Політономія

Павло Кутуєв Пояснюючи чинники піднесення та занепаду як індивідуальних суспільств, так і світу як цілісності, суспільствознавці XIX-XX століть здійснювали інтелектуальний еквівалент „подорожі на Захід”, наполегливо аргументуючи, що епоха модерну є нічим іншим, як похідною від піднесення Заходу, що розпочалося впродовж Броделевого тривалого XVI століття та мало своїм вислідом підкорення Решти гегемонії та / або насильницькій владі європейських країн та їхніх „дочірніх” суспільств. Відтак, порівняльно-історичне дослідження суспільств / цивілізацій незрідка зводилося до пошуку чинників динамізму Заходу за одночасної спроби ідентифікації факторів, що блокували аналогічні трансформації на Сході. Навіть Маркс не втримався від орієнталістських ремарок на адресу Китаю та Індії, натомість Вебер, забувши про притаманну йому тверезість суджень та обережність в оцінках, із профетичним запалом сформулював тезу про інституційні переваги Заходу над Сходом. Сьогодні положення про орієнталізм Вебера детально задокументоване та обґрунтоване [див.: 1]. І.Валерстайн, який мав своєю метою реконструювати західну традицію соціальної теорії, відкидаючи пресупозиції як М.Вебера, так і дослідницької програми модернізації та піддаючи ревізії Маркса, не зміг опиратися спокусі євроцентризму і мислення у термінах модернізації. Загальновідомо, що Валерстайновому перу належить смертельний вирок теорії модернізації, але за кілька років пот?му у вступі до першого тому свого тритомника „Модерна світ-система” він називає зростання цієї історичної системи модернізацією, ба більше, він присвячує свій magnum opus аналізу піднесення саме Європейської світ-економіки. Цей критичний огляд не має на меті поставити під сумнів евристичність західного дискурсу про розвиток та модернізацію та віднести названі дослідницькі програми до тих, які І.Лакатос означував як дегенеративні. Я вже мав нагоду висловитися щодо продуктивності та релевантності цих інтелектуальних шкіл [див.: 2]. Воднораз не можна оминути увагою той факт, що переважній більшості західних теорій властиве своєрідне ідеологічне „західництво”, яке виявляється у мисленні навіть тих науковців, офіційна позиція яких заперечує євроцентризм. На цьому тлі інтелектуальної гегемонії Заходу, яка також наголошує на тривалій реальній – військово-політичній та / або економічній – гегемонії цієї „уявної спільноти” починає кшталтуватися спільнота дослідників, яких об’єднує переконання у тому, що „Європейське диво” дійсно було дивом, тобто подією, спричиненою, по-перше, не стільки закономірним розвитком, скільки випадковим збігом обставин; по-друге, воно сталося значно пізніше, ніж сакраментальне тривале XVI століття Ф.Броделя та його прибічників. Так, Дж.Годстоун навіть уважає за необхідне говорити про існування Каліфорнійської школи, яка висуває альтернативну історичну соціологію динаміки Сходу та Заходу та пропонує витлумачувати розвиток окремих регіонів із перспективи світової історії. До членів цієї школи, крім самого себе, Голдстоун залучає таких дослідників: Р.Бін Вонга, К.Померанца, Р.фон Глана, Ван Фена [див.: 3, 179.]. Усі вони працюють у рамках мережі Університету Каліфорнії, який має численні кампуси по всьому штату. Годстоун також зараховує А.Г.Франка до лав цієї школи, позаяк трактат цього мислителя „ПереОРІЄНТація” вийшов друком у видавництві Університету Каліфорнії. Прибічники виключності Заходу незрідка акцентують на таких рисах його культурної програми, як раціоналізм, емпіризм, універсалізм та індивідуалізм; атрибуція цих якостей західній цивілізації заперечує їхню наявність в інших цивілізаціях. Вислідом стає постулат про Захід як джерело динамізму, натомість Решті приписується азійський спосіб виробництва та східний деспотизм. Але звернення до емпіричних реалій унаочнює, що, приміром, китайська традиційна медицина (зокрема з огляду на здобутки акупунктури та використання лікарських рослин) мала емпіричний характер, відтак, породжуючи сумніви щодо обґрунтованості твердження про неемпіричний характер усієї науки Китаю. Такий впливовий мислитель-євроцентрист, як Д.Ландес (автор двох пеанів на честь Заходу – „Розкутий Прометей” та „Багатство та злидні народів”), вбачає витоки піднесення Європи у схильності її народів до торгівлі: європейські торговельні кораблі відвідували Шанхай та Кантон, натомість жодна китайська джонка не припливла до Лондона попри наявність технологій, які уможливлювали подорожі на такі далекі відстані. Власне факт далекосяжних подорожей величезного китайського флоту у ХV столітті інтерпретується як індикатор відсутності динамізму суспільства імперського Китаю, позаяк ці подорожі було припинено з метою концентрації ресурсів держави на боротьбі з японськими піратами, які вчиняли напади на прибережну зону Китаю. Для євроцентристських дослідників пояснення цих подій є однозначним: правлячим колам Китаю бракувало духу підприємництва та авантюризму і замість розвитку міжнародної торгівлі вони обрали стратегію побудови закритої економіки з усіма негативними наслідками такого типу розвитку. Але Дж.