Політономія

Лев Троцький Випари моралі В епохи торжествуючої реакції добродії демократи, соціал-демократи, анархісти й інші представники “лівого” табору починають виділяти із себе у подвоєній кількості випари моралі, подібно до того, як люди удвічі сильніше упрівають від страху. Переказуючи своїми словами десять заповідей чи нагорну проповідь, ці моралісти апелюють не стільки до торжествуючої реакції, скільки до гнаних ними революціонерів, які своїми “ексцесами” і “аморальними” принципами “провокують” реакцію і дають їй моральне виправдання. Тим часом є простий, але перевірений засіб уникнути реакції: потрібно напружитися і морально відродитися. Зразки моральної досконалости роздають бажаючим безкоштовно у всіх зацікавлених редакціях. Класова основа цієї фальшивої і пихатої проповіді: інтелігентська дрібна буржуазія. Політична основа: безсилля і розгубленість перед наступом реакції. Психологічна основа: прагнення подолати відчуття власної неспроможності за допомогою маскарадної бороди пророка. Улюбленим прийомом моралізуючого філістера є ототожнення способу дій реакції та революції. Успіх прийому досягається за допомогою формальних аналогій. Царат і більшовизм – близнюки. Близнюків можна віднайти також у фашизмі й комунізмі. Можна скласти перелік спільних рис католицизму, або ж: єзуїтства і більшовизму. Зі свого боку, Гітлер і Муссоліні, вдаючись до абсолютно тих же ж методів, доводять, наче лібералізм, демократія і більшовизм є лише різними проявами одного й того зла. Найширшим визнанням користується нині та думка, що сталінізм і троцькізм, “власне кажучи”, те ж саме. З цим погоджуються ліберали, демократи, благочестиві католики, ідеалісти, прагматисти, анархісти і фашисти. Якщо сталінці не мають можливости прилучитися до цього “Народного фронту”, то лише тому, що випадково зайняті винищуванням троцькістів. Основна риса цих зближень і уподібнень у тому, що вони геть ігнорують матеріальну основу різних течій, тобто їхню класову природу і, тим самим, їхню об’єктивну історичну роль. Замість цього вони оцінюють і класифікують різні течії за якоюсь зовнішньою і другорядною ознакою, найчастіше за їхнім ставленням до того чи іншого абстрактного принципу, що для даного класифікатора має особливу фахову цінність. Скажімо, для римського папи франкмасони, дарвіністи, марксисти й анархісти є близнюками, позаяк усі вони святокрадно заперечують непорочне зачаття. Для Гітлера близнюками є лібералізм і марксизм, тому що вони ігнорують “кров і честь”. Для демократа фашизм і більшовизм – двійнята, позаяк вони не схиляються перед загальним виборчим правом. І так далі. Певні спільні риси в згрупованих вище течій безсумнівні. Але суть у тому, що розвиток людського роду не вичерпується ані загальним виборчим правом, ані “кров’ю і честю”, ані догматом непорочного зачаття. Історичний процес означає насамперед боротьбу класів, причому різні класи в ім’я різних цілей можуть у певних випадках вдаватися до подібних засобів. Інакше, по суті, і не може бути. Ворогуючі армії завжди більш-менш симетричні, і, якщо б у їхніх методах боротьби не було нічого спільного, вони не могли б завдавати одна одній ударів. Темний селянин чи крамар, якщо він, не розуміючи ні походження, ні сенсу боротьби між пролетаріатом і буржуазією, опиняється поміж двох вогнів, буде з однаковою ненавистю ставитися до обох воюючих таборів. А чим є усі ці демократичні моралісти? Ідеологами проміжних шарів, які потрапили чи бояться потрапити межи двох вогнів. Головні риси пророків цього типу: цурання великих історичних рухів, зашкарублий консерватизм мислення, самовдоволена обмеженість і найпримітивніше політичне боягузтво. Моралісти найбільше прагнуть, аби історія залишила їх у спокої, з їхніми книжечками, журнальчиками, передплатниками, здоровим глуздом і моральними прописами. Але історія не залишає їх у спокої. То зліва, то справа вона завдає їм стусанів. Ясно: революція і реакція, царат і більшовизм, комунізм і фашизм, сталінізм і троцькізм – усе це двійники. Хто сумнівається, може помацати симетричні ґулі на черепі самих моралістів, з правого і з лівого боку. Марксистський аморалізм і вічні істини Найпопулярніше і найбільш імпонуюче звинувачення, скероване проти більшовицького “аморалізму”, спирається на т.зв. єзуїтське правило більшовизму: “мета виправдовує засоби”. Звідси уже неважко дійти подальшого висновку: позаяк троцькісти, як і всі більшовики (чи марксисти), не визнають принципів моралі, отже, між троцькізмом і сталінізмом немає “принципової” різниці. Що і треба було довести. Один американський щотижневик, дуже вульгарний і цинічний, провів щодо моралі більшовизму невеличку анкету, яка, як годиться, повинна була водночас служити цілям етики і реклами. Неповторний Ґ.Дж. Велз, гомеричне самовдоволення якого завжди перевершувало його неабияку фантазію, негайно ж солідаризувався з реакційними снобами з “Коммон Сене”. Тут усе гаразд. Але й ті з учасників анкетування, які вважали за потрібне захистити більшовизм, робили це, переважно, не без сором’язливих застережень: принципи марксизму, звичайно, погані, але серед більшовиків трапляються, проте, гідні люди (Істмен). Воістину, деякі “друзі” небезпечніші, аніж вороги. Якщо ми захочемо поставитися до панів викривачів усерйоз, то муситимемо насамперед запитати їх, які ж їхні власні принципи моралі. Ось запитання, на яке ми, мабуть, не одержимо відповіді. Припустимо, справді, ані особиста, ані соціальна мета не можуть виправдати засобів. Тоді потрібно, мабуть, шукати інших критеріїв, поза історичним суспільством і тими цілями, які висуває його розвиток. То де ж? Якщо не на землі, то на небесах. Попи вже давно відкрили безпомилкові критерії моралі в божественному одкровенні. Світські попики говорять про вічні істини моралі, не називаючи своє першоджерело. Ми, однак, маємо право виснувати: позаяк ці істини вічні, отож вони повинні були існувати не тільки до появи на землі напівмавпи-напівлюдини, але і до виникнення сонячної системи. Відкіля ж вони, власне, узялися? Без бога теорія вічної моралі ніяк обійтися не може. Моралісти англо-саксонського типу, оскільки вони не обмежуються раціоналістичним утилітаризмом, етикою буржуазного бухгалтера, виступають у якості свідомих чи несвідомих учнів віконта Шефтсбері (Shaftesbury), який – на початку XVIII-го століття! – виводив моральні судження з особливого “морального почуття” (moral sense), начебто раз і назавжди даного людині. Надкласова мораль неминуче веде до визнання особливої субстанції, “морального почуття”, “совісті”, як певного абсолюту, що є нічим іншим, як філософськи-боягузливим псевдонімом бога. Незалежна від “цілей”, тобто від суспільства, мораль, – чи виводити її з вічних істин, чи з “природи людини”, – виявляється, зрештою, різновидом “натуральної теології” (natural theology). Небеса залишаються єдиною укріпленою позицією для воєнних операцій проти діалектичного матеріалізму. У Росії наприкінці минулого сторіччя виникла ціла школа “марксистів” (Струве, Бердяєв, Булгаков тощо), яка хотіла доповнити учення Маркса самодостатнім, тобто надкласовим моральним первнем. Ці люди почали, звичайно, з Канта і категоричного імператива. Але чим вони скінчили? Струве нині – відставний міністр кримського барона Вранґеля і вірний син церкви; Булгаков – православний священик; Бердяєв тлумачить різними мовами апокаліпсис. Настільки несподівана, на перший погляд, метаморфоза пояснюється аж ніяк не “слов’янською душею”, – у Струве німецька душа, – а розмахом соціальної боротьби в Росії. Основна тенденція цієї метаморфози, власне кажучи, інтернаціональна. Класичний філософський ідеалізм, оскільки він свого часу прагнув секуляризувати мораль, тобто звільнити її від релігійної санкції, був величезним крок уперед (Геґель). Але, відірвавшись від неба, мораль потребувала земного коріння. Відкрити це коріння і було одним із завдань матеріалізму. Після Шефтсбері жив Дарвін, після Геґеля – Маркс. Апелювати нині до “вічних істин” моралі – значить намагатися повернути колесо навспак. Філософський ідеалізм – тільки етап: від релігії до матеріалізму, чи, навпаки, від матеріалізму до релігії. “Мета виправдовує засоби” Єзуїтський орден, створений у першій половині XVI-го століття задля відсічі протестантизму, ніколи не учив, до слова сказати, що всякий засіб, хоча б і злочинний з точки зору католицької моралі, припустимий, якщо тільки він веде до “мети”, тобто до торжества католицизму. Така внутрішньо-суперечлива і психологічно немислима доктрина була зловмисно приписана єзуїтам їхніми протестантськими, а почасти і католицькими супротивниками, які не гребували засобами для досягнення своєї мети. Єзуїтські теологи, яких, як і теологів інших шкіл, цікавило запитання про особисту відповідальність, насправді навчали, що засіб, сам по собі, може бути індиферентним, але що моральне виправдання чи осуд даного засобу випливає з мети. Скажімо, постріл сам по