Карівець Ігор, «Бриколаж» ? Львів
Росіяни-колонізатори створили такий образ «щирого українця», який не відповідає справжньому значенню щирости. «Щирий українець» ? це недолугий, простакуватий хохол або виходець з українського села. Взагалі-то росіяни називають «щирими українцями» селян, що пересилилися до зросійщених міст, і які послуговуються діялектом української мови. Більшовики доклали значних зусиль, щоб зруйнувати українське село (боротьба з куркулями, колективізація, голодомори).
Проте, щирість, сама по собі, актуалізує значення трансцендентного в житті людини. Щирість може бути синомімом відвертости. Щирим можна бути як у злі, так і у добрі. Щире зло краще за зло підступне. Щире зло видно; воно видиме, явлене. Щирий злочинець не ховається за спини інших і не вводить в оману.
«Щирий» українець втратив цю здатність бути відвертим як у злі, так і у добрі. Краще щиро робити зло, ніж ховатися та видавати себе за благодійника. Так діють лицеміри, фарисеї, підступні люди. Щирість ? це шляхетна, аристократична риса характеру. Щирість, як у злі, так і у добрі, веде до передчасної смерти. Тому люди її уникають, бо бояться передчасно померти.
Що таке смерть? Все живе мусить померти. Це само собою очевидно, і люди втікають від цієї очевидности. Так само й покаяння у злі повинно бути щирим. Багато людей сповідаються, але вони кожного року ходять сповідатися. Після щирого покаяння людина не може повернутися до старого способу життя. Їй немає у чому каятися. Одне покаяння ? на все життя. Таким повинно бути гасло справжнього християнина. Якщо ходять до сповіді повторно, то обманюють самих себе, топчучись на одному місці.
Християнство, яке визнає багаторазові сповіді, безхребетне; воно не визнає щирого, глибокого покаяння, яке змінює життя раз і назавжди. Не треба апелювати до «слабкости» людей, до їхньої «гріховности». Це все байки для бабусь. Людина не наважується вибрати саму себе, не наважується раз і назавжди зробити остаточний вибір. Тому й виправдовується, тому й апелює до «слабкости», «гріховности».
Колись люди жили в гармонії з природою. Природа вчила їх бути щирими. На селах також люди жили в гармонії з природою. Сьогодні села зруйновано. Сьогодні людина-міста руйнує природу.
Село і місто: два способи життя. По селах люди більш відкриті, щирі, а у містах ? замкнуті, підступні. У селах люди мають відчуття спільноти, а у містах люди стають атомами, ізольованими та анонімними індивідами. Природа лікувала людей в селах, у містах руйнують людський організм антибіотиками. Злочинність у містах набула загрозливих масштабів. З'явилися нові захворювання, пов'язані виключно із життям у містах: наркоманія, алкоголізм, комп'ютерно-теле-мобільна залежність. В містах вищий рівень психічних захворювань. Чим більше розвиваються міста, тим більше стає в них психічно неурівноважених людей. Ось справжні «блага» цивілізації.
Підрахунок і розрахунок ? це ті операції, на які спроможний розум цивілізованої людини. Цифри, цифри і ще раз цифри. Калькулююче мислення спрощує дійсність й описує її у цифровому еквіваленті. Підраховують і розраховують кругом: в навчальних закладах викладачі і вчителі години педагогічного навантаження, в міністерствах відсотки зростання заробітної плати і відсотки інфляції, студенти мучаються із розрахунковими роботами, підприємці рахують прибутки або збитки і так далі. Цифра вбиває щирість людини. Цифра вихолощує думки й слова, які народжуються з думок.
Життя вимірюється кількістю прожитих років. Цивілізовані країни ведуть боротьбу за кількість прожитих років своїх громадян. Вся ця гонитва за цифрами, за кількісними показниками, виявляє нещирість людей. Вони хочуть за цифрами приховати безліч недоліків, аморальність, бідність, хвороби, нещасне життя мільйонів і мільйонів жителів мегаполісів.
Навіть, ховаючи Папу Івана Павла ІІ, люди нещирі. Часописи вийшли з заголовками: «Прощавай, Папо!». Але краще було б написати: «До скорої зустрічі, Папо!». Проявилася нещирість у відношенні до смерті. Ці журналісти, які висвітлювали подію смерті Папи, його похорон, смертні і, рано чи пізно, опиняться на тому світі. Але вони не хочуть цього усвідомити, тому і пишуть: «Прощавай, Папо!», ніби вони на Землі будуть вічно. А ті президенти, королі, кардинали, дипломати, які приїхали до Ватикану, щоб провести Папу, як вони сказали, в «останню путь», також нещирі. Вони мали б сказати: «Ми також відійдемо і, можливо, зустрінемося з тобою там, у потойбіччі». Цивілізація цілком іґнорує значущість явища смерті для людини. Природня людина, яка живе у гармонії з навколишнім світом, сприймає смерть як належне і не робить з цього трагедії. Адже смерть ? це перехід душі в інший світ. І ця душа може зустріти там і душі рідних, і душі знайомих, і просто душі незнайомих людей.