Голдстоун влучно порівнює заборону далекосяжних морських подорожей Китаєм із припиненням США програми подорожей на Місяць. Чи означало припинення такої діяльності, що США у 1970-х роках перебували у глибокому економічному та технологічному занепаді? Поза всяким сумнівом, ні, просто вартість такої діяльності перевищувала можливі здобутки. Такий самий висновок дотичний Китаю – подорожі до Африки припинилися, а китайські мореплавці не відкрили Новий світ через те, що Китай не мав жодних раціональних мотивів переслідувати такі цілі. Натомість Китай обрав шлях розбудови свого економічного панування в Східній та Південно-Східній Азії, свідченням якого є численні спільноти етнічних китайців, які і сьогодні відіграють ключову роль в економіці країн регіону (про роль китайської ділової діаспори див.: [4; 5]). Ідеологічні кліше змушують вчених не визнавати наявність у Китаї розвиненої ринкової економіки, нехтуючи при цьому експортно-орієнтовані підприємства з вироблення кераміки доби Мінів та інтенсивну внутрішню торгівлю бавовною та бавовняним текстилем. Дж.Голдстоун пропонує зректися аналізу історії в термінах переможців та переможених, тобто підходу, за якого реалії пізнішої епохи, приміром, доби імперіалізму та колоніалізму, екстраполюються на весь історичний період [див.: 3, 177]. Вислідом такої постави є нездатність зафіксувати та пояснити факти, які конституюють аномалії в рамках євроцентристські зорієнтованих парадигм, а відтак, вимагають розробки нової дослідницької програми для свого пояснення. Саме таку дослідницьку програму пропонує А.Г.Франк у своєму трактаті „ПереОРІЄНТація: Глобальна економіка в азійську добу” [6]. Я вже неодноразово звертався до творчості цього багатогранного та масштабного дослідника [див., наприклад: 7], обговорюючи переважно теоретико-методологічні та ідеологічні складові його дискурсу. Логічним кроком є аналіз безпрецедентної за масштабом та амбіціями спроби А.Г.Франка переоцінити світову історію та поставити її з голови на ноги, віднайшовши центр світової системи в Азії, яка, за його іконоборчою версією, зберігала свою економічну гегемонію до початку ХІХ століття. Аналіз змістовної аргументації Франка уможливить як оцінку її адекватності, так і відкриє нові можливості для започаткування збалансованішого підходу до розв’язання дебатів поміж прибічниками двох виразно крайніх позицій: піднесення Заходу (європейське диво) versus східна (китайська) гегемонія. Франк у своєму найкращому, за його власною оцінкою, трактаті продовжує демонструвати скептичну поставу щодо реальності капіталізму як соціального факту. Франкова позиція подібна до сумнівів персонажа М.Горького Кліма Самгіна, який переймався питанням „а чи був хлопчик?”. Препарувавши Валерстайнів заплутано непослідовний аргумент на користь окремішності капіталізму, осягнутого у термінах кон’юнктурного аналізу як світ-системний феномен, Франк робить однозначний висновок про його фундаментальну суперечливість. Він також вказує на імпліцитну присутність „континіалістської” інтерпретації історії у дискурсі Валерстайна, що є самозапереченням тези про модерне суспільство як вислід розриву послідовності, який стався у Західній Європі XVI століття. Воднораз Франк заперечує факт окремішнього існування капіталізму задля того, аби довести існування рис, які приписуються саме капіталізму впродовж 5000 років існування людських цивілізацій, тобто накопичення капіталу та інтенсивної торгівлі. Центром такої некапіталістичної, але ринкової системи, був, за Франком, упродовж ХIV-ХІХ століть Китай. Піднесення Заходу, резюмує Франк, відбулось відносно нещодавно, а тому має розглядатись як феномен з нетривалою історією. Думка Броделя про винахід та подальше маніпулювання історією європейцями не відповідає дійсності через наявність історичних досліджень у рамках інших цивілізацій, представники яких часто пропонували набагато відкритіше бачення світу ніж їхні європейські колеги. Врешті-решт, історія Індії, написана середньовічними арабськими істориками, набагато толерантніша до ідентичності „іншого”, ніж європейський дискурс навіть ХІХ століття. Європа має розчинитись у Афроєвразії або, за висловом А.