До річниці Першого Великого збору ОУН
Сучасний символ Степана Бандери відновив свою актуальність, по-перше, через ліберальну пропаганду негативного образу націоналізму, до чого українці поставилися з огидою. По-друге, через заведення держави у глухий кут "Мінських домовленостей" і відтак потребу народу під час війни в його відчайдушному непримиренному образі ворога Москви. Однак про третю і головну причину існує велика таємниця.
У чому вона?
Навіть не в тому, що Бандера принципово розумів необхідність засади Володимира Мартинця, члена УВО та побратима по боротьбі в ОУН, "забронзувати наше минуле" - берегти, але не повертатися спиною до майбутнього і шукати сенс існування в минулому.
Бандерівщина - це не тільки жорсткість і принциповість ідеї, безкомпромісність боротьби. Таємниця бандерівщини - в орієнтації на духовність та інтереси українського народу як вихідних мислення та дій українця. Народу - як його народних мас. Актуальний Степан Бандера саме тому.
Випадкові цитати Бандери і з бандерівської газети:
"Наша внутрішньо-політична праця скерована на те, щоб дослівно охопити ввесь загал громадянства, щоб дійти до кожного українця… Найважливіша справа - здобути безпосередній вплив, включити у нашу боротьбу найбільшу і найвартіснішу їх частину. Тому за об'єкт своєї політичної праці беремо всю народну масу" (стаття "Значення широких мас та їх охоплення"). Або інша - коротко і прямо: "В нашій дії звертаємо увагу головно на народні маси…" (Стаття "Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном").
"Сила національно-визвольного руху гарантується - окрім інших моментів - життєвою пов'язаністю його дій з потребами широких народних мас" (Сурма, 15 березня 1949 р.).
Це значить, що не його особа є предметом культивування, а майбутнє народу через спрямування широких груп народу до мети національної революції - незалежної і справедливої держави. Через це будь-які зовнішні аргументи нашого існування хибні. Будь-який геополітичний рух через історичну образу на одного сусіда в інтересах іншого - хибні.
Нація як найвища форма військово-політичної організації постає з середини народу на основі розвитку його духовності й культури. До того рівня, який сягає всього світу. Нація - це місія, проект світу.
Духовність народу не повинна бути загрожена чужою культурою чи руйнівними ідеями. Економіка не може розділяти Україну на бідну більшість і багату меншість. Спільні інтереси України й інших країн не можуть іти проти її суверенітету, культури та багатства.
Лібералізм - сильний ворог із Заходу
Лібералізм - це те, що загрожує всьому, за що ми боролися в часи всіх визвольних змагань проти зовнішньої окупації. Це небезпека, що вже досягла результатів у боротьбі проти українського як такого: релігійної віри та традицій, етнічної єдності та національної пам'яті, повновладдя українців у державі, володіння нами економічної власністю, медіа та надрами, сімейних цінностей. Лібералізм - це західний варіант ідеології "Ісламської держави".
Московія, взявши нашу самоназву та середньовічну історію, намагається приєднати Україну нав'язуванням ідеї про братство народів, маніпуляціями минулим, брехнею про нашу культуру й героїв. Вона не заперечує самих понять нації, християнства, статі, мови, патріотизму, свободи, справедливості тощо. Вона навпаки, маючи на увазі себе, наголошує на їхній важливості. Тобто суть цих важливих понять і явищ вона аж ніяк не заперечує. "Росія" чи насправді Московія з використанням ресурсів окупованих народів насправді воює за свою інтерпретацію проти нашої інтерпретації одних і тих самих понять і явищ.
