/зрозуміти, бо відсутнє відповідне усвідомлення. Геракліт застерігав, що в момент смерті стається “щось” несподіване, до чого не готова особистість, яка не може усвідомити не-існування єдності Я-тіло і тому чіпляється, в момент смерті, за те, що не-існує, тобто за тіло. Це “щось” і є фактом зникнення особистості., яке для неї несподіване. Якщо мова йде про зовнішньо-внутрішню структуру Іншого, то мається на увазі, що в ній не може існувати об’єктно-суб’єктне протиставлення, бо вона повністю зовнішня в тому сенсі, що є фундаментом цілісності, а протиставлення опозицій, виникнення протилежностей, які “бороться між собою”, виникають внаслідок не усвідомлення цього фундаменту. Що стоїть на перешкоді усвдіомлення? Особистість. Стати особистістю означає знебутися. Особистість нічого не може усвідомлювати, якщо під усвідомленням розуміється співзнання про Буття (Цілісності). Знебутися означає притомне існування особистості, а особистість не може існувати по-іншому. Притомна особистість утверджує притомну повсякденність, яка тягарем лягає на неї. Отже, притомна особистість сама собі створює проблеми, не усвідомлючи цього. Розгортання зовнішньо-внутрішньої структури Іншого, яка іманентна притомній повсякденності, посилає символи та знаки, але їх розуміють лише ті, хто знає про структуру Іншого. Ця структура Іншого визначається Ладом, а структура притомної повсякденності – порядком. Порядок ворожий до Ладу. Лад є проявом “божественного” в язичництві; середньовічне оrdo не є порядком у сенсі встановленого інститутами насилля та законності, а є відображенням небесного ладу на землі; в даосизмі цим ладом є лад Дао: “Це і шлях, і подорожній. Це вічна дорога, якою йдуть усі істоти, але вона не прокладена ніким, оскільки сама є буттям. Це все і ніщо. Із нього виникають всі речі, йому всі підпорядковуються, і зрештою до нього повертаються. Це квадрат без кутів, звук, якого не можуть почути вуха, і образ без форми. Це широка паутина, і хоча її сіті такі ж широкі як море, вона нічого не пропускає. Це святилище, де всі речі знаходять притулок. Воно ніде, але ви можете побачити його не виглядаючи з вікна. Бажати не мати бажань вчить воно, і дозволити всім речам іти своїм природнім шляхом. Той, хто принижує себе, буде збережений цілісним. Той, хто згинається, буде випростаний. Поразка є основою успіху, а успіх є криївкою поразки, але хто знає, коли настане переломний момент. Той, хто прагне добра, може навіть стати дитиною. М’якість приносить перемогу тому, хто нападає і безпеку тому, хто захищається. Могутній – той, хто перемагає себе” [12, 230 с.]. Істоти є частинами Ладу, але лише в тому випадку, коли вони не стають особистостями, які формують порядок. Коли кажемо істоти, то мається на увазі те, що вони істинно невіддільні від Ладу і неподільні в собі. Істоти – це індивідууми (від лат. individuum – неподільний). Монадологія Ляйбніца є цікавою в тому плані, що вона вчить про нескінченну кількість неподільних духовних монад, які належать до наперед заданої Ладом гармонії. Монада – це істота Ладу, яка, одночасно, індивідуальна (неподільна), індивідальна в тому сенсі, що не зливається з іншими істотами Ладу, тобто окремішна і неповторна. Не треба думати, що індиідуальність пов’язана з Я. Індивідуальність немає нічого спільного з еґоїзмом. Бути індивідуальністю означає бути самим собою. Мистецтво бути самим собою. Ісус Христос є самим собою; Ґаутама Сіттхартха є самим собою, після просвітлення. Я не може бути самим собою. Еволюція людини пов’язана з відкриттям її індивідуальності, яка органічно пов’язана з Ладом, тому є істотою Ладу. Я – це безліч масок, які воно одягає відповідно до ситуації. Винайдення “внутрішнього” світу. “Внутрішній світ” як джерело безлічі масок Я. Інтроспекція не веде до усвідомлення істоти Ладу; інтроспекція чіпляється за “внутрішнє”, яке породжене віддзеркаленням того, що пережила особистість як частини порядку. Досвід є змістом “внутрішнього світу”. “Внутрішній світ”(мікрокосм) – це поняття виникає в добу Відродження. До неї не йшлося ні про який “внутрішній