Ален де Бенуа
У 1933 р. французький письменник Франсуа Ле Грі (Francois Le Grix), що був присутнім на виступі Гітлера у Берліні, так писав про враження, справленим тим на нього: ?в його обличчі, ході відчувалося стільки впевненості, щирості, бравади, що це примушувало багатьох дам називати його ?чудовим хлопчиськом??. (?Двадцять днів з Гітлером?, вид. Grasset).
У 1936 р. Альфонс де Шатобріан (Alphonse de Chateaubriant) так описує Гітлера: ?Його очі, насиченого блакитного кольору, нагадують води озера Кеннігссе. Його тіло вібрує; рухи його голови по юнацькому стрімкі. Його спина, пряма як стержень, не зігнена брудними політичними пристрастями. Його характеризує нескінченна доброта. Так, Гітлер, ? добрий. (?Сніп сил?, Grаsset).
У тому ж році, романіст Бодель писав: ?Я не знаю наскільки приємно бути громадянином тоталітарної Держави; я особисто цього б не витримав. Але я знаю, що сьогодні набагато радісніше жити у поневоленій Німеччині, ніж у вільній Франції. (?Пан Гітлер?, Gallimard).
Ніцше казав: ?Історія завжди пишеться з точки зору переможців?.
Золота середина
Після 1945 р. кількість обвинувачень значною мірою перевищила колишні возвеличення. Гітлер, на думку пишучих про нього авторів, перетворився на ?старого маляра?, тупу і обмежену політичну тварину, великого божевільного, хворого, імпотента, садиста, архетип ?авторитарної особистості?, втілення зла, гангстера високого польоту, маріонетку, керовану промисловцями і т.п.
Наявні точки зору, можна розділити на дві основні категорії. Перша пояснює його особистість ?ззовні?: Гітлер був породженням обставин. У певному сенсі, дитиною випадкового і необхідного. Інші пояснюють ?зсередини?: це був божевільний, злочинець і т.д. З одного боку, соціальний аналіз: логічний результат певного процесу. З іншого, особиста біографія: непередбачувана розв?язка.
Йоахім Фест (Joachim Fest) ? 51 рік, гладке волосся, бліде обличчя, вузькі вуста і випнуті вилиці ? вважає ці теорії спробою уникнення проблеми.
Дійсно, одне питання створює нездоланну перешкоду: якщо Гітлер був усім тим, що про нього кажуть сьогодні, як могло трапитися так, що німецький народ пішов за подібною людиною? Як він міг привести до влади подібний покруч худоби і недоумка й підтримувати його навіть у вогні і смерті ?сутінків богів?? Нарешті, наскільки великою має бути збоченість людей, якщо навіть сьогодні, звільнені від диктатури, вони вочевидь, живлять стосовно нього тривожну і невимовну ностальгію?
У 1965 р. Йоахім Фест опублікував серію портретів основних високопосадовців націонал-соціалістичного режиму: ?Володарі Третього Райху? (Grasset). Співробітник тижневика ?Шпігель? (наклад 800.000), починаючи з 1968 р., потім директор ?Frankfurter Allgemeine Zeitung? він ніколи не відхилявся від свого сюжету. Гідний учень Макса Вебера, він піклувався про прості відповіді і дуалістичні формулювання. Він шукав золоту середину. Це вилилося у багатотомну працю, опубліковану ним про Гітлера ? завтовшки у два рази більшою за ?Mein Kampf?.
Його книга, що стала предметом інтенсивної рекламної кампанії (300.000 примірників були продані в Німеччині, вона була перекладена на 13 мов), містить у собі передусім роздуми про велич ? про ідею величі і того ?жахливого?, що криється в цьому понятті.
Історія дозволяє людям набути форму. Гітлер, Сталін, Де Голль, Мао Дзе Дун були творцями свого часу і, разом з тим, його породженням. Сходження Гітлера, ? пише Йоахім Фест ? стало можливим винятково завдяки неповторному збігу індивідуальних і загальних обставин і незбагненній відповідності людини своїй епосі?.
