Олександр Хоменко Переконаний беззастережно: у всьому СРСР несходимому передвоєнного 1940-го той вчинок аналогів не мав. Власники щасливого квитка, яким пощастило вирватися з ГУЛАГу крізь вузеньку щілину "відновлення законності" після падіння Єжова, мали поводити себе зовсім по-іншому: сидіти тихо, на очі знайомим бажано не з'являтися, а краще - узагалі виїхати зі своєї місцевості. Одначе тут... Ось декорація для мізансцени: літо, Харків, вечір, за своїм столом куняє керівник харківської організації СПУ Юрій Смолич. Несподівано з'являється відвідувач, у якому господар упізнає "забраного" ще 1932-го поета Івана Багряного. Гість говорить, що його відпустили, і що він хотів би поновити літературну працю. Аби підтвердити "кваліфікацію", починає читати з пам'яті великий віршований твір (то була поема "Золотий бумеранг", яку написано в одиночній камері харківської в'язниці). Далі - слово самому Смоличу: "Багряний з пам'яті зачитав мені уривок свого написаного віршованого роману. Читав, не спиняючись, годину або й більше. Звичайно, я не пригадую тепер того роману, але запам'яталося: віршування було вправне, сюжетно - відтворення подій і переживань людини, змістом - недвозначна, запекла контреволюція". Смолич, зрозуміло, Багряного зі Спілки виставив, але щось, видно, ворухнулося в душі колишнього ваплітянина і приятеля Хвильового: він биту годину слухав антирадянську поему, замість того, щоб, як чесна радянська людина, після перших же 5-ти хвилин телефонувати в НКВД й інформувати, що їхній клієнт тут уже зачекався. Богема, поезія, ГПУ Той факт, що син муляра з Охтирки Іван Лозов'яга прийшов у літературу з іменем Іван Багряний, може правити за добрий символ доби. "І стане світ новий, і люди як боги. І скрізь, де буде поле, - плуги, плуги..." - відлунювало в її атмосфері це непозбутнє тичинівське. Звичайно, з висоти нашого удаваного всевідання ми тепер її засуджуємо: мовляв, знаємо, що опісля настало. Проте... нам би зі своїм часом, з нашими "богами" і "плугами" якийсь лад навести. Багряний щиро повірив в українське революційне відродження, в ідеї Хвильового про "молодий кляс молодої нації", у робітництво як авангард України. То не було даниною кон'юнктурі. 1946-го, уже пройшовши ГУЛАГівські табори, він напише у свідченнях представникам американського військового командування: "за політичними переконаннями я залишаюся вірним собі. Будучи непримиренним стосовно більшовизму, який виродився у звичайний російський фашизм, я приєднуюся до революційно-демократичного руху з лівою соціалістичною програмою". А публіцисти правого крила еміграції повсякчас ганили Багряного за те, що в його творах позитивні образи - обов'язково з "мозолястими робітничими руками". У літературних боріннях 20-х він належав до організації Марс (Майстерня Революційного Слова), куди входили такі першорядні майстри, як Валер'ян Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Євген Плужник. Широко друкувався в тогочасних часописах, 1927-го видав поетичну збірку "До меж заказаних" (тобто - заборонених). Цензура почала пильно приглядатись до цього суб'єкта, який лінію партії ні в що не ставить, веде богемний (читай - антисоціальний, а тому - підозрілий) спосіб життя (ночував на столі в їдальні письменника Василя Вражливого - поруч, на сусідньому, збував ніч Плужник), оспівує якесь патріархальне село. Друкуватися стає чимдалі тяжче, і Багряний знаходить вихід, близький до геніального: фактично, він став батьком-засновником самвидаву в підрадянській Україні. 1929-го він приїжджає до рідної Охтирки і за допомогою земляків та кількох пляшок горілки друкує поему "Ave Maria". На обкладинці стояло провокативно-шокуюче: Видавництво "САМ". У переддень великого терору він іще встигає видати в Харкові історичний роман у віршах "Скелька" - про боротьбу українських селян із казенним російським православ'ям (після цього твору Олекса Слісаренко назвав Багряного "українським Пушкіним"), проте далі крізь залізну завісу було вже не проскочити. 1932-го Багряного заарештовують у Харкові, звинувачують у націоналізмі та написанні контрреволюційних творів. Багряний у свою чергу протестує проти ведення слідства російською, його називають "петлюрівцем"... Чекіст пропонує йому альтернативу: або доля Чупринки (тобто - одразу до стінки) або доля Тичини. "Ще не відомо, яка доля буде у Тичини", - відповів Багряний. Його засилають на Далекий Схід, він тікає з місць поселення, переховується між українцями Зеленого Клину, одружується. 