Натомість лібералізм відкидає або принципово інакше пояснює поняття нації, християнства, статі, мови, патріотизму, свободи, справедливості тощо. Ця ідеологія виходить із індивідуалізму - незаперечної віри в незалежну від всіх соціальних зв'язків особи. Від Бога, сім'ї, обов'язку, народу тощо. Лібералізм - це, в першу чергу, економічні погляди, які виросли з інтересів торгівців: необхідності забезпечити свободу торгівлі від обмежень церквою, монархом, станів, феодальних кордонів, - з їхнього культу грошей та власного збагачення. Основою капіталізму є свобода контрактів, укладених шляхом переговорів людей з метою досягти практичної вигоди. Якщо людина чогось хоче всупереч традиції, віри, патріотизму - взагалі всього сакрального і колективного, - вона повинна подолати їх і досягти суто особисту мету. Якщо це не стосується безпеки іншої людини, її власності, то вона не просто може, а повинна відкинути всі ці обов'язки перед Богом, народом, сім'єю. Це вважається головним завданням людини. Бо мета - заробити гроші. Необмежене ніякими моральними з погляду загальноприйнятих у всіх суспільствах людства нормами. У всі часи хотіли бути багатими. Однак ніколи до лібералізму цінність грошей не була вища за цінність Бога, народу, сім'ї та обов'язку. Глобальна торгівля досі перебуває у стані боротьби багатих і розвинених країн за вільний обіг товарів і капіталів та заборони на відкриття своїх кордонів та менш багатих країн за захист своїх економік від підпорядкування перших.
Сучасний лібералізм пішов набагато далі за свого попередника часів перших капіталістів, відірвавшись від суто економічних домагань. Зараз він має окрему програму щодо неекономічних царин: релігії, політики, суспільного ладу, Батьківщини, сім'ї, статі, демократії тощо.
Завдання лібералізму - захистити капіталізм від впливу зобов'язуючих ідей через їхнє панування в політиці. Отже, політика стає головною цариною, забороненою лібералізмом для зміни неекономічним способом мислення. Альтернативні погляди піддаються новим атакам із його боку, щоби перевести їх у стан захисту. Поняття і явища, визнані не просто традиційними для людства, як сакральні імена й місця, зв'язок із своїм народом тощо, а й які є природніми, як стать, переглядаються і протилежному розумінні. Це робиться для того, щоби розширити щодо інших поглядів чи народної культури ліберальний порядок денний. Таким чином національні культури та альтернативні ідеології орієнтуються на боротьбу проти нових ідеологічних новинок ворога, зменшуючи натиск на весь лібералізм.
Релігія повинна бути справою конкретної особи. І не може бути справою держави. В часи УНР було визнано, що міністри мають бути християнами. Зараз у ліберальних режимах це було б не можливо, а таку пропозицію було б засуджено, автор затруєно у ЗМІ. Християнська держава - це ворог лібералізму. Саме тому будь-які моменти релігійності в публічній політиці - це об'єкти атаки. Сповідувати можна тільки приватно. Це формулюється ганебною засадою свободи совісті. Звідси й боротьба проти передання віри від батьків дітям. Гіршим наслідком всього цього є домагання конституційного закріплення світськості та відділення церкви від держави. Це назвали рисою демократії. Однак якщо більшість в Україні віруючих, то чи не така світськість є звичайною зовнішньою брехнею? Тим паче, обґрунтування сходить від божественної істини, а не від більшості. Більшість є політичним механізмом рішень, а її культура є джерелом політики. Відповідно, світскість як принцип є антидемократичним в Україні.
Однак мета лібералізму - смерть богів. Атеїзм - це кінцевий пункт домагань ворога. Адже залишок будь-якої складової вірування може з часом призвести до релігійного відродження. Сучасне християнство в ході атеїстичної окупації комунізмом досі перебуває в пасивному стані. В Україні більше 90% християн. Лібералізму це не вигідне. Тому вся його робота і гроші спрямовані на формування негативного ставлення до віри як такої. Наприклад, вже досить прийнятною є формулювання "я вірю, але не попам". Інституційна деградація церкви - важлива справа для нього. Тут ідеться про наслідок успіху, якого досягнули ще комуністи у ході своєї кампанії знищення церкви. Сьогодні, з огляду на наступ лібералізму на сімейні цінності і виправдання гріха гомосексуалізму, віруючі є великим потенціалом для мобілізації українським націоналізмом. Адже церкви не хочуть впливати на політику, самі будучи вражені ворожим вірусом розділення церкви й держави.
