Політономія

Петро Голубенко

Українська національна революція 1917-1920 рр. відкрила нову добу в історії України - нову не лише за календарем, але й з новим духовим змістом. Кожна доба виявляє своє лице і свій новий духовий зміст у пануючому патосі і стилі доби, в характері нового покоління, в панівній ідеології свого часу. Всі ці показники пореволюційного часу являють собою новий образ України, порівнюючи з дореволюційним часом. В огні і бурі революції відбулися глибокі зрушення в свідомості українського народу і перетворення елементів його душі і духу української нації. Сталося чудо державного відродження України.

?Надія охоплює нас, цілі мільйони людства здригаються, повертається на кін історії придушена, але жива нація, вже грізно й тривожно вітають її сурми? - такими патетичними словами відзначає цей момент народження української держави один з героїв революції, Шахрай, з повісти ?Чотири шаблі? Юрія Яневського. Відтворюючи образ України псреволюційних 20-х років, інший письменник - Антоненко-Давидович у своїх нарисах ?Землеюукраїнською? занотовує: ?Флюгер історії споквола рипить на заіржавілих петлях, повертаючися ліворуч до Києва, Харкова, до Дніпра-Славути, до молодої, збудженої на світанку нашої епохи України?.

Державне і культурна відродження України стало джерелом патосту й ентузіязму молодого українського суспільства. Воєнна поразка УНР і окупація України військовими силами московського большозизму не могли спинити могутнього процесу відродження нації. Боротьба за державно-політичну, економічну й культурну самостійність і суверенність України продовжується в різних формах і з пореволюційному часі.

Український культурний процес 20-х років виявив тенденцію українського націоналізму. Державне відродження України і розвиток української культури стали предметом патосу і пристрасти українського суспільства. ?Національної незалежності вимагає залізна і нездоланна воля історичних законів?. Порожнім брязкотом про інтернаціоналізм не прикриєш питання, що його висуває само суворе життя і вимагає негайного розв'язання?. Українізація є результат нездоланної волі 30-ти мільйонної нації - так відповіло українське суспільство устами Миколи Хвильового на спроби втримати український культурний процес в рамках офіційної ідеологи марксизму.

В 20-х роках відбувається знаменне явище капітуляції українських комуністів під натиском українського націоналізму. Їх також захоплює ідея відродження української нації. Дехто з них, як М.Хвильовий, цілком стають на позиції українського націоналізму. Інші намагалися погодити марксизм і вірність партії з українським національним відродженням, інакше кажучи, шукали такого становища, коли і вівці залишаються цілі, і вовки не почувають голоду - як висловилася Аґлая в романі ?Вальдшнепи?. Хвильовий закликав таких стати на боці молодого українського суспільства, а не ловити руками димок розвіяних ілюзій «загірної комуни». «Треба розкладати нове багаття, бо тільки біля нього можна погрітись» - таке гасло вкладає Хвильовий в уста нової людини нашого часу» - націоналістки Аґлаї з названого роману. «Треба бути послідовним: або ми визнаємо національне відродження, або ні. Коли визнаємо, то й робимо відповідні висновки» - писав сам Хвильовий у статті «Україна чи Малоросія».

В романі «Чотири шаблі» Юрія Яновського герой української революції Шахрай складає присягу дідові-кобзареві: «Клянусь родом своїм чесним, клянусь дідом кріпаком, прадідом запорожцем - не загинула ще честь і хоробрість. Любов і ненависть, дружба і самопожертва вже підносяться з забуття». Такою була присяга тих, хто йшов боротися за українську державу. Державна самостійність України - такий був старт і морально-психологічні позиції молодого українського суспільства в 20-х роках».

«Українська пробуджена стихія вимагає над будови, - писав Донцов. - Вона переростає вузькі рамки реґіоналізму, який терпить льокальний патріотизм лише стільки, скільки він підпорядковується патріотизмові ширшої вітчизни» («общего отечества»)... Не погноєм для чужого загального зробити своє національне, лише піднести його до значення загального... Соціально, економічно, культурно й політично Україна має бути сама собою, не частиною цілого - ось є проста програма націоналізму... Завдання генія української нації мислиться вже на партикуляристично (як в першій половині XIX в.), ні епігоністично, лише універсально... Щоб ми шукали свою мудрість не в статтях і чужих книжках, лише в собі і в потребах свого краю. Ось як реально виглядає містичний голос крови» націоналізму...»!