світ”. Навіть містики не кажуть про жодний “внутрішній світ”. Істоти Ладу не мають жодного “внутрішнього світу”, бо якщо є “внутрішнє”, тоді є “зовнішнє”. Саме “внутрішній світ” виникає внаслідок за-буття Ладу. За-буттям Ладу є виникнення порядку. Порядок репресивний, важкий; він тягарем лягає на особистості, які уявили себе індивідуальностями, тобто істотами Ладу. Манія величі. Психози тоталітарної особистості (Адорно). Порядок тілесний за своєю природою, бо його мета карати тіло. Порядок створений “тілеснопсихічними” утвореннями - особистостями. М. Фуко у своїх працях показав процес створення порядку за допомогою дисципліни, яка втілюється в інститутах дисциплінарного суспільства: тюрмах, колоніях, школах, церква, університетах, психіатричних лікарнях. Порядок наказує, і якщо не виконуються його накази, то кара не минуча. Лад, як зовнішньо-внутрішня структура Іншого, не об’єктивується, в той час як порядок є цілком об’єктивована структура досвідів “внутрішніх світів” особистостей, які нав’язуються іншим. Об’єктивоване – несправжнє. Виробництво/Продукування притомної повсякденності особистостями за допомогою схематизму чистих розсудкових понять, про який каже Кант у “Критиці чистого розуму”: “…схеми чистих розсудкових понять суть істинні та єдині умови для того, аби надати цим поняттям відношення до об’єктів і відтак значення, і тому зрештою категорії не мають жодного іншого вжитку, крім можливого емпіричного, бо вони слугують лише для того, щоб через підстави якоїсь апріорі необхідної єдності підпорядкувати явища загальним правилам синтезу й у такий спосіб зробити їх придатними для суцільного пов’язання в одному досвіді” [8, 131 с.]. Без цього схематизму не можна було б мати внутрішнє чуття “самого себе” як свого Я, котре “переживає світ”, роблячи його своїм (світ-для-нас) завдяки порядку, який воно встановлює у вигляді законів співжиття, фізики тощо. Схематизм засвідчує прірву, яка відділяє притомний порядок повсякденності, встановлений особистостями, від істотного Ладу внутрішньо-зовнішньої структури Іншого (як виразився би Кант “світу-в-собі” або ноуменальної сфери) [пор. з 13, 159 с.]. Світ-в-собі виникає внаслідок ізоляції особистості від Ладу у своєму “внутрішньому світі”. Особистість скінченна, тому Лад, або як його ще називають “надчуттєве”, завжди знаходиться перед особистістю (як її “майбутнє”) в кінці тривалості єдності Я та тіла як смерть. Під час тривання скінченної єдності Я та тіла це “надчуттєве” не-уявнюється, тому особистість знебувається, тобто сумує, а сум породжує думання щодо значення смерті та “вічні” філософські питання, на які особистість марно шукає відповіді, бо думання відноситься до притомності, яка продукується схематизмом чистих розсудкових понять, тою єдністю Я і тіла, “душі” і “тіла”, котра конституює особистість як “річ думаючу”. Знебувається в думанні як тугою за “потойбічним”. Відсутність метафізики. Як тільки настає смерть, то особистість зникає й індивідуальна істота Ладу являється у власному світлі, яке є частиною того світла, що походить з його джерела. Походження емпіричного та трансцендентального рівнів і хибного трансцендентного рівня як “світу-в-собі”. Повернення до Кантівської “Критики чистого розуму”. Ідеї осягаються не інакше, як через явища (феномени). Будь-яке явище являється у своєму світлі, яке висвічує його ідею (загальне) в тому сенсі, що ви-являє його “природу”, сутність. Феноменологія Гусерля закликає “Назад до самих речей!”, тобто, “Назад до самих явищ!”