Артур Мьоллер ван дер Брук І. РЕВОЛЮЦІОНЕР Давайте виграємо революцію! 1 Війну можна програти. Найневдалішу війну ніколи не можна виправдати. Найгірший мир ніколи не є остаточним. Але революцію треба вигравати. Революція відбувається лише один раз. Це не справа перемовин нації з іншими націями. Вона є найбільш приватною, глибокою, справою народу. Згідно напрямку, в якому народ вільно здійснює революцію, її висліди визначають майбутню долю народу. Ми, німці, ніколи ще не мали в нашій історії політичної революції. Це може бути знаком того, що наша історія ще в дорозі. Англійці мають за собою релігійну та величну політичну революції. Французи мають свою революцію. Ці нації старші за нас. Їхні народи досвідчені та зрілі. Їхні революції перетворили їх на політичні нації. Національне зрушення зруйнувало їхнє нормальне життя, але вони спромоглися закласти основи свого майбутнього політичного розвитку. Знаємо з власного досвіду з якою впевненістю, з яким вмінням володіти собою, вони зустріли світову кризу, з яким саморозрахунком ті, хто керував війною, зустріли всі її мінливості, з невідворотним рішенням перемогти. Ми знаємо з нашого досвіду з яким холодним розрахунком вони використали перемогу, щоб вигадати мирний договір, умови якого повинні постачати їм нові засоби для досягнення нових цілей; пожинати свіжі плоди із зміненого світового порядку. Свідомий політичний дух Британії переміг у війні, який бере початок в англійській революції, а також свідомий політичний дух Франції, якому французи завдячують своїй революції. Ми молодші за ці народи. Ми маємо перевагу над ними: ми є незрілим народом, але ми є також невиснаженим народом, який ще не розвинув свого політичного Я, навіть свого національного Я. Ми втратили наше теперішнє. Ми втратили наше минуле, тому ми дрейфуємо у невизначеність. Але ми досягнули поворотного пункту. Ми повинні прийняти рішення: чи залишатимемося здитинілим народом, який не думає про майбутнє, чи ми можемо зробити певні висновки з нашого недавнього досвіду, нашого політичного темпераменту? Чи ми готові надати нашому політичному існуванню національну форму? Революція – це можливість в історії народу, яка ніколи більше не повториться. Наша революція є такою можливістю. Чи повинні ми скористатися нею? Чи повинні ми її втратити? Пройшли роки з часу нашого краху. Ми витратили ці роки, щоб пристосуватися до нашої долі, але всі ці роки ми нічого не зробили для того, щоб змінити її. Революція триває. Вона продовжується в дусі. Ми ще не знаємо, чи вона стане дією, а не залишиться лише словом. Проте, одну річ ми повинні знати: революційний рух не може зупинитися до тих пір, допоки він не реалізує себе в досягненні деякої мети. Це наша можливість, наша остання можливість: ще відкрита для нас – взяти реванш за те, що було втрачено на війні. Можливість дізнатися, чому ми програли політично Першу Світову Війну, хоча на полі битви ми перемогли – і робити відповідні кроки. 2 Революція має три аспекти: соціальний, економічний і марксистський. Розглянемо їх. Перш за все, вона має німецький аспект. Незважаючи на те, що наш вулкан вивергає лише слова, догми та гасла із свого кратера, ми кидаємо погляди у глибину, де тече підземна ріка, котра намагається змінити свій напрямок: могутня ріка німецької історії. Могутня ріка німецької історії намагається повернутися у своє звичне русло, з якого вона вийшла. Наша історія втратила свій шлях. Ніщо з нашого минулого не мало успіху. Ніщо не має успіху сьогодні. Не має успіху вчорашнє: ніщо – якщо ми поглянемо у минуле – для останнього покоління. Наш останній успіх – встановлення Другої Німецької Імперії. Вона більше, ніж простий імпульс до самозбереження; це змушує нас сконцентрувати наші думки на цій імперії, як єдиному досягненні, яким ми ще можемо похвалитися. Ми плекаємо її з політичного переконання; переконання, яке поділяють навіть революціонери, котрі мають іншу точку зору з усіх інших питань і радикально налаштовані до всього, що є німецьким, але чіпляються за ідею імперії, як за останню надію. Всі великі ідеї прості, хоча їхнє втілення є важким. Так було і з встановленням Другої Німецької Імперії. Тоді ми мали державних мужів. Один з них насмілився відіграти доленосну роль. Бісмарк подолав спротив: спротив status’у quo в Європі, положень Священного Союзу і Рейнської Конфедерації, спротив різноманітних успадкувань з 1848 року, спротив зіпсованого німецького темпераменту, який часто