Політономія

Юрґен Габермас Коли директор інституту імені Карла Ренера повідомив радісну новину, що цьогорічну Премію імені Бруно Крайскі вручатимуть мені, це наштовхнуло мене на роздуми про дві речі. По-перше, я подумав, що у цій ситуації існує певний дратівливий аспект, коли після багатьох десятиліть суперечок і доволі суперечливої репутації я здобув дещо незаслужене визнання. А по-друге, і це основне, імена Карла Реннера і Бруно Крайскі, які посідають чільне місце у бурхливій історії Австрійської Республіки, стали нагодою, щоб вперше задуматися про те, що пов’язує мене із віденськими демократами. Не йдеться про політичні зв’язки; проте імена цих двох історичних діячів нагадали мені про їхні інтелектуальні імпульси, якими я завдячую великому теоретичному спадку австромарксизму. Користуючись нагодою, я хотів би висловити свою вдячність цій традиції за дві дуже важливі ідеї, які дали поштовх моїм думкам. Подячне слово австромарксизму Коли у 1956 році, отримавши доволі умовну філософську освіту, я потрапив у незвичне середовище франкфуртського Інституту соціяльних досліджень, мені довелося ознайомитися з літературою, присвяченою питанням правової держави і демократії. Тоді це була ще винятково юридична література. Суперечки між провідними правознавцями Ваймарської республіки видалися мені цікавими, утім я ніяк не міг пов’язати нормативні поняття юриспруденції з цією теорією суспільства, на основі якої я намагався осмислювати тогочасну політичну дійсність. Про взаємозв’язок політичної економіки і права мені відкрила очі книжка із сухою назвою «Юридичні інститути приватного права і їх соціяльна функція», що вийшла у 1929 році. Вона базувалася на дослідженнях, якими займався молодий Карл Ренер на межі століть, коли працював бібліотекарем у райхсраті, австрійському парламенті. [1] Через цю книжку я познайомився із працями австромарксистів, де відшукав три речі, яких мені бракувало у франкфуртському інституті Адорно: по-перше, це був вочевидь зрозумілий зв’язок теорії з політичною практикою, по-друге, відважна марксистська теорія суспільства стосовно нових досягнень академічної науки (після «Діалектики Просвітництва» Горкгаймер і Адорно знову відійшли від цієї відкритої позиції), а по-третє, і це було основне, безумовна солідарність із досягненнями правової держави, але не відмовляючись від радикальних реформістських намірів, які передбачали довгий подальший шлях після досягнутого. [2] Такий же великий імпульс під час руху від геґелівсько-марксистської позиції до кантівського прагматизму дала мені наприкінці 1960-х років книжка ще одного австромарксиста – це пізня праця Макса Адлера «Загадка суспільства», яка вийшла у 1936 році. Увівши категорію «соціяльного апріорі», Адлер не лише нагадує нам про те, що наша самосвідомість і наше знання про світ конструюються соціяльно, але й вказує, що соціяльні життєві структури вибудовуються з актів знання. Тоді виходить, що саме суспільство базується на реальності цих претензій на значущість, які ми виставляємо за допомогою наших комунікативних висловлювань. Таким чином, Адлер, подібно до пізнього Гусерля, стверджує, що суспільство іманентно пов’язано з правдивістю висловлювань і правильністю норм. [3] Ото Бавер і Рудольф Ґільфердінґ, Карл Ранер і Макс Адлер, незважаючи на всю науковість своїх праць, вважали себе партійними інтелектуалами, які, у разі потреби, підкоряються суворим вимогам тактики і організації. Утім, будучи демократами, вони зовсім инакше уявляли собі роль партії, ніж ленінець Лукач в «Історії і класовій свідомості». У будь-якому випадку, постать партійного інтелектуала належить до моделі ідейних лівих партій, яка відійшла в минуле. Після 1945 року цього типу вже не було на Заході. Так само як і Вілі Брандт, Бруно Крайскі повернувся зі Скандинавії иншою людиною. До заслуг соціал-демократів, які повернулися з еміграції, слід залічити те, що виходячи з моделі соціяльної держави, у класовому суспільстві утвердився мир і вона трансформувалася у громадянське суспільство. Сучасний тип інтелектуала різко відрізняється від того типу, що відійшов у