Політономія

Рубан Юрій Григорович Глобальна економічна криза змушує держави переглядати традиційні уявлення про засоби та цілі міжнародної політики. «Кредитний параліч» поступово розмежовує світ: збільшується розрив між розвиненими постіндустріальними країнами, країнами, в яких тривають процеси політичної та економічної модернізації (попри тимчасове уповільнення через кризу), та країнами, що зупинилися у своєму розвитку між по-стколоніалізмом та активним залученням до системи глобального ринку і поділу праці. У зв'язку з цим зростають трансакційні витрати учасників міжнародних відносин на встановлен-ня та підтримання балансу сил у світі та в окремих регіонах. В такій ситуації низка держав, які прагнуть здобути або утримати статус світових лідерів, схиляються до втілення привабливішої стратегії мінімізації витрат на збереження глобальної стабільності при нарощуванні видатків (політичних, економічних, силових) для здобуття вигідних геополітичних та геоекономічних позицій. У боротьбі за вплив на глобальному та регіональному рівні суперники поряд з використанням чинника сили економічного та дипломатичного тиску дедалі частіше вдаються до використання методів непрямої дії. Одним з таких методів є активне проведення інформаційно-психологічних операцій. Придатність інформаційно-психологічних війн для геополітичної експансії російський дослідник А. Манойло пояснює, зокрема, тим, що «їх використання як інструменту зовнішньої політи¬ки не призводить до виникнення прямої воєнної конфронтації з державами, що стали жертвами такої агресії, і в цілому мирні відносини з ними зберігаються, незважаючи на завдану значну шкоду, яку можна порівняти з втратами через ведення бойових дій на території цих держав. Тому переваги інформаційно-психологічної агресії в інформаційному суспільстві порівняно з агресією військовою, економічною чи політичною роблять операції інформаційно-психологічного впливу основною формою експансії, використовуваної політичним керівництвом держави для поширен¬ня свого впливу на інших суб'єктів геополітич-ної конкуренції з метою захисту національних інтересів і забезпечення державної безпеки» [1]. Суб'єктом таких операцій зазвичай є розвинені країни або країни, які в ході модернізації досягли значних успіхів та освоїли останні досягнення по-стінформаційних суспільств. Об' єктами експансії виявляються держави, які характеризуються: а) відносною політичною відкритістю та включе-ністю у глобальні процеси обміну капіталами та інформацією; б) етнічною, расовою, конфесійною, ідеологічною строкатістю; в) слабкими та/ або нерозвиненими політичними інститутами та інститутами сектору безпеки. В нинішніх умовах Україна постає типовим об' єктом зовнішніх руйнівних інформаційних впливів. Ця обставина знайшла адекватне відо¬браження у позиції вищого керівництва України. Зокрема, 21 квітня 2008 р. на засіданні Ради національної безпеки і оборони України Пре¬зидент України Віктор Ющенко чітко вказав на головні загрози в інформаційні сфері: «Найбільша загроза національній безпеці - інформаційна експансія іноземних держав. Завдяки цьому в інформаційному просторі України проводяться інформаційно-психологічні кампанії по тих чи інших питаннях» [2]. Глава держави підкреслив, що предметом цих впливів є насамперед теми національної єдності, територіальної цілісності, мови, релігії і культури, європейської та євроатлантичної інтеграції. За дорученням Президента РНБОУ та Кабінет Міністрів України у стислий термін мав затвердити Концепцію інформаційної безпеки України, яка б містила конкретні системні заходи, спрямовані на консолідацію українського суспільства та збереження ідентифікації України як держави. Наразі це доручення Президента за¬лишається невиконаним через тривалий політичний конфлікт та дисфункціональність конституційної моделі влади. Відсутність спеціальної державної стратегії захисту національного інформаційного простору далася взнаки вже за чотири місяці після згада¬ного засідання РНБОУ - у серпні-вересні 2008 р. Спеціальні інформаційні операції, що їх російські телевізійні канали та преса розгорнули під час грузинсько-російської війни з метою дискреди¬тації активної позиції української держави щодо негайного припинення вогню та збереження цілісності території Грузії, були спрямовані проти вищого керівництва держави та загалом євроат-лантичного курсу України. Проте зовнішні руйнівні дії не мали б значного