Тойнбі, у Афразії. Така візія має прийти на зміну інтерпретації світової історії – у тому числі, і незахідної (прикладом може слугувати сприйняття давніх цивілізацій Близького Сходу як предтеч європейської цивілізації) – як прелюдії піднесення Заходу. „ПереОРІЄНТація” Франка силкується похитнути звичний погляд на історію світу як такого, що обертається та обертався навколо Європи і був сформований європейцями. Він обмежує часову перспективу свого аналізу періодом 1400-1800 років та прагне запропонувати глобальний погляд на економічну історію визначеного періоду. Така глобальна перспектива необхідна для осягнення процесів на кшталт „піднесення Заходу”, „розвитку капіталізму”, „гегемонії Європи”, „піднесення та падіння надпотуг”, „східноазійського дива”. Розвиток внутрішніх структур не генерував жодної з цієї подій; вони мають розглядатись як частина розвитку єдиної світової економічної системи. Європа не мала ніяких конкурентних переваг, які їй зазвичай приписують (тобто раціональності її інституцій, підприємливості, технологій). Франк сприймає всі ці пояснення як такі, що ґрунтуються на расовому підході. Навіть експлуатація Нового світу Європою не стала чинником її гегемонії. Натомість „Європа використала гроші зі своїх американських колоній, аби насильницьким шляхом долучитись до азійського виробництва, ринків, торгівлі, тобто отримати прибуток від взаємодії з Азією, яка домінувала у світовій економіці” [6, 4-5]. „Світ-економіка” або „світ-система”, центром / ядром якої була Європа, ні за яких обставин не могла претендувати на звання „всесвітньої”; навпаки, вона була незначним та впродовж тривалого часу маргінальним гравцем у реальній світовій економіці та мала єдиний засіб участі у ній – колоніальний грабунок Америки. „Якщо якісь регіони і були панівними у світовій економіці до 1800 року, то вони знаходились в Азії. Якщо якась економіка і займала „центральну” позицію та відігравала ключову роль у світовій економіці та її можливій ієрархії „центрів”, то це був Китай”, – прозоро формулює свою позицію Франк [6, 5]. Такі країни, як Португалія XVI століття, Голландія XVII та Британія XVIII століть, не могли претендувати на гегемонію ані економічно, ані політично, програючи за всіма параметрами – навіть тоді, якщо їх розглядати як одну сукупність – економікам Азії, таким, як Китай за правління династій Мін та Цин, Індії доби Великих Моголів і навіть Сефевідському Ірану й Оттоманській Імперії. Піднесення Східної Азії, яке відбувається сьогодні, не вписується у звичні канони західного / західноцентристського суспільствознавства і повинно розглядатись не як ізольований розвиток певного регіону, а у контексті постійних змін центрів гегемонії у світовій системі. Франк доводить, що перерва у гегемонії Китаю у світовій системі тривала лише двісті років, і сьогодні ми є свідками її відродження. Певна річ, що критика абсолютизації окремішності Заходу та його переваг над Рештою є легітимною. Воднораз спроба заперечення процедури утворення понять соціологічної теорії конкретніше налаштованою історією, яка вимагає верифікації кожного соціологічного концепту, є необґрунтованою, позаяк така стратегія унеможливлює формулювання абстрактних та загальних тверджень про природу соціуму. Тому неадекватною є критика М.Ходжсона спрямована проти Вебера: „Всі спостережені мною спроби звернутись до пояснення за допомогою домодерних епохальних характеристик, притаманних Заходу, з легкістю руйнуються детальним історичним аналізом, лише тільки ми починаємо знайомитись з іншими суспільствами так само добре, як з Оксидентом. Цей висновок поширюється і на великого метра, Макса Вебера, який прагнув засвідчити, що Оксидент успадкував унікальну комбінацію раціональності та активізму” [8, 86]. Для Ходжсона, Блаута та Франка зосередженість на виключності Заходу спричиняється до розробки „тунельної історії”, яка сама є наслідком „тунельної” візії внутрішньо європейських ланцюга чинників та наслідків, унеможливлюючи оцінку позаєвропейського внеску до історії як Європи, так і до світової історії. Майбутній тріумф європейського капіталізму у XVIII-XIX століттях було б напрочуд важко передбачити на час „народження” Валерстайнової капіталістичної світ-системи. Адам Сміт висловлював справедливе для доіндустріальної епохи переконання у тому, що Китай значно багатший, ніж будь-яка частина Європи. Лише після промислової революції та початку колонізації Азії сприйняття Китаю змінюється: зі взірцево організованого суспільства він перетворюється на глухий кут цивілізації. Розвиток науки, техніки та поступ загальної раціоналізації картини світу у XVI- XVII століттях були всесвітніми феноменами ,і Європа не відігравала у цьому процесі визначальної ролі. Навпаки, – веде далі Франк, – саме в очах європейських мислителів Схід виглядав осередком економічного процвітання, політичної стабільності та військової потуги. Втім Франк залишає без уваги питання, наскільки інформація європейських авторів про безмежні багатства Азії заслуговує на довіру. Так само, як Колумб свого часу був схильний до необґрунтованого перебільшення багатств Нового світу, так і автори пізніших епох переслідували найрізноманітніші цілі виголошуючи панегірик Азії. Просвітительсько-моралізаторська критика існуючого порядку у себе вдома спонукала до пошуку зовнішнього ідеалізованого взірця соціально-політичного устрою. Що більше, критична саморефлексія з боку представників інтелектуальних кіл країн Заходу різко контрастує зі зверхнім ставленням „еліт” Сходу до європейських досягнень. Така скептична постава європейських інтелектуалів потверджує тезу, протилежну інтенціям „східноцентричних” авторів, слугуючи аргументом на користь