. Поняття “Ідея” походять від дієслова бачити (лат. videre). Втрата світла явищ в науках позитивістичних та гуманітарних. Явище без світла стає фактом, котре схоплюється поняттям (англ, франц. concept від латинського capio – схоплювати, хапати; нім. Begriff від нім. greifen – хапати, схоплювати, ловити, брати). Поняття замінили ідеї, бо людина перестала бачити явища в їхньому світлі. Поняття, як схоплення, стосується фактів, а не явищ. Поняття не осягає явищ, бо виникає внаслідок здатності синтезу, яка закладена у схематизм розсудкових понять: поєднання чуттєвого матеріалу із схемою пояснення. Ідея об’єктивна, бо передає те, що дійсне в явищі/явищах. Поняття передає лише те, що закладене в самій розсудковій схемі пояснення. Тому сучасна людина не може “приручити”, наприклад, смерть, бо не знає про ідею смерті нічого як явище. Поняття смерті, як факту, нічого не каже людині зі здоровим глуздом поза фактом мертвого тіла. Глузд “бачить” мертве тіло і цього достатньо для нього, щоб “схопити” в понятті “смерть” лише те, що вона означає “мертве тіло”, яке розкладається. Тоді приходить віра у “загробне життя”, яка для ґлузду є “безглуздою” й “абсурдною” (Тертуліян: “Вірую, бо абсурдно!”). Виникнення віри як компенсації невідання ґлуздом ідей явищ (треба говорити не про “світ ідей”, а про ідеї явищ, бо бачити означає бачити явища, явлені в їхньому світлі, що освітлює ідею явища). “Сліпа віра” – це віра, яка не отримує утвердження в моральному законі Нагірної проповіді Ісуса Христа. Поняття – це “псевдо-ідея”. Псевдо-ідея свободи, якою одержима модерна людина. Система псевдо-ідей – ідеології, в тому числі й християнська. Влада псевдо-ідей веде до жахливих тоталітаризмів, які прикриваються системою псевдо-ідей: комунізм, нацизм, лібералізм, соціалізм, капіталізм, індивідуалізм, колективізм, колоніалізм, модернізм, постмодернізм, одним словом, усі “ізми” є системами псевдо-ідей (доба ідеологій – ХІХ – ХХ ст.) Перехід від систем псевдо-ідей до систем симулякрів (порожніх символів) в добу інформаційну, постіндустріальну (друга половина ХХ ст.). Повернутися до Нагірної Проповіді Ісуса, до споконвічної мудрості, яка віддзеркалена у священних текстах Буддизму, Індуїзму, Ґностицизму. Священні тексти передають ідеї явищ в їхньому світлі. Ідеї – це істини, тобто те, що є насправді в явищах, те, що є дійсним в явищах. Ідеї, які являються у світлі явищ, є значеннями вияву Ладу. Споглядання і бачення: вони не віддільні одне від одного. Не існує споглядання без бачення і навпаки, бачення без споглядання. Спогляданням бачать і бачать, споглядаючи. Коли Френсіс Бекон відкинув споглядання як недієвий засіб пізнання, то він засвідчив, що людина втратила здатність бачити. Коли Карл Маркс сформулював тезу, що “філософи лише споглядали світ, а завдання полягає в тому, щоб його змінити”,то це було свідченням того, що він є прямим нащадком емпіризму. Отже, Модерн утвердив активність людини без бачення наслідків цієї активності, бо відкинув споглядання. Дія, яка виникає на основі споглядання, є не-діянням, котре не виходить за межі Ладу. Дія, яка виникає на основі відчуттів, свавільна і породжує порядок, який є відхиленням від Ладу [пор. з 14, 48 с.]. Споглядання не є лише чуттєвим; в ньому завжди присутнє мислення, яке “здатне охопити все загальним поглядом і звести розрізнені поняття до однієї загальної ідеї” (Федр, 265d). Звідси і теорейя греків, які розуміли під нею “всеохопний погляд на суще”. Ця тотальність, яку розуміє та сприймає відкритий розум, надає сенсу емпірично видимому світу та тим істотам, які його населяють. В соціальному вимірі таким тотальним чи цілісним утворенням є “Ми”. “Ми” у світлі пост(не)класичних досліджень внутрішньо-зовнішньої структури Іншого та суспільства Нагадаємо, що внутрішньо-зовнішня структура Іншого – це Лад. “Ми” – це взаємозв’язаність, яка задана до будь-якої індивідуальної зустрічі Я з іншим Я. “Ми” – це основа соціальности, яка закладена від народження в нас і поза нами (бо ми народжуємося уже батьками, матерями, нареченими, неодруженими, незаміжніми, народжуємося у відповідній національно-культурній спільноті). Суспільство знаходиться в кожному з нас. “Ми” – це структура, яка імпліцитно уможливлює наші індивідуально-одиничні зустрічі з іншими. Соціальний номіналізм та “Ми” як реальна імпліцитна структура, котра уможливлює його. Тому ніхто (з нормальних людей) не може жити поза “Ми”. Як скаже Аристотель: “Поза суспільством може жити або Бог, або ненормальний”. “Ми” – це суспільство. Тому суспільство є напряму пов’язане з індивідуумами., а індивідууми напряму пов’язані з суспільством. Не можна сказати, чи