собі не має сенсу, постріл у скаженого собаку, який загрожує дитині, – благо; постріл задля наруги чи убивства – злочин. Нічого іншого, окрім цих загальників, богослови ордену не хотіли казати. Що стосується їхньої практичної моралі, то єзуїти зовсім не були гіршими за інших ченців чи католицьких священиків, навпаки, радше височіли над ними, у кожному разі, були послідовнішими, сміливішими і проникливішими від інших. Єзуїти являли собою войовничу організацію, замкнуту, суворо централізовану, наступальну і небезпечну не тільки для ворогів, але й для союзників. За психологією і методами дій єзуїт “героїчної” епохи відрізнявся від пересічного кюре, як воїн церкви від її крамаря. У нас немає підстав ідеалізувати ані одного, ані другого. Але зовсім уже негідно дивитися на фанатика-воїна очима тупого і ледачого крамаря. Якщо залишатися у сфері чисто-формальних чи психологічних уподібнень, то можна, мабуть, сказати, що більшовики співвідносяться із демократами і соціал-демократами усіх відтінків, як єзуїти – із мирною церковною ієрархією. Поруч із революційними марксистами соціал-демократи і центристи здаються розумовими недоуками чи знахарями поруч із лікарями: жодного запитання вони не продумують до кінця, вірять у силу заклять і боягузливо оминають будь-які труднощі, сподіваючись на диво. Опортуністи – мирні крамарі соціалістичної ідеї, тоді як більшовики – її переконані воїни. Звідси ненависть до більшовиків і наклеп на них з боку тих, котрі мають з надлишком їхніх історично обумовлених недоліків, але не мають жодних їхніх переваг. Однак, співставлення більшовиків із єзуїтами залишається все-таки цілковито однобічним і поверховим, радше літературним, аніж історичним. Відповідно до характеру й інтересів тих класів, на які вони спиралися, єзуїти представляли реакцію, протестанти – прогрес. Обмеженість цього “прогресу” знаходила, у свою чергу, прямий вираз у моралі протестантів. Так, “очищене” ними учення Христа зовсім не заважало міському буржуа Лютеру закликати до винищування повсталих селян, як “скажених собак”. Доктор Мартін вважав, мабуть, що “мета виправдовує засоби” скоріше, аніж це правило було приписане єзуїтам. У свою чергу, єзуїти, у протистоянні з протестантизмом, дедалі більше пристосовувалися до духу буржуазного суспільства і з трьох обітниць: бідности, цноти й слухняности, дотримувалися лише третьої, та й то у вкрай пом’якшеному вигляді. З точки зору християнського ідеалу, мораль єзуїтів падала тим нижче, чим більше вони переставали бути єзуїтами. Воїни церкви ставали її бюрократами і, як усі бюрократи, – неабиякими шахраями. Єзуїтство і утилітаризм Цього короткого екскурсу досить, мабуть, щоб показати, скільки потрібно неуцтва й обмежености, щоб всерйоз поставитися до протиставлення “єзуїтського” принципу: “мета виправдовує засобу”, іншій, мабуть, вищій моралі, де кожен “засіб” несе на собі свою власну моральну наліпку, як товари в крамницях із твердими цінами. Чудово, що здоровий глузд англо-саксонського філістера умудряється обурюватися “єзуїтським” принципом і одночасно надихатися мораллю утилітаризму, настільки характерною для британської філософії. Тим часом критерій Бентама – Джона Мілла: “якнайбільше щастя для якнайбільшої кількости” (“the greatest possible happiness of the greatest possible number”) означає: моральні ті засоби, які ведуть до загального блага як вищої мети. У своєму загальному філософському формулюванні англо-саксонський утилітаризм цілком збігається, таким чином, з “єзуїтським” принципом “мета виправдовує засоби”. Емпіризм, як бачимо, існує на світі для того, щоб звільняти від необхідности зводити кінці з кінцями. Герберт Спенсер, до емпіризму якого Дарвін прищепив ідею “еволюції”, як прищеплюють віспу, учив, що в галузі моралі еволюція йде від “відчуттів” до “ідей”. Відчуття нав’язують критерій безпосереднього задоволення, тоді як ідеї дозволяють керуватися критерієм майбутнього, тривалішого і вищого задоволення. Критерієм моралі є, таким чином, і тут “задоволення” чи “щастя”. Але зміст цього критерію розширюється і поглиблюється залежно від рівня “еволюції”. Таким чином, і Герберт Спенсер методами свого “еволюційного” утилітаризму показав, що принцип: “мета виправдовує засоби” не містить в собі нічого аморального. Наївно, однак, було б чекати від цього абстрактного “принципу” відповіді на практичне запитання: що можна і чого не можна робити? До того ж принцип: мета виправдовує засоби, природно, породжує запитання: а що ж виправдує мету? У практичному житті, як і в історичному русі, мета і засіб безупинно міняються місцями. Споруджувана машина є “метою” виробництва, щоб, прибувши відтак на завод, стати його “засобом”. Демократія є у певні епохи “метою” класової боротьби, щоб перетворитися потім у її “засіб”. Не містячи в собі нічого аморального, так званий “єзуїтський” принцип не розв’язує, однак, проблеми моралі. “Еволюційний” утилітаризм Спенсера також залишає нас без відповіді на півдорозі, тому що, услід за Дарвіном, намагається розчинити конкретну історичну мораль у біологічних потребах чи у “соціальних інстинктах”, притаманних стадним тваринам, тоді як саме поняття моралі виникає лише в антагоністичному середовищі, тобто в суспільстві, розчленованому на класи. Буржуазний еволюціонізм зупиняється безсило біля порогу історичного суспільства, тому що не хоче визнати головної пружини еволюції суспільних форм: боротьби класів. Мораль є лише однією з ідеологічних функцій цієї боротьби. Панівний клас нав’язує суспільству свої цілі і привчає вважати аморальними усі ті засоби, які суперечать його цілям. Така головна функція офіційної моралі. Вона переслідує “можливо більше щастя” не більшости, а маленької і то дедалі меншої меншости. Подібний режим не міг би втриматися і тижня на самому лиш насильстві. Він потребує цементі моралі. Продукування такого цементу і є фахом дрібнобуржуазних теоретиків і моралістів. Вони виграють усіма барвами веселки, але залишаються врешті-решт апостолами рабства і підпорядкування. “Загальнообов’язкові правила моралі” Хто не хоче повертатися до Мойсея, Христа чи Мугаммада, ані вдовольнятися еклектичною збірною солянкою, тому залишається визнати, що мораль є продуктом суспільного розвитку; що в ній немає нічого незмінного; що вона служить суспільним інтересам; що ці інтереси суперечливі; що мораль більше, ніж будь-яка інша форма ідеології, має класовий характер. Але ж існують таки елементарні правила моралі, вироблені загальним розвитком людства, необхідні для життя всякого колективу? Існують, безсумнівно, але сила їхньої дії вкрай обмежена і хитка. “Загальнообов’язкові” норми тим менш дійсні, чим гострішого характеру набуває класова боротьба. Вищою формою класової боротьби є громадянська війна, яка висаджує у повітря всі моральні зв’язки між ворожими класами. У “нормальних” умовах “нормальна” людина дотримується заповіді: “не убий!”. Але якщо вона уб’є у виняткових умовах самооборони, то її виправдають присяжні. Якщо, навпаки, вона впаде жертвою убивці, то убивцю уб’є суд. Необхідність суду, як і самооборони, випливає з антагонізму інтересів. Що стосується держави, то в мирний час вона обмежується легалізованими убивствами одиниць, щоб під час війни перетворити “загальнообов’язкову” заповідь: “не убий!” у свою протилежність. “Найгуманніші” уряди, які у мирний час “ненавидять” війну, проголошують під час війни вищим обов’язком свого війська винищення якомога більшої кількости людей. Так звані “загальновизнані” правила моралі зберігають, власне кажучи, алгебраїчний, тобто неозначений характер. Вони виражають лише той факт, що людина у своїй індивідуальній поведінці обмежена відомими загальними нормами, що випливають із її приналежності до суспільства. Вищим узагальненням цих норм є “категоричний імператив” Канта. Але, незважаючи на те високе становище, яке цей імператив посідає на філософському Олімпі, він не містить у собі нічого категоричного, бо не має нічого конкретного. Це оболонка без змісту. Причина порожнечі загальнообов’язкових форм полягає в тому, що у всіх вирішальних запитаннях люди відчувають свою приналежність до класу набагато глибше і безпосередніше, аніж до “суспільства”. Норми “загальнообов’язкової” моралі заповнюються на ділі класовим, тобто антагоністичним змістом. Моральна норма стає дедалі категоричнішою в міру того, як вона дедалі менш “загальнообов’язкова”. Солідарність робітників, особливо страйкарів чи барикадних бійців, незмірно “категоричніша”, аніж людська солідарність узагалі. Буржуазія, що далеко перевершує пролетаріат завершеністю і непримиренністю класової свідомости, життєво зацікавлена в тому, щоб нав’язати свою мораль експлуатованим масам. Саме задля цього конкретні норми буржуазного катехізису прикриваються моральними абстракціями, що ставляться під заступництво релігії чи філософії того виродка, який називається “здоровим глуздом”. Апеляція до абстрактних норм є не