впливу на порядок денний роботи українських ЗМІ та громадську думку, якби їх не підтримували впливові політичні, парламентські сили - Партія регіонів та Комуністична партія України (КПУ), які відкрито виступили із засудженням дій глави держави та закликом визнати Грузію агресором, а Південну Осетію та Абхазію - «постраждалою стороною» і «незалежними державами». Наступним етапом зовнішньої інформаційної агресії стала активна участь російських ЗМІ в політичному конфлікті між Президентом та ситуативною коаліцією БЮТ і Партії регіонів у вересні-листопаді 2008 р. Активно просувала-ся ідея нелегітимності дострокового розпуску Верховної Ради України та необхідності початку процедури імпічменту проти Президента України з метою проведення дострокових виборів Президента України. В умовах загострення фінансової кризи подібні повідомлення ставали додатковим чинником дезінформації та дезорієнтації громадської думки, сприяли надмірному загостренню політичної напруженості. Кульмінацією російського інформаційного наступу стало висвітлення перебігу українсько-російського газового протистояння. Об'єктами цих психологічно-інформаційних атак стали інформаційний простір і громадська думка не лише України, а й країн Європейського Союзу. Використовуючи типові методи пропаганди, ро¬сійські ЗМІ намагалися переконати в тому, що Росія стала «жертвою» порушення Україною загальноприйнятих норм міжнародного договірно¬го права заради збереження «несправедливих», «пільгових» цін на газ. До того ж речники Кремля і «Газпрому», керівництво Російської Федерації, зокрема прем' єр-міністр В. Путін та президент Д. Медвєдєв, поширювали інформацію про «пе-редколапсовий стан» української газотранспортної системи, її «зношеність» і «ненадійність», що мало підштовхнути європейські уряди тиснути на Україну для передачі її ГТС під контроль «Газпрому». При цьому російська сторона намагалася створити враження, що газовий конфлікт став наслідком економічної неспроможності України. Активно формувалася думка про Україну як про остаточно економічно зруйновану державу, для якої єдиним порятунком стали «крадіжки» російського газу. Паралельно нагніталася істерія щодо дій української влади. Російські телеканали, які мають право на трансляцію своїх новин в Україні, тиражували сюжети, в яких розвивалися тези про внутрішню конфліктність та фахову неспроможність української влади в цілому та особисту зацікавленість і домінування корисливих інтересів українського керівництва під час переговорів з Росією про умови постачання і транзиту газу. Інформаційні операції Росії були доповнені інформаційними атаками з боку Партії регіонів та КПУ, які у розпал конфлікту заявили про створення комісії з розслідування причин газової кризи. У такій спосіб вони намагалися знайти підстави для порушення питання щодо імпічменту Президента України. Проте, незважаючи на інформаційний тиск, більшість громадян України уникнули пропагандистських пасток. Зокрема за результатами всеукраїнського опитування, проведеного на за-мовлення НІСД [3], 82 % опитаних вважали перекриття газу Росією переважно політичним кроком. Половина респондентів вважали, що Росія не мала права перекривати газ Україні. На думку 2/3 опитаних, українська газотранспортна система має належати виключно Україні. Крім того, 58 % респондентів проти 27 % висловили впевненість, що краще отримувати газ за європейськими ціна-ми і не залежати від Росії. Ці результати можна інтерпретувати як політичний вотум довіри, який суспільство висловило владі за жорстку позицію під час газового конфлікту Росією попри інфор¬маційні операції російської сторони. Проте, підбиваючи підсумки інформаційної війни між Росією й Україною щодо транзиту газу до Європи, треба визнати, що українська сторона виявилася неспроможною протиставити росій¬ській пропаганді власну систему контрпропаган-дистських заходів. Такий результат пояснюється передусім відсутністю єдиної позиції влади на зовнішньополітичній арені. Можна прогнозувати, що ця слабкість й надалі використовуватиметь¬ся Росією для активної геополітичної експансії, спроб перетворити Україну на керовану державу-сателіт. Водночас газовий конфлікт мав також і пози¬тивний результат для України. Позиція української держави ретельно висвітлювалася в популярних та авторитетних європейських ЗМІ. При цьому в публікаціях та сюжетах західних ЗМІ позиція України подавалася як самодостатня, раціональна та