У сучасних умовах історична пам'ять опинилася в епіцентрі інформаційних війн, які ведуться проти української нації. Попри те, що основною загрозою є на разі панування в Україні проросійського окупаційного кримінально-олігархічного режиму, який нав'язує українцям російську версію історії нашої держави, є небезпеки і з боку прозахідного демо-ліберального табору. Останній також докладає зусиль до руйнування історичної пам'яті українців, переписуючи українську історію в рамках ліберальної концепції "політичної нації". На цій ниві працює значна кількість різного роду публіцистів, які живуть на кошти західних фондів. У той же час, долучаються до переписування історії України з позицій лібералізму й академічні історики, статті та книги яких викликають у суспільстві більший резонанс, ніж дописи маргінальних публіцистів.
Яскравим прикладом такого роду видань є збірка статей Ярослава Грицака "Страсті за націоналізмом". Попри те, що автор постійно намагається показати свою незаангажованість і неупередженість, книга наскрізь просякнута ідеєю "політичної нації", а також нації як "уявлюваної спільноти". Текст пересипаний фразами на кшталт "український проект", "національний проект" тощо. Складається враження, що для автора українська нація і є якимось отим "проектом", а не самодостатньою цінністю, якою вона має бути для українця. Особливо це впадає у вічі, коли Грицак пише про національно-визвольну боротьбу української нації у XX сторіччі, насамперед – про УПА. Чомусь автор з-поміж усіх подій Других визвольних змагань вирішив виділити події на Волині 1943 року, які він трактує досить своєрідно як для українського історика. Грицак не подає інформації про злочини польських шовіністів з Армії Крайової проти мирного українського населення, про прагнення поляків повернути собі "східні креси" (так вони називали наші Галичину та Волинь), про те, зрештою, як Українська Повстанська Армія вживала відчайдушних зусиль щодо захисту українців від терору польських шовіністів.
Натомість Ярослав Грицак у своїй статті "Тези до дискусії про УПА" намагається показати останню як …ініціатора українсько-польського протистояння. Без жодних сумнівів Грицак оголошує дії УПА на Волині "воєнним злочином". Стверджуючи це, відомий український історик підтримує українофобські провокації сумнозвісного депутата Вадима Колесніченка, які він регулярно влаштовує, демонструючи псевдоісторичну виставку "Волинська різанина". Підсумовуючи свій розгляд діяльності УПА, Грицак пропонує українцям "визнати її окремі прорахунки й навіть злочинний характер рішень її певної частини, як-от у випадку з антипольською акцією на Волині". Як бачимо, своїм науковим авторитетом історик освячує дії маргінальних українофобів з числа "п'ятої колони" та з-за кордону.
Більше того, безкомпромісну боротьбу націоналістичного підпілля проти совєцької окупації наприкінці 40-х – упродовж 50-х років Грицак змальовує як безперспективну авантюру, що буцімто спричинилася до невиправданих жертв. Зрозуміло, що людині, яка розглядає націю як якусь абстрактну "уявлювану спільноту" та як "проект", не зрозуміти всю героїку і трагізм завершального періоду Других визвольних змагань, коли останні повстанці воліли краще загинути, ніж здатися окупантам, закладаючи тим самим нові підвалини української героїчної традиції, виховуючи на своєму прикладі нові покоління борців за національне визволення та соціальну справедливість.
Ще одною темою, яка червоною ниткою проходить через весь збірник статей, є наполегливе прагнення Грицака довести участь українців у здійсненні …Голокосту. Грицак слушно зауважує, що немає жодних документів, які б засвідчували причетність ОУН і УПА до винищення євреїв. Утім, він не упустив нагоди покритикувати українських націоналістів за відсутність документів із засудженням антисемітизму. Як бачимо, логіка наступна: "було би бажання звинуватити, а звинувачення таки знайдемо".
Євген Костюк, кандидат історичних наук
Видається, що для історика є "ідеєю фікс" бажання пов'язати українців з винищенням євреїв під час Другої світової війни, яке здійснювалося гітлерівською Німеччиною. Через кілька статей вказаної збірки протягується ідея … "покаяння українців". Абсолютно незрозумілим є, чому українці, які зі зброєю в руках боролися проти гітлерівських окупантів, мають каятися за злочини останніх. Схоже на те, що Ярослав Грицак, перебуваючи в полоні ліберального історичного дискурсу, не розуміє, яку шкоду для справи відродження історичної пам'яті української нації він робить своїми голослівними заявами. Знову ж таки, подібні статті академічного історика грають на руку різного роду маргінальним українофобам, які прагнуть дискредитувати український націоналістичний рух вигаданою "ксенофобією".
Варто підкреслити, що ліберальна концепція української історії на разі грає на руку панівному режиму. Невипадково відомий українофоб Табачнік у своїх діях щодо вилучення предмету "Історія України" зі шкільних і університетських програм посилається на "мультикультуралізм" і "толерантність". Зрозуміло, що цитати з публіцистичних статей професора Ярослава Грицака, який, до речі, справді є відомим фахівцем у галузі української історіографії XIX ст., тепер будуть активно використовувати українофоби всіх мастей для дегероїзації нашої історії, очорнення героїв української нації. У цьому разі варто порекомендувати панові Грицакові займатися академічною наукою, тією ж таки історіографією, а не підливати необґрунтованими заявами масла у вогонь інформаційної війни, яку ведуть проти України її вороги.