безкорисливою філософською помилкою, а необхідним елементом у механіці класового обману. Викриття цього обману, що має за собою традицію тисячоліть, є найпершим обов’язком пролетарського революціонера. Криза демократичної моралі Щоб забезпечити торжество своїх інтересів у значних запитаннях, панівні класи змушені йти в другорядних запитаннях на поступки, зрозуміло, лише доти, поки ці поступки миряться з бухгалтерією. В епоху капіталістичного підйому, особливо в останні десятиліття перед війною, ці поступки принаймні щодо верхніх шарів пролетаріату, мали цілком реальний характер. Промисловість того часу майже безупинно йшла в гору. Добробут цивілізованих націй, почасти і робітничих мас, зростав. Демократія здавалася непорушною. Робітничі організації йшли вгору. Водночас зростали реформістські тенденції. Відносини між класами, принаймні назовні, пом’якшувалися. Так у соціальних стосунках поряд із нормами демократії та звичками соціального світу встановлювалися певні елементарні правила моралі. Створювалося враження дедалі вільнішого, справедливішого і гуманнішого суспільства. Висхідна лінія прогресу здавалася “здоровому глузду” нескінченною. Замість цього вибухнула, однак, війна, з низкою потрясінь, криз, катастроф, епідемій, здичавіння. Господарське життя людства зайшло в глухий кут. Класові антагонізми загострилися й оголилися. Запобіжні механізми демократії почали ламатися один за іншим. Елементарні правила моралі виявилися ще тендітнішими, аніж установи демократії та ілюзії реформізму. Неправда, наклеп, хабарництво, підкуп, насильства, убивства набули нечуваних розмірів. Приголомшеним простакам здавалося, що всі ці неприємності є тимчасовим результатом війни. Насправді вони були і залишаються проявами імперіалістичного занепаду. Загнивання капіталізму означає загнивання сучасного суспільства з його правом і мораллю. “Синтезом” імперіалістської мерзенности є фашизм як безпосереднє породження буржуазної демократії перед лицем завдань імперіалістської епохи. Рештки демократії все ще тримаються лише в найбагатших капіталістичних аристократіях: на кожного “демократа” в Англії, Франції, Голландії, Бельгії припадає певне число колоніальних рабів; демократією Сполучених Штатів командують “60 родин” тощо. В усіх демократіях швидко розростаються, до того ж, елементи фашизму. Сталінізм є, у свою чергу, продуктом імперіалістського тиску на відсталу й ізольовану робітничу державу, своєрідне симетричне доповнення фашизму. Тоді, як ідеалістичні філістери, – анархісти, звичайно, найперші, – невтомно викривають марксистський “аморалізм” у своїй пресі, американські трести витрачають, за словами Джона Люїса, не менше 80 мільйонів доларів у рік на практичну боротьбу з революційною “деморалізацією”, тобто на шпигунство, підкуп робітників, фальшиві обвинувачення й убивства з-за рогу. Категоричний імператив обирає іноді обхідні шляхи для свого торжества! Відзначимо, задля справедливости, що найщиріші, а водночас найобмеженіші дрібнобуржуазні моралісти живуть ще й сьогодні ідеалізованими спогадами про вчорашній день і сподіваннями на його повернення. Вони не розуміють, що мораль є функцією класової боротьби; що демократична мораль відповідала епосі ліберального і прогресивного капіталізму; що загострення класової боротьби, яке прошиває усю новітню епоху, остаточно і безповоротно зруйнувало цю мораль; що на зміну їй прийшла мораль фашизму, з одного боку, мораль пролетарської революції, з іншого. “Здоровий глузд” Демократія і “загальновизнана” мораль – не єдині жертви імперіалізму. Третім потерпілим є “загальнолюдський” здоровий глузд. Ця нижча форма інтелекту не тільки необхідна за усіх умов, але й достатня за певних обставин. Основний капітал здорового глузду складається з елементарних висновків загальнолюдського досвіду: не класти пальці у вогонь, йти, коли є можливість, по прямій лінії, не дражнити злих собак... і т. ін., і т. ін. У стійкому соціальному середовищі здорового глузду достатньо, щоб торгувати, лікувати, писати статті, керувати професійними спілками, голосувати в парламенті, засновувати родину і плодити дітей. Але коли цей здоровий глузд намагається вийти поза свої законні межі на арену складніших узагальнень, він виявляє себе лише як згусток забобонів певного класу і певної епохи. Уже проста капіталістична криза заводить здоровий глузд у глухий кут; а перед лицем таких катастроф, як революції, контрреволюції та війни, здоровий глузд виявляється останнім йолопом. Для пізнання катастрофічних порушень “нормального” ходу речей потрібні вищі якості інтелекту, філософський вираз яким дав досі лише діалектичний матеріалізм. Макс Істмен, який з успіхом прагне надати “здоровому глуздові” якомога привабливішої літературної форми, зробив собі з боротьби з діалектикою щось на кшталт фаху. Консервативні банальності здорового глузду в поєднанні з гарним стилем Істмен усерйоз сприймає за “науку революції”. Підтримуючи реакційних снобів із “Common Sense”, він із винятковою певністю повчає людство, що, коли б Троцький керувався не марксистською доктриною, а здоровим глуздом, то він... не втратив би влади. Та внутрішня діалектика, що виявлялася дотепер у чергуванні етапів у всіх революціях, для Істмена не існує. Зміна революції реакцією визначається для нього недостатньою повагою до здорового глузду, Істмен не розуміє, що саме Сталін виявився, в історичному сенсі, жертвою здорового глузду, тобто його недостатности, позаяк та влада, якою він володіє, служить цілям, ворожим більшовизмові. Навпаки, марксистська доктрина дозволила нам вчасно відірватися від термідоріанської бюрократії та продовжувати служити цілям міжнародного соціалізму. Усяка наука, у тому числі і “наука революції”, перевіряється досвідом. Оскільки Істмен добре знає, як втримати революційну владу в умовах світової контрреволюції, то він, треба сподіватися, знає також, як можна завоювати владу. Було б дуже бажано, щоб він розкрив, нарешті, свої секрети. Найкраще це зробити у вигляді проекту програми революційної партії під заголовком: як завоювати і як утримати владу. Ми побоюємося, однак, що саме здоровий глузд спонукає Істмена утриматися від настільки ризикованого починання. І цього разу здоровий глузд виявиться правим. Марксистська доктрина, якої Істмен, на жаль, ніколи не розумів, дозволила нам передбачати неминучість, за певних історичних обставин, совєцький Термідор із усіма його злочинами. Та ж доктрина задовго наперед пророкувала неминучість катастрофи буржуазної демократії та її моралі. Тим часом доктринери “здорового глузду” виявилися захоплені фашизмом і сталінізмом зненацька. Здоровий глузд оперує незмінними величинами у світі, де незмінна тільки змінюваність. Діалектика, навпаки, бере всі явища, установи і норми в їхньому виникненні, розвитку і розпаді. Діалектичне ставлення до моралі, як до службового і минущого продукту класової боротьби, здається здоровому глуздові “аморалізмом”. Тим часом немає нічого черствішого, обмеженішого, самовдоволенішого і цинічнішого, аніж мораль здорового глузду! Моралісти і ҐПУ Привід до хрестового походу проти більшовицького “аморалізму” породили московські процеси. Однак похід почався не одразу. Річ у тому, що здебільшого моралісти, прямо чи опосередковано, перебували у дружбі з Кремлем. Будучи друзями вони довго намагалися приховати своє здивування і навіть робили вигляд, начебто нічого особливого не трапилося. Тим часом московські процеси аж ніяк не стали випадковістю. Сервілізм, лицемірство, офіційний культ неправди, підкуп і всі інші різновиди корупції почали пишно розцвітати в Москві уже від 1924-1925 р. Майбутні судові підробки відкрито готувалися на очах усього світу. Попереджень не бракувало. Однак “друзі” не хотіли нічого зауважувати. Не дивина: більшість цих панів, свого часу непримиренно ворожих до Жовтневої революції, починали сприймати Совєцький Союз лише в міру його термідоріанського переродження: дрібнобуржуазна демократія Заходу впізнавала в дрібнобуржуазній бюрократії Сходу рідну душу. Чи справді ці люди вірили московським обвинуваченням? Вірили лише найтупіші. Інші не бажали тривожитися перевіркою. Чи варто порушувати втішну, зручну і нерідко вигідну дружбу із совєцькими посольствами? До того ж – о, вони не забували і про це! – необережна правда може завдати шкоди престижеві СССР. Ці люди прикривали злочини утилітарними міркуваннями, тобто відкрито застосовували принцип “мета виправдовує засоби”. Ініціативу безсоромности взяв на себе королівський радник Прітт, який встиг у Москві вчасно зазирнути під хітон сталінської Феміди і знайшов там усе в повному порядку. Ромен Роллан, моральний авторитет якого високо цінують бухгалтери совєцьких видавництв, поспішив виступити із одним зі своїх маніфестів, де меланхолійний ліризм поєднується із сенильним цинізмом. Французька Ліга прав людини, яка громила “аморалізм Лєніна і Троцького” у 1917 р., коли вони порвали військовий