З часів СРСР ми звикли, що арабська молодь вчиться у наших вузах. Нещодавно з’ясувалося, що вона цілком здатна дати урок нам.
Розглянемо дві найбільш помітні «арабські революції» (рушійною силою яких, як і всюди у світі, стала молодь) - у Єгипті і Лівії. Президент Єгипту Хосні Мубарак, як годиться, спочатку спробував протести задавити. Побачивши, що не вийшло, пішов на поступки – зокрема, обіцяв, що залишиться при владі лише до кінця своєї каденції, а в наступних виборах участі не візьме.
Але протестувальники цих поступок не прийняли. В результаті – Мубарак від влади пішов, державою тимчасово керують військові, і скоро, треба думати, відбудуться вибори під міжнародним контролем.
Єгиптяни виявились далекогляднішими за нас. Вони з Мубараком у наметах чай не пили. Вони не пішли на поступки – і тепер не сидять за «реалізацію, за попередньою змовою, злочинних намірів, спрямованих на пошкодження чужого майна», тобто покриття центральної каїрської площі Тахрір.
У Єгипту, як і у нас, є багатий на нафту сусід – Лівія. Їхній багаторічний лідер Каддафі виявився упертішим за Мубарака і заявив, що народ готовий за нього померти. У перекладі з диктаторської – «я готовий вбивати свій народ». Тривають бої, і скінчить Каддафі, вочевидь, погано.
«Лівійський варіант» нам не загрожує. І народ у нас не той, і не ті правителі. Ніхто з них не був при владі по 40 років, і владу своїм наступникам вони віддають порівняно легко. Вони готові фальсифікувати вибори, але не готові бомбардувати свою столицю і вводити у неї танки. Коли перед ними альтернатива - піти від влади чи піти на кровопролиття, вони неодмінно обирають перше. Не тому, що такі гуманісти, а тому, що вибір у них невеликий: якщо програють – висітимуть на стовпі, якщо переможуть – отримають міжнародний бойкот і їздити зможуть хіба що в гості до найближчого сусіда.
Отже, УРОК 1. БАГАТОЛЮДНІСТЬ
Для зміни влади або хоча б серйозних політичних поступок з її боку необхідні тисячі мітингувальників у столиці.
Оскільки багатолюдні мітинги неймовірно важко організувати (бо зібрати сто тисяч киян неможливо, а підвіз людей з регіонів – це великі гроші плюс перешкоди з боку ДАІшників), дехто закликає зробити ставку на маленькі акції протесту по всій країні. Але вимоги учасників таких акцій можновладці майже точно проігнорують, і єдиним їхнім наслідком стане виявлення владою політично активних людей у даному регіоні і ймовірне подальше переслідування їх.
Ці маленькі акції можна сприймати як підготовчий етап до всезагального виступу, але це ризикований шлях – якщо люди побачать, що їхні протести достатньо довго не дають результатів (а скоріше за все, так і буде), акції можуть зійти нанівець.
Тому, не відмовляючись від маленьких акцій, основну увагу варто зосередити на пропаганді і навчанні людей в очікуванні часу Х.
Час Х зазвичай настає, коли влада особливо різко і глибоко залазить в кишені кожного зі своїх громадян. Тоді люди збираються без жодних політтехнологій і з мінімальним підготовчим періодом, і владі на деякий час стає непереливки.
УРОК 2. ТРИВАЛІСТЬ
Протести в Єгипті тривали 18 днів. Не можна одноразово зібрати 100-тисячний мітинг, а ввечері відпустити людей додому. Один день мітингів бажаного результату не принесе, а в наступні рази людей приїздитиме все менше і менше. Отже, якщо вже зібралися тисячі, їх не можна відпускати до повної перемоги. Як у 2004-му.
УРОК 3. ЄДНІСТЬ
У Єгипті проти влади виступили спільно і радикальні ісламісти, і прозахідні демократи. Необхідно об’єднатися всім і бити в одну точку – хай навіть після перемоги колишні партнери зчепляться між собою. Будь-який розбрат необхідно давити у зародку.
УРОК 4. НЕПОХИТНІСТЬ
Торгуватися можна, коли йде парламентська боротьба. А коли вже на вулицю вийшли тисячі, торгуватися пізно. Якби єгиптяни повірили обіцянкам Мубарака і розійшлися – він лишився би при владі пожиттєво, після нього правив би його син, а найактивніші протестувальники сиділи б за гратами. А якби наші підприємці не розходились аж до відставки уряду Азарова – рай би не настав, але принаймні сфабрикованих політичних справ зараз би не було.
УРОК 5. НЕЗАПЛЯМОВАНІСТЬ
Лідерами протестних акцій, принаймні, їхньою видимою частиною, не повинні бути крупні бізнесмени, чиновники, люди з минулої влади.
Приклад Єгипту: на Заході розуміють, що Мубарак і його чиновники – корупціонери. А ті, хто вийшов на вулиці, у владі не були, тобто, в корупції не замішані. Тому з точки зору Заходу це демократичний визвольний рух, гідний підтримки.
А у нас корупціонерам від влади зазвичай протистоять корупціонери, яких від влади посунули. Що поробиш, така вже у нас еліта. Ніхто у нас не успадкував свої замки і капітали від дідуся-банкіра, чий дідусь, у свою чергу, був кривавим піратом. У нас всі чесно побудували свої замки самі – на вкрадене або награбоване власноруч.
Через це у нас, коли корупціонери від влади репресують корупціонерів від опозиції - це справжні політичні переслідування. Але Заходу це важко пояснити.
Тому – кришталево чесний і незаплямований лідер. А гроші хай примудриться брати у всіх потрошку, щоб не залежати ні від кого. Плюс категоричне табу для всіх на вживання буквально кількох слів, на які на Заході неадекватно реагують.
УРОК 6. НОВІ МЕДІА
Крім їхніх очевидних переваг у швидкості розповсюдження інформації і зручності координування, що довів, зокрема, арабський досвід, – їх важче задавити. До редакції впливової газети навідається яка-небудь пожежна інспекція і опечатає приміщення, телеканал позбавлять частот, і влада буде заперечувати, що йдеться про політичні репресії. А за відключення зв’язку у всій державі можна і в міжнародну блокаду потрапити. Побояться, либонь. Тому що арабські уроки вивчаємо не тільки ми з вами, а й наші можновладці теж.
Олена Білозерська для "Українського тижня"