Не викликає сумніву, що Гітлер цілковито відповідав прагненням свого часу. Однак, так само безумовно можна стверджувати, що німецькій душі властиве певне почуття, яке Гітлер запалив, надавши йому конкретну форму; почуття, яке згасло сьогодні, але яке неминуче спалахне знову завтра або протягом тисячоліть. Про цей стан духу Фест пише, що він полягає в очищенні реальності в ім?я ?ідеалістичних революційних концепцій?. Він додає: ?Те що відбулося, було породженням саме німецького духу. Однак, не варто вважати, як це робить більшість, що всі дороги, якими простує цей дух, неминуче провадять до Аушвіцу.?
Критика правих
Було б помилкою ототожнювати німецький націоналізм винятково з націонал-соціалізмом. У своїй книзі про ?консервативну революцію? (Die konservative Revolution in Deutschland, 1918-32, Wissenschaftliche Buchgesellcheft, Darmstadt, 1974) лікар Армін Моглер (Armin Mohler), навпаки, підкреслює наявність опозиції з боку численних представників політичних рухів, духовних течій та інтелектуальних товариств, що складала Німецький Рух (deutsche Bewegung), стосовно до остаточно сформованого гітлеризму, ? опозицію, за яку деяким з них довелося розплатитися своїм життям.
Домінік Веннер (Dominique Venner) відзначає: ?У той час як ліві здалися, непохитними противниками фашизму, що переміг, стали праві. У 1943 р. саме італійські праві, а не ліві, об?єдналися для повалення Муссоліні. У Третьому Райхові справді небезпечні для Гітлера змови замислювалися німецькими правими, від Канаріса до Штауфенбергера? (Op.cit, лютий 1976 р.).
Опублікована в липні 1933 р., за три роки до смерті автора, книга О. Шпенґлера ?Вирішальні роки? з цієї точки зору є найбільш показовою. Антон Мірко Коктанен бачив в ній ?єдине свідчення існування внутрішнього, консервативного опору, що ніколи не виявлявся у часи Третього Райху?. (Освальд Шпенґлер і його час, C.H. Beck, Мюнхен, 1968 р.) Жільбер Мерліо (Gilbert Merlio) навіть сказав, що ?в Німеччині ?Вирішальні роки? своїм успіхом зобов?язані саме тому, що в цій книзі надана критика нацизму з точки зору правих?. (О. Шпенґлер і націонал-соціалізм, Німецькі дослідження, N 6, 1976 р.)
У 1930 г. А. Розенберґ напав на Шпенґлера у своїй найвідомішій праці ?Міт XX століття? (Hoheneischen, Мюнхен). Надалі націонал-соціалізм нагородив Шпенґлера званням Untergangsmelodramatiker (присмерковий мелодраматик ? прим.пер) (Е. Gunter, Grundel, Jahre der Uberwindung. Korn. Bresleu, 1934).
Для О. Шпенґлера, про що він заявив у ?Смерканні Європи?, не раса створює націю, але, навпаки, культура, рушійна ідея (наприклад, пруська ідея) виковує расу (наприклад, тип пруського офіцера). Душа (духовна енергія) створює психіку ? і становить з нею єдине ціле. Людина вибудовується зсередини, а не тільки ззовні. Він володіє расою, але не належить їй.
У 1932 р., в тому ж році, коли NSDAP стала пануючою силою в Німеччині, Шпенґлер, у вступному слові до ?Politische Schrifften? ( ?Політичні праці?), заявив, що національна революція потребує не ?партійних вождів?, а в ?державних мужів?. І додав: ?Сьогодні я не бачу жодного такого?.
Він вважав націонал-соціалізм варіантом ?революції знизу? (Revolution von unten), яка веде до знеособлення. Для нього вона стала зразком ?стадної моралі?. ?Він виступав проти гуманістичних, соціалістичних і багато в чому демократичних рис, що є в нацизмі, вбачаючи у цих виявах серйозну небезпеку? ? писав Мерліо. Шопенґавер закликав Гітлера звільнитися від пелюшок соціалізму, в які був сповитий його рух. Плебейському вождеві і плебсу він протиставляв справжнього представника пруського аскетизму, Herrenmensch, харизматичного лідера, який черпає свою владу не з маси, але винятково з трансцендентності принципу авторитету.
Проте неможливо було відірвати Гітлера від ?маси?. ?Марксистське тлумачення ? зазначив Раймон Картьє (Raymond Cartier), ? намагається зробити з Гітлера знаряддя, винайдене, фінансоване і кероване капіталістами, одноосібними правителями світу, однак це пояснення розлітається на друзки перед упертістю фактів. Якщо Гітлер і був чиїмось знаряддям ? всі історичні діячі є ним до певної міри ? то тільки німецьких мас?. (La Craponillot, N 31, липень 1974 р.)