союз із Францією, поспішила прикрити злочини Сталіна в 1936 р., в інтересах франко-совєцького договору. Патріотична мета виправдує, як відомо, усякі засоби. “Nation” і “New Republic” заплющували очі на подвиги Ягоди, бо “дружба” із СССР стала заставою їхнього власного авторитету. Ні, усього лиш рік тому ці добродії не казали, що сталінізм і троцькізм – одне й те саме. Вони відкрито стояли за Сталіна, за його реалізм, за його юстицію і за його Ягоду. На цій позиції вони трималися настільки довго, скільки здужали. До моменту страти Тухачевського, Якіра й ін. велика буржуазія демократичних країн, не без задоволення, хоч і прикритого гидливістю, спостерігала винищування революціонерів у СССР. У цьому сенсі “Nation” і “New Republic”, не кажучи вже про Дуранті, Луї Фішера та їм подібних повій пера, йшли цілковито назустріч інтересам “демократичного” імперіалізму. Страта генералів стривожила буржуазію, змусивши її зрозуміти, що далекосяжне розкладання сталінського апарату може полегшити роботу Гітлерові, Муссоліні та Мікадо. “Нью-Йорк Таймз” почав обережно, але наполегливо поправляти свого власного Дуранті. Паризький “Тан” мало-мало відкрив колонки для висвітлення дійсного становища в СССР. Що стосується дрібнобуржуазних моралістів і сикофантів, то вони ніколи не були чим-небудь іншим, як підголосками капіталістичних класів. До того ж, після того, як Комісія Джона Дьюї винесла свій вердикт, усякій хоча б крихту мислячій людині стало ясно, що подальший відвертий захист ҐПУ означає ризик політичної і моральної смерти. Тільки з цього моменту “друзі” вирішили видобути на світ божий вічні істини моралі, тобто зайняли другу лінію окопів. Не останнє місце серед моралістів посідають перелякані сталінці чи напівсталінці. Юджин Лайонс упродовж кількох років відмінно уживався із термідоріанською клікою, вважаючи себе майже-більшовиком. Відхитнувшись від Кремля – привід для нас байдужний, – він, зрозуміло, миттю опинився у хмарах ідеалізму. Лістон Оок ще недавно користався такою довірою Комінтерну, що йому доручено було керувати республіканською пропагандою в Іспанії англійською мовою. Це не перешкодило йому, зрозуміло, відмовившись від посади, відмовитися і від абетки марксизму. Вальтер Кривицький, який відмовився повертатися в СССР, порвавши з ҐПУ, відразу перейшов до буржуазної демократії. Очевидно, такою ж була метаморфоза старого Шарля Раппопорта. Викинувши за борт свій сталінізм люди подібного типу – їх чимало – не можуть не шукати в доказах абстрактної моралі компенсацію за пережите ними розчарування чи ідейне приниження. Запитаєте їх: чому з лав Комінтерну і ҐПУ вони перейшли в табір буржуазії? Відповідь готова: “троцькізм не кращий за сталінізм”. Політичне розташування фігур “Троцькізм – це революційна романтика, сталінізм – реальна політика”. Від цього вульгарного протиставлення, яким середній філістер ще учора виправдовував свою дружбу з термідором проти революції, сьогодні не залишилося і сліду. Троцькізм і сталінізм узагалі більше не протиставляють, а ототожнюють. Ототожнюють за формою, але не по суті. Відступивши на меридіан “категоричного імперативу”, демократи продовжують фактично захищати ҐПУ, тільки замаскованіше і віроломніше. Хто обмовляє жертву, той допомагає катові. У цьому випадку, як і в інших, мораль служить політиці. Демократичний філістер і сталінський бюрократ є, якщо не близнюками, то братами за духом. Політично вони, у всякому разі, належать до одного табору. На співробітництві сталінців, соціал-демократів і лібералів заснована нинішня урядова система Франції і – із дорученням анархістів – республіканської Іспанії. Якщо британська Незалежна робітнича партія виглядає настільки пом’ятою, то це тому, що вона за низку років не виходила із обіймів Комінтерну. Французька соціалістична партія виключила троцькістів зі своїх лав саме в той момент, коли готувалася до злиття зі сталінцями. Якщо злиття не здійснилося, то не через принципові розбіжності, – що залишилося від них? – а лише внаслідок страху соціал-демократичних кар’єристів за свої посади. Повернувшись з Іспанії, Норман Томас оголосив, що троцькісти “об’єктивно” допомагають Франко, і ця суб’єктивна безглуздість зробила “об’єктивну” послугу катам ҐПУ. Цей праведник виключив американських “троцькістів” зі своєї партії – саме тоді, коли ҐПУ розстрілювало їхніх однодумців у СССР і в Іспанії. У багатьох демократичних країнах сталінці, незважаючи на свій “аморалізм”, не без успіху проникають у державний апарат. У професійних спілках вони відмінно уживаються з бюрократами всіх інших барв. Щоправда, сталінці занадто легко ставляться до карного кодексу і цим відлякують своїх “демократичних” друзів у мирний час; зате у виняткових обставинах, як свідчить приклад Іспанії, вони тим упевненіше стають вождями дрібної буржуазії проти пролетаріату. Другий і Амстердамський Інтернаціонали не брали на себе, звичайно, відповідальности за шахрайства: цю роботу вони передали Комінтернові. Самі ж промовчали. Приватно вони пояснювали, що, з точки зору моралі, вони проти Сталіна, але з точки зору політики – за нього. Тільки коли Народний фронт у Франції дав непоправні тріщини і змусив соціалістів подумати про завтрашній день, Леон Блюм знайшов на дні своєї чорнильниці необхідні формули морального обурення. Якщо Отто Бауер м’яко засуджує юстицію Вишинського, то лише для того, щоб з тим більшою “безпристрасністю” підтримати політику Сталіна. Доля соціалізму, згідно з нещодавньою заявою Бауера, пов’язана з долею Совєцького Союзу. “А доля Совєцького Союзу, – продовжує він, – є долею сталінізму, допоки (!) внутрішній розвиток самого Совєцького Союзу не переборе сталінської фази розвитку”. У цій чудовій фразі увесь Бауер, увесь австромарксизм, уся неправда і гнилизна соціал-демократії! “Допоки” сталінська бюрократія достатньо сильна, щоб винищувати прогресивних представників “внутрішнього розвитку”, доти Бауер залишається зі Сталіним. Коли ж революційні сили, усупереч Бауеру, скинуть Сталіна, тоді Бауер великодушно визнає “внутрішній розвиток”, – із запізненням років на десять, не більше. Слідом за старими Інтернаціоналами тягнеться і Лондонське бюро центристів, яке щасливо поєднує у собі риси дитячого садка, школи для відсталих підлітків і інвалідного будинку. Секретар Бюро Феннер Броквей почав із заяви, що розслідування московських процесів може “зашкодити СССР” і замість цього запропонував розслідувати... політичну діяльність Троцького, через “безсторонню” комісію із п’яти непримиренних супротивників Троцького. Брандлер і Ловстон привселюдно солідаризувалися з Ягодою: вони відступили тільки перед Єжовим; Яків Вальхер, пославшись на завідомо неправдиву причину, відмовився дати комісії Д. Дьюї покази свідків, несприятливі для Сталіна. Гнила мораль цих людей є тільки продуктом їхньої гнилої політики. Але найжалюгіднішу роль відіграють, мабуть, анархісти. Якщо сталінізм і троцькізм – те ж саме, як повторюють вони в кожному рядку, чому ж іспанські анархісти допомагають сталінцям розправитися з троцькістами, а заодно і з революційними анархістами? Відвертіші теоретики безвладдя відповідають: це плата за зброю. Іншими словами: мета виправдовує засоби. Але яка їхня мета: анархізм? соціалізм? Ні, порятунок тієї ж буржуазної демократії, яка підготувала успіхи фашизму. Ницій меті відповідають ниці засоби. Таке дійсне розташування фігур на світовій політичній дошці! Сталінізм – продукт старого суспільства Росія зробила найграндіозніший в історії стрибок уперед, у якому знайшли свій вираз найпрогресивніші сили країни. У часи нинішньої реакції, розмах якої пропорційний розмахові революції, відсталість бере реванш. Сталінізм став утіленням цієї реакції. Варварство старої російської історії на нових соціальних підвалинах здається ще огиднішим, позаяк змушене прикриватися небаченим в історії лицемірством. Ліберали і соціал-демократи Заходу, яких Жовтнева революція змусила засумніватися у своїх постарілих ідеях, відчули нині новий приплив бадьорости. Моральна гангрена совєцької бюрократії здається нам реабілітацією лібералізму. На світло дня витягають заяложені прописи: “усяка диктатура містить в собі запоруку власного розкладу”; “тільки демократія забезпечує розвиток особистости” тощо. Протиставлення демократії й диктатури, яке містить у собі, у даному випадку, осуд соціалізму в ім’я буржуазного режиму, вражає, з теоретичної точки зору, своєю неграмотністю і несумлінністю. Мерзенність сталінізму, як історична реальність, протиставляється демократії, як над-історичній абстракції. Але демократія теж мала свою історію, у якій не бракувало мерзенности. Для характеристики совєцької бюрократії ми запозичуємо імена “термідора” і “бонапартизму” з історії буржуазної демократії, тому що – до відома зашкарублих ліберальним доктринерів, – демократія з’явилася на світ зовсім не демократичним шляхом. Тільки паскудники можуть задовольнятися міркуваннями на тему про