Політономія

Втім, людей які хоча б поверхово знайомі з польською політикою він не повинен був би здивувати. Адже передвиборча кампанія Дуди багато в чому базувалася на використанні невдоволення значної частини польського суспільства дотеперішньою зовнішньополітичною лінією колишніх керівників Польщі і чільних представників партії «Громадянська платформа» Дональда Туска та Броніслава Коморовського, яка від початку епохи правління цієї партії в Польщі була спрямована на стабілізацію та поліпшення стосунків з Брюсселем (фактично – Берліном) та Москвою (нагадаю, попередники Туска та Коморовського, лідери партії «Право і справедливість», брати Качиньські – вели різко конфронтаційну політику на німецькому та російському напрямку).

Значною мірою, «ядерний» електорат партії «Право і справедливість» має більші або менші антинімецькі та антиросійські сентименти. Відповідно, кандидат на пост президента від «Права і справедливості» Анджей Дуда не може не зважати на ці настрої своїх виборців. Це дає змогу зрозуміти, чому в інтерв’ю для РАР Дуда сказав, що «Німеччина є великим партнером. Треба її шанувати, але одночасно  пам’ятати про те, що хто не шанує сам себе, той програє».

Ідея ж «Міжмор’я» зараз є очевидною, навіть для неспеціалістів, альтернативою до зовнішньополітичних стратегій як Російської Федерації, так і Німеччини (а фактично – також і до зовнішньополітичної стратегії керівництва Євросоюзу, де Франція і Німеччина є гегемонами) – які ґрунтуються на ідеях «не-суб’єктності» держав балто-чорноморського регіону і можливості досягнення більших або менших компромісів між світовими потугами за рахунок їхніх інтересів. Для прикладу, результати Нормандського саміту в червні 2014 р., перші та другі «Мінські угоди» - показали основні риси такої стратегії «геополітичного компромісу» між Берліном та Москвою за рахунок України.

Ідея військово-політичної та економічної інтеграції країн, розташованих між Балтійським та Чорним морями,  ставить, у досить таки радикальній формі, на порядок денний проблему перетворення їх на самостійних геополітичних та геоекономічних гравців. Які можуть мати інтереси не лише відмінні але й протилежні до інтересів Москви чи Берліну (Брюсселю).

Очевидно, що до настільки радикальної постановки питання та ж Польща зараз не готова. На додачу до зовнішньополітичних проблем, таке радикальне бачення може ще більше розколоти і без того різко поділене за світоглядною та політичною ознакою польське суспільство. Ідеям Балто-Чорноморської інтеграції, очевидно, будуть більшою чи меншою мірою протистояти як значна частина лівого й ліберального електорату (яка налаштована на поглиблення інтеграції насамперед із західними сусідами Польщі), так і нечисленний поки що, але гіперактивний електорат ідейних нащадків ідеолога польського націоналізму поч. ХХ ст. Романа Дмовського з «Національного руху» (а він, значною мірою, діє на тому ж «правому», нацоіонал-патріотичному електоральному полі, що й «Право і Справедливість» - об’єктивно будучи конкурентом президентської партії), адже  класична позиція Дмовського у «східній політиці» – «остаточне вирішення українського питання» шляхом порозуміння з Росією (не важливо, царською чи більшовицькою).

Очевидно, що проблематичність радикальної постановки питання про початок процесів створення Балто-Чорноморського союзу усвідомлює сам Дуда. Зокрема, він наголосив у менш цитованій в Україні частині свого інтерв’ю: «Я абсолютно не є прихильником революції в міжнародній політиці. Дипломатія не любить революції, ґвалтовні зміни є небажаними і міжнародній політиці. Не буде отже раптових змін, будуть корективи, часом глибокі». Цю ж тезу Дуда повторив у своїй інавгураційній промові, яка була виголошена наступного дня після інтерв’ю для PAP, і де він відзначив, що польська міжнародна політика не потребує революції, а потребує лише корекції, яка полягатиме у збільшенні активності, артикуляції цілей та прагнень, представленні точки зору Польщі на міжнародній арені «в спосіб спокійний, але рішучий та однозначний». Також в цій промові Дуда наголосив на потребі «дбання про згуртованість Європейського Союзу», але так, щоб «при будівництві цієї згуртованості польські справи також бралися до уваги».  Очевидно, що такі корективи будуть стосуватися насамперед спроби створити в рамках Європейського Союзу нового центру геополітичного впливу. В інтерв’ю РАР президент Польщі сказав, що вважає «що можна мати амбіції створення в рамках Європейського Союзу осередку, котрий був би порозумінням держав Центрально-Східної Європи, що реалізує в рамках Євросоюзу спільні інтереси. Треба ці інтереси спільно визначити і спільно діяти з метою їх реалізації».   В інавгураційній промові Дуда уточнив про що йдеться – він відзначив потребу оновлення неформального блоку країн Центрально-Східної Європи – «Вишеградської групи» (до якої входять Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина)  і «притягнення нових партнерів і шукання з ними порозуміння».  Очевидно, що даний напрямок польської зовнішньої політики є нині  більш реалістичним ніж створення геополітичного блоку з країнами, еліти яких явно не хочуть бути суб’єктами міжнародної політики (а саме такою є сучасна Україна). Саме тому, явних згадок про Балто-Чорноморський союз чи особливості політики Польщі на східному напрямку в офіційній інавгураційній промові, на відміну від інтерв’ю, не було.

І хоча, наразі, ідея Балто-Чорноморського союзу можливо знову на деякий час зникне з висловлювань керівників держав, все ж варто коротко зупинитися на її аналізі.