Упродовж двох томів своєї праці Йоахім Фест рясно цитує архітектора і колишнього міністра Райху Альберта Шпеєра, чиї мемуари, опубліковані в 1971 р., ( ?В серці Третього Райха?) зробили чимало розголосу. Це більш за все, викликає посмішку. А чи не шепотіли за Рейном, що І. Фест брав участь у редаґуванні цих спогадів (Крім того, Альберт Шпеєр голосував за партію Віллі Брандта, який повернув йому конфісковане раніше майно).
За Фестом, у Гітлера були не тільки ?нав?язливі ідеї?. Він також збагнув як втілити їх в життя. З цієї точки зору, він навіть уособлює ?винятковий випадок інтелектуала, що уміє використати свою владу на практиці?.
Гітлер, ? пояснює Йоахім Фест ? заперечував експериментальний принцип, згідно з яким усі революції пожирають своїх дітей; він справді був Руссо, Мірабо, Робесп?єром і Наполеоном своєї революції, він був її Марксом, Леніним, Троцьким і Сталіним. Це доводить, що він чудово розумів ? які сили були спущені ним з ланцюга.
Неприємна очевидність, уточнює Фест ? за ходом книги. Але, нарешті, настав час показати феномен Гітлера яким він був і скінчити із перевдяганнями. Гітлер не був Диктатором Чапліна: він був його протилежністю?.
?Велич, ? говорить Яків Бургардт ? це необхідність жахливих епох?. Йоахім Фест, що вважає себе демо-християнином, близький до думки про те, що всі ?великі люди тим або іншим чином причетні до Зла, на його думку, в будь-якій величі переховується Зло. Гітлер був одним із найвеличніших людей, оскільки в ньому було надто сильне Зло?.
Я вважаю, що великі люди впливають великий чином, ? говорить Фест ? але їхня велич оцінюється, виходячи з їхнього вміння зберегти незалежність стосовно обставин. Тому добре, що ?сфера дії?, на яку поширюється їх вплив, зменшується. У цьому сенсі, Гітлер, можливо, був останньою людиною, яка прагнула робити історію?.
Вже у 1970 р. Рудольф Ауґштайн (Rudolf Augstein) писав у Шпіґелі: ?Сьогодні індивідуум на вершині влади вже не володіє можливістю реально вирішувати що-небудь. Щонайбільше, він приборкує свої рішення. Він діє за довгостроковим планом. Можна з упевненістю сказати, що Гітлер був останнім представником класичного великого політика?.
?Феномен великої людини, ? зауважує Фест ? завжди естетичний чинник: надто рідко його цікавить моральний чинник?. Це твердження веде далеко. Звісно, ?метаморальний? характер всіх виняткових історичних діянь здається очевидним. Однак, найяскравіше це виявилося у націонал-соціалізмові, враховуючи ту вагомість, яка надавалася цією системою стилю і видовищу (факт, що незмінно вражав спостерігачів) ? а також завдяки особистості вождя
Здатний узгоджувати практично несумісні поняття
У іншій книзі, присвяченій засновнику націонал-соціалізму (Prenom: Adolf. Nom: Hitler), німецький історик Вернер Мазер (Werner Maser) писав: ?Гітлер розглядав свої функції Фюрера і канцлера Райху, політику і політичну владу винятково як засоби для втілення своїх мистецьких ідей?. Перш ніж стати промовцем, політиком, солдатом, провідником партії або полководцем ? продовжує він ? Гітлер був (або хотів бути) насамперед митцем. Вартості, що визначають його світогляд були ?естетичними? вартостями. Вищою метою політичної акції для нього було не реалізація спільного блага, але ?тотальна? дія, у якій найпохмуріші ідеї краси поєднувалися із найжорстокішим прагненням величі.
Саме в цьому, стверджує Фест, Гітлер виявив себе як ?надлюдська особистість, здатна без найменшої ознаки морального конфлікту узгодити цілком несумісні поняття?.
Хіба не зумів він, висловлюючись за твердженням товариша з дитинства Августа Кубічека (August Kubizek), ?спокійно повернути назад тисячоліття??
