Микола Шкіранда
Головним наслідком Другої світової війни стала кардинальна зміна системи міжнародних відносин, що існувала перед нею. Розвій і взаємопоборювання двох супердержав ? СРСР і США ? сформували нову систему. Світ був поділеним на антагоністичні табори, де Європі не знайшлося місця. Попередня Європа померла, ставши в умовах «холодної війни» полем змагання комуністичного і капіталістичного життєвих стилів. Після Ганса-Дітріха Зандера, «перемога 1945 р. означала тріумф сил лібералізму і комунізму. Тріумф святого альянсу американців і росіян не розв?язав всіх проблем, а лише загострив їх. За кілька десятиліть вони перетворили світ на Авгієві стайні».
Втрата Європою попередніх позицій, разом з демографічними проблемами і напливом іноземців-гастарбайтерів засвідчили культурний декаданс, трансцендентну безпритульність європейця, котрий позбувся домівки через втрату ідентичності.
Тоді чи має на щось сподіватися матір-Європа та її діти? «Нові праві» відповідають, що так, але для цього слід вжити певних заходів. Одним із таких кроків має бути перегляд геополітичного і цивілізаційного місця Європи. Передусім це означає скасування уявної єдності так званої «євроатлантичної цивізізації».
Слід визнати очевидне: европейський континент і Америка ? два світи, котрі мають різні позиції та інтереси. Історично та географічно ненатурально і помилково приєднувати Європу до Заходу, в разі чого апеляція до «західної» солідарності втрачає будь-який сенс.
Представник італійської «нової культури» Клаудіо Фінчі переконаний: «Кожен, хто вживає терміни «Європа» і «Захід», не роблячи між ними різниці, ніби-то вони синоніми, або ніби другий включає до свого складу перший, припускається серйозної історичної і політичної помилки. Сподіваючись на входження Європи до складу Заходу, ці люди, свідомо чи ні, засвоюють американський погляд на життя < ...>. Європейці, котрі сьогодні рахують себе паладинами Заходу, ? це люди, котрі підпорядковуються буттю і мисленню американців і які, свідомо чи ні, рахують, що були врятовані і «визволені» американцями. Зрікшися європейської традиції, вони, насамперед, потрапили до духовного рабства».
Глибинний поділ між США і Європою має історичне, культурне, метафізичне обгрунтування, котре тягне за собою граничні висновки. Як оголосив 1992 р. Ален де Бенуа, «зараз ми святкуємо п?ятсот років з дня відкриття Америки і думається, вже настав той час, аби про неї забути. Забути про Америку означає повернути перспективу закоріненості в часі, що нас істотно відрізняє від Сполучених Штатів з їх просторової містики. Це значить повернення до історичних вимірів, до коріння, до естафети поколінь. Забути про Америку значить вийти за межі панівної філософії сучасного світу: філософії утилітаризму. Людина живе на землі не заради збагачення, але задля досягнення найвищого ступеню екзистенції, стану духу, недосяжного для американців.
Редактор німецького часопису «нових правих» «Nation & Europa» Карл Ріхтер окреслив також, яким має бути наступний крок: «надійшов час грунтовної світоглядної переорієнтації європейських народів. Від чужих їм, насаджених міжнародними жандармами, ідей ? до нового континентального порядку, який відповідає справжнім європейським інтересам і дозволить їй знову стати суверенною суперсилою». Повернення Європі її колишнього статусу і здобуття потрібної могутності можливе лише через залучення європейських країв до континетального господарства.
«Нові праві» послідовні і принципові прихильники європейської єдності, оскільки у глобалізованому світі майбутнє належить великим культурам і цивілізаціям, здатним організуватися в автономних просторах і оперувати достатньою силою, аби протистояти впливу інших. Загальноєвропейська ідентичність виступає для них символом величі і відродження (порівняйте слова А. Де Бенуа: «Перш за все і передусім я визначаю себе у якості європейця, як такого, чия Батьківщина знаходиться в Європі. Можна навіть сказати, що бажання бачити Європу такою, якою вона направду є, ? прикладом для світу, відновити колективну ідентичність та існування, ? є справою всього мого життя»).
«Нові праві» не приймають ліберального «маастрихського» проекту європейської інтеграції, який сприяє інтересам американського культурного і економічного імперіалізму. Замість «Європи гендлярів» і «раю Макдональдса» вони пропонують ідею європейської етнічної федерації нового типу. Майкл Уокер, англійський позиціонер «нової культури», закликає: «Нам не потрібна Європа під одним прапором, нам потрібна Європа тисячі прапорів, Європа вільних спільнот від Атлантики до Уралу».
Загальний етнокультурний субстрат, котрий має злучати переважну більшість європейців у майбутньому господарстві, ? це їх індоєвропейське коріння. Нова Європа повинна будуватися на федеративному підгрунті, яка визнає самостійність всіх своїх складових, організовуючи співпрацю регіонів і націй. Проти централістської традиції, що позбавляє всіх повноважень на одному рівні, проти бюрократичної і технократичної Європи, проти Європи великого ринку, уніфікованої вільним гандлем, проти Європи, де національне «его» не здатне порозумітися між собою, на рівні плюралізму окремих статусів, котрі з?єднані суспільним статусом, має постати зусім інакше об?єднання. Кожен рівень добровільного об?єднання повинен виконувати свою роль і мати власну гідність, котрі не походять від вищих інстанцій, а грунтовані на згоді всіх тих, хто бере у ній участь.
Виступаючи за єдину Європу, «нові праві» критикують концепцію сучасної держави-нації, яка походить від абсолютної монархії і революційного якобінства. Держава-нація занадто велика, аби вирішувати малі проблеми, і надто мала, аби вирішувати великі. До того ж, якобінські господарства (майже всі європейські держави) підривають своєю унітарною політикою регіональну багатостайність, від чого потерпають не лише субетноси і етноси, але і великі нації.
На цьому рихтується некепська нива для сепаратизму і тероризму. «Національна держава», як правило, не охоплює всього ареалу нації і тому не здатна вповні розв?язати проблеми її самопроявів, так як і проблеми нормальної самоідентифікації і автономного культурного життя відрубних етносів (фламандців, бретонців, басків, каталонців, кашубів, латгалів тощо), що не мають своєї державної організації, з причини узурпації влади у державі титульною нацією і також права визначення приорітетів національної політики. Задовільнити прагнення великих націй до самопозиціонування і малих народів до самоідентифікації, згідно з «новими правими», може «Європа батьківщин», в котрій окремі «народні групи» ? унікальні або «осколки» великих націй ? отримають можливість самобутнього розвитку в районах компактного проживання.
«Нові праві» прагнуть розпочати внутрішній процес федералізації існуючих національних держав (звичайно, коли в цьому виникне дійсна потреба), аби останні легше могли федералізуватися одна з іншою. Для прикладу, по відношенню до Франції А. Де Бенуа прогнозує наступне: «Республіка ? одна і неподільна ? буде замінена федеративною республікою французських народів». Французська федерація врятує справжню тожсамість Франції, заховану в дусі її провінцій, і одночасно зміцнить Європу як тривалий і продуктивний конгломерат народів. Крім всього, для Франції, як твердить Г. Фай, цей сценарій має на увазі перевизначення і поновне відкриття себе у якості Галлії ? етнічної кельтської землі (порівняйте з ідеєю кривсько-балтської ідентичності).
Таким чином, саме гомогенні європейські регіони, або етнії ? Нормандія, Бретань, Каталонія, Галісія, Уельс, Шотландія, Фландрія, Баварія, Галиччина, Жамойть, Латгалія і т.д., а не держави-нації (хоча вони і можуть надалі існувати) будуть першими елементами нової Європи, резервуарами автентичних цінностей, вкоріненості і органічного громадянства. Етнічний регіон може бути тою структурою, котра дозволить провадити делікатне, нерасистське розв?язання проблеми масової міграції в європейське суспільство. Він усталює натуральний, а не бюрократичний бар?єр проти мігрантів.
