Піднесення штурму Бастилії до рівня символу усієї Великої французької революції чудово ілюструє усю облудність світу, котрий ця революція породила. Ще можна визнати якесь тактичне значення взяття Бастилії: збунтованій юрбі були потрібними запаси пороху, котрі зберігалися у замку. Що ж стосується патетичних розповідей про “повалення тиранії”, то їх варто віднести до категорії смішних, але не веселих анекдотів. Ті, які називали себе борцями проти тиранії, прийшовши до влади, кинули за ґрати, а потім стратили десятки тисяч французів. Натомість у Бастилії на момент штурму утримувалося близько десятки чоловік — кілька фальшивомонетників, кілька психічнохворих, убивця. Незадовго до штурму із замку був етапований відомий збоченець і ґвалтівник Маркіз де Сад.
Велика французька революція принесла народу Франції “свободу” у формі жорстокої диктатури, “рівність” під виглядом відчуженого від суспільства бюрократичного апарату і “братерство”, практичним виміром якого стали ріки крові. Найцікавіше, що всі ці брехливі гасла революції утверджувалися під спільним знаменником — культом розуму. Таким чином віра у “визволений” від мудрості людський розум врешті-решт обернулася страхітливою тиранією брехні.
Серед численних неправд, якими окута тема ВФР, окремо варто згадати погляд на цю революцію як на щось “націоналістичне”. Дискусії на цю тему тривають ще й досі. І вони будуть безплідними, якщо не уточнювати зміст понять нації та націоналізму. Адже слово “нація” можна застосовувати відносно традиційних етнічних спільнот, а можна обмежувати використання цього слова виключно для позначення суто модерних “націй”. І навіть творення таких “націй” відбувалося по-різному — нерідко воно ставало вимушеним. Що ж стосується терміну “націоналізм”, то варто відрізняти “націоналізм” у сенсі парадигми модерної “нації” й історичні націоналізми — конкретні ідеології та політичні рухи, котрі далеко не завжди мали прихильність до ідей 1789 року. Якщо для ВФР і був притаманним якийсь “націоналізм”, то лише такий, який веде до самозаперечення — такий, у якому була закладена подальша денаціоналізація не лише французів, але й усієї Європи. Наслідки такого “націоналізму” добре ілюструє сучасний Євросоюз.
ВФР насправді була антифранцузькою революцією, бо спрямовувалася проти французів як живої спільноти із власним укладом життя, зі своїми звичаями, зі складними і дієвими механізмами суспільної самоорганізації. Цей факт у своїх працях дуже добре розкрив французький історик Огюстен Кошен. Один із центральних методологічних концептів Кошена — “малий народ”. Так Кошен називає мережу товариств, що підготували й здійснили революцію. Ці товариства об'єднували людей, які вірили в ідеї філософії Просвітництва і за родом своїх занять могли формувати так звану “суспільну думку”. Сумлінно опрацьовуючи архівні документи, Кошен показав, як ці товариства спочатку здобули інтелектуальне домінування в країні, а потім крок за кроком розпалили вогонь революції і прийшли до влади.
Визначальною рисою “малого народу” було те, що ця мережева структура фальсифікувала народ, підміняла його собою. По-перше, представники “малого народу” орієнтувалися на ідеї, котрі були чужими суспільству. По-друге, вони вслід за Руссо узагалі не рахувалися ні з суспільством, ні з природою людини, бо вважали і перше, і друге всього лиш продуктами політичного режиму. По-третє, вони мали технічну можливість творити “суспільну думку”, підмінюючи нею реальну Францію. Не дивно, що за таких умов і увесь їхній “патріотизм” у суті речей був антифранцузьким.
Фальш революційного “націоналізму” та “патріотизму” Кошен дуже гарно розкриває у своєму нарисі “Гуманітарний патріотизм”. Історик зазначає: “У слова “патріотизм” в кін. XVIII ст. є два значення. З 1788, ні — з 1770 року існує особливий патріотизм, а саме патріотизм товариств думки, котрий не має нічого спільного з нашим патріотизмом окрім самої лиш назви. Аби переконатися в цьому, достатньо поглянути на нього в дії. Це він у 1789 і 1790 рр. убивав “із принципів”, відповідно до максим Руссо, всі живі організми старої Франції, починаючи з провінцій, корпорацій, станів і закінчуючи останніми ремісничими цехами; це він “позбавив націю скелету”, як говорив Талейран, роздробив її таким чином, аби змусити її слухняно нести огидне адміністративне ядро”.
На жаль, для читача, знання якого про ВФР обмежуються шкільним курсом історії, ці рядки можуть здатися малозрозумілими. Але Кошен пише про речі, які лежать на поверхні. Популярна історіографія (чи, радше, ліберальна і комуністична міфологія) змальовує образ абсолютистської монархії у якихось якщо не тоталітарних, то авторитарних тонах. Цей образ дуже далекий від істини. Як зазначає видатний філософ права Карл Шмітт, “Абсолютистська монархія в дійсності ніколи не була, якщо так можна сказати, абсолютним абсолютизмом”. Абсолютистська монархія була далеко не ідеальною політичною системою (особливо, якщо порівнювати її із більш традиційними формами монархії). Але вона характеризувалася природною автономністю дуже багатьох сфер суспільно-політичного чи просто приватного життя. Щодо останнього, то в часи абсолютизму було просто немислимим втручання держави туди, де адекватним чином діяли моральні норми, звичаї, природні для такого інституту як сім'я механізми — ситуацію змінили лише ліберальні рухи, які, словами Шмітта, “боролися з абсолютистською монархією і той же час підпорядковували державі сфери життя, які раніше були їй чужими”. Що ж стосується суспільно-політичного життя, то воно характеризувалося дуже високим рівнем децентралізованості, самоврядування, суспільної самоорганізації за станово-професійним принципом.