минуле. Інтелектуали, які прийшли після 1945 року, такі як Камю і Сартр, Адорно і Маркузе, Макс Фріш і Ґайнріх Бьоль, радше схожі на інтелектуалів, які належать до типу своїх попередників – партійних за поглядами, але не зв’язаних партійною політикою письменників і професорів. Навчившись на прикладі історії, вони відгукуються на події і з власної ініціативи – тобто без партійного доручення і колективно прийнятого рішення – публічно використовують свої професійні знання поза своєю основною роботою. До того ж, не претендуючи на статус еліти, вони не можуть покликатися на жодну иншу легітимацію, окрім як на роль громадян демократичного суспільства. Інтелектуал і його громадськість У Німеччині таке егалітарне розуміння інтелектуалами свого статусу сягає у перше покоління після Ґьоте і Геґеля. Занепокоєні літератори і приват-доценти серед молодогерманців і лівих геґельянців допомогли створити образ інтелектуала, який вільно ширяє, спонтанно втручається, инколи сентиментального, який збентежено полемізує, і непередбачуваного. Вони ж приклалися до формування тривкого негативного упередження довкола цього образу. Не випадково покоління Фейєрбаха, Гайне і Бьорне, Бруно Бавера, Макса Штірнера і Юліуса Фребеля, покоління Маркса, Енгельса і К’єркеґора з’явилися на сцені у роки перед революцією 1848 року, коли під егідою раннього лібералізму виникли парламентаризм і масова преса. Уже під час інкубаційного періоду, коли віруси Великої французької революції поширювалися всією Европою, окреслилася та констеляція, у якій довелося знайти своє місце типу сучасного інтелектуала. Адже інтелектуали, які з допомогою риторично загострених аргументів впливають на суспільну думку, потребують громадськости – бадьорої, поінформованої, здатної відгукнутися. Вони потребують досить ліберально налаштованої публіки, і вже тому їм доводиться покладатися хоча б на якусь функціональну правову державу, адже у своїй боротьбі за правду, якій затуляють рота, або за права, які у когось відбирають, вони апелюють до універсалістських цінностей. Вони – частина світу, у якому політика не вичерпується діяльністю держави; їхній світ – це політична культура заперечення, у якій комунікативні свободи громадян можливо і приймати, і мобілізувати. Неважко нарисувати ідеальний тип інтелектуала, який намацує важливі теми, висуває продуктивні тези і розширює спектр релевантних аргументів, аби піднести плачевно низький рівень дискусії у суспільстві. Принаймні, я не повинен замовчувати той факт, що інтелектуали, коли вони не займаються взаємними колотнечами, найбільше полюбляють долучати свої голоси до ритуального плачу за зникненням типу «Інтелектуала». Зізнаюся, я й сам инколи цим грішу. Чи ж не відчуваємо пустку там, де колись проходили великі акції і маніфести «групи 47», виступи Александра Мічерліха або Ґельмута Ґольвітцера, політичні заяви Мішеля Фуко, Жака Деріди і П’єра Бурдьє, тексти Еріха Фріда або Ґюнтера Ґраса, які втручалися в актуальну проблематику? Якщо сьогодні до Ґраса майже ніхто не дослухається, то чи винен у цьому сам Ґрас? Або, можливо, справа у тому, що у нашому медійному суспільстві знову відбувається структурна зміна публічної сфери, яка утруднює існування класичної постаті Інтелектуала? З одного боку, перехід комунікації з паперових носіїв – книжок, преси – на електронні – телебачення, інтернет – привів до несподіваного розширення публічної сфери діяльности засобів масової комунікації і до небувалого ущільнення комунікативних мереж. Публічна сфера, у якій інтелектуали плавали наче риба у воді, стала всеохопною, а суспільний діалог – інтенсивнішим, ніж будь-коли раніше. З иншого боку, складається враження, що інтелектуали захлинаються у цій життєдайній стихії, яка вийшла з берегів, ніби у випадку передозування. Причину цього я вбачаю у тому, що публічна сфера стала менш формалізованою, а присутні у ній соціяльні ролі – менш диференційовані. Вплив інтернету і телебачення Користування інтернетом одночасно розширило і роздрібнило комунікативні контексти. Через це інтернет має руйнівний вплив на авторитарні режими публічної