існування відмінностей у ментальності суспільств Сходу та Заходу та демонструючи вибіркову спорідненість картини світу освічених прошарків Заходу з експансіоністським активізмом, спрямованим на пізнання та оволодіння реальністю (соціальною та природною). Водночас зрозуміле Франкове обурення списком найважливіших 100 осіб та подій минулого тисячоліття, запропонованого журналом Life у 1997 році, лише 17 з яких походять / трапилися в регіонах поза Заходом. Вочевидь гегемонія Заходу стала незаперечною лише у XIX столітті, а тому практика її проекції у минуле є хибною. Але структурно налаштовані „східноцентристи” демонструють інший небезпечний ухил: вони не приділяють уваги механізмам, які уможливили кумуляцію переваг Заходом, переваг, які спричинили його гегемонію [9]. Франк вважає, що найпослідовніше євроцентрична тенденція до універсалізації партикулярного втілилась у роботах Маркса і Вебера: обидва мислителі, за переконанням Франка, розглядали „капіталістичний спосіб виробництва” як суто європейський феномен, що з плином часу нав’язувався / запозичувався іншими суспільствами. За промовисті прикмети Марксового Орієнталізму правлять його концепція застійного азійського способу виробництва, з яким корелює централізований деспотизм як природна модель врядування для Сходу. Європейська країна – Англія – стала для Маркса втіленням майбутнього як для відсталих регіонів Європи, так і світу в цілому. На противагу європейському феодалізму з його потенціалом трансформації у напрямі капіталізму, азійський спосіб виробництва потребував зовнішнього поштовху, аби об’єднати автаркічні мікрокосми сільських громад мережею ринку. Франк, своєю чергою, вважає, що теза про автаркічність сільських громад вступає у протиріччя з централізованим характером деспотизму, притаманному суспільствам Сходу; втім, таке зауваження виглядає непереконливим на тлі стрункої аргументації Маркса на захист своєї позиції, яка вбачає підґрунтя деспотизму саме у відсутності комунікації між розпорошеними спільнотами, нездатними через це до солідарної колективної дії. Франк намагається протиставити послідовному Орієнталізму Маркса помірковано-агностичну позицію А.Сміта, який, захоплюючись багатствами Сходу, що значно перевищували тодішній економічний потенціал Європи, воднораз утримувався від прогнозів щодо довготривалих наслідків зовнішньої експансії Європи. Головний Франків закид на адресу марксизму є у тому, що прихильники цієї дослідницької програми – хоча і віддають належне ролі економічного базису у формуванні інших інституцій суспільства – неспроможні усвідомити, що кожне конкретне суспільство знаходиться під впливом інших, а, першою чергою, всі суспільства детермінуються своєю участю у єдиній світовій економіці. Франк вважає, що Маркс заперечував існування світової економіки, натомість Ленін лише частково визнавав цей феномен удаючись до теорії імперіалізму, яка теж мала європейські коріння. Навіть Р.Люксембург, яка, на думку Валерстайна, однією з перших серед марксистів зрозуміла центральність світової капіталістичної економіки, припускала існування некапіталістичних регіонів, необхідних для експансії капіталізму. Відповідно, ключовим завданням соціологічного теоретизування стає не перевірка часткових тверджень „класиків” про окремі елементи світової системи, а холістичний аналіз цієї системи. Мета „ПереОРІЕНТації” – це демонстрація того, що незалежно від розмаїтості „способу” або „способів” виробництва, набагато важливішим є участь суспільства у єдиній світовій економіці, участь, сприйняття якої лише спотворюється неадекватним наголосом на ролі „способу виробництва” [6, 30]. „ПереОРІЕНТація” не задовольняється індуктивною систематизацією емпіричного матеріалу та прагне запропонувати холістичну теоретичну модель, спроможну охопити весь світ. За словами самого Франка, його син-історик так підписав книжку з історії, яку той йому подарував: „Від дослідника дерев досліднику лісу” [6, 33]. Азія та її економіка були чимось на кшталт магніту для Європи, спонукаючи її спершу до хрестових походів, а пізніше до далеких морських подорожей, які призвели до „відкриття” та колонізації Нового світу. Остання подія допомогла Заходу інтенсифікувати свою взаємодію з економічно панівною Азією (втім, Франк зауважує, що американські гроші допомогли Європі розширити, але не поглибити свою участь у світовій економіці), яка зберігала свій домінантний статус до 1800 року. Франк переконаний, що ідея єдиної світової економіки не нова: ще у 1691 році Дадлі Норт провістив, що „весь світ з огляду на торгівлю є однією нацією або народом, а тому окремі нації мають розглядатись як особи, що належать до неї” [цит. за: 6, 53]. Історики фіксують жорстку світову конкуренцію вже у XVI-XVII століттях, розглядаючи як барометр світових цін Амстердамську товарну біржу. Але Франк не пристає на пропозицію розташувати центр світового ринку в Європі. За його дотепним висловом, барометр не варто плутати з кліматом та змінами у фінансовій