Таке визначення націоналізму з повним правом може бути покладене і до того духового і культурного процесу, який відбувався в Україні а 20-х роках. В січні 1928 року в Київському Будинку Вчених відбулася доповідь віце-президента ВУАН акад. К.Воблого, у якій знайшов вислід погляд на економічне існування України, як «самостійної господарчої одиниці», що має всі підстави до окремого розвитку». В журналі «Більшовик України», в 2-му і 3-му числах появилася стаття Волобуєва «До проблеми української економіки», у якій викрито колоніяльну залежність України від московського центру і стверджено тезу, що тільки «забезпечення Україні нестриманого розвитку продукційних сил, забезпечення їй становища оформленого і закінченого національно-господарського організму» унормує справедливі відносини.

Такі ж тенденції до самостійности виявлються і в державно-політичній сфері, у виступах Шумського, не говорячи вже про Хвильового та інших. Відомий театральний діяч Лесь Курбас, критикуючи театральних критиків, між іншим говорив:

«Я знаю, що серед українського громадянства не перевелося з віків рабства засвоєне недовір'я у власні сили... У вас (театральних критиків - П.Г.) іноді трапляється погана звичка протекціонально похлопати нас по плечу. Бросьте ето... Тільки бо тоді ви станете дійсним активом молодої української театральної культури, коли відчуєте, що Харків - це ваша столиця, що революція є ваше діло, а не назадництво, тоді тільки замовкнуть [общеруські] атавізми... Я міг би вам показати рецензії на Джіммі Гіггінса в «Комуністі», де фальшовано дати московських постановок, щоб показати залежність Джімі Гіггінса від московських театрів».

З обуренням тавруючи таке плазування перед Москвою, Курбас закликав українських культурних робітників: «.. .всяким робом пособляти революційним колективам, що є в Харкові і часом під впливом «Березоля» народжуються. Утворити серед них ту атмосферу шляхетного революційного суперництва, атмосферу живих диспутів, обговорення й ініціятивности, - все те, завдяки чому Харків - столиця України, центр, що дає тон і характер цілій нації, - в майбутньому перетвориться в справжній центр театральної української революційної культури».

В цьому ж дусі писав і діяв Микола Хвильовий: «Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки мавпувати. Він ніяк не може зрозуміти, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку. Він ніяк не може втямити, бо він боїться - дерзать!.. Наша основна вимога - це вміти думати й почувати. В нашу епоху великих зрушень, великих дерзаній і великих польотів ми інакше не уявляємо собі художника. Тому ми й тягнемо його до психологічної Європи, тому ми й закликаємо його вбити а собі віковий епігонізм».

Вбити віковий епігонізм і плазування перед Москвою ? таке завдання поставило покоління 20-х років, яке виступило за радянських умовах. В роки революції «влада рад» і УССР були протиставленні Центральній Раді і УНР, і були використані Москвою для розбиття українського суцільного фронту. Після революції, в 20-х роках, націоналістичні елементи підсовєтського українського суспільства намагалися перетворити УССР на вихідну базу, морально-психологічну і політичну зброю боротьби з Москвою.

Еволюція московського комунізму в напрямі російської воликодержавности і відновлення старих імперських традицій, а цим самим перетворення російської комуністичної партії на ?собирателя земель русских» і не руських неминуче вели до посилення націоналістичних настроїв серед українського суспільства. Героїня роману «Вальдшнепи» Хвильового, Аґлая, погрожуючи російському професорові марксизму і великодержавникові каже: «Справа в тому, що український націоналізм не дає і не дасть спокою твоєму російському мрякобіссю. Справа в тому, що як ти не кажи, а в його особі виходить на історичну арену молодий прогресивний фактор».

На зріст українського націоналізму вказував і сам Хвильовий, коли писав: «Українське суспільство, зміцнівши, не помириться зі своїм фактичним, коли не де-юре декретованим гегемоном, руським конкурентом. Нашим завданням є попередити цей конфлікт. Мусимо стати по стороні активного молодого українського суспільства».