ворожий щодо наших інтересів. Бісмарк чекав на сприятливий момент: коли він не приходив, він його створював. Йому потрібні були приводи: коли вони не з’являлися самі, він їх створював. Він примушував обставини служити собі. Прийшов час для Імперії – Бісмарк породив її. Він втілив у життя схеми теоретиків і мрії романтиків. Він був достатньо проникливим, щоб побачити силу та якість німецького народу: його дієвість, слухняність, відданість. Йому здавалося: народ занадто добрий, щоб бути політично неповноцінним, щоб належати до найменш успішних народів Європи. У нього виникло прагнення зробити з німців великий народ. Об’єднання Німеччини неминуче повинно було спричини конвульсію німецької душі. Світ, який пізніше буде проти нас, визнає об’єднання Німеччини без жодних застережень. Бісмарк зробив свою справу. Тим не менше, справа Бісмарка зазнала поразки. Він не знайшов людей, спроможних здійснити її. Його хода була настільки швидкою, що рідко яка людина могла б встигати за ним. З часу нашого краху, ми усвідомили істину: протягом часу, відведеного одній людині, Бісмарк хотів здійснити цілу низку змін. Потрібне ціле століття, щоб дозріли ідеї, що лежать в основі цих змін: Німецький Союз, Митний Союз, Північно-Німецька Конфедерація, Німецька Федеральна Імперія. Ми усвідомлюємо це занадто пізно. Ми занадто пізно розуміємо, що він не залишив після себе жодного послідовника, ні в політиці, ні в дипломатії. Потрібно знайти причину цього. Справа не в Бісмарку, а в німцях, які не були Бісмарками. Ознаки виснаження були очевидні вже в час зародження імперії. Причина нашого занепаду у духовному виснаженні. Німеччина залишилася без мрії. Раніше вона мала її: мрію майбутньої єдности. Це здійснилося, а здійснені мрії мають тенденцію породжувати спад, бездіяльність, незважаючи на те, що є певний стимул до інших досягнень. Ми більше не боролися. Ми спочивали на лаврах. Ми стали матеріалістами в матеріалістичну добу. Як нація, ми не брали участи в духовному та політичному русі століття. Ми залишили політичні мрії іншим народам, які плекали національний містицизм з думкою про реванш, чи ставали жертвами смертельного іредентизму, або віру англо-саксів у їхню вищість, або мірю про пан-славізм. Всьому цьому ми могли протиставити лише наше застаріле переконання, що перемогу вже здобуто. Ми були задоволені нашим теперішнім, нашими досягненнями в економіці. Ми запозичили романтичний ідеалізм і перетворили його на імперіялізм, який не був закорінений у нашу мрію. Ми не надали цьому імперіялізму національного характеру, прагнучи національної єдности ; ми не виправдали його і, поступово, призвичаїли світ до визнання того, що політична сила повинна логічно випливати з нього як наслідок. Ми голосно кричали про наші досягнення, але були задоволені тим, що залишалися аматорами у політичному світі, нерішучими, недієвими, непослідовними дилетантами. Тим часом, ми дозволили мріям наших опонентів набиратися сил і ми навіть не могли припустити, що вони створять систему проти нас. Ця система розчавила нас. Якими людьми ми стали перед нашим крахом! Застиглими людьми, котрі втратили здатність швидко відновлювати фізичні і психічні сили; надмірно дисципліновані, втягнуті у бюрократичні ігри, уся гнучкість була втрачена! Заснування імперії втілило у життя наші мрії. Але за часів імперії все пішло шкереберть. Лише наші традиції були збережені від знищення, а саме: військова і стратегічна. Ми перемогли на полі битви Першої Світової Війни, але на політичному полі ми програли. Духовна млявість попередніх поколінь не дозволила їм досягнути мети. Надзвичайна талановитість наших полководців не виправдала сподівань, бо їй бракувало основи, а саме: уяви, досвіду, тактики, рішення, сили керувати обставинами. Так само, після революції, ми залишилися під чарами епохи Вільгельма ІІ, бездієвими аматорами, боязкими невігласами. Політики, що прийшли до влади після революції, від цих самих недоліків, як соціалісти, так і демократи. Зачарованим залишався і Канцлер, котрий відповідав за прийняття умов припинення вогню. Все стало жертвою того самого руйнівного духу. Все, щоб вони не започатковували, зводилося нанівець. Однак, вони були глибоко переконані, що роблять правильно, однак робили неправильно. Їхні добрі наміри зазнали краху. Все відбувалося так, як не треба; коли ми намагалися взяти справи у наші руки, все з них вивалювалося. Ми ніколи не знайдемо відповідного слова для опису політичної