ВФР не лише ліквідувала монархію і вела боротьбу проти Церкви. Вона знищила те, за допомогою чого французьке суспільство продовжувало існувати як живий організм, що складався із цілком сформованих органів. Революція перемолола цей організм на фарш, аби виліпити з нього те, що відповідало утопічним ідеалам філософів-просвітників. Були знищені цехи та корпорації, була подолана адміністративна децентралізованість. Замість усього цього революціонери запропонували французам страхітливий адміністративно-бюрократичний апарат, а щоб ті не відмовилися приймати цей “дар свободи”, підкріпили його апаратом терору.
Звісно, процес знищення справжньої Франції супроводжувався патріотичною риторикою. Але така риторика для послідовних революціонерів була всього лиш інструментом мобілізації мас. Спочатку і давні звичаї та інститути, і малі батьківщини нищилися нібито в ім'я загальнонаціонального патріотизму. Та потім з'ясувалося, що Франція потрібна революціонерам лише як плацдарм для загальноєвропейської революції. Кошен пише: “В 1791 р., напередодні війни, це вже європейський патріотизм: якобінці тоді бачили себе на чолі Європейської республіки. Якщо їхній патріотизм зупинився на півдорозі, то по причинах, які вони не передбачили: тому, що французькі провінції покорилися якобінській єдності, а нації інших країн чинили спротив. Якщо він захищав французькі кордони, то лише тому, що вони співпадали з кордонами Всесвітньої Революції. Це, зрештою, випадковість: для того, аби це зрозуміти, достатньо почитати звернення і циркуляри якобінців, написані за півроку до війни”.
Коли якобінці говорили про патріотизм, їм ішлося про Францію без французів, Францію, заповнену абстрактними людьми, такими собі “чистими дошками”, на яких можна було писати що завгодно. Ці люди не повинні були єднатися у ціле за допомогою своїх природних якостей. Вони, на думку прихильників просвітницьких ідей, мали бути просто сумою егоїстичних атомів. Кошен пише: “Якобінська батьківщина — це суспільство за Руссо, тобто, в кінцевому рахунку, федерація егоїстів — там немає нічого прекрасного, нічого гідного любові, нічого для серця. Якобінський патріотизм — це всього лиш напрям філософської моралі Юма та Гобса, що спирається, за визнанням самих цих верховних жерців, на величний принцип Себелюбства”. Цілком зрозуміло, що так само їм ішлося про Європу без європейців.
Сучасний Євросоюз — це реактуалізоване якобінство. ВФР нищила регіональну специфіку Франції, нав'язавши їй, натомість, адміністративний контроль. Сучасний Брюссель прагне ще більшої централізації, причому ідеться не лише про нищення національних суверенітетів, але й про тотальний контроль за життям усіх європейців — численні бюрократичні приписи, які зовсім не рахуються ні з регіональними, ні з національними особливостями.
Якобінський етатизм добре помітний на прикладі нівелювання у передових країнах ЄС прав батьків. Революція знищила товариства на кшталт ремісничих цехів. Сучасні послідовники ідей 1789 року хочуть знищити сім'ю: все має бути під контролем держави, в тому числі і виховання дітей.
Революція прагнула замінити живий організм Франції “нацією” як сукупністю громадян. Одним із головних напрямків діяльності брюссельських бюрократів є нищення сучасних європейських націй.
Ідеологія Євросоюзу не менш руссоїстська, ніж ідеологія якобінців. В її основі лежить все та ж ненависть до реальної людини. У форматі культурного марксизму руссоїзм дійшов до такої радикальної стадії, коли заперечується навіть стать як природна ознака людини (гендерна теорія є однією з найважливіших складових ідеології сучасного Євросоюзу). Годі вже казати про цілеспрямовану політику нищення європейських народів шляхом міграції із Азії та Африки, пропаганди міжрасових змішань і т.д. — якщо сучасні руссоїсти відкидають стать, немає приводів дивуватися тому, що вони так уперто борються проти етнічності.
Нарешті, важко не помітити діяльність “малого народу” у його іпостасі творця “суспільної думки”. Тепер ця діяльність чітко інституціалізована у формі всевладних ЗМІ, а також у сфері масової культури. Замість власної духовної й інтелектуальної еліти європейці мають машинерію інформаційного контролю.
Україна сильно постраждала від іншої модифікації якобінства — більшовизму. Та зараз ми знаходимося на периферії якобінських стратегій нашого часу. А це збільшує наші шанси вижити, зберегтися як нація, уберегти себе від тих, для кого людина — це “дошка”, яку необхідно списати своїми ідеологічними гаслами (попередньо стираючи те, що насправді записано на ній від природи). Українці разом із іншими народами Центрально-Східної Європи ще мають шанс відбутися як герої новітньої Вандеї. А для цього ми, наскільки це можливо, маємо відкинути принципи 1789 року.