Це був заклик до творення єдиного національного фронту в боротьбі з московським великодержавним імперіялізмом. У Хвильового це не випадкова фраза, а продумана тактика боротьби, яка випливала з його світогляду і яку він застосовував на культурному фронті. Він сам тримався неписаного союзу з українськими неоклясиками і, зокрема, із Зеровом і закликав «творити атмосферу співробітництва» з ВУАН, на яку Москва нацьковувала українських комуністів. Шлях консолідації письменницьких сил для «відповідальної творчої роботи» в протиставленні до лівореволюційного напрямку прихильників клясової боротьби партійних ортодоксів, як відомо, обрала також і «Вапліте». Прагнення створити «єдиний національний культурний фронт на радянській плятформі» з умовою, що радянська влада приймає на себе історичні «українські національні завдання» є також дуже характеристичною рисою післяреволюційної доби в Україні, яка свідчить про перемогу ідеології українського націоналізму.

Пореволюційна доба в УССР є новою добою - добою українського націоналізму - не лише в ствердженні конечности самостійности України і в культурному відмежуванні від Москви, але й у прагненні до духового відродження нації і української людини. З досвіду української революції, з її патосу й героїки, з її перемог і поразок виросло і зформувалося нове покоління українського визвольного руху. Воно прагне і всю націю перетворити за своїм внутрішнім духовим образом.

«Нам треба залізних духом людей: скрізь, скрізь» - ці слова одного із персонажів оповідання Косинки звучать провідним леймотивом доби у багатьох творах українських письменників 20-х років. «Я ненавиджу нашу націю за те, що вона не вміє до краю думати й до краю діяти» - висловлюється герой повісти «Чотири шаблі» Шахрай Юрія Яновського. Образ нової людини проходить в цілому ряді творів українських письменників. Всі ці образи «нових людей», маючи індивідуальні риси, є носіями одного психологічного типу і одного світогляду. «Вони не подібні на своїх батьків з дореволюційного часу. Вони - .зовсім інші». Досить порівняти Марину Чайку з її батьком Ступай-Ступаненком з «Патетичної сонати» Миколи Куліша. Поява «нових людей» в літературі не є вигадкою або мрією письмеників - вона відбиває реальний процес кристалізації нового покоління, який відбувався в дійсності. У своїх нарисах «Землеюукраїнською» Антоненко-Давидович, між іншим, занотовує, як навіть десь на глухому Поліссі з аморфної етнографічної лемішки «хахла» підводиться, на обидві ноги й заходився працювати новий українець. Росте Україна»...

«Нові люди» пореволюційної доби характеризуються новим активістичним світоглядом, націоналісичною концепцією життя, культом сили й енергії. «Революція здала нам козирі в руки. Ми їх тримаємо... Ми будемо готові до того, щоб не дати ніде, нікому, нічого за нас вирішувати. Наше слово у нас в пельці, а в руках шаблі і кулемети...Справедливий і правий лише той, хто перемагає... Сила і воля до життя - ось найсправедливіший закон... Зброя за всяку ціну і - ось наше сьогоднішнє гасло. У кого зброя, той і буде диктувати події, - так говорить Шахрай з твору ?Чотири шаблі Юрія Яновського. Ця мова нагадує нам таки ж мову Марини Чайки з «Патетичної сонати» Миколи Куліша і мову Аглаї з роману «Вальдшнепи» Хвильового. Така мова не мислима в устах дореволюційної українофільської і народницької інтелігент»!, як не мислима вона і в устах соціалістів типу Винниченка.

Порівнюємо літературні образи з живими історичними постатями цілком свідомо, знаючи, що літературні образи нових людей в художньою проекцією їх творців і відтворення реального процесу формування нового покоління. Цьому поколінню вже мало дозволу розмовляти українською мовою і своїм приятелем воно вважає лише того, «у кого зброя говорить по-українськи».

