Без національної мотивації неможливо вести війну, а тим паче перемогти.
Живемо в час глобальних змін і масового поширення інформації, яку далеко не завжди встигаємо відстежувати, а проаналізувати й поготів. Зорієнтуватися в цьому інформаційному вирі допомагають аналітики й політичні експерти, які вміють робити далекоглядні висновки з пазлів щоденних подій. Саме таким експертом з політичних питань є Андрій Холявка ? історик, голова фракції ВО “Свобода” у Львівській облраді VI скликання, який розповів про те, чому українцям сьогодні потрібна націоналістична ідеологія, у яких європейських країнах нам шукати геополітичних партнерів і як боротися з російською пропагандою.
? Андрію, чи можемо говорити, що саме національна ідеологія допоможе Україні стати на ноги? Чому нам сьогодні потрібна ця ідеологія?
? А яка ще ідеологія може запропонувати народові сенс існування, дати мотивацію до боротьби, пояснити причини тої нинішньої ситуації і вибудувати реальні способи виходу з неї? Врешті, яка ще ідеологія наголошує на тому, що принципово важливо поважати себе як спільноту і пам’ятати, що солідарність членів цієї спільноти ? основа нашої людяності. Націоналізм стоїть на тому, що свою індивідуальність ми отримуємо частково як спадщину від наших предків, а частково набуваємо у своєму суспільстві. Прості розмисли показують, що народ, який хоче щасливо впоратися з непростою ситуацією і скласти іспит на зрілість, мусить мати націоналістичну ідеологію. Бо це єдина ідеологія, яка робить його сильнішим. Звісно, можна вірити в чудесну допомогу іноземних доброзичливців, але досвід показує: єдине, на що можна покладатися будь-коли і за всяких обставин ? це свої власні сили.
− Що таке здоровий націоналізм? Чим український націоналізм відрізняється від інших європейських націоналізмів?
? Мені видається, що поняття здорового і нездорового націоналізму має стосунок не до ідеології, а до політичних суперечок, до навішування ярликів. Є націоналізм, який бореться і діє, і є лише декларативний. Я б розмежовував саме так. В одному випадку, є слово і діло, в другому ? тільки слово. Стосовно українського націоналізму, я вважаю, що аналог нашої ситуації потрібно шукати в тих країнах, які визволилися від окупації, позбулися колоніального статусу. Якщо говорити про Європу, подібну ситуацію переживала Ірландія ? країна, що була багато століть залежна від Великобританії, чи, наприклад, балканські країни, які вирвалися з-під турків, а потім опинилися у складі соціалістичної Югославії. Також можна вивчати досвід азіатських, латиноамериканських країн, врешті, знаємо, що чимало нинішніх економічно могутніх далекосхідних держав перебували в колоніальній чи напівколоніальній залежності, як от Китай чи Південна Корея.
Сьогодні перед нами зовсім інші проблеми, ніж, наприклад, перед громадянами Швеції. Нам потрібно остаточно завершити процес національного будівництва, відбитися від зовнішнього ворога і зробити ті життєво необхідні перетворення в державі і суспільстві, без яких немає перспективи розвитку. В умовній Швеції проблеми зовсім інші. Це суспільство, яке потерпає від переїдання, від надлишку споживання загалом. Вони втратили мотивацію до боротьби, занурилися в комфорт і гедонізм, у пошуки екстремальних способів самовираження і нових задоволень. Це все відбувається на тлі падіння народження і масового переселення в їхню країну людей з півдня Африки чи мусульманських країн. Коротко кажучи, Швеція хоче повернути молодість, а ми хочемо стати дорослими. У нас проблеми зовсім іншого рівня, тому дуже часто європейські підходи і критерії тут не спрацьовують і викликають взаємне нерозуміння. Наприклад. Хартія регіональних європейських мов ? формально дуже добрий документ, який мав би гарантувати збереження природного різноманіття мовно-культурного європейського континенту, місцевих діалектів тощо. Україну змусили ратифікувати цей документ, а його тут в результаті використали як важіль, щоб підірвати українське національне відродження, законсервувати постколоніальний мовнокультурний стан. Тобто надали преференції лише російській мові, яка й так домінує у ЗМІ, бізнесі й державному апараті. Нам одразу були зрозумілі наслідки цієї ратифікації, а от чимало “європейчиків” волали, що ми, мовляв, проти збереження регіональних мов.