кризи. Ми приймали наші рішення занадто рано, або занадто пізно, ніколи в належну мить. Так було перед війною, так було під-час війни, так було з часу революції. Народ знаходиться під впливом злих чар, які, здається, можуть розвіятися, якщо останнє покоління зможе звільнити нас. Кожен новий державний муж розчаровував нас. Але, коли він сходить із історичної сцени, однією перешкодою стає менше. Ми маємо такого жахливого їхнього спадкоємця в ці останні роки! Час не на нашій стороні, проте, треба надати можливість цій втомливій процедурі увійти в належне русло. Перед тим як усунути старе покоління, перед тим як нове покоління буде спроможним взяти владу у свої руки, уся нація отримала виклик необхідності прийняття нових рішень. Коли ж обставини сприятимуть великому відродженню німецької нації? Дев’яте Листопада не доведе його до кінця; щонайбільше, революція вимостить шлях для нього. Відродження, коли воно настане, повинно черпати енергію з автентичних німецьких джерел. Чи тоді ми знову відкриємо талант, рішучість і дієвість німців? Хтось, десь, колись, проголосив нашу долю: “Це покоління приречене!”. Це висловлювання пояснює, чому все, що ми робимо, і що ми зробили, зруйновано. Прокляття переслідує нас. Принаймні це має позбавити нас ілюзій, в які ми схильні були вірити, вилікувати від опортунізму, який примушував нас до мовчазної згоди з тим порядком речей, який був нам нав’язаний, від оптимізму, який вбачав у цьому найбільш нещасному німецькому світі “найкращий із можливих”. Це було викликом. Покінчивши з марними надіями, він надає нам можливість, вказує шлях. Одна річ, лише одна, може врятувати нас: людське, духовне, оновлення; еволюція нової раси німців, які могли б відновити те, що ми зруйнували. Людина, яка належить до цієї нової раси, є справжнім революціонером. Людина, яка все ще говорить про “можливість взаємопорозуміння”, яка все ще визнає Версальський Договір, не є ним. Вона є переходом між поколінням, яке минає, і поколінням, яке приходить йому на зміну. Справжній революційний дух, котрий розриває на шматки обмеженість долі, знаходиться не у стані переходу, а на початку. Цей справжній революційний дух, на який ми чекаємо, немає нічого спільного із заколотом; він стосується духовної революції в нас самих і спрямований проти нас самих: він перед нами. Наша революція лише розпочинається. Заколот, який призвів до краху держави, був лише її передвісником; наша революція розпочинається із воскресіння душ людей. Вона є початком нового мислення і нового знання про самих себе. Вона є цим, якщо ж ні, тоді вона наша доля. 3 Обставини, в яких ми опинилися, примушують нас приймати епохальні рішення: рішення, які пришвидшать час нашого звільнення, навіть допоможуть передбачити його. Всі наші заходи повинні базуватися на політичних принципах. Ми не можемо діяти, як політично свідомі люди, якщо не матимемо за собою політично свідому націю. Політична ситуація є такою делікатною, що вона мусить бути керована з найбільшим умінням і найбільшою увагою. Ми ще не можемо бути впевнені у тому, що ми зупинили національний занепад. Ми загинемо як європейський народ, якщо ми не навчимося використовувати з політичною мудрістю, яку набули підчас революції, можливості, що все ще лежать відкритими перед нами. Все, що Німеччина намагається досягнути, щоб уникнути загибелі, люди і заходи, повинні бути зрілими і добре підготовленими. Інакше, їхні зусилля знову нас приведуть до безсилля, до роз’єднаности, до не-буття, яке триватиме, цього разу, не протягом десятиліть, а століть. Листопадові революціонери не мали цієї мудрости. Політично їхній заколот залишається безсмертною глупістю. Оглядаючись назад, ми усвідомлюємо, яким неадекватно німецьким, яким неориґінально німецьким, він був; ніби ми хотіли підтвердити прислів’я: “Коли Бог хоче знищити німців, Він використовує їх як засіб (інструмент) для цього”. Інструментами знищення, які Він вибрав для 9-го Листопада, були соціал-демократи, які ніколи не приділяли уваги міжнародній політиці, пацифісти, котрі брали на себе відповідальність за обеззброєння німецького народу, доктринери, які були достатньо простодушними не довіряти власній країні і бути милосердними до її ворогів, покладатися на їхні обіцянки, припускати їхню незацікавленість. Їхня політика плила за течією: вони не мали напрямку, вони не трималися ні компасу, ні якоря. Тепер нація потерпає від наслідків цієї бездарної політики. Німецький народ повірив в те, що вони йому казали. Німецький народ слідував за своїми демагогічними лідерами. Ці лідери запевнили його: якщо кровопролиття повинно бути припинене, то якась нація повинна була б припинити його першою. Німецький народ прикріпив червоний стяг на їхніх щоглах – розуміючи, що він, насправді, повинен бути білим – і був здивований, коли інші кораблі не підняли червоних вимпелів. Натомість, він побачив на кожному з них національний стяг, як стяг перемоги. Німецький народ мав намір зробити мудру річ. Вони ж зробили немудро. Наша зневага повинна бути збережена для тих інтелектуалів, які переконали німецький народ зробити цей нерозсудливий вчинок. Ці революційні літератори, з їхньою “духовною політикою”, не виходили за межі таких банальностей, як страждання і скриньки для голосування. Їхній Генріх Манн обіцяв нам “звільнений світ” і ми протистояли “поневоленому світу”. Ці зарозумілі телепні все ще заявляють про правдивість своїх принципів: світову демократію, Лігу Націй, Міжнародний Арбітражний Суд, закінчення війни, Царство Миру. Вони не розуміють, що факти говорять протилежне: війни продовжуються. Вони все ще не усвідомлюють прірви між тим, як людина хотіла би бачити речі і тим, якими вони є насправді. Революція – це самопоміч. Революція 9-го Листопада – так вони казали нам – була спрямована проти відсталої держави, проти системи, яка не виправдала себе і працювала, завдаючи непоправної шкоди усьому німецькому. Виймаючи слова з ротів наших опонентів, вони казали нам, що наша революція спрямована проти злочинного уряду, на якому лежала не лише вина вибуху Першої Світової Війни, але й вина безвідповідального продовження війни з метою підтримки своєї хиткої влади. Все це вони казали нам. В усе це ми вірили. Ми мали привід не довіряти нашим керівникам, тим посадовцям, які повинні були б стояти обличчям до долі і в лиху годину неповинні були б ніколи підійматися над простими “посадовцями”. Але ми маємо кращий привід не довіряти самим собі, не довіряти нашій власній довірливості, не довіряти нашій небезпечній готовності прислухатися до порад без критичного розгляду вірчих грамот наших радників. Революція матиме значення лише тоді, якщо вона здатна втягнути увесь народ у свій вир і нижчі прошарки суспільства винести на вершину, силою витіснити закам’янілі рештки правлячих класів. Революція не виправдає багатьох очікувань соціалістів та інших. Однак, її найбільшим розчаруванням було те, що народ не докоряв лідерам, демократії, державним посадовцям. Якщо революція має принести ефект, необхідний для відновлення нації, то вона може бути лише поворотом народу до всього того, що останнє покоління усвідомлює найбільш специфічно “німецьким”. За нашою політичною ситуацією жахливо спостерігати. Їй ми зобов’язані безсиллям революції. Нас замкнули в клітці і союзники ходили з пихатим виглядом туди-сюди повз засуви. Ми домоглися ганебного миру, який залишив нам лише руїни імперії, який розчленував нашу батьківську спадщину, привласнив наші ріки і, навіть, заборонив нам дихати нашим повітрям. Нам подарували республіку, яка заснована не на Веймарській Конституції, а на Версальському Договорі. Нас зробили кріпаками. Ми набули рабського духу. Ми є очевидцями найбільш огидної сцени на Парижській площі: наша армія, після чотирьох років боротьби, після сотні битв, повернулася додому. Жид, правник, пацифіст, “представник народу”, людина, яка сприяла краху, дякувала і вітала наших військових в ім’я республіки. Він висловлювався, як підлесник і патрон. Ми стали свідками найбільш ганебної сцени в нашій історії. Ще є дещо в нас; те, що чинить спротив подіям, що відбулися, і готове розглядати їх з іншої точки зору. Що б трапилося, якби ми перемогли? Дух Вільгельма ІІ відзначав би найвеличніший тріумф. Ще наш народ залишається тим самим, бо реаґує немудро на 9-те Листопада. Чи зміг би цей народ пережити перемогу? Хто знає? Ми повинні були б стати свідками зовсім іншої сцени біля Бранденбургських Воріт: неминучої сцени: Кайзер, на чолі своїх придворних, немовби статуя вершника, отримує вітання свого великого народу. Або, можливо, повторення зворушливої сцени зустрічі старого імператора з Бісмарком у Версалі. І, якби поведінка Вільгельма І не була б такою невпевненою, що можна було би очікувати від його самодостатнього онука? Так. Ще є хвилювання в нас, якого не можна заспокоїти. Воно ставить питання. Воно вимагає відповіді… І ми розмірковуємо над словами, з якими великий генерал звернувся до свого упокореного народу: “Хто знає? В цьому може бути і дещо добре”. 