те, що бонапартизм був “законним дітищем” якобінізму; історичною карою за порушення демократії тощо. Без якобінської розправи над феодалізмом немислима була б навіть буржуазна демократія. Протиставлення конкретних історичних етапів: якобінізму, термідора, бонапартизму ідеалізованій абстракції “демократії” настільки ж хибне, як протиставлення пологів живій дитині. Сталінізм, у свою чергу, є не абстракцією “диктатури”, а грандіозною бюрократичною реакцією на пролетарську диктатуру у відсталій та ізольованій країні. Жовтнева революція ліквідувала привілеї, оголосила війну соціальній нерівності, замінила бюрократію самоврядуванням трудящих, скинула таємну дипломатію, прагнула надати повної прозорости всім суспільним відносинам. Сталінізм відновив найобразливіші форми привілеїв, додав нерівності зухвалого характеру, задушив масову самодіяльність поліцейським абсолютизмом, перетворив управління в монополію кремлівської олігархії й відродив фетишизм влади у таких формах, про які не сміла й мріяти абсолютна монархія. Соціальна реакція усіх видів змушена маскувати свої дійсні цілі. Чим різкіший перехід від революції до реакції, чим більше реакція залежить від традицій революції, тобто чим більше вона боїться мас, тим ширше вона змушена вдаватися до неправди і підтасувань у боротьбі проти представників революції. Сталінські шахрування є не плодом більшовицького “аморалізму”; ні, як усі важливі події історії, вони є продуктом конкретної соціальної боротьби, притому найвіроломнішої та найжорстокішої з усіх: боротьби нової аристократії проти мас, які привели її до влади. Потрібна воістину гранична інтелектуальна і моральна тупість, щоб ототожнювати реакційно-поліцейську мораль сталінізму з революційною мораллю більшовиків. Партії Лєніна не існує вже давно: її розчавили внутрішні труднощі та світовий імперіалізм. На зміну їй прийшла сталінська бюрократія, як передавальний механізм імперіалізму. Бюрократія замінила на світовій арені класову боротьбу класовим співробітництвом, інтернаціоналізм – соціал-патріотизмом. Щоб пристосувати правлячу партію до завдань реакції, бюрократія “оновила” її склад шляхом винищування революціонерів і рекрутування кар’єристів. Усяка реакція відроджує, підсичує, підсилює ті елементи історичного минулого, яким революція завдала удару, але які вона не зуміла подолати. Методи сталінізму доводять до краю, до найвищої напруги і, водночас, до абсурду всі ті прийоми неправди, жорстокости і підлости, які складають механіку управління у будь-якому класовому суспільстві, включно з демократію. Сталінізм – згусток усіх каліцтв історичної держави, його лиховісна карикатура й огидна гримаса. Коли представники старого суспільства повчально протиставляють гангрені сталінізму стерилізовану демократичну абстракцію, ми з повним правом можемо рекомендувати їм, як і будь-якому старому суспільству, помилуватися собою в кривому дзеркалі совєцького Термідора. Щоправда, ҐПУ далеко перевершує всі інші режими оголеністю злочинів. Але це випливає з грандіозної амплітуди подій, які струснули Росією, в умовах світової імперіалістичної деморалізації. Мораль і революція Серед лібералів і радикалів є чимало людей, що засвоїли прийоми матеріалістичного тлумачення подій і вважають себе марксистами. Це не заважає їм, однак, залишатися буржуазними журналістами, професорами чи політиками. Більшовик немислимий, ясна річ, без матеріалістичного методу, у тому числі й в галузі моралі. Але цей метод служить йому не просто для тлумачення подій, а для створення революційної партії пролетаріату. Виконувати це завдання не можна без повної незалежности від буржуазії та її моралі. Тим часом буржуазна суспільна думка фактично цілком панує нині над офіційним робітничим рухом, від Вільяма Ґріна в Сполучених Штатах, через Леона Блюма і Моріса Тореза у Франції, до Ґарсіа Олівера в Іспанії. У цьому факті знаходить своє найглибше вираження реакційний характер нинішнього періоду. Революційний марксист не може навіть розпочати своєї історичної місії, не порвавши морально із громадською думкою буржуазії та її агентури в пролетаріаті. Для цього потрібна моральна мужність іншого калібру, аніж для того, щоб широко роззявляти на зборах рота і кричати: “Геть Гітлера!”, “Геть Франко!”. Саме цей рішучий, до кінця продуманий, непохитний розрив більшовиків із консервативною мораллю не тільки великої, але і дрібної буржуазії смертельно лякає демократичних фразерів, салонних пророків і кулуарних героїв. Звідси їхні скарги на “аморалізм” більшовиків. Факт ототожнення ними буржуазної моралі із мораллю “узагалі” найкраще, мабуть, перевірити на найлівішому фланзі дрібної буржуазії, а саме на центристських партіях, так званого Лондонського Бюро. Оскільки ця організація “визнає” програму пролетарської революції, то наші розбіжності з нею здаються, на перший погляд, другорядними. Насправді їхнє “визнання” не має жодної ціни, бо ні до чого не зобов’язує. Вони “визнають” пролетарську революцію, як кантіанці визнають категоричний імператив, тобто як священний, але в повсякденному житті непридатний принцип. У сфері практичної політики вони єднаються із найгіршими ворогами революції (реформістами та сталінцями) для боротьби проти нас. Усе їхнє мислення просотане подвійністю і фальшю. Якщо центристи, за загальним правилом, не піднімаються до значних злочинів, то тільки тому, що вони завжди залишаються на задвірках політики: це, так би мовити, кишенькові злодюжки історії. Саме тому вони вважають себе покликаними відродити робітничий рух новою мораллю. На найлівішому фланзі цієї “лівої” братії знаходиться маленька і політично зовсім незначна групка німецьких емігрантів, яка видає газету “Neuer Weg (“Новий Шлях”). Нагнемося нижче і послухаємо цих “революційних” викривачів більшовицького аморалізму. У тоні двозначної напівпохвали “Ноєр Веґ” пише, що більшовики вигідно відрізняються від інших партій відсутністю лицемірства: вони відкрито проголошують те, що інші мовчачи застосовують на ділі, а саме, принцип: “мета освячує засоби”. Але, на думку “Ноєр Веґ”, подібне “буржуазне” правило несумісне “зі здоровим соціалістичним рухом”. “Брехня і найгірше не є дозволеними засобами боротьби, як вважав ще Лєнін”. Слово: “ще” означає, мабуть, що Лєнін тільки тому не устиг відректися від своїх помилок, що не дожив до відкриття “нового шляху”. У формулі “брехня і найгірше” другий елемент означає, очевидно: насильства, убивства тощо, оскільки, за інших рівних умов, насильство гірше неправди, а убивство – крайня форма насильства. Ми приходимо, таким чином, до висновку, що брехня, насильство, убивство несумісні із “здоровим соціалістичним рухом”. Як бути, однак, із революцією? Громадянська війна є найжорстокішим із усіх різновидів війни. Вона немислима не тільки без насильства над третіми особами, але, при сучасній техніці, без убивства старих, жінок і дітей. Чи варто нагадати про Іспанію? Єдина відповідь, яку можуть дати “друзі” республіканської Іспанії, гласитиме: громадянська війна краща, ніж фашистське рабство. Але ця абсолютно вірна відповідь означає лише, що мета (демократія чи соціалізм) виправдує, за певних умов, такі засоби, як насильство й убивство. Про брехню не варто й казати! Без неї війна немислима, як машина без змащення. Навіть для того, щоб захистити засідання Кортесів (1 лютого 1938 р.) від фашистських бомб, уряд Барселони кілька разів навмисно обманював журналістів і власне населення. Чи могло трапитися по-іншому? Хто поділяє мету: перемога над Франко, – повинен погодитися із засобом: громадянська війна з її жахами і злочинами. Але чи брехня і насильства “самі по собі” гідні осуду? Звісно, як і класове суспільство, що їх породжує. Суспільство без соціальних протиріч буде, зрозуміло, суспільством без брехні та насильств. Однак, прокласти до нього міст не можна інакше, як революційними, тобто насильницькими засобами. Сама революція є продуктом класового суспільства і несе на собі, з потреби, його риси. З точки зору “вічних істин”, революція, зрозуміло, “антиморальна”. Але це значить лише, що ідеалістична мораль контрреволюційна, тобто перебуває на службі в експлуататорів. “Але ж громадянська війна, – скаже, можливо, захоплений зненацька філософ, – це, так би мовити, сумне виключення. Зате в мирний час здоровий соціалістичний рух повинен обходитися без насильства і брехні!” Така відповідь є, однак, не що інше, як жалюгідний викрутас! Між “мирною” класовою боротьбою і революцією немає непрохідної прірви. Кожен страйк містить у собі в нерозгорнутому вигляді всі елементи громадянської війни. Кожна сторона прагне вселити супротивникові перебільшене уявлення про свою рішучість до боротьби і про свої матеріальні ресурси. Через свою пресу, агентів і шпигунів капіталісти прагнуть залякати і деморалізувати страйкарів. Зі свого боку, робітничі пікети, якщо не допомагають умовляння, змушені вдаватися до сили. Таким чином, “брехня і найгірше” є невід’ємною частиною класової боротьби вже в найелементарнішій її формі. Залишається додати, що самі поняття правди і неправди народилися із соціальних протиріч. Революція й інститут заручників Сталін заарештовує і розстрілює дітей своїх супротивників після того, як ці супротивники вже самі розстріляні за безпідставними обвинуваченнями. За допомогою інституту сімейних заручників Сталін змушує повертатися з-за кордону тих совєцьких дипломатів, які дозволили собі висловити сумнів у бездоганності Ягоди чи Єжова. Моралісти з “Ноєр Веґ” вважають за потрібне і своєчасне нагадати з цього приводу про те, що Троцький у 1919 р. “також” запровадив закон про заручників. Але тут необхідна дослівна цитата: “Затримання Сталіним невинних родичів – огидне варварство. Але воно залишається варварством і тоді, коли воно продиктоване Троцьким (1919 р.)”