Нація (народ, етнос) так само змінює в лібералізмі своє значення. Це - постсуспільство: суміш людей будь-якої національності в межах однієї політичної системи, де вони втратили чи вважають не важливим своє походження та ідентичність. Тобто іншими словами - це не нація (народ, етнос), а протилежне їй. Уточнюючи саме поняття антинації, інколи вживають слово "політична нація". Її суттю є індивідуалістична лояльність до держави. Ця мішанина існує в межах політики мультикультуралізму. В Західній Європі до французів зараховують усіх громадян будь-якого походження. Це так, як в Україні ліберальний екстреміст Мустафа Найєм з "Блоку Петра Порошенка" рекламував себе під час виборів щитами "Пишаюсь, що я українець".
Усі високоорганізовані тварини, людина також, мають тільки дві статі: чоловічу і жіночу. Цей, здавалося б, самозрозумілий для всього людства факт є ворожим для лібералізму. Він переглянув його за допомогою індивідуалізму й такого антинаукового поняття, як "гендер". Поняття статі переглянуті лібералами. Стать не є чимось стійким. Індивід може сам собі обирати стать. Народився чоловіком, хоче бути жінкою. Або навпаки. Або транссексуалом. Людиною без статі. Чоловіком-жінкою-лесбіянкою. Або навпаки. І, що важливо, це все треба заохочувати на рівні освітньої політики як необхідність. У неліберальних культурах такі слова і погляди людина може сприйняти як образу, брехню і гріх. Гендерна рівність, відповідно, не є рівністю чоловіків та жінок, як це говорять пропагандисти лібералізму, приховуючи поки що від українців, що насправді "гендер" передбачає рівність всіх "гендерів" - тобто всіх збочень. Гендер - це "соціальна стать". Це штучне поняття покликане ворогами людства об'єднати природні статі й різні психологічні відхилення і збочення. Завдяки такому узагальненню норма і хвороба легалізуються як норма. Хвороба стає нормою. Якщо так, то нормальне суспільство перестає "бути" таким і стає не нормальним. Бо в ньому не легалізовано на законодавчому рівні збоченці. Закон вимагає визнавати їх нормальними. Таким чином переглядається поняття сім'ї або через втрату суті як союзу чоловіка й жінки або як через включення його до ширшого поняття цивільні союзи. Наступний крок - запровадження медіацензури в інтересах хворих. Незгідні піддаються інформаційному, адміністративному переслідуванню, часто таких людей виганяють із роботи. Подальше падіння полягає у впровадженні на законодавчому рівні права всиновлювати дітей. Ще ніхто не спростував, що педерастія - причина розповсюдження СНІДу. Марк Регнерус, соціолог із США довів, що усиновлення дітей збоченцями - злочин проти дітей, адже вони виростають психічно хворими.
Фемінізм наголошує на чоловічій неповноцінності. Жінка повинна посісти провідну роль у суспільстві. Таким чином цей вид ліберального екстремізму встановлює конфлікт статей. Проблеми жінок видаються за головні проблеми людства. Здійснення поглядів феміністок лівими та ліберальними політиками призвів до дискримінації чоловіків у Західних державах. Що вже говорити про те, що феміністки заперечують природні відмінності між статями. Чоловік не повинен більше залишатися чоловіком. Він повинен бути більше схожий на жінку. А жінка - на чоловіка. Звідси і просування в західній культурі та освіті стирання різниці між статями. (Особливо в цьому занепаді досягла Швеція, через що там один із найбільших рівнів самогубств.)Уже не кажучи про те, що там пропагують гендер із його десятками різних сексуальних "ідентичностей". Не дивно, що головні пропагандисти цієї патології у своїй ненависті до чоловіків логічно приходили до гомосексуалізму - "лесбійського сепаратизму". Суспільна патологія фемінізму просувається грантоїдними центрами під вивісками громадських організацій. Ось, наприклад, цитата з писанини такої сумнозвісної контори, як "Інститут масової інформації" під назвою "Гендер в Україні": "Розглянувши ті ж положення, що закріплені у Конституції через призму сучасного розуміння та сприйняття гендерної проблематики, стає зрозумілим, що навіть текст самої статті 24 Конституції України можна охарактеризувати як сексистський". Вони оголошують Конституцію України з її вже ліберальними нормами про рівність усіх за всіма ознаками, де є і про рівність статей, "сексистською", бо це відповідає "сучасному розумінню та сприйняттю гендерної проблематики". Інші погляди на це - не сучасні? Погляди на це в більшості не західних суспільств і західних християн вони протилежні, адже взагалі не знають або відкидають саме поняття гендеру. Більшість у світі це відкидає. Де визначені - в Україні чи на Заході? - На Заході (й то не всюди). Ким визначені - чи не ідеологічними екстремістами? - Очевидно, що ними. Тобто експортована з-за кордону складова лібералізму, а не українська культура, є способом оцінки Конституції, освіти та основних понять нашого життя для продажних громадян України.