погоді, а ці феномени мали глобальний характер. Симптоматично, що механізм цього глобального ринку „змащувався”, за висловом Франка, світовими потоками срібла. Будучи маргіналами по відношенню до панівних азійських країн, європейці могли очікувати економічного успіху лише як посередники у торгівлі зі Сходом: саме таку функцію виконували Венеція та Генуя. „Золота лихоманка”, породжена негативним торговельним балансом Заходу зі Сходом, що досяг свого піку у XV столітті, стала головним мотиватором морських подорожей Колумба та Васко да Гами у пошуку коротших шляхів до Азії. Самі португальці вже у XVI столітті усвідомлювали, що не стільки вони відкрили нові території, скільки Індія відкрила їх для світу міжнародної торгівлі. Широкими мазками Франк змальовує картину бурхливої економічної діяльності, яка була властивою для всіх регіонів Азії впродовж її економічної гегемонії 1400-1800 років: торгівля використовувала сухопутні та морські шляхи, натомість виробництво пропонувало широкий спектр товарів на продаж як на внутрішньому ринку, так і на експорт. Одне з найбільших міст світу тієї епохи, хоча й технічно знаходилось у Європі – мається на увазі Стамбул, чиє населення налічувало понад 700 тис. осіб – було, однак, під владою азійської потуги, тобто Османської імперії. Імперія Великих Моголів також відзначалась високим рівнем урбанізації: населення таких міст, як Агра, Делі та Лахор, перевищувало 500 тис. чоловік, а у містах з населенням 5 тис. чоловік і більше проживало щонайменше 15% загальної кількості мешканців імперії. З огляду на абсолютні демографічні показники пальма першості належала Китаю: його населення з 1500 по 1800 роки збільшилось майже втричі (від 100-120 млн. до 315-345 млн.); воднораз населення таких міст, як Нанкін та Пекін, досягало 1 млн. та 600 тис. осіб відповідно. Таке швидке зростання населення у Китаї пояснюється серед усіх інших факторів підвищенням продуктивності сільського господарства завдяки впровадженню більш стійких кліматично та менш вибагливих, ніж рис, американських сільськогосподарських культур, як-от картопля та кукурудза. Японія також демонструвала вражаючий рівень урбанізації: наприкінці XVIII століття міське населення складало від 15-20 % від його загальної кількості, у містах із населенням понад 100 тис. осіб мешкало 6% (а за деякими оцінками 10-13%) усіх японців. За Франком, у Європі аналогічний показник складав лише 2% [6, 107]. Втім, Франк ігнорує той факт, що середні показники часто створюють викривлену картину реальності. Приклад Голландії, де у 1622 році 60% населення мешкало у містах [10, 45], яскраво засвідчує необхідність стриманої інтерпретації статистичних даних, але водночас виопуклуює, що теми урбанізації держав ядра Європейської світ-економіки перевищували процес розвитку міст в Азії. Такий високий ступінь інтенсивності економічного життя в Азії, та, додам, позитивне торговельне сальдо цього регіону з Європою пояснюється тим, що азійські країни могли забезпечити світові ринки широкий спектр товарів, на які існував попит, з одного боку, і які не вироблялись за межами регіону – з іншого. У цьому списку товарів, що експортувалися азійськими країнами, Франк зауважує прянощі, шовк та вироби з нього, порцеляну, текстильні вироби з бавовни, вироби із заліза та сталі, вироби із скла, рис, парфуми, фарбники, цукор. Європа у цей же самий період мала змогу брати участь у міжнародному товарообігу, вдаючись до работоргівлі, а також до так званого „екологічного імперіалізму” – перенесення європейських тварин та рослин до Нового світу, з одного боку, та запозичення й подальше розповсюдження земною кулею сільськогосподарських культур Америки – з іншого. Використання нових сільськогосподарських культур, які могли виживати за умов суворого клімату та значно підвищували продуктивність сільського господарства уможливило переорієнтацію обмежених ресурсів Європи на задоволення інших потреб. Ще одним наслідком „відкриття” Америки став так званий „Колумбів обмін”, тобто привнесення мікроорганізмів та вірусів, притаманних Євразії до Нового світу. Нечисленні конкістадори змогли завоювати величезні імперії, а пізніше скоротити населення цивілізацій Ацтеків, Інків та Майя у п’ятнадцять разів завдяки перевазі у „бактеріологічній війні”, перевазі, яку мають народи, що переміщуються з регіонів з більшою щільністю населення, до територій, де щільність населення є меншою. Франк навіть руйнівні наслідки „Чорної смерті” у XIV столітті у Європі пояснює її маргінальним положенням у світовій системі та низькою інтенсивністю її контактів з Азією. За Франком, якби не американські гроші, Європа взагалі б не могла б брати участь у світовій економіці. Взаємодія Європи з рештою глобальної економіки впродовж XV-XVIII століть підпадало під дію закону „нееквівалентного обміну”. Але якщо А.