незалежна від позиції Росії, що не збігалося з негативними інтерпретаціями дій України з боку російських ЗМІ. Порівняно із ситуацією газової кризи у січні 2006 року це був крок уперед. Крім того, таке ставлення європейських ЗМІ засвідчи¬ло зростання інтересу до України і, відповідно, обізнаності про особливості україно-російських відносин та відносин України з Європейським Союзом, значення України для європейської енер¬гетичної безпеки. Проте міжнародний інформаційний простір є надзвичайно мінливим, і в разі відсутності дер¬жавної стратегії безпеки інформаційного простору України, яка передбачала б, зокрема, проведення відповідних зовнішніх заходів, розрахованих на адекватне інформування наших партнерів, вчас¬не реагування та попередження негативних для України інформаційних операцій недружніх дер-жав, може змінити свій «зміст» щодо України. Особливої актуальності питання інформа¬ційної безпеки набуває у зв' язку з наближенням президентських виборів. Саме напередодні пре¬зидентської виборчої кампанії варто очікувати на нову «хвилю» російських інформаційно-психологічних операцій. Як зазначають експерти польського Інституту східних досліджень на при¬кладі пропагандистської кампанії Росії під час ві¬йни з Грузією, російська влада повністю опанува¬ла мистецтво створення єдиного інформаційного фронту [4]. При цьому, звертаючись до західної аудиторії, російські ЗМІ активно імітують лек¬сику та візуальні прийоми, до яких звик масовий читач (слухач, глядач). А для власної аудиторії, до якої вони зараховують і значну частину населення України, під виглядом інформації пропонуються емоційно заряджені меседжі: російська позиція демонструється з позитивним емоційним забарв¬ленням, альтеративна позиція пов' язується з реча¬ми, здатними викликати лише негативні емоції та відчуження. Саме у такий спосіб російське теле¬бачення починаючи з 2003 р. регулярно нав'язує своїй, західній та частині української аудиторії те¬ми «утисків мовних і культурних прав росіян», за¬грози вибуху «антисемітизму та фашизму в Укра¬їні», «насильницької українізації», «перекручення історії у зв' язку з так званим Голодомором». Отже, під час президентської виборчої кампа¬нії 2009 р. російські інформаційно-психологічні операції спрямовуватимуться не лише на руйну-вання міжнародного іміджу України, а й, як свід¬чить досвід попередньої кампанії 2004 р., на за¬гострення політичної нестабільності в країні. Го¬ловна мета таких інформаційно-маніпулятивних зусиль - підбурювати існуючі суспільні проти¬річчя, протиставляючи державу народу, опози¬цію - владі, російськомовних громадян - укра¬їномовним, прихильників дружніх відносин з Росією - прибічникам інтеграції України до єв¬роатлантичного безпекового простору. Можна прогнозувати, що низка політичних сил лівого ідеологічного спрямування та сил, які спира¬ються на електорат східних регіонів України та Криму, намагатимуться використати негативний інформаційний резонанс для збільшення власних виборчих рейтингів. При цьому Росія обґрунтовуватиме свій ак¬тивний вплив на перебіг виборів в Україні зміна¬ми у загальній геополітичній ситуації в Європі. Так, ще в липні 2008 р. російське керівництво на саміті «Росія-ЄС» запропонувала свою концеп¬цію нової архітектури безпеки в Європі. По суті російська сторона заявила, що в Європі протягом 1990-2008 рр. з'явилися нові кордони, які були лише адміністративними і ніколи - державни¬ми. А отже, механізм Заключного Гельсінського Акту НБСЄ 1975 р. стосовно непорушності «іс¬нуючих» кордонів у Європі на них не може по¬ширюватися. Крім того, документ базувався на функціонуванні двох центрів гарантій безпеки -НАТО (у західній Європі) і ОВД (у Східній і Цен¬тральній Європі). Конфлікт з Грузією був свого роду перевіркою готовності європейського спів¬товариства до обговорення сумнівних, на думку Кремля, кордонів. Таким чином, Росія ставить ЄС перед вибором: або вона стане ініціатором ство¬рення нової системи безпеки, що гарантуватиме недоторканність кордонів, або існуючі кордони у Східній і Центральній Європі можуть стати при¬водом для загострення міжнародної ситуації. Зокрема показовою є позиція російських ЗМІ під час розгляду українсько-румунської супер¬ечки щодо острова Зміїний у Міжнародному суді ООН в Гаазі. Рішення суду, яке поставило крапку в довголітній суперечці України та Румунії одно¬значно інтерпретувалося як програшне для Укра¬їни. Головний акцент було зміщено