Толерантність - це спосіб медіа цензури, стратегія в освіті, засіб адміністративного та політичного тиску в ліберальних ідеократія Заходу. Вона є засобом покладання цілісності суспільств. І відтак - критерієм визначення ворогів лібералізму. Сенс толерантності - у визнанні правоти будь-яких ідей та способів життя у мультикультурному суспільстві. Оскільки сенс і важливість для лібералізму є тільки в особистому, а публічне до нього зводиться, не маючи ніякої власної сутності і важливості, то толерантність постає як відсутність уваги до життя "іншого". Тобто за допомогою репресивних засобів досягається деполітизація соціально важливих різниць. Якщо вони випадають за межі поняття єдності певної спільноти, то її упокорюють, звинувачуючи у "не толерантності". Расистська політика ЄС із заселення країн ЄС мігрантами уможливлена зокрема тим, що не задоволеність громадян долається через подібні звинувачення. Проти мігрантів - значить "нетолератний нацист". Це, як свого часу у комуністів: "класовий ворог". Група інших, тобто група прибульців з інших країн або ідеологічні групи лібералізму, як "жінки-феміністки", "гомосексуалісти" тощо, задіює щодо себе цей механізм власної легітимації з декларацією політичних домагань. Будь-яка група опонує нормі суспільної більшості і отримує можливість для атаки на неї з огляду на встановлені лібералізмом "права меншин", як важливіше за норму більшості. Таким чином для більшості толерантність постає як вимога самообмеження. Вона повинна підкоритися і самоусунутися від критики чи опозиції до політичних домагань груп інших. Тобто не прийнятна з погляду політичної єдності і її традиції або цінностей культури поведінка не може виливатися у застосування осуду чи насильства. Зрозуміло, що толерантність є засобом втихомирити той хаос руйнування корінних народів світу через політику міграції в інтересах капіталізму, війни проти сім'ї і релігій, перегляду основоположних понять, як стать, чоловік і жінка, суспільство, нація тощо. Толерантність до більшості не застосовується.
Расизм вважається поглядом зверхності однієї раси над іншою. Расою називають переважно біологічно визначені риси великої групи людей. Расизм, яким свого часу лібералізм обґрунтовував свою работоргівлю, як теорія змінив свою ціль. Якщо раніше лібералізм спрямовував свою атаку на небілих людей, то зараз завдяки політиці міграції та умисному формуванні мультикультурних суспільств спрямований саме на європеоїдів, білих. Медіапростір західних суспільств і часто вже й українських наповнений повідомленнями про злочини білих проти інших расових груп, а злочини проти білих замовчуються. Тобто таким чином на допомогу толерантності, що діє в інтересах прибулих до Європи африканців та азіатів, механізм звинувачення в расизмі спрямований на таврування корінних народів, які не хочуть порушувати свою політичну єдність введенням у неї інших. Расизм - це така ж тоталітарна практика утисків, як і інші складові лібералізму. Так звана міграційна криза в ЄС викликана політикою відкритих кордонів і вимогою ліберальних та лівих політиків зрівняти у правах і можливостях корінні народи Європи та заселених серед них мігрантів. Адже дивно виглядає, що прибулі в Італію легко перетинають кордони країн ЄС і добираються до Британії, Німеччини чи Швеції. Натомість, якщо вже порівнювати, то отримання віз українцям ускладнене. А мігранти подорожують країнами ЄС взагалі без жодних документів! Однак дійсність полягає в тому, що ця криза завдала великого удару по лібералізму і призупиняє швидкість руйнування народів в ЄС. Адже народ - не фікція, його культура та ідентичність є джерелом політичного порядку. Його руйнування - не інакше, як агресія проти самого існування народів і знищення їхніх суверенітетів. Саме в цьому напрямку в Україні діють групи на кшталт фінансованих з-за кордону екстремістів "Коаліція з протидії дискримінації в Україні", проект "Без кордонів" та їхні грантодавці, як USAID, фонди "Відродження", "Рози Люксембург" тощо.