4 Народ не хотів революції. Але вони здійснили її. Отже, ми отримали нашу революційну державу, ми отримали наших революційних керівників і ми отримали наш революційний мир. І тепер ми пожинаємо плоди всього цього; немає жодної людини, жодного передбачення, які б змінили це життя. Справді, якщо німецький народ, під ярмом чужоземного панування, яке він прийняв, стане національно свідомим, політично свідомим, тоді він буде вільним. Ми повинні відчувати наше життя, коли теперішні розбіжності, нестерпні обставини і ганебність нашого існування, згорять у вогні генія нашої нації, коли політичний дух пробудиться серед нас, щоб вимагати повернення вкраденого майбутнього, яке ніхто не може відібрати у нас. Якщо сама нація не зречеться свого майбутнього. Як і кожна революція в минулому, німецька революція мала великі можливості щодо впливу на внутрішню і зовнішню політику. Коли обман, до якого вдалася Антанта, на який Вілсон мовчки погодився, виявили, тоді народ був принесений у жертву тим можливостям, які відкриті для зрадженого народу. Величезне обурення могло б збурити обдурену націю в її глибинах. Ми могли б відкинути віроломство наших ворогів, ми могли б відмовитися визнати мирний договір, який вони запропонували нам у Версалі, разом із визнанням військових злочинів. Але, революціонери вважали себе розумними і сприйняли віроломство Антанти, як належне, без серйозного протесту. Вони вважали за краще заспокоювати наших ворогів, ніж дратувати їх. Вони задовольнили наших ворогів і самих себе, перекладаючи вину за початок війни на уряд, який вони скинули. Тим самим, вони виправдовували скинення ними уряду. Ми повинні були б продовжити битву за майбутнє Німеччини в ім’я чудових принципів, якими президент США заманив нас у пастку. Ми могли б впіймати Антанту на її слові і вимагати, щоб Договір поважав ці принципи. На цьому етично-політичному тлі ми змогли б, цілком несподівано для себе, заключити союз із Австрією і, таким чином, вирішити проблему Більшої Німеччини, започаткувати центральноєвропейську політику; з усіма цими опущеннями мусимо давати собі раду у найближчому майбутньому. Ми зазнали поразки, бо не використали належний момент. Ми не скористалися вирішальним днем. Ми дозволили собі проґавити вирішальний рік. Все трапилося так, немовби мало би так трапитися. Події стали фатальними. Ми не були вільними в наших рішеннях; ми потрапили у пастку цієї несправжньої і половинчастої революції. Не йшлося про запровадження нової економічної системи. Хоча ця революція вважалася соціалістичною, соціалізм був однієї із тих справ, які вона абияк виконала. Наші видатні соціалісти стали навіть більш видатними політиками. Вони вирішили на користь західного парламентаризму, уникаючи східного тероризму і диктатури. Як тільки це перестало бути питанням теоретичної дискусії (в якій ми завжди були сильні) і стало питання практичного застосування (в якому ми завжди були слабкі), ми дотримувалися не німецьких принципів революції, чи ідей. Ми були вірні лише одній ідеї: зраджувати самим собі. Німецькі революціонери могли б сказати на свій захист, що вони прийняли спадок. Наша відповідь на це: якщо стара система несе відповідальність, то нова система відповідальна за тягар миру. Новий режим розпочав своє правління з декларації, що від тепер всі шляхи відкриті для найкращих людей. За демократії, кожна людина займала становище, яке відповідало не її походженню, а її талантам. Ми уповноважені запитати у революції та її «республіканських дітей»: де ті «найкращі люди»? Покажіть їх нам! Республіка та революція породили не геніїв, а людей компромісу, людей пасивних; ковадло, а не молоти. Вони проявили терплячість, а не відвагу, вседозволеність, а не підприємливий дух – і в жодному разі і не творчість. Республіка народжена революцією втілила ідеї ХІХ ст.; вона породила не німецький дух. Для того, щоб повернутися до питомо німецьких ідей, ми повинні віднайти себе серед безладу синдикалістських, анархістських, середньовічних, напрямків думки, успадкованих з часів Селянських воєн, чи від Томаса Мюнцера, коли німецька демократія залишалася узурпованою демагогами. Відсутність німецького генія, виявленого республіканцями, ми завдячуємо фатуму, такому банально-трагічному, який переслідує нас в ці останні роки. Німецькі демократи революції зайшли настільки далеко, що пишаються