Емануель сформулював його для концептуалізації дисбалансу обміну поміж першим та третім світами на користь світу першого, у часи, які передували гегемонії Заходу, саме він був „жертвою”. Золото та срібло Америки, як вислід вже згаданого дисбалансу торгівлі з Азією, опинялось у Китаї, який був своєрідною „прірвою”, у якій зникали європейські ресурси (згідно з Франковими підрахунками, до половини світового обігу срібла осідало у цій країні) [6, 67]. Франк також закцентував, що дорогоцінні метали складали 87% вартості усього експорту голландської Ост-Індійської компанії до Азії впродовж 1660-1720 років, що, на його думку, свідчить про неконкурентоспроможність європейських виробів на ринках Азії. Британський уряд змушений був діяти набагато активніше, ніж це пристало державі „нічному вартовому” ліберального штибу, та вдався до „адміністративно-командних методів” заохочення експорту, вимагаючи, аби товари британського походження склали щонайменше 10% від загальної суми експорту британської Ост-Індійської компанії [див.: 6, 74]. Територіальна експансія такого конкурента Європи, як Османська імперія, вмотивовувалася, першою чергою, економічними, а не військово-політичними міркуваннями. Держави Великих Моголів та Османів не були неефективними паразитами, які обслуговували хижацький правлячий клас. Натомість вони стягували податки зі своїх підданих у монетарній формі, створюючи великий обсяг грошової маси та спонукаючи участь цих країн у міжнародній торгівлі. Франків пеан на адресу підприємливості еліт східних суспільств дійсно вписується до Веберового ідеального типу капіталізму, але це капіталізм політичний / авантюристичний, а не раціональний. За свідченням історика П.Браммета „Османська держава діяла як купець, аби примножувати прибуток та досягати своїх політичних цілей. Цими цілями було набуття та експлуатація комерційних центрів та виробничих потужностей... Паші та візири, у жодному разі, не висловлювали презирства до торгівлі, навпаки, вони були настроєні на використання всіх можливостей комерції, а також до здобуття і захисту багатства, до якого ці можливості вели... Існують дані про безпосередню участь членів династії Османів та аскерів у торгівлі...” [11, 176]. Постійні військові конфлікти між основними економічними потугами відбувались не у відповідності до уявної лінії цивілізаційного розколу між начебто єдиним християнським Заходом та не менш монолітним ісламським Сходом, а набували форм плинних, тактичних, гнучких дипломатичних, військових та політичних альянсів між партнерами: ісламські держави (Мамалюків, Османів, Сефевідів, Моголів) воювали між собою залучаючи християнські держави, які також завжди були готові використовувати ісламську допомогу у боротьбі зі своїми конкурентами-одновірцями. Усі сторони цієї конкурентної боротьби мали спільний та єдиний мотив: здобуття прибутку. Наприклад, „шах мусульманського Ірану Аббас І постійно надсилав своїх емісарів до християнської Європи у пошуках союзників проти їхнього спільного ворога – Османів-мусульман, а раніше пішов на торговельні поступки Англії, що було компенсацією за її допомогу, яку ця країна надала Ірану, аби виштовхати португальців із Ормузької протоки. Перед цим португальці постачали через Індію Великих Моголів вогнепальну зброю Ірану для війни з мусульманською Османською імперією” [6, 81]. Релігія, за такого погляду, втрачає статус важливого фактору історичного розвитку та перетворюється на риторику, якою послуговуються задля обґрунтування легітимності, суверенності, а також отримання військової та політичної підтримки. Для Франка прийнятною є лише одна інтерпретація такої Гоббсової ситуації війни всіх проти всіх: європейські держави поводились у такий самий спосіб, тобто ненадійно-егоїстично, як і їхні східні конкуренти, що зайвий раз промовисто засвідчує всю хибність євроцентристських діатриб про виключність Заходу. Франк окремо наголошує, що Західна Азія мала позитивне сальдо з Європою і негативне з Південною, Південно-Східною та Східною Азією (і, ймовірно, з Центральною Азією, через яку потоки срібла рухалися, головним чином, у західному напрямі, а золото – у східному). Західна Азія компенсувала свій торговельний дефіцит із Сходом, реекспортуючи золото і срібло, яке вона отримувала з Європи, Магрибу та через Західну Африку. Конкурентні переваги Індії базувались на наявності ефективного та дешевого виробництва бавовняного текстилю, а також прянощів, що створювало додаткові можливості для експорту. У Південно-Східній Азії центром торгівлі було місто Малакка, засноване у 1403 році як база для армади мінського адмірала Чен Хо, котрий із 300 кораблями, команда яких складала понад 27 тис. осіб, здійснив далекі подорожі до Індії, Аравії та Східної Африки. Кораблі, які мав у своєму розпорядженні китайський адмірал, значно переважали за своїми характеристиками технології, якими послуговувалися європейці: середня водотоннажність корабля китайської флотилії сягала 1,5 тис. тонн у порівнянні з 300 тоннами найбільшого корабля Васко да Гами [див.: 12, 44]. Хоча у 1511 році португальці і встановили свій контроль над Малаккою, яка була зашморгом на шиї Венеції, за висловом сучасника, португальського купця Тома Піреса, їм, за Франком, не вдалось монополізувати регіональну торгівлю. У 1641 році португальців змінили голландці, але, усупереч тезі Дж.