Для подолання етнічно однорідних суспільств застосовується стратегія мультикультуралізму. На основі індивідуалістичного трактування громадянства, вона передбачає повне змішування всіх народів і рас. Адже ці поняття є ворожими і повинні з часом зникнути у новій постнаціональній культурі та глобальній економіці. Бо це поняття вже не означає у пріоритетах лібералізму співіснування різних культур. Усі історичні культури, які сформували єдину культуру, повинні бути змінені - стати мультикультурними. Це звичайний випадок тоталітаризму. Таким чином сучасні культури і їхні носії є під загрозою. В Україні занепад до такого стану здійснюється не тільки вже загаданими лобістськими організаціями, а й державою. У 2016 р. чиновники з Держміграції намагалися заселити двісті сирійців у місті Яготин. Аргументи, зокрема, наводилися про те, що таким чином ми станемо толерантнішими і мультикультурнішими. Як говорив один сенатор-демократ США під час відвідин Майдану в 2014 р. "якісь вони дуже білі". Більшість західних країн вже існують в умовах расової війни. Бунти чорних кварталів проти вбивства білими поліцейськими у США сколихнули всю країну. Значних збитків завдали масові підпали машин чорними мігрантами передмість Парижу, Берліна, Стокгольма, Мальмо тощо. Зґвалтування жінок у Кельні стало жахом всієї Німеччини. Міграційна криза показала остаточно, що політика відкритості - це політика ненависті до корінних народів.
Права людини є одним з основних складових лібералізму. Їхнє нав'язування відбувається в атмосфері сакралізації, що і складає основну тенденцію в гуманітарних науках та політиці останніх років в Україні. У ній ідея індивідуалізму втілюється у праві. Особа розглядається як автономна й розумна учасниця правового процесу. Її поведінка не диктується жодним із можливих надіндивідуальних ідей віри, обов'язку, традиції, авторитету. Ця концепція нова, актуальною стала головним чином після Другої світової війни і перемогла повністю після розвалу СРСР. Відтак видається за дійсне те, чого ніколи не було: прав людини ніколи до їхнього винайдення не знали. Окрім цього, вони не універсальні. Адже їх визнають тільки на Заході, та й то ліберали і комуністи. У світі сенс громадянських прав належить до царини національно даної політичної єдності. Тим паче, що права людини - це мінімальна мораль. Вона проголошує не сутнісні орієнтири. Натомість - функціональні: право говорити, але не що говорити, вірити, а не у що вірити. Це право космополітизму. Західного варварства. Це не природнє право, християнське чи мусульманське. Заперечувати права людини на Заході - скандальна річ. Вона вже і в Україні проголошена істиною в останній інстанції. Адже їх подають як права людини взагалі, універсальні: "Хіба можна заперечувати їх?" - запитують екстремісти. Вони надають глобалізації правового оформлення. Вони позбавляють суб'єктів міжнародного права - у першу чергу, народів суверенітету - права визначатися по-своєму і жити відтак згідно із власними поняттями про добро і зло. Право не є суб'єктивною річчю. Інакше ніякої соціальної єдності не існувало б. Право - колективне соціальне явище, де людина міститься в конкретній данності усіх зв'язків. Вона становиться як повноправний член спільноти згідно з культурою цієї спільноти. Права людини відривають її і протиставляють особу спільноті. Вона виводить громадянина понад свій народ і обов'язок перед державою як політичну оформленість свого народу. Права людини виступають також наслідком контракту учасників. Насправді ж ніякого досуспільного стану, як і суспільного контракту не було і немає. Відповідно, ці поняття, особливо часто повторюване "суспільний контракт", штучні і не більше, ніж обман. Однак розвиток права є паралельним загальному розвиткові суспільства, в ньому втілена культура і цінності даного народу. Саме тому права людини покривають свідоме руйнування церкви, національної культури, інституту сім'ї, диктатуру різних радикальних меншин. Основне треба розуміти при аргументації з посиланням на права людини: така аргументація - ворожа.