. Ось ідеалістична мораль у всій її красі! Її критерії так само брехливі, як і норми буржуазної демократії: в обох випадках передбачається рівність там, де її насправді немає й близько. Не будемо наполягати тут на тому, що декрет 1919 р. навряд чи хоч раз привів до розстрілу родичів тих командирів, зрада яких не тільки заподіювала незлічимі людські втрати, але і загрожувала прямою загибеллю революції. Справа зрештою не в цьому. Якщо б революція виявляла менше зайвої великодушности від самого початку, сотні тисяч життів були б збережені. Так чи інакше, за декрет 1919 р. я несу повну відповідальність. Він був необхідним заходом у боротьбі проти гнобителів. Тільки в цьому історичному сенсі боротьби – виправдання декрету, як і усієї громадянської війни загалом, що теж можна не без підстави назвати “огидним варварством”. Нехай якийсь Еміль Людвіґ і йому подібні пишуть портрет Ейбрагама Лінколна із рожевими крильцями за плечима. Значення Лінколна у тому, що для досягнення великої історичної мети, поставленої розвитком молодого народу, він не зупинявся перед найсуворішими засобами, якщо вони виявлялися потрібними. Запитання навіть не в тому, який з воюючих таборів заподіяв чи зазнав найбільшої кількости жертв. В історії різні мірила для жорстокости у жителів півночі і жорстокости жителів півдня в громадянській війні. Рабовласник, який за допомогою хитрощів і насильства заковує раба в ланцюги, і раб, який за допомогою хитрощів чи насильства розбиває ланцюги, – нехай огидні євнухи не кажуть нам, що вони рівні перед судом моралі! Після того, як паризька Комуна була утоплена в крові, і реакційна сволота усього світу тягнула її прапор у болоті ганьби і наклепів, знайшлося чимало демократичних філістерів, які, пристосовуючись до реакції, таврували комунарів за розстріл 64 заручників на чолі із паризьким архієпископом. Маркс ні на хвилину не задумався взяти кривавий акт Комуни під свій захист. У циркулярі Генеральної Ради Першого Інтернаціоналу в рядках, під якими чується справжній клекіт лави, Маркс нагадує спершу про застосування буржуазією інституту заручників у боротьбі проти колоніальних народів і власного народу і, посилаючись потім на систематичні розстріли полонених комунарів розлюченими реакціонерами, продовжує: “Комуні не залишалося нічого іншого для захисту життя цих бранців, як вдатися до прусського звичаю захоплення заручників. Життя заручників знову і знову губили розстріли бранців версальцями. Як можна було ще далі милувати їх після кривавої бойні, якою преторіанці Мак-Маґона ознаменували свій вступ до Парижа? Невже й остання противага нещадній дикості буржуазних урядів – захоплення заручників – мусила стати простим глузуванням?” Так писав Маркс про розстріл заручників, хоча за спиною у нього в Генеральній Раді сиділо чимало Феннерів Броквєїв, Норманів Томасів й інших Отто Бауерів. Але ще настільки свіжим було обурення світового пролетаріату звірством версальців, що реакційні плутаники воліли мовчати в чеканні сприятливіших для них часів, які, на жаль, невдовзі настали. Тільки після остаточного торжества реакції дрібнобуржуазні моралісти, разом із чиновниками тред-юніонів і анархістськими фразерами, погубили Перший Інтернаціонал. Коли Жовтнева революція боронилася проти об’єднаних сил імперіалізму на фронті у 8000 кілометрів, робітники усього світу із таким жагучим співчуттям стежили за ходом боротьби, що перед їхнім форумом було занадто ризиковано викривати “огидне варварство” інституту заручників. Знадобилося повне переродження совєцької держави і торжество реакції в низці країн, перш ніж моралісти вилізли зі своїх щілин... на допомогу Сталіну. Бо, якщо репресії, якими обгороджені привілеї нової аристократії, мають ту ж моральну цінність, що і революційні заходи визвольної боротьби, тоді Сталін виправданий цілком, якщо... якщо не засуджена цілком пролетарська революція. Шукаючи прикладів аморальности в подіях російської громадянської війни, добродії моралісти виявляються, водночас, змушеними заплющувати очі на той факт, що іспанська революція теж відродила інститут заручників, принаймні у той період, коли вона була справжньою революцією мас. Якщо викривачі не посмітили обрушитися на іспанських робітниках за їхнє “огидне варварство”, то тільки тому, що ґрунт Піренейського півострова ще занадто гарячий для них. Набагато зручніше повернутися у 1919 р. Це вже історія: старі встигли забути, а молоді ще не навчилися. З тієї ж причини фарисеї різної масти із такою завзятістю повертаються до Кронштадта і до Махна: тут повна воля для моральних випарів! “Мораль кафрів” Не можна не погодитися з моралістами, що історія обирає жорстокі шляхи. Але який звідси висновок для практичної діяльности? Лєв Толстой рекомендував опроститися й удосконалитися. Магатма Ганді радить пити козяче молоко. На жаль, “революційні” моралісти з “Ноєр Веґ” не так уже далеко втекли від цих приписів. “Ми повинні звільнитися, – проповідують вони, – від тієї моралі кафрів, для якої неправильно лише те, що робить ворог”. Прекрасна порада. “Ми повинні звільнитися...” Толстой рекомендував заодно звільнитися і від гріхів плоті. Однак, статистика не підтверджує успіху його проповіді. Наші центристські гомункулуси встигли піднятися до надкласової моралі в класовому суспільстві. Але вже майже 2000 років, як сказано: “любіть ворогів ваших”, “підставляйте другу щоку”... Однак навіть святий римський папа не “звільнився” дотепер від ненависти до ворогів. Воістину сильний диявол, ворог роду людського! Застосовувати різні критерії до дій експлуататорів і експлуатованих – це, на думку бідних гомункулусів, означає перебувати на рівні “моралі кафрів”. Насамперед, навряд чи пристойний під пером “соціалістів” настільки презирливий відгук про кафрів. Чи така уже погана їхня мораль? Ось що каже про це британська енциклопедія: “У своїх соціальних і політичних відносинах вони виявляють великий такт і розум; вони дивовижно хоробрі, войовничі і гостинні, а були чесними й правдивими, допоки, у результаті контакту з білими не стали підозріливими, мстивими і схильними до злодійства, перейнявши, окрім того, більшість европейських вад”. Не можна не прийти до висновку, що у псуванні кафрів взяли участь білі місіонери, проповідники вічної моралі. Якщо розповісти трудівникові-кафрові, як робітники, що повстали в будь-якій частині нашої планети, застали своїх гнобителів зненацька, він зрадіє. Навпаки, він засмутиться, коли довідається, що гнобителям вдалося обдурити пригноблених. Не розбещений до мозку кісток місіонерами кафр ніколи не погодиться застосовувати ті ж абстрактні норми моралі до гнобителів і пригноблених. Зате він цілком засвоїть собі, якщо роз’яснити йому, що призначення таких абстрактних норм у тому й полягає, щоб заважати пригнобленим повстати проти гнобителів. Який повчальний збіг: щоб оббрехати більшовиків місіонерам з “Ноєр Веґ” довелося заодно оббрехати і кафрів; причому в обох випадках наклеп йде по лініях офіційної буржуазної неправди: проти революціонерів і проти кольорових рас. Ні, ми воліємо кафрів усім місіонерам, як духовним, так і світським! Не треба, однак, в жодному разі переоцінювати свідомість моралістів із “Нового Шляху” та з інших глухих кутів. Наміри цих людей не такі вже й погані. Але, усупереч своїм намірам, вони служать важелями в механіці реакції. У такий період, як нинішній, коли дрібнобуржуазні партії чіпляються за ліберальну буржуазію чи за її тінь (політика “Народних фронтів”), паралізують пролетаріат і прокладають шлях фашизмові (Іспанія, Франція...), більшовики, тобто революційні марксисти, стають особливо одіозними фігурами в очах буржуазної суспільної думки. Основний політичний тиск наших днів йде справа наліво. Зрештою сукупна вага реакції давить на плечі маленької революційної меншости. Ця меншість називається Четвертим Інтернаціоналом. Ось ворог! Сталінізм посідає в механіці реакції багато керівних позицій. Його допомогою в боротьбі з пролетарською революцією користуються, так чи інакше, всі угруповання буржуазного суспільства, включно з анархістами. У той сам