Сергій Орелюк (Іван Мітринга) Оклик, який поставили ми в наголовку тої статті, занотував римський історик Светоній. Мав його висказати один з наймогутніших цісарів римської імперії – Октавіян Август, коли хоробрі ґермани знищили три римські легіони. Був це час найбільшого розквіту імперії, – але рівночасно вже зарисовувались познаки розпаду й упадку. Розвал підготовляла революція поневолених народів, що в перше підняла сміливо свою голову понад тевтобурським лісом під проводом Армінія, вожда Херусків. Багато ремінісценцій родиться на згук цих слів. А поруч ремінісценцій насуваються проречисті аналогії з нинішних днів. Хай ці ремінісценції збудяться й у тих, які вважають себе покликаними "боронити західньо-европейську культуру", які в імя оборони тої культури боронять також "історичні", "великі", "заслужені" народи, які вважають, що лише завдяки тим народам зберігається Европа (культура). Ремінісценції може вкажуть їм ясно, що Европа є "вічна" саме тільки завдяки своїй мінливості. Вічною остає суть, мінається форма, оскільки під "формою" розуміти чергових репрезентантів "вічної Европи". Бо без сумніву Европа є вічною в тому значінні, що не мінялися ідеї, – цей вияв волевих потенцій суспільної людини, продукованої "європейською" нацією. Ідеї ці були питоменні, суттєві, характеристичні, іманентні так Европі грецьких Софістів і Темістоклів, як і Европі Катонів, Сенек, Цезарів, – так Европі св. Августина, як і Лютра, Кромвела, Робеспєра, Наполеона чи Леніна. Але попри ту вічність ідей є ще й мінливість суспільно політичних індивідуумів, які кожночасно репрезентують та творять цю "вічну" Европу. На місце "давньої" римської імперії прийшла Німеччина, Англія, Франція і.т. д., – коротко – прийшла "сьогоднішня" Европа. Та сьогоднішня Европа "великих", "історичних" народів, це далеко не остання лява європейського вулькану. Ці народи (які творять сьогоднішню Европу), був такий час, були "малими", "відсталими", варварськими народами перед лицем Риму. Безперечно, неодному світлому Римлянинові, коли бачив загнивання політичної сили його "Західньої Европи", здавалось, що з Римом згине вся культура та цивілізація, що з упадком Риму впаде і Европа. Та сталось як бачимо цілком не так, – Рим впав, але Европа остала. Над Европою не запанували песиголовці! (сьогодні назвалиб це "жовта небезпека"). Сучасна Европа "великих", "історичних" націй зближається до свого "золотого віку", а може вже увійшла в цю стадію свого розвитку. Але цей її "золотий вік" цілком не перешкаджає розвиватись і – рости новим силам, силам революції народів Европи. А навіть навпаки! Бо ця Европа "великих" "історичних" народів, що хоче спинити ріст нових сил, це найкраща школа "недержавних" і "неісторичних" народів, – школа, яка вказує спосіб, як творити держави й історію. "Великі", "історичні" нації сьогоднішньої Европи ще досить сильні, щоби держатись на свому становищі гегемона світа. Одначе вони сильні вже у великій частині лише відсотками з політичного капіталу, лише своїми давними надбаннями (тут і культура, тут і цивілізація, тут і капітал). Але завтрішний вже день належить до тих нових потуг, що розпічнуть новий розділ історії, як розпочали народи "варвари" античного світу, цебто, як розпочинала її сучасна Европа. На тлі революційного кипіння античної Европи набирає ярких красок постать Xриста, великого ідеолога революції, якого імення стало боєвим кличем нової, революційної Европи. "Ідіть і навчайте всі народи, хрестячи їх...", кликав Христос до своїх учеників та апостолів. Навчати всі народи віри, що видвигалась проти кумирів "поганського", сьогодні сказалиб "гнилого" Риму це було те саме, що поширювати революційну ідеологію, що дає відповідь на всі питання молодого життя, що намагається прорватись крізь запори "старого". Безперечно, колиб Христос звернувся тільки до рабів та плебеїв, він тим самим станувби на становищі тодішньої контрреволюції, яка булаби намагалася згнобити назріваючі сили. Вона стараласяб закріпити володіння за Римом, а не допустити до голосу нові Нації. Бо тоді Христос бувби тільки за зміною соціяльного устрою, цебто внутрішньо-політичного режіму в рамах існуючої римської імперії. Такий Христос, що проповідувавби тільки любов ближнього, що виступавби тільки проти визиску "працюючих мас", ніколи не вийшовби поза рямки жидівського, поневоленого Римом народу. Саме отця формула: "ідіть і навчайте всі народи, хрестячи їх в імя Отця, Сина і Духа Святого" – це й була душа христового успіху. Бо проти віри паразитного центру, непродуктивної вже античної "Зах. Европи" видвигалась