Іншими словами, ліберальна держава, відповідальна за необдуману іміграційну політику, здатна виставляти легальні обмеження іміграції до тих пір, допоки вона має підтримку парламенту і громадської думки. Цього вочевидь що недостатньо, аби без гвалту припинити колонізацію европейських країн прибульцями. На відміну від цього, етнічний регіоналізм не буде випробовувати чужинців драконівськими законами і примусовою «націоналізацією».
Регіоналізм вводить стійкі, але непрохідні культурні обмеження навіть для тих, хто бажав би інтегруватися в національну спільноту, пов?язуючи концепцію представницького громадянства з предковічним етнокультурним корінням. Принцип ексклюзивності відповідної регіону культури не означає, що «нові праві» відкидають інші культури, навпаки, покладаючи відповідальність за переселення та асиміляцію іноземців на ліберальне капіталістичне господарство, вони вказують на загрозу не лише автентичній європейській ідентичності, але і культурам неавтохтонів: «Першими ворогами іміграції є самі імігранти, з огляду на те, наскільки потерпає їхня ідентичність. В цьому сенсі проблема іміграції має вказати нам на хибність французської моделі якобінського проєкту», що інтегрує індивідів, примушуючи їх відмовлятися від свого культурного коріння» (А. де Бенуа).
Європа етносів і регіонів ? протилежність по відношенню до Європи метисів і ліберального мультикультуралізму, який сприяє утворенню культурних гетто і втраті самобутності всіх учасників «інтерграції».Наскільки актуальний «європейський міт» для Білорусії? (для України? ? прим.пер). Тенденції останніх років з їхнім черговим втягуванням нашої країни в російсько-євразійський простір не можуть знівелювати її фактичної приналежності до європейського світу. Але реалізація слушного і високородного лозунга «Білорусію ? в Європу!» не обов?язково мусить висновувати долучення країни до теперішнього Європейського союзу (для прикладу, Норвегія, котра не стала членом ЄС, ні на йоту не втратила своєї європейскості) (України стосується те саме. прим. пер.).
Шлях до справжньої Європи лежить через пізнання і переосмислення свої культури, історії, геополітики. Витоки всього цього заховані не у Брюселі, Вашингтоні чи Москві, а на своїй землі. Тутешність повертає кожного білоруса до коріння і першопочатків, котрі, у свою чергу, з?єднують його з європейським космосом.
Не зважаючи на те, що регіоналізм в сучасній Республіці Бєларусь репресовано за допомогою вертикалі централістського авторитаризму, етнотериторіальні елементи білоруської нації мусять відігравати ключову роль у формуванні національної і європейської ідентичності. Два націотворчих архетипи: давня Литва (з неї почався інтегральний міф «золотого віку» нашої державності) і Кривия (порівняйте з думкою Сергія Шидловського : «Спадщина Полоцька найбільш сприятлива під час формування загальнобілоруського компроміса») уособлюють спадщину, яка постала і вийшла з регіону, Понемоння і Подвиння, відповідно, ось чому саме вони мають найбільші шанси на відродження.
Великолитовська традиція і культура неможлива без історичної Литви і скасування недоречних розбіжностей поміж литовською і білоруською державами. Існування повноцінної Кривиї не можливе без земель смоленських, псковських і тверських кривичів. Так само і Західне Полісся не має достатньої можливості для самовиявлення поза органічно зв?язаними з цими землями українською Волинню і польським Підляшшям, хоча його регіональний потенціал досить великий. Очевидно, що держава-нація Білорусь ніколи не сягне такого рівня. Це може відбутися лише в «Європі тисячі прапорів».
Європейське федеральне господарство зробить можливим зв?язок суверенних народів, спільною основою яких будуть етнос, культура і історія. П. Кребс впевнений: «Ця Європа індоєвропейських народів відкине неопримітивні форми цивілізації індивідуалізму, і як єдина Європа Прометея, грецьких богів і Фауста поверне людину і природу до життя. Це наша Європа рішучого надмодерну і очищеної паганської пам?яті наших дідів».
переклад: тов. Мазепа, red and brown, спец. for «Бриколяж web-log»