Проблема нової людини, а через неї і проблема відродження нації, є однією з центральних проблем української пореволюційної літератури. В цьому виявляється дуже важлива риса українського націоналізму, як ідейного і політичного руху: його завданням є не лише визволення україських земель від окупантів і побудова української суверенної держави, а й духовне відродження української нації й української людини. Український націоналізм є дуже критичний і вимогливий у відношенні до сучасного морального і духового стану української нації і далекий від ідеалізації нашої відсталости. А тому він стремить до того, щоб вилікувати душу народу від апатії і всіх вад, набутих віками бездержавного існування і запалити його вогнем національного ентузіязму і посвяти в ім?я національних ідеалів. Ця настанова дуже яскраво виявилася в багатьох творах українських письменників. «Події змінюють вдачу тих, хто робить їх, - писав у свій час Донцов. - Хто знає, чи бурхливі роки від 1914р. не перетворять психіки народа-плебея в психіку народа-володаря».

І, зокрема, відзначав 1925 року: «Цікаві процеси відбуваються тепер в Радянській Україні. Там можна спостерегти духовий здвиг, глибокий і вагітний необчислимими наслідками. Приглядатися йому можно головно в літературі.

«Як за білого, так і за червоного самовладства, до літератури мусіли тікати і публіцистика, і філософія, і партійництво. Література в ці тяжкі часи була тим свічадом, в якім тремтів ритм національної душі, в ній же маємо шукати зовнішніх проявів тієї переоцінки вартостей, яка починається на великій Україні».

І далі: «Коли ми хочемо говорити про «досягнення революції» в сфері національної психіки, то одним з головних певно буде смерть прекрасної просвітянщини. Нова епоха та її література внесли одне незаперечне позитивне: культ чину й успіху, що так вражає на тлі розхлябаної сентментальности попередньої доби. Коли говорили про літературу, то скажу ще: є серед емігрантських письменників такі, що мають залізо в жилах і сталь замість нервів. Але таких більше на Україні... Наша національна ідеологія трошки знає, але мало хоче. Сього «хочу» і бракує їй, але воно поволі постає на далеких степах України... Такий сенс того ідейного здвигу...»

До цього можна лише додати свідчення історика української літератури, що не все написане могло побачити світ», художня продукція по журналах тільки почасти виявляє всю могутню енергію збудження маси?»

Пореволюційна доба є новою добою також і в ідеологічному її виявленні, вона має нове ідеологічне обличчя, порівнюючи з дореволюційним часом. Мислимо її як новий щабель у розвитку української суспільно-політичної думки і як синтезу нових духовних вартостей. На тлі ідеологічної спадщини попередньої доби (українофільське народництво, драгомановщина, соціялізм) ідеологія пореволюційної доби являє цілком нову, якісно відмінну систему ідей і духових вартостей. Елементи «стихійного» націоналізму, які знаходилися в попередній добі в інертному стані самоохорони свого національного «я» і в пасивному спротиві перед загрозою асиміляції, в новій добі перейшли в динамічний стан владарної волі ствердити себе в українській сувереній державі, в національному відродженні українського народу і в піднесенні української культури з рівня провінціалізму в російській імперії до рівня самостійної культури в усій повноті виявлення її творчих потенцій. Все це складає поняття українського націоналізму в модерному його значенні. Нова доба є під знаком ідеології українського націоналізму.

В УССР ідеологія українського націоналізму вважається найбільш небезпечним явищем, і прояви її в творах українських письменників караються як найбільший державний злочин. Пряма пропаганда чи навіть наукові теоретичні праці в питаннях українського націоналізму в УССР були можливі, але брак теоретичного, філософського опрацювання ідеології українського націоналізму не дає ще підстав говорити, що український націоналізм в УССР не мав ідеологічної викінчености і поширення. Слід мати на увазі, що в 20-х роках основні теоретичні праці українського націоналізму, які видавалися за кордоном («Націоналізм» Донцова, журнали «Літературно-Науковий Вісник» і «Розбудова Нації» тощо), були приступні значній частині українських науковців і культурних діячів. На ці праці появилися в радянській пресі окремі рецензії, цитати з них дуже рясно прикрашали полемічні статті літературних дискусій. Критика українського націоналізму в деяких статтях з радянської преси робила часом враження пропаганди ідей українського націоналізму, прикритої лайливими епітетами. Особливо «підозрілою» в цьому відношенні є критика українського націоналізму в журналі «Пролітфронт», де отаборилися ваплітяни-хвильовисти після розгрому «Вапліте».