віра, що формувала волеві тенденції гноблених, експлуатованих Римом народів. Виступали вже нові сили, що були потенціяльно більш продуктивні чим на той час Рим. Христова віра найшла сприятливу почву "вандрівки народів", якої вже не могли здержати римські легії, як здержували колись Цимрів чи Тевтонів. Вона впала на почву приходу до свідомого історичного існування нових "варварських народів", що дали відтак демократію, соціялізм та націоналізм типу фашистівського, чи гакенкройцлерівського. Він оставби тільки одним з великих жидівських пророків, яких сила кінчилась на етнічних межах жидів. Але Христос, подаючи свою ідеологію передовсім для Жидів (вибраний нарід!), подавав її також як революційну ідеологію, ідеологію поневолених народів супроти панування Риму. Тому не дивниця, що коли жиди відкинули науку..., не будучи в спроможності стати "твердинею христіянської революції", так ці твердині стали там, де вони могли повстати. Повстали вони серед цих народів, що під оглядом свого політичного положення були подібні до Жидів (були поневолені), але які перевищали жидівську націю своєю волевою натугою. Були це нації, які хотіли заняти місце Риму, як політичної сили, а не тільки "визволитись" від нього. Христіянізм завдячує своє поширення тільки тому, що він як революційна ідеологія, формував і систематизував неясні, ірраціональні, нескоординовані, бунтівничі тенденції, що самі не всилі були дати перспектив революції (хоч могли творити соціальні програми). І христіянізм стопив всеціло в один великий світогляд, однородні ідейно, але окремо діючі поодинокі революційні елементи. Надав неясним тенденціям точно означену ціль та перспективи, заки ще нові революційні суспільно-політичні індивідууми змогли знищити старий лад та вхопитл керму влади в Европі. Правда, не всі варвари, поневолені Римом народи, та й ті що були узалежнені у свому політичному житті римською потугою, утворили свої держави, видерли від Риму скиптр "Европи" у свої руки. Наїзд диких Гунів слід розчисляти тільки як пригожий історичний мент, що прискорив розпад політичної сили Риму,– чинник що був пригожим у закріпленні революційних здобутків нового світу і розвіявсь як страшна, але гарна легенда. Це й не диво. Нема навіть мови про те, що революція визволить всіх "гнаних та голодних", всіх поневолених, натомість революція визволює тільки ці політичні сили, що мають волю взяти владу, щоби реалізувати свою місію, в імя якої й робиться революції. Бо й шож це таке революція, як не органічний ріст нового життя сконкретизованого політичними суспільними формаціями (тут церква, тут класа, тут в першу чергу нація). Бо нація це чинник самостійний, що в собі вміщає всеціло як церкву так і класу (мимо сповидної їхньої універсальности чи інтернаціональности), що пробивається крізь тверду шкаралущу існуючого? Це в потенції цілий світ, що продирається з лона існуючого, засіяний якоюсь "невідомою рукою", а викормлений соком світа, що його мусить розсадити своїм ростом. Все інше, що є тільки невдоволене існуючим порядком річей, але що не має перспектив, що робити, коли цей "старий світ" завалиться, є тільки бунт "хамства, та ладайцтва". Тільки цим народам належиться воля, що намагаються сотворити (осягнувши волю і повну владу) такий порядок: річей "на землі", в якомуб їхні національні сили і потенції могли вільно реалізуватись, як нова, повна світово-політична система. І тільки ці народи волю добудуть. Це булой тоді, як "новий світ", – світ по державницьки заложених варвар ломав політичну силу Риму і як вона вже була зломана. Воно є й в наші часи, коли на т. зв. Сході Европи "відсталі" народи розкладають політичну силу Москви. В цілій своїй величі вони виринуть, коли ця сила остаточно буде зломана. Безперечно в час, коли родиться "новий світ", не може обійтись без своєрідних "Гунів" та "Вандалів". Не обійдеться без цієї кривавої шуми анархічних елементів і тоді, як прийде послідний смертний бій революції поневолених народів з твердинею реакції Европи, якій на імення Москва. Ці сили, вирвавшись з припони "старого світу", понесуться пожежою по світу, доки не заховстає їх узброєна політичним розумом "воля нового" світа. Бо тільки ці народи будуть завтра при кермі світу, що сьогодні усвідомлюють собі свою вагу і свої цілі не у свому етнографічно-культурному, а у світово-політичному маштабі. Лише ті народи, які не лише хочуть визволитись зпід ворожого ярма, але й які хочуть заняти місце свого недавного гнобителя. Етнографічний чи культурний момент є вужчий. Він буде і так сповнений вже через те, що нація