час одіум за злочини свого московського союзника дрібнобуржуазні демократи намагаються, хоча б на 50% перекинути на непримиренну революційну меншість. У цьому і полягає сенс модного нині прислів’я: “троцькізм і сталінізм – те ж саме”. Супротивники більшовиків і кафрів допомагають, таким чином, реакції обмовляти партію революції. “Аморалізм” Лєніна Найморальнішими особами були завжди російські есери: вони, по суті складалися з однієї етики. Це не перешкодило їм, однак, під час революції обдурити російських селян. У паризькому органі Кєрєнского, того самого етичного соціаліста, який був попередником Сталіна у фальшуванні обвинувачень проти більшовиків, інший старий “соціал-революціонер”, Зєнзінов, пише: “Лєнін, як відомо, навчав, що, задля досягнення поставленої мети, комуністи можуть, а іноді й повинні “піти на усілякі виверти – на умовчання, на приховування правди”...” (“Новая Россия”, 17 лютого 1938 р., стор. 3). Звідси ритуальний висновок: сталінізм – законне дитя лєнінізму. На жаль, етичний викривач не вміє навіть чесно цитувати. У Лєніна сказано: “Треба вміти... піти на всі й всілякі жертви, навіть – у разі потреби – піти на усілякі виверти, хитрощі, нелегальні прийоми, умовчання, приховання правди, аби проникнути в профспілки, залишитися в них, вести в них будь-що-будь комуністичну роботу”. Необхідність вивертів і хитрощів, як пояснював Лєнін, породжена тим, що реформістська бюрократія, яка запродує робітників капіталові, піддає революціонерів цькуванню, переслідуванням і навіть вдається проти них до буржуазної поліції. “Хитрощі” та “приховання правди” є в цьому випадку лише засобами законної самооборони проти зрадницької реформістської бюрократії. Партія самого Зензінова колись вела нелегальну роботу проти царату, а пізніше – проти більшовиків. В обох випадках вона вдавалася до хитрощів, вивертів, фальшивих пашпортів та інших різновидів “приховування правди”. Усі ці засоби вважалися не тільки “етичними”, але й героїчними, оскільки відповідали політичним цілям дрібнобуржуазної демократії. Але становище відразу міняється, коли пролетарські революціонери змушені вдаватися до конспіративних заходів проти дрібнобуржуазної демократії. Ключ до моралі цих панів має, як бачимо, класовий характер! “Амораліст” Лєнін відкрито, у пресі, дає поради стосовно військових хитрощів проти зрадників-вождів. А мораліст Зензінов зловмисно урізує цитату з обох кінців, щоб обдурити читача: етичний викривач виявляється, звичайно ж, дрібним шахраєм. Недарма Лєнін любив повторювати: дуже важко зустріти сумлінного супротивника! Робітник, який не приховує від капіталіста “правду” про задуми страйкарів, є звичайнісіньким зрадником, який заслуговує презирства і бойкоту. Солдата, котрий повідомляє “правду” ворогу, карають, як шпигуна. А Кєренскій намагався підкинути більшовикам звинувачення в тому, що вони повідомляли “правду” штабу Людендорфа. Виходить, що навіть “свята правда” – не самоціль. Над нею існують більш наказові критерії, що, як показує аналіз, мають класовий характер. Боротьба на життя і смерть немислима без військових хитрощів, іншими словами, без брехні й обману. Чи можуть німецькі пролетарі не обманювати поліцію Гітлера? А може совєцькі більшовики чинять “аморально”, обманюючи ҐПУ? Кожен благочестивий буржуа аплодує спритності поліцейського, якому вдається за допомогою хитрощів схопити небезпечного гангстера. Невже ж військова хитрість неприпустима, коли йдеться про те, щоб скинути гангстерів імперіалізму? Норман Томас говорить про ту “дивну комуністичну аморальність, для якої ніщо не має значення, крім партії та її влади” (“that strange Communist amorality in which nothing matters but the Party and its power” – “Socialist Call”, March 12, 1938, p. 5). Томас змішує при цьому в одну купу нинішній Комінтерн, себто змову кремлівської бюрократії проти робітничого класу, з більшовицькою партією, котра була змовою передових робітників проти буржуазії. Це наскрізь нечесне ототожнення достатньо уже викрито вище. Сталінізм тільки прикривається культом партії; насправді він її руйнує і затоптує в бруд. Вірно, однак, те, що для більшовика партія – усе. Салонного соціаліста Томаса дивує і відштовхує подібне ставлення революціонера до революції, тому що сам він – тільки буржуа із соціалістичним “ідеалом”. В очах Томаса і йому подібних партія – підсобний інструмент для виборчих і інших комбінацій, не більше. Його особисте життя, інтереси, зв’язки, критерії моралі – поза Партією. Він з ворожим здивуванням дивиться на більшовика, для якого партія – знаряддя революційної перебудови суспільства, у тому числі і його моралі. У революційного марксиста не може бути протиріччя між особистою мораллю й інтересами партії, тому що партія охоплює в його свідомості найвищі завдання і цілі людства. Наївно думати, що в Томаса вище поняття про мораль, аніж у марксистів. У нього просто примітивніше поняття про партію. “Усе, що виникає, гідне загибелі”, – каже діалектик Ґете. Загибель більшовицької партії – епізод світової реакції – не применшує, однак, її всесвітньо-історичного значення. У період свого революційного сходження, тобто коли вона дійсно представляла пролетарський авангард, вона була найчеснішою партією в історії. Де було можна, вона, зрозуміло, обманювала класових ворогів; зате вона говорила трудящим правду, усю правду і тільки правду. Тільки завдяки цьому вона здобувала їхню довіру в такій мірі, як ніяка інша партія у світі. Прикажчики панівних класів називають будівничого цієї партії “аморалістом”. В очах свідомих робітників це обвинувачення носить почесний характер. Воно означає: Лєнін відмовлявся визнавати норми моралі, встановлені рабовласниками для рабів і ніколи не дотримувані самими рабовласниками; він закликав пролетаріат поширити класову боротьбу також і на галузь моралі. Хто схиляється перед правилами, установленими ворогом, той ніколи не переможе ворога! “Аморалізм” Лєніна, тобто відкидання ним надкласової моралі, не перешкодив йому все життя зберігати вірність тому самому ідеалу: віддавати усю свою особистість справі пригноблених; виявляти вищу сумлінність у сфері ідей і вищу безстрашність у сфері дії; ставитися без тіні переваги до “простого” робітника, до беззахисної жінки, до дитини. Не схоже, що маємо “аморалізм” у даному випадку. А може це синонім для вищої людської моралі? Повчальний епізод Тут доречно розповісти епізод, який, незважаючи на свій скромний масштаб, незле ілюструє розходження між їхньою і нашою мораллю. У 1935 р., у листах до своїх бельгійських друзів, я розвивав ту думку, що спроба молодої революційної партії будувати “власні” профспілки рівносильна самогубству. Треба знаходити робітників там, де вони є. Але ж це рівнозначно утриманню опортуністичного апарату? Звичайно, відповідав я, за право вести підкоп проти реформістів доводиться тимчасово платити їм данину. Але ж реформісти не дозволять вести підкоп? Звичайно, відповідав я, ведення підкопу вимагає заходів конспірації. Реформісти – політична поліція буржуазії усередині робітничого класу. Треба вміти діяти без їхнього дозволу і проти їхньої заборони... При випадковому обшуку, у зв’язку, якщо не помиляюся, зі справою про постачання зброї для іспанських робітників, бельгійська поліція захопила мого листа. Через кілька днів його опублікували. Преса Вандервельде, Де-Манна і Спаака не пожалкувала, звичайно, блискавок щодо мого “макьявеллізму” та “єзуїтства”. Хто ж ці викривачі? Багаторічний голова Другого Інтернаціоналу, Вандервельде давно став довіреною особою бельгійського капіталу. Де-Манн, що у цілій низці товстенних томів облагороджував соціалізм ідеалістичною мораллю і підбирався до релігії, скористався першою ж нагодою, щоб обдурити робітників і стати пересічним міністром буржуазії. Ще барвистіше виглядала справа зі Спааком. Півтора року тому цей пан перебував у лівій соціалістичній опозиції і приїжджав до мене у Францію радитися про методи боротьби проти бюрократії Вандервельде. Я викладав йому ті ж думки, які згодом лягли в основу мого листа. Але вже через рік після візиту Спаак відмовився від терну задля троянд. Зрадивши своїх друзів по опозиції, він став одним з найцинічних міністрів бельгійського капіталу. У професійних спілках і у своїй партії ці добродії душать усякий голос критики, систематично розбещують і підкуповують видатних робітників і настільки ж систематично виключають непокірних. Вони відрізняються від ҐПУ тільки тим, що не вдаються поки що до кровопролиття: вони приберігають робітничу кров добрих патріотів для найближчої імперіалістської війни. Ясно: потрібно було бути виплодком пекла, моральним виродком, “кафром”, більшовиком, щоб дати революційним робітникам пораду дотримувати правил конспірації в боротьбі проти цих панів! З точки зору законів Бельгії, лист мій не містив, ясна річ, нічого кримінального. Обов’язком “демократичної” поліції було повернути лист адресатові з вибаченням. Обов’язком