«Підозрілим» є саме завдання, яке поставив перед собою «Пролітфронт». У зверненні до читача в першому числі цього журналу читаємо: «Боротьба... з ворожою нам ідеологією в явних і прихованих формах, боротьба з фашистською ідеологією, як, наприклад, з донцовщиною, з націоналістичними проявами всякого ґатунку (хвильовизм тощо) є перше бойове завдання «Пролітфронту» в українському читачеві цього тільки й треба. Він багато довідався саме з журналу «Пролітфронт». Г.Епік у статті «На поточні теми» розповідає про «доктора Донцова», який проповідує давно стерті з лиця історії затрухлявілі істини про культ сильної людини, що цього, мовляв, дала тільки Європа й що за неї, на цю донцівську Європу, має орієнтуватися кожний, хто хоче порятунку». Епік полемізує з Донцовим, прямо звертаючись до нього: «Проповідуйте ваші істини про «завершений тип сильної європейської людини», удосконалюйтесь у брехні на наш Радянський Союз і робіть вигляд, що ви непереробний. За це дорого заплатить вам польська дефензива». Із статті Г.Епіка український читач довідується про «Літературно-Науковий Вісник», згадуються імена О.Бабія, Маланюка та інші.

«Пролітфронт» вирішив також спопуляризувати орган Проводу Українських Націоналістів «Розбудову Нації». Статтю про «Розбудову нації» підписано псевдом Варвара Жукова. Під цим псевдом криється ніхто інший, як К.Буревій, якому під цим прізвищем іще не можна було друкуватися. Про «Розбудову Нації» Варвара Жукова згадує у статті «Фашизм і футуризм», у якій доводиться, що націоналістичний ухил «Нової Генерації» не випадковий. «Нова Генерація» була найбільшим противником Вапліте і гостро виступала проти Хвильового з обвинуваченням в націоналізмі. Тепер виявилося, що й сама «Нова Генерація» поволі почала котитися до дрібнобуржуазного хвильовизму і заспівала панегірики Йвану Степановичу Мазепі».»

Після того, як Варвара Жукова довела закономірність скочування «Нової Генерації» до націоналізму, вона чомусь пише далі про те, що «Розбудова Нації» - .орган Проводу Українських Націоналістів». Про цих націоналістів Жукова, себто К.Буревій, пише такими словами: «Цим патріотам нашої батьківщини не подобається»... і т.д. .Наші фашисти давно вже почали шукати серед радянських письменників того Мойсея, що виведе нашу літературу з московсько-комуністичного полону». При цьому цитується «Розбудова нації» за 1929 рік, ч.5. «Коли взяти до уваги, що слово «фашисти» в радянській пресі прикладається до всього, що вороже московському комунізмові і через це втратило всяке значення, можна зробити висновок, що така критика українського націоналізму є лише тактичним засобом його пропаганди і можна дивуватися такій відвазі.

У цитованій вище статті Г.Епік наводить, між іншим, слова Донцоза про те, що треба спрямувати український літературний процес на «принципіяльні шляхи націоналізму», а також слова О.Бабія (мабуть, з «Розбудови Нації») про те, що мусимо в першу чергу знищити і розбити біологічні основи літератури марксівської, більшовицької».... Не будемо наводити більше таких і подібних до них прикладів, що їх так щедро дає «Літературно-Науковий Вісник»...Хочемо лише заявити про те, що в наступних номерах нашого журналу ми подбаємо розкрити те смердюче українсько-фашистське болото, що за підтримкою білої Польщі гуртується навколо ,ЛНВ» й жалюгідно намагається якось вплинути на український культурний процес».

Слова ці не випадкові і за формою заперечення впливу, криється його ствердження. Цікаво, що й сам Г.Епік, назвавши культ сильної людини давно стертою, трухлявою істиною, приймає її з поправкою: «не ви, емігранти, а ми являємо, доскоканалий тип нашої сучасної людини. От про цю людину ми, молоді й сильні будемо писати».