1938-го зважується на неймовірне: без документів повертається в Охтирку до батьківської оселі. Через 4 дні за доносом сусіда його забирає НКВС. Єжовське слідство "по повній програмі" (технології катування він згодом опише в "Саді Гетсиманському"). Одначе доля вберегла його від безіменної могили в урочищі Сандормох: для чого - стане зрозумілим трохи пізніше. Репортаж із Саду Гетсиманського Початок війни застав Багряного в Охтирці. Під німецькою окупацією він редагує місцеву газету "Голос Охтирщини", намагається налагодити в місті якесь українське культурне життя. Проте дуже швидко переконується, що фюрер і вождь - то брати-близнюки. Розпочинаються конфлікти з окупаційною адміністрацією, Багряний вимушений кидати все і перебратися до Харкова. У цей час він пише комедію-сатиру "Генерал" і пропонує її до постановки в Харківський драматичний театр. Ознайомившись із текстом, головний режисер чемно пояснює автору, що сценічна історія твору буде недовгою: після першої ж вистави гестапо перестріляє і режисера, і акторів, і всіх глядачів у залі. Багряний вирушає до Галичини, зв'язується з підпіллям УПА, працює в пропагандистському апараті повстанців, пише для них політичні коломийки, пісні, малює агітаційні плакати. На ім'я Романа Шухевича подає меморандум із пропозицією створити підпільний уряд УПА - ця ідея була незабаром реалізована у формі Української Головної Визвольної Ради. Не раз і не два опинявся він між життям і смертю - і тоді, коли супроводжував транспорт із медикаментами для партизанів з Галичини на Волинь (як згадував згодом Багряний, 9 із 10 шансів у цій операції було на те, що всіх упівців німці перевішають на найближчій же вулиці), і тоді, коли на нелегальній квартирі в Моршині, утікаючи від гестапо, протягом 14 днів писав свій знаменитий роман "Тигролови" (згодом він буде перекладений англійською і його загальний наклад сягне мільйона примірників). А на еміграції, в Західній Німеччині, вже отримавши як письменник загальноєвропейське визнання, він постійно носитиме зашиту в комірці сорочки ампулу з отрутою: по його сліду постійно йшло КДБ, а від цих людей сподіватися можна було всього. Його вершиною став роман "Сад Гетсиманський" - фактично автобіографічний твір, свідчення для Вищого Суду про кола сталінського пекла. Багато що поєдналося в цьому тексті: і чекістський бестіарій, і просвітленість євангельського апокрифу. Та головним для Багряного поставало дослідження людського досвіду "на краю ночі". На відміну від Селіна, який, мандруючи, встигав кокетувати то зі Сталіним, то з Гітлером, він ніколи не приховував своє безсилля за маскою мізантропії та ніцшеанської вседозволеності. Може, тому, що Селін, як і Кестлер, автор похмурої "Сліпучої темені", у порівнянні з Багряним, були якимись оранжерейними істотами, що не бачили смаленого вовка. А Багряний, син робітника, на власному досвіді переконався: гуманізм і людяність - дуже сильні речі. Особливо - якщо ставитися до них всерйоз. Партія для тигроловів Звістка про те, що Верховна Рада найновішого скликання успішно "провалила" постанову про відзначення 100-річчя від дня народження Івана Багряного не могла не сповнити радістю серця всіх людей доброї волі. Нарешті наш офіціоз спромігся на щось справді корисне, і череваті голови обласних адміністрацій не виголошуватимуть фальшивих промов на відкритті вечорів, присвячених пам'яті Багряного, а меткі клерки не никатимуть по кишенях енні суми, списуючи їх чи то на меморіальну дошку, чи то на перейменування вулиць. ...В українському письменстві Багряний лишається одним із найбільш "проектних" авторів. Тобто, він не просто естет і художник слова - він випрацьовує для спільноти проект майбутнього, перетворюючись на, у кращому розумінні цього терміну, політичного письменника, подібно до Сартра чи Орвела. Як моряк із затонулого корабля, приречений жити на острові далеко від Батьківщини, він тримався на світі лише однією мрією. Він писав свої блискучі політичні есеї, ніби кидав в океан пляшки з посланнями - мо, колись в Україні їх таки "виловлять". Він засновує Українську революційно-демократичну партію, до якої належали і високочолий Юрій Лавріненко, і романтичний повстанець Юрій Горліс-Горський, і вона стала найбільш креативним середовищем у повоєнній нашій еміграції. З відбитими у в'язниці нирками і набутим там-таки туберкульозом, із серцевою хворобою, завсідник лікарняних палат, який пише на спеціальній дощечці, яку ставили йому під груди, Багряний весь думками був там, у вільній Україні, яка постане, це неминуче... Увесь цей інтелектуальний спадок, ніби щебінь якийсь, засипається в підмурівки здоровенних "маєтків" нової еліти під Києвом... надіслано автором