Аррігі про встановлення ними монополії над торгівлею прянощами, Франк вважає, що всі їхні зусилля виявились марними. Франк потверджує, що Китай епохи династії Сун (XI-XII століття), поза всяким сумнівом, розвинененішим регіоном світу з економічної точки зору. Тож не диво, що Китай спромігся зберегти свою центральність у межах світової системи впродовж 1400-1800 років. Беручи до уваги те, що Китай зберігав свою перевагу у виробництві шовку та порцеляни, Європа та Японія знаходились у схожій ситуації по відношенню до Серединної імперії: вони імпортували китайські товари, розплачуючись за них сріблом (Японія – з власних копалень, натомість Європа – награбованим в Америці). Така потреба Китаю у сріблі була вислідом упровадження імперським урядом єдиного податку, що стягувався у сріблі. Франк також зауважує, що уряд династії Мін, на противагу своїм попередникам – Сун та Юань, відмовився від ужитку паперових грошей, емісію яких було важче стримувати та сприяв переходу до мідних та срібних грошей. Хоча лише 16% китайського експорту кераміки спрямовувалось до Європи (проти 80%, що реалізовувались у межах Азії), ця цифра становила 50% з огляду на вартість експортованої продукції. [6, 112]. Такеші Хамашита у Броделевому дусі пропонує розглядати Азію як світ-економіку, центром якої був Китай, та концептуалізує цю світ-економіку в термінах данницької / данницько-торговельної системи [див.: 6, 113]. Натомість Франк розглядає феномен данництва як замасковану форму комерційної торгівлі. За визначенням Франка, використання данницьких форм обміну з Китаєм створювало додаткові комерційні можливості для його партнерів. Франк іде навіть поза визнання чисто комерційної природи данницьких операцій та пропонує розглядати китайські прибутки від торгівлі з Європою як данину, яку Європа мала сплачувати, аби продовжувати торгівлю з Піднебесною імперією: „Ранжування китайським двором своїх данників уздовж ліній концентричних кіл із Китаєм посередині, – іде у своїх розміркуваннях далі Франк, – може видатись нам занадто ідеологічним, але це радше було точним віддзеркаленням реальності: вся система багатосторонніх торговельних балансів та дисбалансів, включно із допоміжною роллю Індії та Південної Азії по відношенню до промислової переваги Китаю, діяла як магніт, що призвело до перетворення Китаю на „чорну діру” для світового срібла” [6, 115]. Отже, європейці не мали жодного вибору та змушені були приєднатись до розвиненої „данницько”-торговельної мережі, існуючої в Азії; цей факт, підсумовує Франк, відбиває кількісну та якісну перевагу азійської виробничої та комерційної системи, яка пролягала уздовж усталених караванних та морських шляхів. Тому для Франка є очевидним такий висновок: Китай став „чорною дірою” світового срібла тільки завдяки своїй спромозі ефективно впоратись із завданням постачання товарів на світові ринки. Своєю чергою, це стало можливим через високу продуктивність виробництва цієї країни, яка поєднувалась із низькою собівартістю товарів. Відтак, „весь світовий економічний порядок був... китаєцентричним. Крістофор Колумб та багато інших європейців після нього включно з Адамом Смітом усвідомлювали цей факт” [6, 117]. Франк випромінює впевненість, що йому вдалось переконливо довести реальне існування світової торговельної системи та світового поділу праці. „У структурі світової економіки, – пише Франк, – існували чотири основні регіони, яким був притаманний дефіцит торгівлі: Америка, Японія, Африка та Європа. Перші два регіони долали цей дефіцит, виробляючи срібло для експорту. Африка експортувала золото та рабів. З огляду на свої економіки ці три регіони продукували „товари”, на які існував попит в інших частинах світової економіки. Четвертий регіон, що мав дефіцит торгівлі – Європа – не мала можливості виробляти що-небудь для експорту, аби подолати свій хронічний дефіцит. Європа боролась із своїм дефіцитом, „керуючи” експортом інших дефіцитарних режимів, а саме, з Африки до Америки, з Америки до Азії та з Азії до Африки й Америки. Європейці також були залучені до торгівлі всередині Азії, а надто виступаючи посередником між Японією та іншими країнами. Така торгівля була маргінальною для Азії, але мала життєво важливий характер для Європи, яка отримувала від неї більше, ніж від своєї власної торгівлі з Азією” [6, 126-127]. На противагу неконкурентоспроможній Європі, центральне місце у світовій економіці належало двом країнам: Індії та ще потужнішому в економічній площині Китаю. Не що інше, як гроші, циркулювали навколо світу та спонукали світ до обертання. Високий ступінь монетаризації азійських економік – так, у XVI столітті у Японії, на думку сучасника, не лишалось нікого, „навіть серед селян та людей простого походження.., хто не оперував би великими обсягами золота та срібла” [цит. за: 13, 673] – посилював попит на дорогоцінні метали, але, на противагу Європі, не викликав „революції цін” через відповідне зростання населення та продуктивності. Емпіричні дані свідчать, що інфляція не заторкнула Індію та Китай. Послуговуючись формулою Фішера, яка спирається на кількісну теорією грошей ГШ = ЦО [14], Франк доводить, що „в Азії, на противагу (Європі. – П.