соціалістичної партії було протестувати проти обшуку, продиктованого турботою про інтереси генерала Франко. Але добродії соціалісти аж ніяк не посоромилися скористатися нескромною послугою поліції: без цього вони не мали б гарної нагоди зайвий раз продемонструвати переваги своєї моралі над аморалізмом більшовиків. Усе символічно в цьому епізоді. Бельгійські соціал-демократи вилили на мене цебри свого обурення саме в той час, коли їхні норвезькі однодумці тримали мене і дружину під замком, щоб перешкодити нам захищатися проти обвинувачень ҐПУ. Норвезький уряд чудово знав, що московські обвинувачення підроблені: про це відкрито писав у перші дні соціал-демократичний офіціоз. Але Москва вдарила норвезьких власників пароплавів і торгівців рибою по кишені, – і добродії соціал-демократи негайно стали рачки. Вождь партії, Мартін Транмель, не тільки авторитет у сфері моралі, але справді праведник: не п’є, не курить, не їсть м’яса і купається узимку в крижаній ополонці. Це не перешкодило йому, після того, як він заарештував нас за наказом ҐПУ, спеціально запросити для наклепу проти мене норвезького агента ҐПУ, Якова Фріза, буржуа без чести й совісти. Але годі... Мораль цих панів складається з умовних правил і зворотів мови, покликаних прикривати їхні інтереси, апетити і страхи. Здебільшого вони готові на будь-яку підлоту – відмову від переконань, підступ, зрадництво – в ім’я честолюбства чи користи. У священній сфері особистих інтересів ціль виправдує для них усі засоби. Але саме тому їм необхідний особливий кодекс моралі, міцної, а водночас еластичної, як гарні підтяжки. Вони ненавидять усякого, хто викриває їхні фахові секрети перед масами. У “мирний” час їхня ненависть виражається в наклепі, базарному чи “філософському”. Під час гострих соціальних конфліктів, як от в Іспанії, ці моралісти, пліч-опліч з ҐПУ, винищують революціонерів. А щоб виправдати себе, вони повторюють: “троцькізм і сталінізм – те ж саме”. Діалектична взаємозалежність мети і засобу Засіб може бути виправданий тільки метою. Але ж і мета, у свою чергу, повинна бути виправдана. З точки зору марксизму, який виражає історичні інтереси пролетаріату, ціль виправдана, якщо вона веде до посилення влади людини над природою і до ліквідації влади людини над людиною. Отже, для досягнення цієї мети усе дозволено? – саркастично запитає філістер, втямивши, що він нічого не зрозумів. Дозволено все те, відповімо ми, що дійсно веде до звільнення людства. Позаяк досягти цієї мети можна тільки революційним шляхом, визвольна мораль пролетаріату має, по необхідності, революційний характер. Вона непримиренно протистоїть не тільки догмам релігії, але і всіляким ідеалістичним фетишам, цим філософським жандармам пануючого класу. Вона виводить правила поведінки із законів розвитку суспільства, отже, насамперед із класової боротьби, цього закону всіх законів. Виходить, все-таки в класовій боротьбі з капіталістами дозволені всі засоби: брехня, фальшування, зрадництво, убивство та інше? – продовжує наполягати мораліст. Припустимі й обов’язкові ті і лише ті засоби, відповідаємо ми, які злютовують революційний пролетаріат, наповняють його душу непримиренною ворожнечею до гноблення, навчають його нехтувати офіційну мораль та її демократичні підголоски, просотують його усвідомленням власної історичної місії, підвищують його мужність і самовідданість у боротьбі. Саме з цього випливає, що не всі засоби дозволені. Коли ми кажемо, що ціль виправдує засоби, то звідси випливає для нас і той висновок, що велика революційна мета відкидає як засоби всі ті ниці прийоми та методи, що протиставляють одну частину робітничого класу іншим його частинам, чи намагаються ощасливити масу без її участи, чи знижують довіру маси до себе самої і до своєї організації, підмінюючи її поклонінням перед “вождями”. Насамперед і найнепримиренніше революційна мораль відкидає сервілізм щодо буржуазії та зарозумілість щодо трудящих, тобто ті якості, якими наскрізь пронизані дрібнобуржуазні педанти й моралісти. Ці критерії не дають, зрозуміло, готової відповіді на запитання, що дозволено і що неприпустимо в кожному окремому випадку. Таких автоматичних відповідей і не може бути. Запитання революційної моралі зливаються з запитаннями революційної стратегії й тактики. Правильну відповідь на ці запитання дає живий досвід руху у світлі теорії. Діалектичний матеріалізм не знає дуалізму засобу і мети. Ціль природно випливає із самого історичного руху. Засоби органічно підпорядковані меті. Найближча мета стає засобом для віддаленішої мети. У своїй драмі, “Франц фон Сікінґен”, Фердинанд Лассаль вкладає такі слова у вуста одного з героїв: “Вкажи не тільки мету, вкажи і шлях. Позаяк настільки нероздільно вростають одне в одне шлях і мета, Що одне завжди міняється разом з іншим, І інший шлях породжує іншу мету”. Вірші Лассаля дуже недосконалі. Ще гірше те, що в практичній політиці Лассаль сам відхилявся від висловленого ним правила: досить нагадати, що він докотився до таємних угод з Бісмарком! Але діалектична взаємозалежність між засобом і метою виражена в процитованих чотирьох рядках цілком правильно. Треба сіяти пшеничне зерно, щоб одержати пшеничне колосся. Чи припустиме неприпустиме, наприклад, індивідуальний терор з “чисто моральної” точки зору? У такій абстрактній формі це запитання зовсім не існує для нас. Консервативні швейцарські буржуа і зараз голосять офіційну хвалу терористові Вільгельмові Теллю. Наші симпатії цілком на боці ірландських, російських, польських чи індуських терористів у їхній боротьбі проти національного і політичного гніту. Убитий Кіров, грубий сатрап, не викликає ніякого співчуття. Наше ставлення до убивці залишається нейтральним тільки тому, що ми не знаємо мотивів, які керували ним. Якщо б стало відомо, що Ніколаєв виступив свідомим месником за права робітників, зневажені Кіровим, наші симпатії були б цілком на стороні убивці. Однак вирішальне значення має для нас не запитання про суб’єктивні мотиви, а запитання про об’єктивну доцільність. Чи здатний вигаданий засіб привести до мети? Стосовно індивідуального терору теорія і досвід свідчать, що ні. Терористові ми кажемо: замінити маси не можна; тільки в масовому русі ти міг би знайти доцільне застосування своєму героїзмові. Однак в умовах громадянської війни убивства окремих ґвалтівників перестають бути актами індивідуального тероризму. Якби, скажімо, революціонер висадив у повітря генерала Франко і його штаб, навряд чи це викликало б моральне обурення навіть у демократичних євнухів. В умовах громадянської війни подібний акт був би і політично цілком доцільний! Так, навіть у найгострішому запитанні – убивство людини людиною – моральні абсолюти виявляються цілком непридатними. Моральна оцінка разом із політичною випливає з внутрішніх потреб боротьби. Звільнення робітників може бути тільки справою самих робітників. Тому немає більшого злочину, як обманювати маси, видавати поразки за перемоги, друзів за ворогів, підкуповувати вождів, фабрикувати легенди, інсценізувати фальшиві процеси, – словом, робити те, що роблять сталінці. Ці засоби можуть служити тільки одній меті: продовжити панування кліки, уже засудженої історією. Але вони не можуть служити звільненню мас. От чому Четвертий Інтернаціонал веде боротьбу проти сталінізму не на життя, а на смерть. Маси, зрозуміло, зовсім не безгрішні. Ідеалізація мас нам далека. Ми бачили їх у різних умовах, на різних етапах, причому в найбільших політичних потрясіннях. Ми спостерігали їхні сильні і слабкі сторони. Сильні сторони: рішучість, самовідданість, героїзм знаходили завжди найяскравіше вираження під час підйому революції. У цей період більшовики стояли на чолі мас. Потім насунулася інша історична глава, коли розкрилися слабкі сторони пригноблених; неоднорідність, брак культури, вузькість кругозору. Маси втомилися від напруги, розчарувалися, зневірилися в собі і – очистили місце новій аристократії. У цей період більшовики (“троцькісти”) виявилися ізольованими від мас. Вони навчилися не впадати у відчай від того, що закони історії не залежать від наших індивідуальних смаків і не підкоряються нашим моральним критеріям. Вони навчилися свої індивідуальні смаки підкоряти законам історії. Вони навчилися не лякатися наймогутніших ворогів, якщо їхня могутність суперечить потребами історичного розвитку. Вони вміють плисти проти течії в глибокій упевненості, що новий історичний потік могутньої сили винесе їх на той берег. Не усі допливуть, багато хто потоне. Але брати участь у цьому русі з відкритими очима і з напруженою волею – тільки це і може дати вище моральне задоволення мислячій істоті! Р.S. Я писав ці сторінки, не знаючи, що мій син боровся зі смертю. Я присвячую його пам’яті цю невелику роботу, яка, сподіваюся, зустріла б його схвалення: Лев Сєдов був справжнім революціонером і зневажав фарисеїв. переклав А.П. джерело: www.ji.lviv.ua/n25texts/trotskyj.htm