Очевидно, що проект геополітичного союзу країн між Балтійським і Чорним морем не є новою концепцією. Якщо не брати до уваги більш ранні періоди, то, наприклад, в 1990-х роках цю концепцію активно пропагував ветеран польського антикомуністичного спротиву Лєшек Мочульский та діячі Української Республіканської Партії. Однак, останні два десятиліття ця концепція надто поступалася, в середовищі еліт та суспільств країн Балто-Чорноморського простру, в популярності та впливовості концепціям Європейської та Євразійської інтеграції. Втім, геополітичні потрясіння останніх років знову актуалізували цю ідею в інтелектуальному та інформаційному просторі. Головними «моторами» цієї ідеї є насамперед окремі представники політичні та інтелектуальних еліт трьох країн - Польщі, України та Литви. Якоюсь мірою Білорусі. Очевидно, що сама концепція, окрім очевидних переваг, має певні вразливі місця. І так само очевидно, що треба враховувати як переваги так і ці вразливі місця.

До переваг можна віднести вдале геостратегічне місцерозташування країн Балто-Чорноморського регіону на шляху транспортних та енергетичних коридорів, схожість етнічних менталітетів і світоглядних основ культури й цивілізації, взаємодоповнюваність військово-стратегічних територіальних переваг і т.п. Власне, якщо міцний Балто-Чорноморський союз таки вдасться створити – він стане потужним геополітичним гравцем, зданим створити серйозну конкуренцію старим центрам світової політики.

До недоліків варто віднести насамперед конфлікті моменти в тлумаченні багатьох історичних подій, висловлювання прагнень окремих речників ідеї Балто-Чорноморського союзу (і в Польщі, і в Україні, і в Литві) до гегемонії в рамках майбутнього геополітичного блоку лише однієї, своєї, країни, і навіть етноцентричне бачення геополітики. Орієнтація на чутливий до проблем історичної політики національно-патріотичний електорат, зокрема, президента Анджея Дуди змусила його присвятити значну частину своєї інавгураційної промови саме цій проблематиці, з наголошенням на важливості рішучої «оборони доброго імені Польщі» в сфері історичної політики для нової президентської команди. Очевидно, що загальнонаціональний консенсус який сформувався у Польщі навколо, скажімо, проблеми Волинської трагедії 1943 року чи діяльності ОУН-УПА, навряд чи сумісний із тим баченням цієї проблеми яке утвердилося останнім часом в Україні. Аналогічною є проблема функціонування організацій польської національної меншини на території Віленщини і їх взаємостосунків з державною владою Литви та литовським населенням. Адже різні закорінені в давній історії конфліктні моменти у польсько-литовських стосунках, починаючи з 1989 р., активно стимулювала Москва з метою ослабити прагнення литовців до незалежності, а згодом щоб ослабити відроджену незалежність Литви. Потенційно, «проблема Віленщини» можне стати джерелом конфлікту й між Білоруссю та Литвою або Білоруссю та Польщею – адже для деяких білоруських діячів «віленські поляки» є «віленськими білорусами».

Очевидно, що складні історичні та територіальні суперечки, яким вже не один десяток (а може й не одна сотня) років, неможливо швидко залагодити протягом кількох найближчих років. Єдиним виходом є їх «винесення за дужки» в рамках діалогу про творення Балто-Чорноморської єдності. Чи вистачить для цього волі в речників «балто-чорноморської ідеї» - це велике питання. Зрештою, цими конфліктними моментами будуть користуватися і будуть їх стимулювати противники інтеграції країн між Балтикою та Чорним морем як в самих країнах регіону, так і за їх межами. Навіть більше – ці конфлікти будуть ще активніше стимулюватися зовнішніми геополітичними центрами, якщо Балто-Чорноморський блок з теоретичної абстракції поступово перетворюватиметься на геополітичну реальність.

Окремим питанням є побудова стосунків гіпотетичного нового союзу з лукашенківською Білоруссю. Адже перспектив на зміну політичного режиму у цій країні ближчими роками немає. І багато залежатиме від уміння шукати шляхи діалогу з владою у Мінську.

Так само, певною проблемою є знаходження критеріїв доручення до Балто-Чорноморського геополітичного блоку країн з поза трикутника Польща-Україна-Литва. Адже Угорщина, Словаччина чи Румунія також мають досить конфліктну історію взаємостосунків, що утруднює їхнє взаємне порозуміння й нині.

Крім того, існує величезна проблема в інформаційній та культурній сфері – поляки, українці та литовці майже не знайомі з актуальною політичною чи культурною реальністю країн-сусідів. Навіть спільна, багато в чому, культурна та історична спадщина, за винятком кількох проблемних моментів – залишається «незвіданою територією».

Ну і зрештою, однією з головних перепон на шляху реалізації ідеї Балто-Чорноморського союзу є відсутність суб’єктного геостратегічного мислення в середовищі номенклатурно-олігархічних еліт найбільшої за населенням країни регіону – України. Самостійна геополітична гра передбачає певні ризики. А як показує досвід останнього року – коли виникають подібні серйозні воєнні чи економічні ризики, українські «еліти»  воліють «прогнутися» перед світовими потугами, навіть на шкоду стратегічним інтересам держави. Очевидно, що якщо українське політичне керівництво і надалі буде рухатися у руслі, накресленому німецько-російським компромісом, то ідея Балто-Чорноморського союзу не матиме жодних перспектив. Бо ця ідея прямо суперечить інтересам як сучасного Берліну, так і Москви.

Втім, вартість будь-якої геополітичної ідеї можна буде перевірити лише виходячи з практичних результатів. Тож варто сподіватися, що рано чи пізно ідея Балто-Чорноморського союзу отримає практичну реалізацію.