У 1909-1910 рр., під час свого перебування у Відні, ?місті фінікійців? (?згубних радощів?), як він висловився у ?Mein Kampf?, Гітлер жив в атмосфері своїх картин і креслень. Кілька його праць, написаних з натури ? говорить Мазер ? ?відмічені печаттю видатного таланту?. Пізніше, на фронті він пише акварелі.
Його улюблені німецькі митці на той час ? Карл Шпітцвег (1808-1885) і Едуард Ґрютцнер (1846-1925). Але вище усього він ставить греко-римську скульптуру. Навіть досягнувши верховин влади, живопис, скульптура, архітектура і музика як і раніше залишаються його найглибшою пристрастю. У січні 1942 р. він заявив:
Політика для мене тільки засіб. Багато хто каже, що мені надто складно хоча б на день відмовитися від того активного життя, яке я проваджу сьогодні. Вони помиляються. Війни приходять і відходять. Залишаються лише культурні цінності.
Старий аквареліст Відня, який напам?ять знав плани Паризької Опери і ніколи не втомлювався слухати Вагнера, він вкладав стільки ж пристрасті у архітектуру і мистецтво, як і у військові операції або керування Державою. Одного разу, коли хтось з його підлеглих обговорював вартість скульптури, Гітлер обірвав його єдиним висловом:
Для майстра ніколи не буває надто дорого!
?Іноді ? пише Вернер Мазер ? здавалося, що Гітлер вибрав шлях політика з єдиною метою ? реалізувати свої гігантські, незмірні архітектурні проекти?. Справді, такі архітектори як Пауль Троост, Пауль Глайзлер, Альберт Шпеєр у своїх бесідах з ним зверталися до нього як до ?колеги?.
Французький посол Андре Франсуа-Понсе (Andre Francois-Poncet) писав, що у певному розумінні, Адольф Гітлер нагадував йому Людвіга II Баварського.
Книги, нічого окрім книг
?Сьогодні мені здається, що завдяки щасливому випадку самою долею мені було велено народитись у Браун-ам-Інн. Це маленьке містечко розташоване на кордоні двох німецьких держав, об?єднання яких становить ? принаймні, для нас, які належать до нового покоління ? завдання, для досягнення якого ми маємо пожертвувати всім своїм життям і використати усі засоби, що є у нашому розпорядженні.?
Такі перші рядки ?Mein Kampf?. Гітлер не вірив у Бога. Але він вірив у Провидіння (Vorsehung), providentia Древніх, яке визначає і вершить долі.
Гітлер розумів історію як ?результат боротьби всіх проти всіх?.
Справді, його ?світогляд? остаточно уформувався вже в 1918 році. Він склався унаслідок тривалих роздумів, у яких Мазер виявляє вплив ідей Платона, Геґеля, Шопенґавера, Шиллера, Стюарта Чемберлена, Леопольда фон Ранке, Ґете, Дідріха Еккарта, Ібсена і Золя.
?Шопенґавер ? уточнює він ? був одним з мислителів, до якого Гітлер звертався найчастіше. Він презентував його як стиліста і напам?ять цитував цілі уривки?.
На його історичну доктрину мали помітний вплив книги Мальтуса, Дарвіна, Плотца, Едуарда Гіббона, всі (за винятком Гіббона) люди 19 століття, який Гітлер вважав епохою ?героїв духу?.
Його військові концепції в основному ґрунтувалися на інтенсивному вивченні Клаузевітца. 8 листопада 1934 р. він кинув своїм противникам в Бургер-Келлербрау, в Мюнхені:
Ви не читали Клаузевітца, але якби ви навіть його прочитали, то не зуміли б використати його теорії в сучасних умовах!
Його начитаність у найрізноманітніших царинах, чому сприяла його незвичайна пам?ять, вражала усіх співрозмовників Фюрера.
Август Кубічек, розповідає: ?Я не можу уявити собі Адольфа без книг. У будинку він нагромаджував навколо себе гори книг. Коли книга захоплювала його, він відчував необхідність постійно мати її під рукою. Навіть коли він не читав її, то постійно тягав зі собою. Таке було життя мого товариша: книги і нічого окрім книг!?. Однак, додає Вернер Мазер, його підхід до книг не був sine ira е odio (прим. пер. ? без гніву і пристрасті). Він ніколи не прагнув дійти згоди з автором чи спростувати його. Він читав лишень те, що ?було йому необхідне для потвердження своїх поглядів?.
