Сергій Чаплигін
В одній зі своїх проповідей митрополит Халкідонський Мелітон сказав: «Феномен глибинної, сповненої тривоги потреби людської душі звільнитися від щоденного лицемірства є дуже давнім. Карнавальний блазень – фігура трагічна. Він шукає звільнення від лицемірства, через удаваність він прагне зруйнувати всі різноманітні маски, які він носить щодня, новою, більш дивною машкарою. Він намагається витягти назовні те, що було витіснено у підсвідомість, і звільнитися, але звільнення не наступає; трагедія карнавального блазня лишається нерозв’язаною. Його найбільша потреба – преображення».
Ця проповідь торкається найважливішого питання, яке ставить людина перед собою – особистої ідентичності. Але для нас, православних, на відміну від сатаністів, з їхньою ідеєю автономної моралі, питання особистості повністю пов’язане з богослов’ям у його екзистенційному вимірі. Для цього нам треба звернутися до патристичної думки, без якої неможливо збагнути, ані виправдати самого сенсу особистості.
Грецька філософія від досократиків до неоплатоників вважала, що буття конкретної речі зводиться до її зв’язку та спорідненості з єдиним буттям, а відтак кожне розрізнення є тенденцією до відпадіння чи спотворення буття. Це привело грецьке мислення до вироблення космосу, як гармонійного співвідношення всіх існуючих речей між собою. Навіть боги, втручаючись у справи людей, не могли порушувати закони космосу – «Якщо боги чинять щось огидне, то це не боги» (Еврипід).
І в цей момент до вжитку входить термін πρ?σοπον (просопон), що спочатку означав «ту частину, яку вирізняють очі». З такого вживання розвивається використання цього терміна для фізичної маски, а потім й для театральної ролі. «Три головні πρ?σοπα (просопа): наклепник, той, кого обмовляють, і той, хто чує наклепника» (Лукіан). А театр – це місце, де драматично розгортаються конфлікти між людською свободою та раціональною необхідністю цього «найкращого зі світів». Саме тут, на сцені театру, людина може вдягнути πρ?σοπον й повстати проти цієї гармонійної єдності, що утискає її як раціональну й моральну необхідність. Саме так можна вести боротьбу з богами та своєю долею, вчинити гріх.
Завдяки πρ?σοπον-у людина відчуває певний присмак свободи, набуває специфічної ідентичності, заперечуваної космосом, тобто стає особою. Саме надягнувши маску на короткий час людина пізнавала, що означає існувати як вільна, унікальна і неповторна істота. Й разом з цим відчути гіркий присмак наслідку свого бунту. А це вже – трагедія.
Людина могла вдягнути, в залежності від своєї ролі, декілька πρ?σοπ. У Гомера читаємо, що Аякс, сміючись, наводив своїми «просопонами» жах на оточуючих. Цим самим аби стати особистістю треба було додати щось до свого буття. Тому особа ніколи не вважалася істинною «іпостассю» (сутністю) людини.
Подібна антропологічна коннотація грецького «просопону» плавно перетекла до римського правного визначення у соціологічному вимірі значення persona. Persona – це роль, яку грає людина в суспільних чи правових відносинах, оскільки римське мислення завжди цікавилося питаннями суспільства та його організації (що й пояснює релігійну віротерпимість римлян). Рим завжди цікавила здатність до утворення спільнот, укладання угод, через заснування collegia та організації людського співіснування у формі імперії, а не питання онтології – буття людини.
Велич античного світу полягає в тому, що він відкрив для людини той вимір існування, який має назву особовий. І саме християнство надало цьому вимірові онтологічну обґрунтованість. Особовий вимір (персональний), ніколи не є тотожнім вашій сутності (іпостасі), вашому істинному буттю.
Саме через сповідання віри ми можемо осягнути свою справжню сутність. А так ми носимо різні маски для різних ситуацій у житті, і в них нам тепло, спокійно та комфортно. Десь там, у глибині душі ми боїмось оголити свою душу та підставити її під холодний, пронизливий вітер Буття.
Можливо, наш страх і виправданий, але слід пам’ятати – маска не безвідносна до нас, наші взаємини трагічні. Амінь.