Антидискримінація - це також технологічний хід лібералізму, похідний від індивідуалізму, прав людини та толерантності, у бій криміналізації будь-яких виступів проти лібералізму і створеного ним хаосу; це репресивний засіб проти неліберальних політичних суб'єктів і цілого народу з його традиційною культурою. Диктатура меншості над більшістю можлива, зокрема, завдяки репресіям і цензурі тих явищ, осіб та ідей, які є небезпечними для такого хаосу. Цілісність окупаційної системи проти європейських народів досягається завдяки впровадженню законів з антидискримінації та застосування їх за допомогою поліції. Захист ними монстрацій сексуальних збоченців в Україні, як і всюди у світі, є прямим завданням лобістських організацій та кампаній. Забезпечення рівності трактується в особливий спосіб. Рівними стають меншини. Більшість, хто належить до національної культури, стає об'єктом утисків і зневаги. Адже їхні заперечення одразу піддаються звинуваченням, як вже це говорилося, у "расизмі", "нетолерантності". Віруючі, захисники норми сім'ї чоловіка і дружини, борці з міграційною окупацією - це все ті, до кого толерантність не застосовується. Народ як історична і політична цілісність є головним об'єктом дискримінації. Адже порядок у ньому повинен визначатися не цінностями його культури, а ідеями індивідуалізму, правами людини та субкультурами меншин. В Україні вже ухвалений закон про антидискримінацію. Тобто в Україні лібералізм діє більше, ніж багато з громадян може собі подумати.
Лібералізм бореться проти поняття народу, яке в собі втілює поняття більший чи більшості. Механізм демократії так само є втіленням цього поняття. Народ досягає кількісної більшості саме завдяки спільній культурі та ідентичності. Отже меншини, диктат яких повинен подолати політичні можливості представництва народу, групуються на протиставленні до цінностей народу. Лібералізм не має ніякого стосунку до демократі, він навпаки їй протистоїть. Він використовує демократичні механізми, однак якщо вони перебувають під контролем інших його складових, як права людини, толерантність, атеїзм, расизм, антидискримінація, мультикультуралізм. Таким чином, західні суспільства не є демократичними. Вони практикують постнаціональну ліберальну демократію. Тобто таке правління і режим, які народ як цілісність принципово обмежують і встановлюють вище описані складові лібералізму в основу покладання політичної цілісності.
Декілька років тому знайшов таке повідомлення: "Голова ОУН(б) Стефан Романів зазначив, що метою Організації є захист інтересів українства в усіх сферах. Наразі це не лише спорт, але й релігійне життя, євроінтеграція, захист національної історії". Як може людина, як Романів, що жила на Заході, не знати, що євроінтеграція - процес подолання національного і сакрального. Адже ЄС базується на ліберальних цінностях. Такі застарілі, часів Холодної війни орієнтири свідчать про повну невідповідність обставинам життя стратегії певної частини українського руху. Навіть такі ліберали та лобісти гомосексуалізму, як Климпуш-Цинцадзе, відмовляються від євроінтеграції. Захід із виходом Британії з ЄС та прихід Трампа до влади у США, популярність нових правих у ЄС свідчить про застарілість брюсельського космополітизму. Євроінтеграція як приєднання до тоталітарного простору лібералізму може викликати лише зневагу. У війні з Московією зброєю нам допомогла тільки Литва. Будапештський меморандум виявився пустопорожніми обіцянками. Відмовитися від свого суверенітету в інтересах ЄС через ненависть до Росії є маренням хворого. Користуючись війною в Україні, Захід вимагає закріпити сировинну економіку і погодитися на відмову від української культури. Європейським народам потрібне перезаснування інститутів єдності. ЄС повинен справді бути європейським, щоби погоджуватися на вступ до нього.