? Яку загалом роль відіграє націоналізм в європейських країнах сьогодні? Чи виникають неонаціоналістичні рухи?
? У світі дедалі масовішим і сильнішим стає популізм, який певною мірою залучає до свого порядку денного традиційні для Європи чи США націоналістичні теми. Популісти, наприклад, виступають проти того, що керівна еліта обернулася в окремий клас, який живе своїми інтересами і обдурює народ через систему ЗМІ, наголошують на потребі обстоювати національну ідентичність перед колесами глобалізації. Тобто двома опорними стовпами сучасного популізму є антиелітарність та боротьба за ідентичність. У США велику роль під час останніх президентських виборів відіграв мережевий рух альтернативних правих (Alt-Right). Це переважно мережева субкультура, що зародилася в Інтернеті. Саме завдяки її винятковій інтернет-активності під час виборчої кампанії вдалося переграти мейнстрімівські ЗМІ ? ключові телеканали і сайти. У альтрайтів немає єдиного ідеологічного профілю ? вони виступають проти політичної коректності, за необмежену свободу слова, вчиняють системний політичний тролінг лівих і лібералів, політиків Демократичної партій, гостро висловлюються на теми расових взаємин і нелегальної міграції. Щось схоже існує в європейських країнах. Сьогодні ми свідки великих європейських трансформацій і змін політичних ландшафтів. Але те, що в європейський порядок денний все частіше входитиме питання збереження національних ідентичностей і протидії міграції ? це безперечно.
? У яких європейських країнах маємо шукати партнерів? Наскільки реальна сьогодні можливість утворення Балто-Чорноморського Союзу, з огляду на останні розхитування українсько-польських взаємин?
? З часів Революції Гідності ми переоцінили наші стосунки з багатьма європейськими політичними силами. Виявилося, що ті політичні сили фінансові питання цінують більше, ніж ідеологічні, і дуже легко піддаються на різні заманювання з Москви, охоче вірять у кремлівські міражі. Для нас це сумний досвід, але цінний. Мені здається, що в теперішній ситуації ми повинні шукати партнерів не за ідеологічними критеріями, а геополітичними. Є країни, які відчувають такі самі загрози, що й ми, і це об’єктивний ґрунт для зближення. Потрібно докладати зусиль, щоб та співпраця ставала міцніша, щоб цей фундамент перетворювався на стіни нової будівлі. План Балто-Чорноморської осі ? від Скандинавії до Чорного моря ? не новий, і він реально означає смерть Російської імперії, тому від 1991 року Москва докладає всіх зусиль, щоб відтермінувати чи нейтралізувати такі ініціативи. Та водночас на заваді планам такого геополітичного співробітництва часто стоять задавнені образи і виплекані стереотипи. Саме вони останнім часом отруюють польсько-українські контакти. Якщо ми як українська держава хочемо брати участь у великій геополітичній грі, мусимо навчитися жити не “до наступної зарплати” чи “до наступних виборів”, а мислити хоча б десятиліттями і наполегливо працювати над Балто-Чорноморським проектом. Для цього наша влада має зрозуміти кілька простих речей: без самоповаги, без уміння негайного вмикати червоне світло, коли наші партнери вилазять нам на шию і пробують нами керувати, партнерства не буде. Партнерство передбачає рівноправність, це його основа. Якщо ж балто-чорноморську співпрацю замінить польська гегемонія ? такий союз стійким не буде. Натомість тісне і рівноправне співробітництво народів між Балтикою і Чорним морем вигідне для всіх. Це доволі очевидні речі.
Зауважте: за останні 25 років, відколи існує самостійна Україна, жодних кроків української держави, зокрема українських націоналістичних організацій, які виявляли б ворожість до Польщі, не було. Це дуже показовий факт, але замість того, щоб належно оцінити нашу добросусідську поставу, очевидно, певні польські кола сприймають її як слабкість. А якщо польська сторона і далі нагнітатиме ситуацію, то рано чи пізно українське суспільство дасть асиметричну відповідь. Не хотілося би, щоб до того доходило, бо об’єктивно це нікому користі не принесе.
? Кого б Ви назвали найбільшими ідеологічними противниками націоналізму?