сфери. Однак, горизонтальна і менше формалізована освіта комунікативних мереж одночасно вихолощує досягнення традиційних публічних сфер. Адже їхня функція полягала у тому, щоб у межах політичних угруповань зосереджувати увагу анонімної і розсіяної авдиторії на певних вибраних повідомленнях, щоб громадяни водночас могли зайнятися одними і тими ж критично відфільтрованими темами і висловлюваннями стосовно них. Інтернет сприяє загальній рівності, що можна лише вітати, утім платою за це стає децентралізація доступу до невідредагованих висловлювань. У таких умовах висловлювання інтелектуалів втрачають свою здатність зосереджувати увагу публіки. Все ж таки передчасно говорити про те, що електронна революція у засобах масової комунікації знищила сцену для елітних виступів марнославних інтелектуалів. Адже сценічний простір преси, журналів і літератури лише збільшився завдяки телебаченню, яке функціонує, в основному, у межах публічних сфер, передбачених національною державою. Разом з тим, телебачення видозмінило цю сцену. Те, що воно прагне сказати, воно повинно показати за допомогою зображення, і тому воно пришвидшило перехід від слова до образу – iconic turn. Через цю відносну девальвацію слова змістився і баланс сил між двома відмінними функціями публічної сфери. Оскільки телебачення – це демонстративний засіб масової комунікації, воно робить тих, хто публічно виступає по телебаченню, людьми помітними, тобто відомими. Сидячи перед камерою, дійові особи, не залежно від того, який їхній вклад у загальний зміст передачі, демонструють себе. Тому глядач, випадково зустрівши їх на вулиці, згадує, що це обличчя він уже десь бачив. Телебачення, до прикладу, численні і популярні ток-шоу, заохочує промовців, щоб грати самих себе, навіть тоді, коли основним змістом передачі за задумом є дискусія. А оскільки на екрані люди стають акторами, то й публіка, яка вмостилася перед екранами і слідкує за суперечкою на теми, які викликають всезагальне зацікавлення і формують особисту думку про них, неминуче стають глядачами. Це, звісно, потішає патологічне марнославство інтелектуалів; декотрі з них завдяки такій можливості саморепрезентації через телебачення розпустилися і втратили свою репутацію. Адже добра репутація інтелектуала, коли він її має, полягає не у тому, щоб бути помітним і популярним, а в тому, щоб мати добре ім’я. Таку репутацію, чи це письменник, чи фізик, потрібно спершу здобути працею у своїй галузі, перш ніж почати використовувати свої знання і своє ім’я. Якщо він втручається зі своїми аргументами в якусь дискусію, то повинен адресувати звернення до публіки, яка складається не з глядачів, а з потенційних учасників діалогу, які відповідально говорять і слухають одне одного. Ідеальний зразок таких дискусій передбачає обмін доказами, а не штучне привернення до своєї особи глядацької уваги. Можливо, саме тому перед камерами у студії, де чарівна ведуча збирає на розмову політиків, експертів і журналістів, немає вакантного місця, яке мав би зайняти інтелектуал. Не можна сказати, що його там бракує, адже инші вже давно виконують його роль, ба навіть ліпше, ніж він. Позаяк учасники ток-шоу одночасно і дискутують, і репрезентують самих себе, стирається різниця між соціяльними ролями, які інтелектуал колись повинен був відділяти одну від одної. Тепер цей поділ виглядає застарілим. Колись інтелектуал мав зобов’язання розрізняти «вплив» і «владу» і не застосовувати той вплив, якого він досяг з допомогою слів, як засіб здобуття влади. Утім сьогодні, сидячи на ток-шоу, – чим він мав би відрізнятися від політиків, які вже давно використовують телебачення як арену для інтелектуального змагання, яке полягає у тому, щоб першим здобути собі актуальні теми і поняття? Не користується інтелектуал попитом і як експерт. Колись його справою було, не забуваючи про те, що і він може помилятися, відважно висувати нормативні поняття і вигадливо вимальовувати цікаві перспективи. Однак сьогодні чим він міг би відрізнятися від експертів, які у суперечках з иншими експертами вже давно навчилися подавати не дише цифри і факти, але й