відсутністю німецького генія. Вони вихваляються, що поклали край революції, завдячуючи своїй готовності йти різними шляхами у різних напрямках. Під готовністю вони розуміли привілей казати «так» на кожну вимогу. Ми задовольняли потреби інших. Ми ставали все спокійнішими і спокійнішими. Ми застерігали проти пристрасті і зверталися до німецького терпіння. Ми не змогли б відкинути вимоги наших ворогів, які були сформовані у Версальському договорі, бо ми їх підписали. Їх не можна було виконати, але ми не скористалися можливістю сказати «ні». Ми гаяли час. Ми мовчки погоджувалися з кожною пропозицією. Ми дозволяли тиснути на себе до тих пір, поки нас не притиснули до останньої стіни, коли будь-яке захоплення стає неможливим. Тоді ми показали їм наші гаманці, в яких не було ні готівки, ні ідей. Німецькі демократи не усвідомлювали, що їхня політика була хибною. Вони осуджували кожен голос спротиву. Вони переслідували національну та радикальну опозицію, замість того, щоб об’єднатися з ними проти спільного ворога. Якщо вони робили один крок вперед, то наступний крок вони робили назад. Вони покладали надію на «світову мудрість», на відроджену Лігу Націй, на час, замість того, щоб підпорядкувати час собі. Ми продовжували виконувати наш обов’язок, оскільки були призвичаєні до цього. Ми організували машинерію. Ми запускали пропаганду. Ми робили примітки після приміток. Ми діяли сміливо. Ми діяли правильно. Ми діяли під тиском політичної бюрократії. Ми діяли, як були навчені діяти, як незрілі політично. Де в той час був геній нації? Де був її daimon? 5 Революція ніколи не може бути скасованою. Революція може бути врятованою, коли ще є час, коли є ще віра в націю. Революція стала фактом і мислячі люди прийняли її як нову даність, як нову точку відліку, як новий поворотний пункт. Ніщо не може скасувати революцію, ніщо не може повернути нас до того стану речей, який був, неначе її не було. Ми вірили перед війною – і думали, що маємо підстави для цієї віри, – що в Німеччині ніколи не буде революції, бо «німецька революція» - це суперечність в термінах. Німецька історія була не-революційною історією, а була історією реформ, реконструкцій та відроджень, які мали духовний та інтелектуальний вплив на німців та європейське життя набагато більший, ніж будь-які революційні розриви з минулим. Яке б питання не виникало – питання співвідношення між духовною і фізичною силою, секуляризованої адміністрації чи теологічного принципу, питання віри і знання – ми завжди полюбляли шукати основи. Тут ми разом, тут ми роз’єднані, але ми ніколи реально не перемагали. Всі революційні пароксизми в минулому, але вони залишили ледь видимий слід. Наш найбільший революційний рух був пов’язаний з Лютером, а також з Францом фон Зікінґеном. Але наш пасіонарний вогонь реформації «погас в темноті», як висловився Ульріх фон Гуттен, і був втрачений для нації. Селянська війна, народжена Реформацією, не була позбавлена генія, але вона не мала політичного спрямування. Її наслідки були, швидше, консервативними, ніж революційними. Тридцятилітня війна була найбільшою подією в нашій новітній історії, але за своїми масштабами це не була ні французька, ні англійська революція. Наші останні політичні баталії не були спрямовані за встановлення конституційних свобод; вони були спрямовані на збереження нашої влади над Пруссією та Австрією. Навіть люди 1848 року прагнули швидше реформ, ніж революції, хоча вони перебували серед деяких революційних елементів. Заснування Імперії Бісмарка, держави, яка була втіленням порядку, здається, поклала край усім революціям. Доля вирішила по-іншому. Ми були приречені на власну революцію. І ми вибрали для неї найбільш несприятливий момент, момент, коли існування нації знаходилося під великою загрозою. Ми думали уникнути цієї міжнародної загрози власними засобами. В цьому також повинна була допомогти держава. І сьогодні ми опинилися віч-на-віч з руїнами, з руїнами, які не можуть заперечувати ті, хто спричинив їх. Нам немає чого більше втрачати, і ми можемо спробувати цю невдалу революцію перетворити з епізоду внутрішньої політики в епізод зовнішньої політики, з німецької події в подію світового масштабу – перетворити і зробити її плідною для нас. Організатори революції самі нічого не можуть зробити. Вони не виправдали наших надій. Ми нічого не можемо з цим зробити, але можемо забрати революцію з рук революціонерів. Чи можемо ми іти далі? Ні. Ми повинні