? У 20 столітті найбільшим противником націоналізму був комунізм, марксизм-ленінізм, всі ці лівацькі ідеології. Сьогодні ситуація дещо інша ? після краху комуністичних утопій усе лівацтво пішло на службу до лібералізму, тому маємо феномен ліволібералізму. Панівна ліберальна ідеологія запускає в обіг і живиться абсолютно лівацькими темами. Наприклад, одна з головних ідеологічних тем сучасного лібералізму ? мультикультуралізм. Первісно ця концепція походить від вкрай лівих політичних теоретиків. Сьогодні вона пересунулася в центр і стала ліберальним мейнстрімом. І так практично у всьому: міграція, гендер, політична коректність ? все це лібералізм засвоїв зліва, первісно все згенерували марксисти. Тобто націоналізму сьогодні протистоїть нова ліво-ліберальна ортодоксія, яка панує не тільки у ЗМІ, а й в освіті, зокрема в ключових університетах, де “випадково” викладають ліворадикальні професори, які виховують вже покоління студентів. Крім того, вони мають вплив і на інституційний вимір, на апарат насильства. Фактично можемо говорити про ліберальну тотальність. Але ніяке панування не може тривати вічно. До того ж, є певні ознаки, що підйом популізму означає початок краху ліво-ліберальної гегемонії. Популізм принципово порушує всі табу, які нав’язав лібералізм, і виставляє на світло тіньові механізми управління суспільством, що ними нині зловживає влада.
? Останнім часом світові ЗМІ пишуть про мілітаризацію російської пропаганди, інформаційні операції Росії у світі. Наскільки успішна ця пропаганда і як маємо їй протистояти?
? Шпигунство було візитною карткою Росії з 18 століття. Підкуповувала європейських інтелектуалів, приручала їх ще Катерина ІІ. Путін діє за старими лекалами, але з новими технологіями. Найуспішніший їхній інформаційний проект ? “Russia Today”, це їхня головна зброя. У чому особливість цього проекту? Вони обговорюють теми, які традиційні європейські та американські ЗМІ не помічають. Це привернуло увагу публіки, а після того почалася системна робота з промивання мізків. Тому, на мою думку, побіч шпигунства дуже небезпечний і канал “Russia Today”, який може впливати фактично на цілий світ. Це доволі дорога розкіш, але Путін порахував, що справа того варта.
Тому західні лідери повинні думати про те, як нейтралізувати його вплив. Ми ж повинні розуміти, що Росія поставила нас перед вибором: або ми ? або вони. Або Україна відбивається, і тоді Росія йде під лід, або Україна розвалюється, і тоді відновлюється російська імперія. Інших варіантів немає. Тому ми повинні докласти всіх зусиль, щоб РФ почала тріщати по швах. Як це зробити? На цю тему написано десятки серйозних книг. Потрібна лише політична воля, фінансування і системна робота (інформаційна кампанія, діяльність спецслужб і т. д.). Тобто нашим завданням має стати гра на геополітичну деконструкцію РФ. Для нас не має існувати за східним кордоном нічого цікавого з комерційного, культурного та інформаційного погляду. Бо це ? територія зла. Натомість бачимо інші пріоритети обраної в першому турі влади. Але з місяця ця влада не впала…
? Протягом останніх років в Україні значно зросла кількість протестів. Таке враження, що після Революції Гідності українці повірили у власні сили, і сьогодні імовірність народного повстання висить у повітрі. Чи це так і чому?
? Не можна відповідати на це питання, бо Путін нападе. А якщо серйозно, думаю, що постреволюційна влада навчилася технічно працювати зі ЗМІ і освоїла мистецтво маніпуляції інформацією не гірше, ніж путінські ляльководи. Скільки разів ми вже були свідками, коли з нічого надували “народних героїв”, а потім здували їх назад? Сьогодні людина ? антикорупціонер, якого носять на руках, а завтра вона вже негідник і хабарник. Це має привчити нас критично ставитися і до провідних ЗМІ, і до топ-лідерів суспільної думки в Інтернеті. Оскільки досвід останніх років чітко показує, що незалежних ЗМІ практично немає. Ми стали свідками конфліктів у владній еліті. Якщо в 2014 році та еліта була згуртована, то сьогодні розсипається на ворожі угруповання. Падає авторитет Президента, уряду, Верховної Ради, і це на тлі соціального невдоволення, збідніння, все це творить доволі небезпечну ситуацію. Найгірший варіант ? заворушення в Києві і після цього відновлення російського наступу. Цей варіант реалістичний і на страху перед ним тримається нинішня влада. Якби такої загрози не було, я майже не сумніваюся, що в нас був би вже інший президент та інший уряд. Нинішнє становище ? ні мир, ні війна (АТО), тут воюємо, а тут торгуємо, неформальні поїздки в Москву представників різних політичних сил з одночасним залякуванням “Путін нападе” ? вигідне частині керівної еліти. Але як тільки в Росії почнуться серйозні неприємності чи якісь революційні події і загроза російського нападе зникне, я не знаю, якими страшилками будуть підпирати свою владу нинішні чиновники.