Звертає на себе увагу ще одна риса тактики Хвильового і його друзів з «Пролітфронту» після розгрому «Вапліте» і «хвильовизму» - це пов'язання всіх проявів українського націоналізму в різних організаціях і середовищах в один суцільний ланцюг українського націоналізму. Коли почався процес СВУ, Хвильовий помістив у «Комуністі» статтю ? «А хто ще сидить на лаві підсудних», у якій вказав пальцем, що поруч з Єфремовим, Старицько-Черняхівською та іншими підсудними з СВУ сидить і він, Хвильовий, із своїм «хвильовизмом». Цей же Хвильовий помістив у журналі «Пролітфронту» статтю «Кричуще божество», у якій виявив «хвильовизм» серед тих, хто найдужче його поборював, себто в журналі «Нова Генерація». За одним заходом Хвильовий утотожнює в цій статті «хвильовизм» із. «мазепииством». Далі в журналі.»Пролітфронт», як ми бачимо, проводиться нитка до «Літературно-Наукового Вісника» і «Розбудови Нації» і до самого Проводу Українських Націоналістів.

На загальних зборах «Пролітфронту» 24 березня 1930 року винесено резолюцію такого змісту: «Зачитавши «протест» т-ва українських письменників і журналістів у Празі, надрукований у фашистській львівській газеті «Діло», яке протестує проти суду над СВУ, вбачаючи в цім процесі терор проти культурних і наукових робітників Радянської України»... і т.д. Зачитавши цей протест, який надруковано в журналі «Пролітфронт» в такій передачі, виникає питання: який сенс відгукуватися на протест еміграційних письменників, надрукований у газеті «Діло», якої в УССР ніхто не читає? Відгук на цей протест у формі резолюції надруковано, звичайно, під дуже лайливим заголовком у совєтському стилі: «Проти брехні озвірілих куркулячих недобитків». Але читачі в УССР уже звикли на таку лайку не реагувати, а шукати дійсного сенсу в таких резолюціях. А той сенс а тому, що резолюція доводить до відома, що у Празі є т-во українських письменників і журналістів, яке в процесі СВУ вбачає терор проти культурних і наукових робітників Радянської України» і проти цього протестує. Тут с над чим подумати, особливо коли взяти до уваги, що на лаві підсудних з СУВ судить не лише «буржуазна інтелігенція», а й Хвильовий, а з ним і всі «хвильовисти».

Не забулася й заява самого Хвильового, коли він ще був «хвильовистом», про те, що його устами «говорить молода українська інтелігенція». На зборах українських письменників у Харкові нам довелося бути свідком промови І.Кулика, який сказав, що письменник Ґжицький, мовляв, ходив скрізь і говорив: «Беруть всіх українців»... Себто почали арештовувати всіх українців. І.Кулик до цього додав у своїй промові: .Ну, й договорився! Забрали»...

Блиск ідей українського націоналізму, які пропагувалися закордоном в таких журналах, як «Літературно-Український Вісник», «Розбудова Нації» та інші серед підсовєтської літературної української еліти, безперечно, наявний. У своїй праці «На два фронти в боротьбі з націоналізмом» А.Прчак, наприклад, відзначає: «Коли читаєш публіцистичні твори М.Хвильового, то... то часом забуваєш, що саме читаєш - Хвильового чи Д.Донцова. Можна виписати цілі сторінки із творів обох цих авторів, і різниці між ними не знайдеш. Думки Хвильового і Донцова про Європу, про російську літературу, про людину з сильною волею і т.інше - абсолютно тотожні... Можна в вікторину грати - виписати декілька цитат і спитати: хто автор - Д.Донцов чи М.Хвильовий? Наприклад:

