Останніми роками в українському суспільстві чим далі, тим сильніше розгораються запальні дискусії на різні історичні теми. От тільки форми, в яких відбуваються ці дискусії і «популяризація» історії, викликають все більше скептичних думок. Бо самі дискусії, чи то на інтернет-форумах і в блогах, чи то навіть на вулицях, доволі часто зводяться до банальної лайки, що часом переходить у не менш банальне хуліганство. Руйнація пам’ятного хреста на місці розстрілу німцями Олени Теліги та пошкодження пам’ятника Леніну на Хрещатику – це останні найбільш «екстремальні» прояви «війни за історію» в Україні. Які ж причини цієї «війни за історію»? І чи матиме вона якийсь продуктивний сенс? Очевидно, що спроба створити «ідеальну модель» національної історії не є чимось новим. Власне, будь-який модерний національний проект починався зі створення романтичного міфу «славетного минулого» того чи того народу. Відчуття спільного героїчного минулого, пам'ять про спільні трагедії і перемоги минулого сприяли консолідації суспільства, поділеного раніше численними становими, релігійними чи етнолінгвістичними кордонами, навколо певної «національної ідеї» та усталення за допомогою такої «колективної генеалогії» певного типу національної ідентичності. Різноманітні історичні чи псевдоісторичні міфи ставали основою для формування переліку свят і ритуалів т. зв. «громадянської релігії», що була покликана замінити собою консолідуючу роль релігій традиційних. Натомість, противники того чи того «національного проекту» намагалися розвінчати історичний міф, що лежав в його основі. Або ж створити не менш жахливий «контр-міф», який би остаточно дискредитував відповідну національну ідею. Прикладом такого «контр-міфу» є офіційне поширення у Російській імперії в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття міфу про жахливих «зрадників-мазепинців» та «польсько-австрійську інтригу», як головних ініціаторів постання українства. В СССР партійне керівництво намагалося сформувати на основі найрізноманітніших етнічних груп «нову історичну спільність – совєцький народ». В основі цієї «совєцької» ідентичності лежав міф про «Велику Перемогу». 9 травня було справжнім «великоднем» совєцької «громадянської релігії» («різдвом» було 7 листопада, «купалою» – 8 березня, «моісеєм» - Ленін, «святими» – «герої-краснодонці», Зоя Космодем’янська та інші павілки морозови). Роль «христа» у радянській «громадянській релігії» у перші повоєнні роки відігравав Сталін. Пізніше, з відомих причин, цю роль виконував «колективний месія» – власне «героїчний совєцький народ». Звичайно, що для совєцької міфології вкрай необхідно було створити й образ абсолютного ворога, найбільш концентрованого вияву зла у світі. У період 1920–30-х років таким втіленням «абсолютного зла» були «вороги народу». З 1940-х відповідну роль стали відігравати «фашисти». Зрештою, СССР розвалився. Розвалився через слабку конкурентоспроможність совєцької «громадянської релігії» й економіки. А головно – через непривабливість для молодших поколінь совєцького «способу життя» і кризу спільної ідентичності. Але нинішня постсовкова політико-економічна еліта на теренах екс-СССР намагається якимось чином маніпулювати архетипічними образами старої совєцьокї міфології. Апеляціями до «Великої Перемоги» нинішня російська влада намагається легітимізувати нову державну ідеологію і нову «пост-російську» ідентичність, які цілком справедливо можна назвати «совєтизмом без соціалізму». Саме заради підтримання і поширення «совєтизму без соціалізму» працює величезний механізм російської пропагандистської машини. Саме тому новомодні російські псевдоісторичні серіали «про війну» заполонили українські телеканали. Саме тому не припиняється російська пропагандистська істерія з приводу визнання Голодомору геноцидом українського народу (бо у разі такого визнання з’явиться «зло» не менш «абсолютне» за фашизм). І саме тому ведеться постійна боротьба із сфантазованою російськими пропагандистами «реабілітацією фашизму» в Україні чи країнах Балтії. І «георгіївські лєнточки» є лише одним із елементів тієї пропагандистської кампанії, покликаної оживити міфологічні стереотипи совєцької доби у свідомості старшого покоління та сформувати «неосовєцьку» ідентичність уже в свідомості «покоління "вконтакту" і "однокласників"». Чи може щось протиставити цій інформаційній «війні за історію» Українська держава і, головне, суспільство? Звісно, вітчизняні чинники намагаються поширювати об’єктивну інформацію про Голодомор чи Визвольні змагання українців у ХХ столітті. Але, як правило, книжкова, телевізійна чи кінематографічна продукція присвячена цим темам, відзначається низьким професіоналізмом і непривабливістю для пересічного українця. Книжки на історичну тематику виходять мізерними тиражами і мають аж ніяк не доступну для широкого читача ціну. Кінофільми часто відзначаються примітивністю сюжету, непрофесійною грою акторів та засвоєнням найгірших режисерських і операторських штампів совєцької кінематографічної школи. Телевізійна ж продукція, присвячена висвітленню української історії з патріотичних чи просто об’єктивних позицій, майже не потрапляє на рейтингові загальнонаціональні телеканали. Очевидно, що без реалізації нових видавничих, телевізійних чи кінематографічних проектів, заснованих на нових ефективних методах популяризації українського погляду на історію, Україна «війну за історію» програє. Чи знайдуться люди, готові створювати і реалізовувати такі нові методи – залежить від самого українського суспільства, від його політичного та духовного проводу. Не стільки сучасного, скільки нового, що повинен прийти йому на зміну… Олександр Маслак, Смолоскип