Серед людей, що вплинули на Гітлера, особливе місце посідає письменник і публіцист Дітріх Еккарт (1868-1923), який переклав німецькою ?Пера Гюнта? і очолював тижневик ?Auf gut Deutsch?, перш ніж стати головним редактором ?Volkische Beobachter?. В останніх рядках ?Mein Kampf?, Гітлер стверджує, що Еккарт був ?людиною, яка пожертвувала цілим життям для пробудження свого народу, спершу за допомогою поезії та думки і, нарешті, дії?.
Праці Мазера і Феста, що містять безліч посилань, графіків, малюнків і схем, безсумнівно дозволяють скласти більш точне уявлення про життя Гітлера. Проте, вони жодною мірою не прояснюють ?загадку? його особистості. Протягом більш ніж тисячі сторінок, читач не знаходить задовільного пояснення. Парадоксальним чином надмір подробиць лише підкреслює порожнечу цілого. Всі ці документи не дозволяють ясно уявити собі цей загадковий персонаж. Перед нами з?являється вправний манекен, якого сіпають за мотузки, і це нікого не може ввести в оману. Гітлер не з?являється, незважаючи на те, що мова цілий час іде про нього.
Можна багато чого дізнатися про Гітлера, але, можливо, ще не настав час для розуміння того, ким він був.
Нерозв?язна дилема
Фюрер III Райху є людиною, про яку пишуть ось вже протягом більш ніж сорока років. Йому присвячені тисячі книг. Проте, морок не розсіюється. Події відомі . Віднайдено тисячі документів, листів і записів розмов. Нестачі в деталях немає. Але однак , незважаючи на це, він як і раніше залишається штучною постаттю; особистістю, яка зберігає свою таємницю, і не зрозумілою ніким. Інколи навіть створюється враження, що чим більше світла падає на нього, тим щільнішою стає темрява що його огортає .
Можливо це відбувається через те, що історія це завжди тільки щось неповторне і непередбачуване. Лишень доля й ?людські науки? не здатні збагнути особистість, яка виходить за межі звиклого? А може завинили інакші причини? Може ще зарано судити про нього? Або ж спроби, що робляться істориками і невдачі, якими обертаються ці спроби, доводять перевагу інтуїції над дедукцією, живого і всеосяжного синтетичного методу над аналітичним, який збирає і класифікує факти, але ніколи не дозволяє відтворити події ?на живо?.
Геббельс одного разу сказав своєму ад?ютанту, князеві Шомбург-Ліппе: ?Я працюю з Гітлер упродовж багатьох років, я бачу його майже щодня і, однак, бувають моменти, коли я цілковито не розумію його. Хто може похизуватися, що знає його таким, яким він насправді є ? У світі абсолютної фатальності, в якому він живе, більше ніщо не має змісту ні добро, ні зло, ні час, ні простір і те, що люди називають успіхом більш не може служити критерієм. Ви подумаєте, що я божевільний, але послухайте, що я вам кажу: можливо Гітлер приведе нас до катастрофи. Проте його ідеї, перемінені, здобудуть нові сили у самій поразці. У Гітлера багато ворогів у цьому світі, які передчують його велич. Але незважаючи на це, я не знаю, хто він зрештою такий . Чи справді він є людиною? Я не зміг би у цьому присягнути. Бувають моменти, коли він викликає у мене тремтіння?.
Герману Раушнінгу, колишньому голові націонал-соціалістичного уряду у Данцигу, Гітлер заявив: ?Той, хто бачить у націонал-соціалізмі тільки політичний рух, цілком його не розуміє. Наш рух є чимось більшим навіть від релігії: це воля звершити нове творіння?.
Він додав: ?Безмежне значення нашої тривалої і важкої боротьби за владу полягає у створенні нового покоління панів, покликаних взяти в свої руки не тільки долю німецького народу, але й усього світу?.
Чи можливо пояснити Гітлера, не будучи при цьому гітлерівцем? Пояснити його, означає зрозуміти його, тобто його систему, його бачення світу. Але чи можна зрозуміти його світогляд, коли його не поділяєш? Дилема здається нерозв?язною, отже висновки невтішні, позаяк намагаючись прояснити ситуацію, замість цього, навпаки, згущують темряву і створюють легенду.