? Нещодавно ВО “Свобода” разом з іншими націоналістичними силами України підписало Національний маніфест. Які перспективи його розвитку?
? Ліво-ліберальні інтелектуали написали грубі книжки про те, як має діяти панівна влада, коли націоналістичний рух на підйомі. Це розкол, компрометація лідерів, відмова створювати коаліцію, якщо націоналісти потрапляють в парламент, і навішування на них усіх собак. Основна гра полягає в тому, щоб відсунути націоналістичні сили на маргінес, максимально їх між собою стравити ? тоді вся енергія націоналістичного середовища йде на самопожирання, а “улюблені” ліволіберали контролюють ситуацію і лякають людей націоналістами, які “сіють лише ненависть”. Очевидно, що підписання маніфесту вселило в серця владної еліти неприємні передчуття. Замість того, щоби взаємно гризтися і знищувати одне одного, націоналістичні організації намагаються діяти спільно. Це серйозний дзвіночок для постреволюційної влади, яка насправді є плоть від плоті кучмівської “еліти”, на совісті якої процеси деіндустріалізації, корупції і масового збідніння. Консолідація ідейно близьких політичних сил ? добрий знак для тої ідеї, навколо якої вони об’єднуються. Цей факт уже розтривожив українську владу, а певні геополітичні наміри, викладені в маніфесті, розтривожили й наших недоброзичливців поза Україною.
? Які виклики сьогодні стоять перед об’єднаними націоналістами? Як ці виклики змінилися з часів боротьби УПА?
? У 2014 році Україна опинилася в такій ситуації, у якій діяла ОУН і УПА ? збройне протистояння з російським агресором, і це ріднить нас з тою епохою, а також з епохою визвольної боротьби 1917?1921 років. А в той самий час це відрізняє нас від європейських суспільств, які вже дуже довго живуть у мирі, і через те мають зовсім інші проблеми. Неможливо вести війну, і тим паче перемагати в ній, без національної свідомості і мотивації, тобто без націоналізму. Не ведуться визвольні війни без віри у свою націю, інакше боротьба не має сенсу. Націоналістична ідеологія в такій ситуації ? питання виживання, і тому влада хоч-не-хоч мусить заплющувати очі на її поширення. Але маємо пам’ятати, що ліберали ? це такі люди, які можуть пробачити Путіну анексію Криму, міжнародним аферистам ? вкрадені мільярди, зовнішнім партнерам ? порушені договори, а от оборону національної ідентичності “прекрасні” ліберали пробачити не можуть. Тому протидія буде обов’язково.
Якщо порівнювати з часами УПА, сьогодні ми в куди кращій ситуації. Ворог той самий, тільки в нас є регулярна армія, така-сяка державна машина, є система засобів масової інформації. Це зовсім інше, ніж підпільна організація і підпільна армія. У нас, хвалити Бога, за спиною є 25 років існування незалежної України і ціле покоління, яке виросло за цей час. Це означає, що наші шанси на перемогу у порівнянні з 1940-ми роками практично 100-відсоткові. Величезна кількість недоліків, провалів, саботажу, явної агентури та іншого ? це все є. Але є чинники, які роблять перемогу неминучою: насамперед це покоління, яке народилося в незалежній Україні. Попередні покоління пройшли всю дорогу до мети ? УССД ? нам фактично залишилося зробити лише один крок ? останній, остаточний, переможний.
Розмовляла Леся БАСАРАБ. Часопис ВО “Свобода”