переконливі і ефектні інтерпретації? І нарешті, від розумного журналіста інтелектуал колись повинен був відрізнятися не так формою викладу, як привілеєм свого становища: суспільними справами він займався лише за сумісництвом зі своєю основною роботою; його обов’язком було втручатися лише тоді – і тут він виступав як система раннього оповіщення, – коли ці справи набирали кепських обертів. І тут ми торкаємося цієї єдиної риси, яка й сьогодні могла б відрізнити інтелектуала: здатність першим відчути щось важливе. Він повинен бути здатним почати непокоїтися через конкретні критичні тенденції уже тоді, коли инші ще, наче нічого не сталося, продовжують займатися своїми звичними справами. Доброчесність інтелектуала через це в жодному разі не повинна бути рисою героїчною: чутливість, яка відгонить підозріливістю до порушень нормативної інфраструктури суспільного організму; боязка здатність передбачати небезпеки, які загрожують інтелектуальному оснащенню тої політичної форми життя, яка існує в суспільстві; вміння бачити те, чого бракує, або те, що «могло би бути инакше»; дещицю фантазії, щоб розробляти альтернативи, і трошки сміливості, аби ініціювати поляризацію позицій, виступати із скандальними заявами, публікувати памфлети. Усе це, як завжди, на словах звучить простіше, ніж на ділі. Інтелектуал повинен бути здатним непокоїтися – і водночас зобов’язаний володіти відповідною політичною розважливістю, щоби не допускати непомірних (надто емоційних) реакцій. Критики від Макса Вебера і Шумпетера до Гелена і Шельські часто закидали інтелектуалам докори в «неплідній тривозі» і «алярмізмі». Інтелектуал не повинен лякатися цих докорів. Сартр був впливовішим інтелектуалом, ніж Раймон Арон, однак, у своїх міркуваннях стосовно політичних питань помилявся частіше, ніж він. Звісно, чуття може увести у страшну облуду. До прикладу, якщо історик пише, що Німеччині сьогодні потрібен «політичний культ смерти», якому було покладено край у 1945 році, то він лише ганьбить себе, чітко показуючи, що він і гадки не має про ментальне осердя фашизму. Майбутнє Европи Сьогодні мене більш усього непокоїть майбутнє Европи. Иншим це видається чимось абстрактним і нудним: навіщо нам непокоїтися через такий нецікавий привід. Моя відповідь проста: якщо не вдасться до наступних виборів до Европейського парламенту (2009 року) поставити на всеевропейський референдум гостре питання про мету об’єднання Европи, про те, заради чого ми об’єднуємося, то майбутнє ЕС буде однозначно визначатися на основі принципу ортодоксального неолібералізму. Якщо задля поганого світу ми будемо уникати цієї делікатної теми, продовжуватимемо іти звичним шляхом компромісів, то таким чином надамо повну свободу динаміці звільнених ринків і станемо свідками того, як навіть сьогодні існуюча політична творча сила Европейського Союзу буде принесена у жертву европейській зоні вільної торгівлі, яка розширюється способом дифузії. У процесі об’єднання Европи сьогодні вперше над нами нависла небезпека бути відкиненими назад з досягнутого рівня інтеграції. Мене турбує паралітична непорушність, яка настала після невдалого закінчення референдумів про европейську конституцію у Франції і Нідерландах. Неприйняття рішення у цьому випадку уже є рішенням, яке матиме далекосяжні наслідки. У країні, яку репрезентує сьогоднішній голова Ради Европи, я із задоволенням поговорив би на цю тему, якби мені не запропонували поміркувати про значення Інтелектуала. Утім, як бачите, врешті-решт одне приводить мене до иншого. Проблема недієздатности ЕС є вузлом трьох пекучих проблем: Перша проблема: всесвітньо-економічні умови, які змінилися у процесі глобалізації, не дозволяють сьогодні національній державі користуватися податковими ресурсами, без яких вона не може у потрібному обсязі задовольнити звичні соціяльно-політичні вимоги громадян і загалом запити на громадські блага і соціяльні послуги. Инші виклики, такі як демографічна динаміка і щораз більша імміграція, обтяжують цю ситуацію, з якої є лише один вихід – уперед, до відвоювання втраченої політичної творчої сили на національному