змагатиме до світово-по-літичного значіння. Осягнення ширших добутків веде зі собою вужчі добутки. І тому завданням української Нації є не саме визволення, а розвал "тюрми народів". Щоби на звалищах дати можність вияву своїх національних потенцій і щоби дати цю можність другим, досі поневоленим народам. – Лише тоді зможе Україна заняти політичне становище, яке досі займала Москва. Очевидно визволення прийде одночасно, але воно ще не вичерпує змісту революції. Нераз ужили ми в своїй статті слова "Европа". Є щось характеристичне для народів, яким ми згідні, є надати назву "європейських Народів". Европейських прикмет" не можна набратись, їх треба вже мати в крові. І Японія тільки завдяки тому "європеїзувалася", бо мала вже давно прикмети европейських Націй. Було це ще тоді, заки Японія навчилась користати з "європейських" добутків техніки. Назву "европейський" надамо всім сильним расам, які дають нам тип вольової люпини, що думає суспільно-політичними категоріями, а не етнографічно побутовими! І тому Европи не можна утотожнювати з етнографією чи визволенням. Панування, вічне реалізування якоїсь місії це вияв волі европейських Націй! (Хрестоносні походи, відкривання нових світів, большевизм і т.д.). Ті народи, що на розвалинах римської імперії здвигнули свої держави, що виринули як континуатори "европейських" традицій Риму у світово-політичному житті, як творці типів культури суспільного життя, бачили у заранні свого суспільно-політичного життя, біля своєї колиски "європейську" руку. Це було тоді, коли їм співали колискових пісень побідні легіонари Риму: "vae victis". Знаємо нову колискову пісню. То пісня, що йшла від Петрів Великих та їхніх Єрмаків, Леніних та їхніх Антонових-Овсієнків, пісня Будьонних, детонації "грубих берт", "пацифікації", "розкулачування", всякі будування "соціялізму в одній країні", Версай і т. д. Ці пісні леліють душу народів сьогоднішньої барбарії, народів "малих", "неісторичних", "відсталих". Але ми питаємо, чи народ, що поклав основи суспільно-політичного життя сьогоднішньої Франції не був "малим", "відсталим" народом перед лицем Риму, не був тільки бандою франконських горлорізів? А мимо цього він отворив сторінку в історії народів, світлу сторінку історії "Европи". Чи Грузини, Українці, надволжанські Татаре не мають зараз більше шанс, як колись мали їх Франки чи Алемани? Відповідь на це питання узалежнюю від свідомости цих "відсталих" народів, від свідомости своєї ролі, "місії", яку вони мають відіграти у світі після розвалу московської імперії, як європейські нації. Коли кажу, що "новий світ" стане на цілий свій ріст тільки на розвалинах старого, так це не значить, що старий світ повинен згинути до щенту. Римська імперія – своєчасна Західня Европа , – загинула вправді до щенту. Але не згинули "старі" народи, хоч право бути "Европою" перебрали нові народи. Революція має на меті тільки заняти площу й поставити тверді основи під нові суспільно-політичні формації; самі формації пічнуть щойно з тою хвилиною в цілій повноті "позитивно" – "конструктивно" реалізуватись, як оформляться державно. До цього часу ціла їхня конструктивність лежить у революційній підготовці до розвалу, до цілковитого розкиненння цих політичних сил реакції, що боронить своєї супрематії над "Европою" завтрішнього дня. Вправді революція – поява нових суспільно-політичних сил, що розвалила римську імперію, зломала політичну силу Риму, але за Римом остала ще традиція "центра світу", традиція; що її визнавав не тільки Рим але й молода побідна революція. І саме завдяки цему Рим капіталізує Христіянство, – ніж що вдарив в його серце. І Рим знова опановує культурний світ. Прийшов мент, що віджила римська імперія, але це вже не була ціла "Західня Европа", це був тільки її один вирізок. Римська імперія віджила під покровом хреста, христіянський pontifex maximus з темпераментом Цезаря намагавсь за "нових обставин" на "новий" лад "задержати біг історії", привернути назад Рим до його дореволюційного становища. Але ця своєрідна реставрація не була всилі знівелювати здобутків революції, вона була змушена погодитись на два центри: один центр у Римі, а другий центр раз там, де була столиця Візантійського Кесаря, другий раз там, де був двір "римського цісаря німецького народу", або там, де був двір короля Франції. Та не можна сказати, щоби ці два центри, ці два оперативні штаби політичних, ворожих собісвоїми тенденціями сил мирно відгородили між собою окремі "свої" полоси впливів. Вони вели боротьбу за одність влади. Рим хотів мати владу цісаря, цісар хотів мати владу