Ян Воскресенський Вранці 1 грудня 1994 року близько 40 фронтових штурмовиків СУ-25 нанесли ракетно-бомбові удари по аеродромах «Ханкала» та «Каліновська». Менше ніж за пів години було повністю знищено бойову авіацію ЧРІ, жоден літак так і не зміг піднятися в повітря. Що ж представляли із себе ПВС ЧРІ? Як зрозуміло з вище сказаного, бойова авіація Дудаєва розміщувалася на аеродромах «Ханкала» та «Каліновська» і складалася з 149 навчально-бойових літаків Л-29 «Дельфін», 111 літаків Л-39 «Альбатрос», 3-ох винищувачів Міг-17 та 2-ох Міг 15 (останні більш придатні для вічної парковки у музею, ніж на ведення будь-яких бойових дій). Отже, у Дудаєва станом на 1 грудня 1994 року було 262 бойових літаки, що перевищує ПВС таких країн, як Австрія, Фінляндія, чи Португалія. Функції ППО аеродромів виконували 8-10 ЗСУ «Шилка», установки ЗУ-23, та кулемети ДШК, налаштовані на ведення вогню по повітряним цілям. Вогнем у відповідь був знищений лише один СУ-25 російської армії, але цей факт досі не є визнаним МО РФ. Тепер спробуємо розібратися з причинами, які привели до цієї катастрофи. По даним федеральної розвідки, станом на листопад 1994 року не більше 40% літаків знаходилися у боєздатному стані, отже піднятися у небо могли не більше 100 машин, а повністю доведеними до ладу були лише 10-15 літаків. Ще гіршою була ситуація з пілотами. Судячи з заяви командуючого ППО сухопутних військ, у Дудаєва був лише 41 пілот, але також відомо, що це були або військові пенсіонери, або призвані у лани військових сил громадянські пілоти. На початку серпня 1994 року у Турцію була послана група курсантів у 80 чоловік, які мали навчатися льотному ділу, але жоден з них не встиг повернутися до початку бойових дій. Також у Грозному дислокувалася група висококваліфікованих найманців-пілотів чисельністю в 10 чоловік. Саме вони 6 вересня, на день незалежності ЧРІ, в чіткому строю провели над Грозним групу «Альбатросів» відкривши військовий парад. Ситуація з силами ППО була ще плачевнішою, на аеродромах не було ні одного офіцера ППО з досвідом ведення бойових дій, екіпажі «Шилок» та стрільці інших засобів ППО складалися виключно з ополченців, яким лише в теорії пояснили, як управлятися з такою «важкою» технікою. Також ніхто не очікував такого нальоту на аеропорти, і люди, просто застані зненацька, не встигли відкрити вогонь у відповідь. На відміну від низького рівня вояків Дудаєва, більше ніж 50% екіпажів російських літаків складалися з льотчиків, які вже пройшли через гарячі точки: такі як Афганістан, Ангола, Африка. Одразу після нальоту Джохар Дудаєв написав листа до Москви: «Головнокомандуючому військово-повітряних сил Росії генералу Дайнекіну. Поздоровляю вас та військово-повітряні сили Російської Федерації з черговою перемогою в завоюванні переваги в повітрі над територією Чеченської республіки - Ічкерія. Зустрінемося на землі. Президент Чеченської республіки – Ічкерія. Генерал Дудаєв. 1 грудня 1994 року. м. Грозний.» Судячи з цього листа одразу видно, що Джохар не був враженим тим що сталося. Дехто пише, мов на «альбатроси» з «дельфінами» покладалися великі надії, буцімто вони могли бомбити російські міста та самостійно зупинити наступ російської армії, але це все пафос недосвідченої людини. Так, безсумнівно, на Л-39 та Л-29 можна було встановити до двох блоків НАР УБ-16 або до 250 кг авіаційних бомб. Але що могли зробити застарілі, навчальні літаки проти новітніх винищувачів та засобів ППО російської армії? По суті, всі ці літаки були «одноразові». Так, вони могли нанести ракетний удар по танковим колонам, але відраз ж були б збиті або російською авіацією, або досвідченими екіпажами російських «Шилок» та «Тунгусок». І це розуміли всі, це розумів Дудаєв. Шкода лише тих людей які загинули під російськими бомбами на чеченських аеродромах, шкода тих чоловіків які до останнього намагалися підняти свої бойові машини у небо та вступити у свій останній бій, але це нікому не вдалося. Як пише у свої книзі Герман Салудаве: «…я хочу вірити, що Аслан зміг злетіти, пробитися через навалу російських літаків та полетіти в далекий край. Але я знаю, що його літак згорів на ВПС в Ханкалі, так і не встигнувши відірватися від землі…» надіслано автором