Поза цим, очевидно, що говорити про явище історично можливо лише за умови, коли воно вже належить історії ? тобто коли воно вже не збуджує пристрастей (У зв?язку з цим критики постійно а priori намагаються знайти в історикові свого прихильника). У випадку із нацизмом ми ще не досягнули відповідного стану справ. На даний час ми маємо набагато більше прибічників і противників націонал-соціалізму, які об?єднуються у своїй протидії всіляким спробам відкинути це явище до історії, так би мовити назад, коли стане можливим говорити про нього об?єктивно, і коли воно (в тому числі і з цієї причини) припине спричиняти такий глибокий відрух у душах сучасних людей.
З цієї точки зору, всі книги, написані про Гітлера сьогодні, сприяють винятково зміцненню ?гітлерівського міфу?. Краще сказати: будь-яка критика, наскільки б сильною вона не була, передбачає актуалізацію цієї системи ? вимагає зробити з ?минулого? вічний теперішній час.
Протягом десятків або сотень сторінок ? ствреджував письменник Голо Манн (Golo Mann), можливо задемонструвати, що Гітлер був найвідштовхуючим та найнікчемнішим лиходієм у європейській історії. Проте, досі, вивчаючи свого героя протягом понад тисячі сторінок, як це зробив Фест, намагаючись унаочнити рушійні сили, що провадять ним і його психікою, радше отримують протилежний результат. Від бажання звинуватити до захоплення лише один крок. Унаслідок цього виринають найсуперечливіші оцінки.
Дії у військовій царині
Італійський історик Ренцо де Феліче (Renzo De Felice Intervista sul fascismo, Laterza, Bari, 1975 р.) вважає націонал-соціалізм архаїчним явищем, тоді як фашизм він, навпаки, розглядає як прогресивний рух, що дозволяє йому до певної міри дорівняти фашизм до ідей, що надихали ?лівих націоналістів?.
Проте, для Роберта Арона ?Гітлеризм, безсумнівно, є кінцевим підсумком сучасного часу. Він не був, як претендував на це Гітлер, реакцією проти раціоналізму, але був його збоченням. Він став шаленим завершенням великої людської епопеї, технічного хрестового походу, що проповідується протягом понад трьох століть Декартом і його послідовниками. Протягом всього цього періоду була затрачена неймовірна кількість сил і віри, розуму і мужності, були здійснені славетні завоювання, сенсаційні blitzkriege проти рутини і невігластва, що змінило обличчя світу. І ніколи до цього ексцеси, що народжувалися із цих завоювань, не загрожували такою мірою підвалинам західної цивілізації? ( ?Retuor а l?eternel?, Albin Michel, 1946).
У військовій царині, Гітлер уподібнившись Наполеону, за короткий термін зумів налаштувати проти себе поєднання трьох чинників: опір на окупованих територіях, англосакську потугу й українські степи.
Якщо вірити Ґерту Бухгайту (Gert Buchheit, ?Гітлер головнокомандувач?, Arthaud, 1961), найбільшою слабкістю Гітлера у військовому плані були, з одного боку, його найглибша віра у власну інтуїцію (що розуміється ним як віра у свою місію) і, з іншого, відмова від гнучкої, оборонної війни, що припускає добровільний ? але тимчасовий ? відступ із завойованих теренів. (Це призвело до його зіткнень із командуванням Вермахту).
У передмові, відведеній для стенографічних записів конференцій, які проводив Гітлер у своїй головній штаб-квартирі з 1942 по 1945 роки ( ?Гітлер і його генерали?, Albin Michel, 1946) Жак Бенуа-Мечін (Jacques Benoist-Mechin), автор Історії німецької армії (Albin Michel, 6 том, 1936-61 рр.), що є знавцем у військовій царині, висловлює цілком протилежну думку. Він цитує Гельмута Гайбера, зі слів якого ?несправедливою є думка, згідно із якою завжди правильні і багатообіцяючі задуми, розроблені генеральним штабом, були зведені нанівець тупим невіглаством аматора, який висував лише абсурдні плани й безглузді вимоги?.
Він додає: ?Коли володарі Третього Райху віддали своїм дивізіям наказ про наступ на Росію, ними рухало не наплювацьке ставлення до того ризику, який спричиняло ведення війни на два фронти, але саме бажання уникнути цієї небезпеки?.
Ця думка підтверджується переможцем битви при Сталінграді, маршалом Андрієм Еременко, який у власних спогадах стверджує, що Гітлер мав рацію, виявляючи незвиклу затятість під час битви під Сталінградом і, якби німці не відступили від свого первинного задуму, а саме масованого наступу на Північному напрямку, то битва могла б обернутися на їх користь.