це добре чи погано. Імпліцитне “Ми” треба сприймати як факт і не більше. Якість “Ми” визначається якістю індивідів, а якість визначається здійсненою можливістю споглядання Ладу. Якість понад добром і злом. Якісний визначається справжністю, а не підробкою/фальшивістю. Люди фальшиві, несправжні у своєму житті і у зустрічах з іншими. Це також треба сприймати як факт і не більше. І не намагатися змінювати людей, тому прагнення змінити людей означає битися головою об стінку. Не дарма кажуть: дай мені Боже розум відрізнити те, що я можу змінити, від того, що я не можу змінити. Отже, діяти згідно фактів у повсякденні означає розуміти наступне: - соціальність конституюється імпліцитним “Ми” (вродженим в нас); - проявами імпліцитного “Ми” є соціальність фальшива й автентична, тому й індивіди поділяються на фальшивих, лицемірних і справжніх, відкритих, правдивих. У притомній повсякденності реалізується “Ми”-притомне, тобто таке “Ми” поза Ладом. Це означає, що соціальність є репресивною стосовно індивіда, бо набуває колективістських ознак. Реакцією на колективізм є індивідуалізм, але він є антиподом колективізму в межах притомного “Ми”. Колективізм та індивідуалізм є несправжньою реалізацією соціальности індивіда поза Ладом. “Ми” виникає на основі взаємостосунків Я і Ти. Взаємостосунки Я і Ти перетворюються в “Ми”, коли перебувають в діалозі. Діалог між Я і Ти конституює зустріч у співбутті. Співбуття визначає “Ми”-буття як одне ціле, котре зцілює від еґоїзму, відчуження та ізоляції. Співбуття, як “Ми”, може виникнути лише на релігійній основі, тобто тоді, коли значення трансцендентного про-явлені в ньому (в “Ми”). Ця релігійна основа не є зовнішньою, тобто оцерковленою та інституалізованою. Релігія – це відновлення зв’язку з Богом (Трансцендентним), який іманентний душі. Співбуття “Ми” проходить в Ладі. Лад проявлюється у співбутті “Ми” лише на релігійній основі. Отже, відновлення зв’язку з Богом, діалог між релігійними Я і Ти та Лад є конституюючими елементами “Ми”. Така соціальність справжня, оскільки відповідає правді Ладу. Деформація “Ми” в колективізмі та індивідуалізмі. Виникнення соціального порядку як відхилення від соціального ладу. Дослідження соціального порядку повсякдення завжди розпочинається не із звичайного індивіда, а з тих схем соціального порядку повсякдення, які формують поняття та дії індивіда. Схеми соціального порядку повсякдення задаються наперед й не сприймаються індивідами, тому індивіди діють й “розуміють” лише в межах цих схем. Автоматизм, механічність, повторювальність, монотонність, одноманітність, яка породжує нудоту, тощо – все це характерно для повсякденного соціального порядку. Поверховість повсякденного соціального порядку. Фактично індивід відсутній у здійсенні тих чи інших дій, оскільки його поведінка визначається схемами/шаблонами повсякденного соціального порядку. Стратегія і тактика поведінки індивіда в межах повсякденного соціального порядку і ладу. Що являє собою соціальний порядок? “…Те, що видається соціальним порядком, - це отакий стан загальної боротьби, де кожен виборює те, що може, чинить суд над одиничністю інших і зміцнює свою одиничність, що теж зникає внаслідок втручання інших. Оце і є хода світу, ілюзія постійного неперервного поступу, що є тільки припущеною загальністю, а його зміст – це радше позбавлена сутності гра утвердження одиничностей та їхнього розпаду” [15, 262 с.]. Іншими словами, соціальний порядок – це керований хаос, який не виходить за межі боротьби за виживання, за межі боротьби інтересів еґоїстично налаштованих індивідів, що об’єднуються у різноманітні партії, створюють організації, рухи, мета яких відстоювання власних інтересів і поборення інших. Соціальний порядок потребує зовнішнього нагляду – силових структур, які стежать за його дотриманням. Репресивність притаманна керованому хаосу. Керований хаос – це характерна ознака країн першого, другого і третього світів. Де б ми не жили, усюди панує боротьба за виживання, про яку пише Геґель. Це означає, що повсюди у світі встановлений соціальний порядок, який