вплести її в нашу історію. Революція завжди є поворотним пунктом. В ній невідворотний елемент ніколи не може зникнути. Він повинен залишатися і змінювати думки людей увесь час. Німецьке повстання 9-го листопада не розбудило сили традиції. Воно залишиться назавжди в німецькій історії потворним заколотом. Якщо німецька нація хоче стати політично свідомою, вона повинна розглядати 9-те листопада у світлі жахливого досвіду, якого ми набули протягом останніх чотирьох років. Революціонери примушують німців забути ці уроки історії. Поверховий спостерігач може зробити висновок, що їм це вдалося зробити. Прийшов час, щоб ми проявили свою пам’ять і показали, що ми дечому навчилися. Ми маємо перемоги. Ми не відсвяткували їх належним чином. Як нація, ми зробили все те, що вимагала від нас наша країна. Тепер ми не хочемо факт; він був ще таким болючим. Ми не звели нашому невідомому воїну пам’ятника. Два мільйони наших смертей, в Марне, в Зомбі, у Фландрії, в Росії, Фінляндії, Польщі, Італії, Румунії, Малій Азії, здається, марні і забуті. Ми не зустрічали своїх ворогів з усмішками. Ми не суперечили їхнім самовихвалянням. Ми просто зазначали, що ми є народом світової війни. Нам не вдалося повторити, і повторити знову, що ми підтримували самих себе: один проти десяти. Ми втомилися повторювати, що нас заманили у пастку, спокушаючи нас інтернаціональними ідеалами, які необхідно реалізувати під-час революції. Саме це дозволило Десятьом святкувати перемогу над нами. Навпаки; ми дозволили нашим німецьким інтелектуалам, нашим пацифістам співати нам їхній божевільний гімн Gloria Victis, який є вираженням найбільшого шахрайства. Після 1918 року було багато людей, їхні імена невідомі, офіцери старої армії, представники старої держави, які добровільно покинули країну та епоху, в якій вони жили, котрі втратили для них значення. Ми ще почуємо про про революціонера, демократа, пацифіста – чиї ідеології принесли нам революцію – які відмовилися жити під зрадою Версалю, бо для них імперія розпочинається із зради та самоприниження. Давайте порівняємо, якими були німці в 1914 і якими вони стали в 1918. Помітимо дивний факт: з усіх сторін, з правого і лівого, поширюється переконання, яке є одним із тих, що тримає роз’єднану націю разом, що ми повернулися спинами до всього того, що пов’язане з добою Вільгельма ІІ. Відновлення монархії є марним сподіванням, важливим лише для емігрантів, які втратили патріотизм і не знайомі з поточною ситуацією в Німеччині і які прагнуть повернути собі свої крісла. З усіх відновлень монархій, монархія Вільгельма ІІ була найбільш нікчемною. Історія його розсудить. Він є представником епохи, яка названа його ім’ям. Він був найбільш значним її вираженням на незначному тлі загальної маси людей. Він правив епохою і був мінливим та безвідповідальним лідером. Майбутнє буде судити його. Ми побачили, що пророцтво Германа Конраді, написане за рік перед сходженням Кайзера на трон, збулося: «Майбутнє проллє на нас зливу війн та революцій. Яка буде розв’язка? Ми знаємо лише, що власність буде поставлена на карту, що існування цивілізації буде під питанням. Одна річ є певною: Гогенцоллєри стануть нам на голови і поганятимуть нами. Чи маємо ми майбутнє? Цього не можна передбачити». Якби ми повернули Вільгельма ІІ назад, ми відчули би ще більше болю, ніж до того. Ми незрілий народ. Тому ми маємо довгу історію позаду нас. Ми завжди ходимо колами, щоб пізнати себе. Світова історія не завершилася з нашою революцією, як вважали утопічні мрійники та віруючі у світову справедливість. Вони обіцяли нам земний рай, в якому всі нації будуть насолоджуватися вічним миром. З революції, із втратою ілюзій, яка настала після революції, нова епоха нашої історії розпочалася: вирішальна епоха, в якій ми опинилися віч-на-віч з кінцевим та найвищим випробуванням. Ми повинні, як народ, завершити наше перетворення на політично свідому націю, бо інакше ми припинимо своє існування. З нашого критично вивчення революції, ми почерпнули дещо: виходячи з найбільшого приниження, з яким пов’язані ці останні вісім років, ми навчилися розрізняти речі, які ми справді втратили від речей, які ми насправді досягли. Одна річ, яку ми безумовно досягли під час революції, можна сприймати лише емоційно. Ми непомітно змінилися. Рішення було знайдено. Народ стикнувся з проблемами, які за нього ніхто не вирішить. Цю зміну не треба плутати з демократією, яка легко перетворилася на демагогію. Ця зміна