Ні, шановний читачу, якраз навпаки. І таких прикладів, таких випадків можна вказати не один. «Донцоя рішуче підтримував Хвильового... Хвильовий не раз заявляв, що він не боїться, коли його думки сходяться з думками класового ворога. Він не вважав це дискредитацією своїх ідей. Також і Донцов радів тому, що «червоні», в першу чергу М.Хвильовий, повторюють і засвоюють фашистські ідеї... М.Хвильовий писав: «Якщо наші погляди зійдуться з чаяніями (сподіваннями-прим. наша) нашої ж таки дрібної буржуазії і навіть фашистів, то це зовсім не означає, що ми помиляємося». Донцов на це відповідає М.Хвильозому так: «Ні, не означає. Але доповнимо: якщо думка про те, що наша нація (незалежно від того, яка кляса з нею себе утотожнює) мусить вийти з ролі «приєднаної», мусить іти за своїм нездоланним... бажанням виявити своє національне лице - коли цю думку засвоять і червоні, то це зовсім не означає, що ми помиляємося».

Говорячи про вплив ідей українського націоналізму, ми зовсім не схильні його переоцінювати. Український націоналізм в УССР є явище органічне, а не наносне, і дуже часто збіг думок та ідей пояснюється не впливом, а єдністю духового процесу на всіх українських землях. Український націоналістичний рух у формі ОУН і український культуровий процес або «український ренесанс 20-х років» в УССР, це лише різні форми вияву одного всеукраїнського процесу ідейної і духовної кристалізації українського націоналізму в модерному значенні цього слова. Різні обставини під різними окупаціями диктували різні форми і різну тактику. В УССР український націоналізм не мав змоги виявлятися у властивих для нього організаційних формах і застосовувати таку ж саму тактику, що й, скажімо, на західньоукраїнських землях під Польщею. Силою цілої низки обставин український націоналізм в УССР діяв на культурному фронті.

Деякі художні твори українських письменників в УССР, як от, наприклад, «Вальдшнепи» Хвильового або «Патетична соната» М. Куліша є більш яскравим виявленням ідеології українського націоналізму і більш важать, ніж скажімо, «раціоналізм» Д.Донцова. Публіцистика Хвильового, не зважаючи на домішку радянської фразеології, не поступається перед публіцистикою Донцова, якщо судити про націоналізм їх змісту. Головним засобом пропаганди ідеології українського націоналізму в УССР стала українська художня література. І це не випадково. Естетика Хвильового і ваплітян, з їх провідним стилем «романтики вітаїзму», є націоналістичною естетикою. Художній твір мусить не тільки ставити і розв'язувати суто художні проблем, а й ставити і розв'язувати в художніх формах проблеми ідеологічні». Художня література орудує не точними формулами, а в пляні певної ідеології формує емоції - таке завдання ставили ваплітяни перед українською літературою.

В пляні якої ідеології формували емоції своїх сучасників діячі українського відродження 20-х років - про це написано не одну статтю ворогом цього відродження. Центральний орган ЦК ВКП(б) «Правда» у статті про «Патетичну сонату» Миколи Куліша, писав: ....В целом, основком и главном зта пьеса не наша... зта пьеса отражает чуждую пролетариату и советскому государству «философию» украинского национального движвения»... «Хотел ли зтого или не хотел Кулиш, но он в талантливой форме дал в своей пьесе последовательную апологетику не пролетарской, не большевистской, а националистической, донцовской философии истории...»

Оцінка багатьох творів української літератури, як творів націоналістичних, дістала апробату також і за кордоном, в пресових органах і статтях українських націоналістів. Деякі з цих творів передруковувалися в «Літературно-Науковому Віснику» та в інших джерелах. Донцову належить одна з кращих статей про Хвильового. Провід Українських Націоналістів, як це бачимо з матеріялів журналу «Розбудова Нації», пильно стежив за процесами, які відбувалися в УССР. Про це свідчать також праці С.Николишина «Націоналізм у літературі на Східних Українських Землях», а також «Культурна політика більшовиків і український культурний процес».

Все це дає нам підстави ствердити, що український націоналізм є явищем всеукраїнського змісту і значення. При всій різниці соціяльного і політичного ладу в УССР і на захід ньоукраїнських землях під Польщею, і не зважаючи на різні обставини, створені різними окупантами, процес формування і кристалізації українського націоналізму являє собою органічну єдність на всіх українських землях. Різниці в трактуванні окремих проблем і програмові розходження в окремих питаннях в середині українського нацюналістичного руху не є запереченням такого погляду.