є відхиленням від Ладу, який є перекрученням/викривленням соціальної природи людини. Викривлення соціальної природи людини веде до викривлення Ми, тобто, до викривлення явленої форми соціальності, яка нічого не знає про Лад і тому нещасна. Геґель, Маркс, Сартр про феномен “нещасної свідомості”. Геґель колись сказав, що історія вчить тому, що нічому не вчить. Дійсно, коли поглянемо на історію людства, то минуле постає у непривабливому світлі: вбивства, війни, обман, насильство тощо. Історія – це пам’ять про минуле, про те, що відбулося, можливо не з нами, а з іншими. Чи можливо, що пам’ять про минуле живе в нас і ми відтворюємо (несвідомо) минуле, оскільки вже його прожили і набралися досвіду, який відклався в нашому індивідуальному/колективному підсвідомому (Юнг К-Г.). Фактично, одні і тіж люди знову творять історію, актуалізуючи старий досвід. А з історії ми бачимо до чого це може привести, а саме: до знищення людства, знищення людей як виду. Тому гасло “Пізнай самого себе” стосується не лише того актуально існуючого Я, а його Іншого, котре керує ним. Я не є паном самого себе. Пізнавши Іншого в нас, виходимо на рівень усвідомлення минулого досвіду, в який можемо вносити корективи й набувати нового знання/досвіду, розширюючи його горизонт. Так формується, завдяки самопізнанню, пам’ять про майбутнє. Пам’ять про майбутнє складається із “схем думання і сприйняття, які є результатом попередніх оречевлених актів вибору” [16, с. 292]. Пригадати минуле, щоб не робити помилок у теперішньому, а це неможливо без співпадіння минулого і майбутнього. В універсальній пам’яті Іншого минуле і майбутнє це одне і те ж. Дійсність є такою, що поєднує в одне ціле минуле, теперішнє і майбутнє. Вони не існують окремо одне від одного, тому суспільство, яке хоче розвиватися, повинно вийти на рівень самопізнання себе Іншого, що дає знання, котре акумулюється у пам’яті про майбутнє (тут доречно згадати про реінкарнацію, метемпсихоз). Минуле стає майбутнім, а майбутнє – минулим, лише в теперішньому. Очищення від минулого тягара через пригадування минулих життів й досягнення споглядання себе Іншого в світлі істини (Будда). Просвітлення, тобто усвідомлення того, що робить Інший в мені тут-і-тепер і для чого. Виявляється, що він нічого не робить і йому нічого не треба, бо він споглядає все суще, зводячи його різноманітність до всеохопного єдиного. Споглядач без споглядача (Джідду Крішнамурті). Автентичне “Ми” – це суспільство споглядачів без споглядачів (трансцендентна єдність індивідуального з універсальним). 1. Гроф С., Хэлифекс Д. Человек перед лицом смерти/ Пер. с англ. – М., 1996 2. Хант Г. О природе сознания. С когнитивной, феноменологической и трансперсональной точек зрения/Пер. с англ. – М., 2004 3. Моуди Р. Жизнь до жизни/Пер. с англ. под ред. И. Старых. – К., 2003 4. Моуди Р. Жизнь после жизни// Жизнь земная и последующая/Пер. с англ. – М., 1991. – 5-76 с. 5. Торчинов Е. Пути философии Востока и Запада: познание запредельного. – СПб., 2005 6. Монро Р.А. Путешествия вне тела. – К., 1994 7. Свами Вивекананда. Жнана-Йога/ Перев. Я.К.Попова// Философия Йоги. В поисках свободы. – М., 2002. – 347-504 с. 8. Кант І. Критика чистого розуму/ Пер. з нім. та приміт. І. Бурковського. – К., 2000. 9. Катсіфікас Дж. Колонізація повсякденності//http://www. lab.org.ua 10. Беньямін В. Мистецький твір у добу своєї технічної відтворювальности// Беньямін В. Вибране/ Пер. з нім. – Львів, 2002. – 53-97 с. 11. Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція/ Пер. з фр. В. Ховхун. – К., 2004 12. Моем В. Сомерсет. The Painted Veil = Розмальована завіса: Роман. – К., 2006 13. Жижек С. Метастази насолоди/Пер. з англ. – К., 2000 14. Делез Ж. Критическая философия Канта: учение о способностях// Делез Ж. Критическая философия Канта: учение о способностях. Бергсонизм. Спиноза: пер. с фр. – М., 2000. – 7-90 с. 15. Геґель Ґ.В.Ф. Феноменологія духу/ З нім. пер. П. Таращук. – К., 2004 16. Бурдье П. Мертвый хватает живого//Бурдье П. Социология политики: Пер. с фр. – М., 1993. – 263-308 с. Спец. для Бриколаж