домінує в нашому громадському житті з часу революції і в приватному житті кожного індивіда. Вона зробила людей ближчими одне до одного, привнесла такі стосунки між людьми, які були неможливі до неї. Вона привнесла esprit de corps. Війна стерла багато відмінностей, які існували, і засновувалися на упередженнях. Не зважаючи на ворожнечу, класові відмінності, політику партій, кожен німець в Німеччині відчуває доленосне значення єдності, яке підтверджує, що наш народ стає нацією. Коли ми продумаємо це до кінця, тоді усвідомимо, що тягар, який спав з нас, був інкубусом аматорства, яке лежало прокляттям на нації протягом доби Вільгельма ІІ. Якби він переміг у війні, ми могли б завершити її своїми власними зусиллями. Повертаючись переможцями з битв, наша молодь могла би нас звільнити. Але ми програли світову війну, яка відкрила для нас вікно у світ. Революція кинула до в’язниці шістдесять мільйонів людей. Все ж ці події працювали на духовне відродження німців, які стали рабами мрії про досконалість, а тепер знову стали людьми. Ми народ без актуального теперішнього. Ми нічим не володіємо, окрім можливостей, віддалених і важких для реалізації. Ми все ще віримо, що революція відкрила нам шлях до цих віддалених цілей: шлях, на який без революції ми не змогли би стати і якщо нація сама з нього не зійде. 6 Революціонери 1918 програли війну 1914, бо це була не німецька революція. Вони думали, що зробили все необхідне, в той час, як вони наслідували те, що Захід зробив до них. Вони не усвідомлювали, що народна революція повинна бути національною революцією. Німецькі революціонери зробили німецьку революцію західно-парламентською, конституційною і політичною революцією за прикладом англійської та французької революцій. Але пройшли століття від 1689 і 1789. Тимчасом Захід прийшов до лібералізму. Лібералізм відвернув Захід від принципів, натомість запропонував тактику пригнічення та обману народу. Захід назвав це «демократією», хоча було очевидно, що лібералізм відійшов від принципів Свободи, Рівності і Братерства. Ось чому німецька революція стала ліберальною революцією. Революціонери 1918 називали себе соціялістами, хоча вони не запобігли цьому розвитку подій. Соціялізм, який розвинувся в ліберальному середовищі, вимагає справедливости. Але німецькі соціалісти не розуміють, що являє собою справедливість між однією людиною та іншою і дивилися на падіння справедливості між народами. Ми можемо побачити, що помилка знаходиться в них самих, в їхньому соціалізмі, який завжди приділяв багато уваги класам, а не націям. Не може бути справедливості для людей, якщо спершу не буде встановлено справедливість між націями. Люди живуть тоді, коли живуть їхні нації. Проблеми соціалізму залишаються з нами. Вони містять також проблему нового світового порядку, який буде замінений інституціями дев’ятнадцятого та двадцятого століть: демократія, лібералізм і парламентаризм, в епоху технічного розвитку, перенаселення, в епоху, в якій всі зазнають поразки у війні. Ми можемо лише сподіватися на вирішення цієї проблеми для Німеччини з німецької точки зору і молодих країн Східної Європи. Якщо ми не можемо зректися нашої сумної звички вивищувати себе над іншими націями, то ми можемо досягти комфорту в думці, що рішення, які ми приймемо, будуть корисними для цих молодих країн. Але ми повинні бути готовими знайти на Заході ті нації, які будуть знаходитися до нас у жорсткій опозиції, до тих рішень, які запропонує Німеччина. Ми повинні знайти ті нації, з якими ми будемо обговорювати кожне наше рішення. Сьогоднішні революціонери – це завтрашні консерватори. Дозвольте нашій революції тривати далі, але також дозвольте нам розвивати ідеї, які під-час революції не були розвинуті належним чином. Давайте поєднаємо революційні та консервативні ідеї. Тільки тоді ми можемо досягти умов за яких зможемо жити. Давайте виграємо революцію! Що це означає? Це означає, що революція була знаком нашого колапсу, але може стати знаком нашого воскресіння. Що це означає? Ми знайшли відправний пункт в нашій історії, який буде початком нашого нового шляху і поверненням. Війна була таким поверненням, отже була колапсом, яким завершилася війна. Революція доведе, що вона відкрила для нас новий шлях. Що це означає? Були проблеми в нашій історії, які ніколи не могли б бути розв’язані без війни і революції. Давайте розпочнемо війну і революцію, які стануть засобами їхнього вирішення. переклад Ігоря Карівця