на висування Румунією «територіальних претензій» до Украї¬ни, що стосуються обставин укладення Паризь¬кого договору про демаркацію державних кордо¬нів між СРСР і Румунією 1947 р., який закріпив «несправедливість» стосовно Румунії, закладену ще в пакті Молотова-Ріббентропа (1940 р.). Це була класична інформаційна атака з метою пока¬зати, що будь-яка країна може висунути претен¬зії Україні й відібрати частину території, оскіль¬ки Україна є слабкою і некерованою. Крім того, російська сторона намагалася нав'язати європей¬ському політикуму думку, що нинішнє керівни¬цтво України - це люди, які узурпували владу в ході «помаранчевого перевороту», здійсненого на гроші «ворожих сил». А українська держава є штучним утворенням, неспроможним гаранту¬вати непорушність кордонів, отриманих у спадок від Радянського Союзу. Взагалі тема повернення до радянського «золотого віку» на тлі економіч¬ної кризи, що поглиблюється, може стати однією з головних під час виборчої кампанії. Реалізація подібних інформаційних опера¬цій вимагає негайної організації протидії з боку української держави як виразника інтересів збе¬реження суверенітету та цілісності українсько¬го соціуму. Попри економічну кризу, влада має достатньо важелів для застосування системи взаємопов' язаних асиметричних інформаційних атак. Основними напрямами такої протидії, на яких могла б базуватися Стратегія безпеки інфор¬маційного простору України, є такі. Насамперед необхідно позбутися лексики кін¬ця 1990-х - початку 2000-х років. Україні вар¬то припинити ховатися за банальними фразами про «стратегічне партнерство» з Росією. Варто пам' ятати, що в новій Концепції зовнішньої полі¬тики РФ, затвердженій президентом Медведєвим улітку 2008 р., поняття стратегічного партнерства відсутнє. У Росії сьогодні немає стратегічних партнерів. І якщо українська влада, особливо на урядовому рівні, продовжуватиме обґрунтовува¬ти свою політику таким «партнерством», це при-зводитиме до хибного розуміння національних інтересів України та продовження серії політич¬них, економічних та інформаційних поразок. По-друге, українська влада має активніше ви¬користовувати потенціал політики національної ідентичності. Потрібно пояснювати українській аудиторії, європейському співтовариству, чому ми ніколи не були єдиним цілим з Росією. Йдеться про відновлення історичної пам' яті та справедли¬вості, зокрема тему Голодомору і демократичних цінностей. По-третє, потрібно позиціонувати Україну як активного і самостійного учасника системи євро¬пейської безпеки. Ключову роль при цьому гра¬тиме українська газотранспортна система, як це було вже визнано на міжнародному рівні та закрі¬плено у Спільній Заяві України та ЄС щодо мо¬дернізації ГТС. Адже Україна, що контролює свої стратегічні ресурси та стратегічну інфраструк¬туру, може висувати партнерам свої умови спів¬робітництва, що мають базуватися передусім на гарантії недоторканності кордонів нашої держави та забезпеченні економічних інтересів. Активізація цих трьох напрямів інформацій¬ної роботи може довести, що розвиток України та Росії - дві різні цивілізаційні траєкторії руху, утвердження двох різних систем цінностей. Зара¬ди збереження монолітності держави Росія прак¬тикує придушення прав і свобод громадянина. Для України головним є верховенство цінностей демократії і відкритого суспільства, здатного, по¬при існуючі внутрішні суперечності та проблеми, керувати процесом оновлення еліт та змінювати державну політику. Список використаних джерел 1. Мануйло, А. В. Государственная информационная политика в особенных условиях / А. В. Манойло. - М : МИФИ, 2003. - С. 293. 2. Під головуванням Президента України відбулося засідання РНБОУ [Електрон. ресурс] // Президент Україн Віктор Ющенко : офіц. Інтернет-представництво. Новини. Останні новини. 2008. - 21 квіт. - Режим доступу: http://www.president.gov.ua/news/9385.html 3. Опитування було проведено українською дослідною компанією GfK Ukraine (www.gfk.ua) методом теле¬фонного інтерв'ю. Загальна вибірка опитування становила 600 респондентів. Вибірка репрезентативна відносно телефонізованого дорослого населення України у містах з кількістю мешканців понад 50 000. Максимальна можлива похибка становить 4 %. Опитування проводилося протягом 10-12 лют. 2009 р. 4. Rogoza, J., Dubas, A. Russian propaganda war: media as a long- and short-range weapon / J. Rogoza, A. Dubas // CES Commentary. - 2008. - Issue 9. - P. 3.