Зі свого боку, Раймон Картье заявляє ?Мій особистий висновок (обґрунтований як я насмілюся затверджувати ретельними дослідженнями) полягає в тому, що Гітлер був великим полководцем і, саме йому, німці зобов?язані своїми численними перемогами в перший період світової війни, включно з маневри біля Седана?.
23 лютого 1945 р. Геббельс писав в тижневику ?Das Reich?: ?Коли німецький народ складе зброю, Совіти окупують усю Східну і Південно-Східну Європу, також як і велику частину Райху. Тоді на всі ці терени, які разом з Радянським Союзом складуть величезний простір, негайно опуститься залізна завіса (ein eiserner Vorhang).?
У своїх останніх нотатках, зібраних Борманом і опублікованих в 1959 р. (Політичний заповіт Гітлера, Fayard) Гітлер підбив підсумки своїх дій, згідно з істориком Х. Р. Тревор-Ропер (H.R. Trevor-Roper), ретроспективно висвітливши достатньо багато свої намірів.
Японці та італійці
Він стверджував, що війна була йому ?накинута? і що вона розпочалася надто рано і водночас занадто пізно. Дуже рано, бо було потрібно двадцять років для дозрівання офіцерів і дипломатів, вихованих у його школі. І надто пізно, бо противники Райху скористалися часом, що минув після Мюнхенської угоди, щоб ?досягнути військової переваги? (На його думку, війну необхідно було розпочати у вересні 1938 р.)
Він заявляв, що розпочав війну проти СРСР передусім тому, що Сталін готувався до нападу на Німеччину, а також для того, щоб змусити Англію визнати вищість Німеччини на західному континенті. Він вважав, що англійці підуть на укладення ?сепаратного миру? з Райхом, якщо пересвідчаться, що на континенті більше не залишилося жодній великої держави, здатної перешкодити у здійсненні його політики?. Проте, рішення про початок війни з Росією ? говорить він ? було прийняте тоді, коли я пересвідчився, що Англія продовжує упиратися у своїй відмові від укладення миру? (26 лютого 1945 р.). Для досягнення бажаної мети, необхідно було випередити супротивника: ?Ідея оборонної війни проти Росії була неприйнятна?.
Гітлер зберіг величезну повагу до японців. Він стверджував, що у майбутньому Німеччина має шукати собі друзів серед китайців, японців і арабів. Проте, він дорікав собі за власну англофілію та ?ілюзії?, які він живив щодо латинських народів.
Англійці, говорив він, недооцінили вплив, котрий чиниться на них ?єврейським пануванням?. Він заявив: ?Можна передбачити, що яким би не був вислід цієї війни, він стане кінцем британської Імперії. Вона йде до своєї загибелі. Майбутнє англійського народу це смерть від голоду і туберкульозу на своєму згубному острові?.
Він вважав, що Італія практично у всьому утруднювала Німеччину ? і краще б вона залишилася осторонь світового конфлікту. Він відмітив, що війну проти СРСР мали намір розпочати весною 1941 р. і закінчити восени і, що саме вторгнення італійської армії у Грецію (про що Німеччина не була заздалегідь поставлена до відома) розладнало його плани. Грецька кампанія Муссоліні справді стала стихійним лихом. Йому довелося піти на відкрите зіткнення з югославами, внаслідок чого розпочалася війна на Балканах, якої німці намагалися всіляко уникнути. Великобританія вислала свій експедиційний корпус і Гітлер був змушений прийти на допомогу своєму союзнику. Окрім іншого, це перешкодило здійсненню задуманої ним блискавичної війни (Blitzkrieg) проти Сталіна. Німецька армія виявилася заручницею жахливої російської зими, і це стало початком кінця. Таким чином вислід війни визначився протягом кількох тижнів.
Попри це, Гітлер звинуватив італійців у тому, що вони завадили йому розіграти карту деколонізації Середземномор?я та реалізувати на практиці політичну антиімперіалістичну унію з Ісламом.
Стосовно Франції він вважав, що його політика була помилковою. ?Нашим завданням ? стверджує він ? було визволення робітничого класу і підтримка французьких робітників у здійсненні їхньої революції. Необхідно було нещадно відкинути допотопну буржуазію, позбавлену душі і патріотизму (...) Ми нехтували нашим боргом і не усвідомили своїх інтересів, не звільнивши в 1940 р. французьких робітників?.