К.), ін’єкція додаткових нових грошей сприяла збільшенню обсягів виробництва та економічних операцій у поєднанні з пришвидшенням обертання грошей, яке відбулось завдяки більшій комерціалізації економіки” [6, 157]. Отже, Франк наповнює свої теоретичні положення та ідеологічну візію емпіричним змістом, проголошуючи Китай гегемоном світової системи впродовж щонайменше 400 років. Така акцентуація ролі Китаю у минулому має не меті обґрунтування тези про навколосвітню подорож географічного розташування гегемонії – з Китаю до Європи, далі до – США, а тепер – назад до Китаю. Відтак, історична соціологія Франка є „служницею” його ідеологічних уподобань. Франк викриває обмеженість та апріоризм євроцентризму, воднораз демонструючи вражаючий динамізм азійських суспільств. Власне епіграфом до Франкової „ПереОРІЄНТації” могли б стати слова історика Т.Брука, що „саме Китай, а не Європа, був центром світу” [15]. Але не можна також не оминути увагою того, що і Великі Моголи ідентифікували себе як властителів світу. Безумовно, така цивілізаційна самовпевненість не могла не стала одним із чинників занепаду цих суспільств. Насамкінець, підсумовуючи, я можу стверджувати, що Франкове теоретизування стало потужним двигуном нового руху, метою якого є реконцептуалізація ролі та місця Азії у світовій системі. Під вплив Франка потрапив навіть такий впливовий теоретик світ-системного аналізу як Дж.Аррігі, рукопис останньої книги якого „Адам Сміт у Пекіні” засвідчує перехід цього вченого на позицію китаєцентризму. Отже, логічним є висновок, що Франк запропонував ефективний антидот проти загрози дегенерації дослідницьких програм, які переймаються проблемами розвитку та модернізації. Подолання євроцентризму у теоретичному мисленні також озброює політичний істеблішмент – в тому числі й України – аналітичним інструментарієм задля адекватнішого розуміння світової динаміки загалом та впливу Азії на решту світу, зокрема. Але було б недоцільним зупинитися лише на експлікації та оцінці загальнотеоретичної аргументації Франка. Так само недостатньо було б обмежитися концентрованим викладом фактів, які підтримують дослідницьку програму азійської гегемонії та є аномаліями для інших парадигм (як-от, модернізаційної). Наступним кроком у дослідженні історичної соціології азійської гегемонії має стати вивчення емпіричного змісту концептуальної системи координат прибічників цієї тези та визначення ступеня її коректності. ЛІТЕРАТУРА ТА ПРИМІТКИ 1. Hofung H. Orientalist Knowledge and Social Theories: China and the European Conceptions of East-West Differences from 1600 to 1900 // Sociological Theory. – 2003. – V. 21. – № 3. 2. Кутуєв П.В. Концепції розвитку та модернізації: еволюція дослідницьких програм соціологічного дискурсу. – К.: Сталь, 2005. 3. Goldstone J. The Rise of the West–or Not? A Revision to Socio-economic History // Sociological Theory. – 2000. – V. 18. – № 2. 4. Arrighi G., Hui P., Hung H.F., Selden M. Historical Capitalism, East and West’ // The Resurgence of East Asia: 500, 150 and 50 year Perspectives / Ed. by G.Arrighi, T.Hamashita, M.Selden. – L.; N.Y., 2003. 5. Yoshihara K. The Rise of Ersatz Capitalism in Southeast Asia. – Singapore, 1988. 6. Frank A.G. ReORIENT: Global Economy in the Asian Age. – Berkeley, 1998. 7. Кутуєв П. Франкова переорієнтація: Засадничі припущення та імплікації для соціологічного теоретизування // Наукові записки НаУКМА. Соціологічні науки. – 2006. – Т. 58. 8. Hodgson M. Rethinking the World History. – Cambridge, 1993. 9. Стислий, але детальний реєстр таких конкурентних переваг пропонує Д.Широ: Chirot D. The Rise of the West // American Sociological Review. – 1985. – V. 50. – № 2. 10. Wallerstein I. The Modern World-System. – San Diego, 1980. – V. 2. 11. Brummett P. Ottoman Seapower and Levantine Diplomacy in the Age of Discovery. – Albany, 1994. 12. McNeil W. The Pursuit of Power: Technology, Armed Forces, and Society since A.D. 1000. – Chicago, 1982. 13. Atwell W.S. A Seventeenth-Century „General Crisis” in East Asia? // Modern Asian Studies. – 1990. – V. 24. – № 4. 14. У цій формулі Г – це гроші, Ш – швидкість їхнього обертання, Ц – ціни товарів та послуг, а О – кількість операцій з виробництва товарів та послуг. Якщо кількість грошей зростає, натомість швидкість їхнього обертання та кількість операцій з виробництва товарів та послуг залишається постійною, ціни на товари та послуги мають також вирости. Це і є одним із пояснень „революції цін” у Європі. 15. Brook T. The Confusions of Pleasures. A History of Ming China (1368-1644). – Berkeley, 1998.