Духовне
Писане теоретиками ОУН і Бандерою зокрема нічим іншим ніж традиціоналізмом назвати не можна. Як волюнтаристи вони відкидали будь-який шлях невірності християнству та українським звичаям. У Закордонних частинах ОУН може і не чули про Генона - засновника і найбільшого ідеолога традиціоналізму, однак заперечили б його шлях відмови від європейської традиції і втечу в іслам. Генонізм в Західній Європі має свої негативні наслідки - наприклад, італійських білих мусульман чи різноманітні ісламістські секти. Генон, пише дослідник Марк Седжвік, за думкою багатьох учасників західного традиціоналізму, був однією з головних причин прийняття ісламу європейцями. Серафим Роуз, ініційований православний американець так написав про Генона: "Мені залишається тільки молитися, щоб ви взяли від нього тільки хороше, а пов'язали себе його обмеженнями".
Обмеження - це відхід від культури свого народу. Тому будь-яке розповсюдження в Україні закордонних релігій чи культів, чи так само принципово антирелігійних, переважно ліберальних, поглядів - принципово вороже явище. До речі, яке в націоналістичному русі є непомітним з огляду на не тільки актуальний політичний порядок, а й на духовну мовчанку націоналізму. Він уникає дискурсу на тему Бога і шляху його пізнання.
Водночас закордонні релігійні центри не тільки висмоктали мільйони зі своїх задурених послідовників, а й отруїли їхні голови - унеможливили по суті їхнє повернення до власної культури. Адже духовний пошук людей нікуди не подівся. Ці люди не можуть почути наш не спідлений, як говорив Міхновський, голос, адже ми мовчимо.
Західний традиціоналізм у нашій вже очевидній ліберальній гегемонії і огидній світській державі для нас є великим уроком Заходу. Там хай можливо і пізно, однак зрозуміли, що шлях світськості і тим паче атеїзму веде до великого занепаду Заходу. Нам важливо зрозуміти західні загрози з огляду на геополітичні обставини інтеграції із ним. Цей урок полягає в тому, що релігійність - важлива ознака вільного буття особистості цілого народу з накинутим окупаційним комунізмом безвір'ям та під тиском глобалізму.
Націоналізм, виходячи з цих міркувань, стоїть за вибір великодержавника великого князя Володимира, що ухвалив християнство як релігію своєї імперії. ОУН у 1929 р. була під впливом західноєвропейського принципу світськості, свободи совісті та відділення держави і церкви. Однак була в цьому не послідовна, розуміючи важливість релігії в нашій культурі: "Українська держава буде сприяти розвиткові української національної церкви, незалежної від чужоземних патріархів, та українізації релігійних культів, що будуть діяти в Україні". Великі збори ОУН відкривалися молитвою. У присязі Голови Проводу ОУН містяться слова: "Так мені, Боже, допоможи!" Степан Бандера пише у статті:
"При тому ж для українського націоналізму є притаманний український світогляд, що є витвором українського духу, природи і цілого українського народу, посталий на базі загально-християнського світогляду" або "Український світогляд є християнський" (стаття "Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс).
У статті "Проти фальшування визвольних позицій. Український націоналізм і релігія": "Насправді український націоналістичний, визвольно-революційний рух, так, як його унапрямлює й оформлює ОУН, є рухом християнським. Його найглибші коріння є християнські, а не тільки несуперечні з християнством. У питаннях світоглядових український націоналізм вважає за своє джерело духовість і світогляд українського народу. А ця духовість і світогляд є глибоко християнськими, що викристалізувались під тисячолітнім творчим впливом Христової релігії".
Там само: "Марксизм, комунізм та їхнє втілення - московський большевизм - є ворогами кожної релігії, а зокрема християнської тому, що релігія, релігійний світогляд і релігійність є найбільшою перешкодою для опанування людської духовости марксистським матеріялізмом, так само, як ідея і єство нації стоять на перешкоді закріпленню російського імперіялізму під покришкою інтернаціоналізму".
Також: "Християнська релігія належить до найбільших цінностей в історичному розвитку і житті українського народу. Тому український націоналістичний, визвольно-революційний рух не тільки сам зберігає християнські первні в своїх засадничих заложеннях, підтримує релігійність своїх кадрів, але так само активно бореться в обороні релігії та обидвох українських християнських Церков".