?Те ж саме можна сказати про французькі колоніальні володіння, французький народ безумовно чекав від нас позбавлення від тягаря Імперії. У цьому значенні народ цієї країни завжди виявляв більше здорового глузду, ніж його так звана еліта. Справжній інстинкт нації краще, ніж ця еліта. Як при Людовіку XV, так і при Жюлі Феррі вони повставали проти абсурдних колоніальних компаній?.
Гітлер накидав картину майбутнього світу: ?У разі поразки Райху, в очікуванні підйому азіатського, африканського і, можливо, південноамериканського націоналізму, в світі залишаться лише дві сили, здатні реально змагатися між собою: Сполучені Штати і радянська Росія. Закони історії і географії зумовили ці дві потуги помірятися силами як у військовому, так і економічному і політичному плані. Ті ж закони прирекли їх стать противниками Європи. Обидві ці держави безсумнівно в більш або менш короткі терміни побажають заручитися підтримкою єдиного великого народу, що залишився після війни ? німецького народу. Я, настирливо заявляю: цього не повинне статися ні в якому разі. Німці не повинні грати роль пішака в партії, що розігрується росіянами або американцями?.
Він додав: ?На даний момент важко сказати, що представляє для нас найбільшу небезпеку в ідеологічному плані, прожидівленний американізм або більшовизм. Дійсно, росіяни під тиском обставин можуть остаточно позбутися єврейського марксизму, однак, лише для того, щоб відродити одвічний панславізм у його найжорстокішому і дикому вигляді?.
?Що стосується американців, то якщо їм не вдасться найближчим часом скинути ярмо нью-йоркських євреїв, їх загибель піде негайно ? вони так і не досягнуть віку зрілості. Їх величезна матеріальна потужність при так же разючій слабкості духу навіває образ дитини, страждаючої гігантизмом. Виникає питання, чи не є американська цивілізація, цивілізацією, приреченою розвалиться так же стрімко, як вона і виникла?.
Час таємної сльози
2 квітня 1943 р. Гітлер заявив: ?Коли ми виявимося переможеними у цій війні, це стане цілковитим крахом. Наші противники розпашталакали про свої наміри так, що ми не можемо мати жодних ілюзій відносно майбутнього (...) Ця думка є нестерпною. Я з жахом уявляю наш Райх, роздертий на шмаття цими переможцями, наш народ, відданий на поталу диких більшовиків і американських гангстерів. Однак, ця перспектива не може похитнути мою тверду віру в майбутнє німецького народу. Чим більше страждань випаде на нашу долю, тим блискучішим стане відродження вічної Німеччини. Особливість німецької душі впадати в летаргію, у тому випадку коли виникає загроза самому існуванню нації, прислужиться ще раз. Але я особисто не можу знести навіть думки про те, щоб жити в цій перехідній Німеччині, яка піде за падінням нашого Третього Райху.?
За деякий час, 30 квітня 1945 р., канцлер Райху, у віці 56 років, який напередодні пошлюбив свою наречену, наклав на себе руки, в атмосфері кінця світу яка його оточувала. У своїх ?Військових мемуарах? (тому 3: Le salut, 1944-46. Plon, 1959) генерал де Голль пише: ?самогубство, не зрада, поклало край його починанням?.
?Німеччина ? додає він ? заворожена ним до самих глибин своєї душі, служила своєму Фюреру всіма силами. Вона зберегла йому вірність до самого кінця, віддавши йому стільки сил, як жоден народ ніколи не віддавав у розпорядження свого вождя...?
Він підсумовує: ?Справа Гітлер була надлюдською і нелюдською. Він відстоював його, не знаючи сумнівів. До останніх часів агонії в глибині берлінського bunker?а, він залишався непохитним і не відаючим жалості, яким він був в дні свого торжества. Його боротьба і пам?ять про нього покриті похмурою величчю зробленого ним вибору; ніколи не вагатися, не йти на угоди, ніколи не відступати. Титан, що намагався втримати на собі увесь світ ні згинаючись, ні намагаючись полегшити тягар. Але в той момент, коли все було скінчене, у переможеного і розгромленого чи не було такої миті, коли очі його заволокла потаємна сльоза?.