рівні. Якщо не буде уніфікації оподаткування, якщо не буде злагодження економічної і соціяльної політики у середньотерміновій перспективі, то долю европейської моделі суспільства будемо вирішувати не ми, а инші. Друга проблема: повернення до сили беззастережної гегемоністичної політики, зіткнення Заходу з ісламським світом, розпад державних структур в инших регіонах світу, довготермінові соціяльні наслідки колоніалізму і безпосередні політичні наслідки невдалої деколонізації – все це ознаки надто небезпечного становища у світі. Лише такий Европейський Союз, який зовнішньополітично дієспроможний і бере на себе роль у світовій політиці на рівні з США, Китаєм, Індією і Японією, міг би сприяти формуванню альтернативи у світових економічних організаціях, сьогодні панівному «вашингтонському консенсусу» і насамперед – просувати вперед давно визрілі реформи в ООН, які поки що блокуються США, однак неможливі без їхньої підтримки. Третя проблема: розкол Заходу, який виявився під час війни в Іраку. Причиною цього став культурний конфлікт, який розколов і саму американську націю на два майже рівновеликих табори. Унаслідок цього ментального зрушення зміщуються і діючі досі нормативні мірки владної політики. Це не може залишати байдужими ближчих союзників США. Ми повинні, саме у критичних випадках спільної дій, звільнитися від залежности нашого сильнішого партнера. Це – одна із причин, чому Европейському Союзу потрібні власні збройні сили. Досі під час воєнних операцій, що проводилися НАТО, европейці підкорялися вказівкам і правилам американського головного командування. Відтак ми повинні домогтися такого становища, щоб у випадку спільних дій ми могли залишатися відданими нашим власним уявленням про міжнародне право, про неприйнятність катувань і про військове кримінальне право. Тому Европа, як мені видається, повинна скріпити силу і здійснити таку реформу, внаслідок якої у неї з’являться не лише ефективні системи прийняття рішень, але й власний міністр закордонних справ, якого вибирає безпосередньо президент і власна фінансова база. Ці вимоги можна було б винести на референдум, який не складно провести одночасно з наступними виборами до Европарламенту. Законопроект вважався б прийнятим, якби отримав «подвійну більшість» голосів, тобто якщо за нього проголосувало би і більшість громадян, і більшість держав. Разом з тим, цей референдум мав би зобов’язуючу силу для тих країн-членів ЕС, у яких за реформу висловилася більшість громадян. Таким чином Европа розпрощалася б із моделлю конвою суден, у якому темп задає найповільніший корабель. У Европі, побудованій на зразок моделі центру і периферії, країни, які хочуть поки що залишатися осторонь, очевидно, мали б можливість у будь-який час приєднатися до центру. Наскільки мені відомо, мої побажання повністю узгоджуються з ідеями бельгійського прем’єр-міністра Ґі Ферхофстрадта, який нещодавно опублікував маніфест, присвячений «Сполученим Штатам Европи» [4]. На цьому прикладі, пані і панове, ви можете побачити, що ті політики, чия думка випереджує інших, можуть стати прикладом для інтелектуалів. [1] Про Ренера я написав у своїй книжці Habermas J. Struktuwandel der ?ffentlichkeit [1962]. Frankfurt a. M., 1990. S. 234 f. [2] З нагоди століття його уродин я хотів би додати, що ця політична ментальність у перші десятиліття існування ФРН репрезентувалася тут, мабуть, єдиним Вольфгангом Абендротом. До речі, коли я у 1960 році відвідував його семінар, він порадив мені ознайомитися з працями його вчителя – Ґермана Ґелера (що відобразилося у «Struktuwandel der ?ffentlichkeit», S. 298). [3] Про Адлера я детально згадую у «Christian Gauss Lectures»[1970/71], див.: Habermas J. Vorstudien und Erg?nzungen zur Theorie des kommunikativen Handelns. Frankfurt. a M., 1983. S. 34, прим. 15 і S. 38, прим. 19. [4] Пор. публікацію у Bl?tter f?r deutsche und internationale Politik. 2006. №2. S. 244-246. Ця стаття є текстом подяки, висловленої Юрґеном Габермасом на врученні Премії імені Бруно Крайскі 9 березня 2006 року. Переклала Божена Пеленська http://www.ji.lviv.ua/n45texts/habermas.htm