Позиція Бандери також полягає в тому, що силувати до віровизнання будь-якої релігії не варто. Віра - щире переживання, його не можна накинути. Однак християнство є ключовим чинником нашої культури і націоналістичного руху. Тому з огляду на просування в Україні екстремістських ідей лібералізму необхідно мобілізувати публічний ресурс християнства. Це величезний не активований дискурс, засадниче ворожий до лібералізму. Який говорить спочатку про віру як суто індивідуальний вибір, потім - про відсторонення публічної політики й публічного простору від християнства, далі - про утиски християнства. Адже мета сучасного лібералізму - атеїзм.
Християнство в часи ліберального диктату є одним із основних засобів боротьби за свободу народу. Адже лібералізм є його протилежністю. Це повинні розуміти і язичники. Інакше - поразка України і Європи. Необхідно мобілізувати християн для війни проти лібералізму.
Зміни капіталізму
З початку 90-х і до 2014 року тривав період у розвитку бандерівського руху, який можна назвати національно-державницьким. Він наполягав на українізації держави і суспільства.
Однак нічого навіть і не думав про лібералізм. Не дивно, що він повністю пропустив приватизацію економіки. Ухвалення праволюдської антинаціональної і антихристиянської Конституції.
Тобто не те, що не зміг перемогти. А просто навіть не побачив! Історія, мова, боротьба з російським реваншизмом були і залишаються у списку важливих завдань. Однак цього було наскільки замало, що він не зміг проникнути в основні соціальні групи українців, такі як: селяни, робітники, службовці, підприємці. Тобто у такий список завдань необхідно записати і пункт про побудову справедливої економіки.
Акценти на економіці в програмі й у риториці з'явилися не так давно - після 2010 року Однак ні в 2004-му ні в 2014 роках питання ліберальної економіки не було на порядку денному загальнонаціональних подій - майданів 2004 і 2014 рр. Капіталізм необхідно змінити: націоналізація олігархічного майна в державні корпорації, соціалізація колишніх комунальних підприємств трудовими колективами або повернення їх назад громадам, широка підтримка держави для кооперативного руху та свобода дрібному і середньому бізнесу. Бандера був прихильником кооперативного руху. Свого часу в УНР уряд Мартоса був стратегічно кооперативний. Практика свідчить, що ні великий капітал не ефективний із погляду суверенітету держави, ні затискання державою економічно активних громадян не ефективне з погляду зростання економіки. Господарка, як казали в часи ОУН, повинна служити в інтересах народу - мати оптимальний паритет форм власності. У тексті Великого збору ОУН 1929 року йдеться про це: "Господарське життя країни буде побудоване на основі співпраці держави, кооперації та приватного капіталу".
Із цього погляду пріоритетними є боротьба проти програм приватизації на рівні уряду і громад та - головне - заборона їх на рівні закону; кампанія проти олігархії, зокрема профспілковий рух, створення громадських інститутів кооперації - інвестиційних фондів, банків і виробництва тощо.
Мрія про справедливу економіку - те, що мобілізувало українців на боротьбу з часів середньовічної Русі. Не дивно, що народні маси ніколи не погоджувалися на економічне закабалення і вибухали повстаннями. Для чого далі підтримувати економічну систему, яка концентрує багатства в руках нових панів? Політична система з такою несправедливістю ніколи не буде стабільною. Не буде дивною поява сильної комуністичної партії в найближчі роки, якщо націоналізм не буде боротися за нову економіку розподілу капіталів між українцями.
Підсумок
Український націоналізм повинен переглядати свою історію останніх двадцяти років, щоби не пропускати такі важливі події, як приватизація чи не потрапляти під тиск ідеології євроінтеграції. Для цього треба усвідомити, що лібералізм - головний внутрішній ворог. Як Росія - історичний зовнішній.
Перемагати лібералізм - означає знати його, опонувати йому.
У цьому сенсі наша позитивна програма змін повинна опиратися на широку підтримку народних мас. Усі соціальні групи громадян повинні орієнтуватися на нашу революційну програму суверенітету, економіки та культури. Важливі пункти такої роботи: суверенітет, справедлива економіка, зміцнення віри.
Бог, Україна, справедливість - це вічні українські цінності.
(за матеріалами http://svoboda.org.ua/news/articles/00113396/)