папи. Рим намагавсь привернути собі владу Цезаря, підчас коли революція колись поневолених Римом народів ішла безупинно вперед, це значить світ, що політично визволивсь зпід політичного панування Риму, хотів бачити це визволення повним, визволювавсь і зпід духової залежности. Діялось то в міру того, як кріпла державницька ідеологія та свідомість національної відрубности нових народів. І так приходить перший сильніший удар по Римові – грецька схизма, згодом Лютер у Німеччині, вкінці французька революція 1789–1871 рр. Ось етапи якими ішов розвій світа, що повстав на звалищах римської імперії. Ось і шлях, яким ідучи, закріплялась революція колись неісторичних народів. Всі "революції", що проходили внутрі європейських держав сучасної Европи, слід вважати тільки внутрішним органічним процесом кожної з європейських націй, який звісно не лишавсь безслідно поза етнографічними чи політичними межами даних націй (цих "великих", "історичних"). Одначе ніяка з цих "революцій" не могла ні не може рівнятись з революцією, що розсадила римську імперію і привела на сцену дієвої Европи саме ці народи, що видали зі себе Кальвінів, Лютрів, Руссо чи Леніна. Наші "західноевропейці" ломлять розпачливо руки з окликом "Гине Европа". Так само "ломали руки" ці представники старого Риму, коли бачили, як "дичіють" римські (західньоевропейські сьогодні) форми суспільного життя, як Нерони (припустім) палять Рим, як "дикі", "відсталі" Германи вирізують у пень "культурних" легіонарів, розбивають святині та нищать "здобутки європейської (на той час римської) культури". Сьогодні рештки тої культури добувають нащадки зпід зломів та земних звалів і дивуються божеській красі цього життя, яке предки їхні так безцеремонно профанували. "Нічого нового під сонцем" казали старинні Римляни, Европа є вічна, скажемо ми, додаючи, що вона не звязана ні з Апенінським півостровом ні з "Західньою" чи "Середущою" Европою в географічнім розумінні. Европа є там, де є суспільно-політичні формації, що продукують тип вольової людини. Даймо тут голос Миколі Хвильовому, цьому "комуністові", що думав революційними категоріями українського націоналізму, саме цього руху, що оформиться остаточно як Европа завтрішнього дня. "І зовсім помиляється Шпенглер: він везе на катафалку не Фавста, а "третій стан", бо доктор із Вюртембергу безсмертний, поки існують сильні, здорові люди". Хтож це є той доктор Фавст у Хвильового? – А це "допитливий людський дух" – це "чорнокнижник із Вюртембергу, що показав нам грандіозну цивілізацію і відкрив перед нами безмежні перспективи". (М. Хвильовий "Думки проти течії" – ДВУ 1926. ст. 45.) І "поки існують сильні, здорові люди", доти існуватиме Европа. Неважно, що сьогоднішних сильних людей завтра заступлять ще сильніші. Важно тільки те, що Европу висказує символ Фавст, "коли розуміти його, як допитливий людський дух" (М. Хвильовий тамже). Немає страху, щоб Европа згинула з відходом до невиду сучасних її репрезентантів. Є сили – народи, хоч і "відсталі", щоби творити Европу згідно зі своїм індівідуально-національним характером. І саме зріст почуття своєї національної індивідуальности і сила, що родиться з цього почуття, каже нам ставити вище незреалізовані потенції понад цілий існуючий світ. Ця саме сила була й є причиною упадку Риму, а не тільки упадок "горожанських обичаїв" серед римських патриціїв, як цього вчать шкільні підручники "старинної історії". А коли вже мова про упадок горожанських обичаїв, як про причину упадку римської імперії, так скажу, що ця причина стала видна щойно на тлі зросту сили поневолених народів і переросту їхньої потенціальної переваги над Римом. Саме тоді Рим разом з цілим своїм органічним суспільним устроєм, цілою своєю культурою суспільно політичного життя, почав ставати безпорадним серед народжуючогося світу нових політичних сил. Це у свою чергу впливало "деморалізуюче" на "патриціїв", та цілий режім Риму, що знову створювала пригожий грунт під революцію. "Дикі" германські народи, коли вдаряли у "гнилий" світ Риму, сьогодні обожуваний і наслідуваний (і цілком слушно) культурними нащадками варварів, цілком не думали, спасати перед загибіллю тодішню "Західню Европу". – Вони тільки йшли афірмувати себе і нищити це, що було греблею перед спіненим потоком їхньої національної творчости, вони йшли тільки, щоб вивести свою "хохландію на широкий тракт історії". І вони доконали цього. Свідком історія Англії, Франції, Німеччини. Свідком ціла історія сучасної Европи. джерело: Студентський шлях. – 1933. – Ч.8-9. – С. 213-218. надіслано: Володимир Мороз, місто Лева