Балканські ілюзії

Саша Паповіч

Балканські країни є прикладом наївності та сліпої віри в благочинність Нового світового порядку. Після тринадцяти років вони все ще вірять в добрі наміри Вашингтона і Брюсселя, в Євроатлантичну інтеграцію, як вирішення всіх проблем, і строго наслідують західних вчителів, оскільки вони вважають, що тільки так можна отримати доступ до європейської родини.

Інфантильні створіння, що керують цими країнами, досі вірять, незважаючи на весь негативний досвід, що допомога та підтримка прийде лише з Заходу, від двох найбільших агітаторів глобалізації: США та Євросоюзу. Інколи вони навіть проголошують на публіці, що, навіть, якщо можна довести негативну роль США в балканських подіях (перше після Другої світової війни бомбардування європейської столиці, наприклад), то треба плекати надію на Європу та Євросоюз; таким чином вони хочуть показати свою опозицію до американського глобалізму. Давайте перевіримо, як є насправді.

Відносини між Брюсселем і Вашингтоном

Для розуміння справжньої суті цієї організації, достатньо глянути на її установчі документи та стратегічні плани Америки, спрямовані на підтримку об?єднання та інтеграції Європи, пізніше ? на створення Європейської економічної співдружності на початку 50-тих, і далі ? Євросоюзу. Дослідник ?Плану Маршала?, американець Майкл Гуган назвав основною його метою ?створення європейського економічного об?єднання, подібного до США?. Протягом свого розвитку, євроінтеграція стала більш самостійною і дещо політично незалежною від Вашингтона. Але її основи та суть пов?язані не лише з американською післявоєнною фінансовою інтервенцією; структура цього об?єднання нагадує нам більше Америку (Сполучені Штати Америки), ніж політичні традиції європейського імперіалізму. Отже, можна зробити висновок, що не доцільно говорити про якесь протистояння між Євросоюзом і НАТО та США з іншого боку. Протягом останніх років це специфічно відобразилося на сербській політиці, а також на політиці та громадській думці інших балканських країн. Намагаються показати відмінності між НАТО та ЄС та, навіть, деякі протиріччя в діяльності цих двох організацій, особливо, стосовно їх політики на Балканах. Протягом цього часу, НАТО представляють, як військову організацію, яка продукує політику насильства, яка не відповідає нашим інтересам; в той же час ЄС презентується, як організація, що запроваджує насамперед економічну співпрацю та забезпечує добробут своїх нових членів з Південної Європи ? Іспанії, Греції та Португалії ? які знаходилися на такому ж рівні розвитку, як і колишня Югославія. Це твердження ігнорує той важливий факт, що основні політичні елементи не залежать від характеру певної держави чи організації (військова, економічна, політична), але від політичної волі, що виражається в конкретних політичних діях на світовій арені. Історія європейського об?єднання вказує на подальший розвиток інтеграції, в економіці це призводить до трилатералізму, а в політиці ? до глобалізації, американської монополії на застосування сили, яка забезпечує збереження світового порядку.

Володіння Брюсселю

ЄС та НАТО- це організації, що знаходяться на службі Атлантичних країн, центр тяжіння яких знаходиться в Брюсселі. Цей центр, який є водночас столицею штучно утвореної Бельгії, був заснований в результаті британських прагнень мати оборонний пункт в серці Європи, та є уособленням власне капіталу. Навколо цього центру будується майбутня трансатлантична імперія. НАТО і ЄС є двома складовими цієї майбутньої імперії по обидві сторони Атлантики. Як будь-яка інша імперія, НАТО/ЄС мають центр і периферію, під якими розуміють певні території, на яких підтримується стабільна політична ситуація, метою якої є захист існуючого ладу під керівництвом Брюсселю (як кажуть в газетах ?стабілізація регіону?). Є також тенденція до постійного розширення простору та захоплення нових регіонів. Це є зростанням трансатлантичної імперії або, відповідно до пропаганди Брюсселю, ? ?поширенням європейських цінностей?. Європа знаходиться під військовим захистом США протягом останніх 50 років, і протягом цього періоду європейці не виграли жодної значної битви без іноземної допомоги (винятком є успіх Британії на Фолклендських островах, але і там була прихована дипломатична і військова підтримка США та Чилі). Тому економіка є одним з небагатьох елементів, які залишаються під суверенним контролем європейців (хоча вона також має відповідати планам Америки). По-перше, одразу після закінчення Другої світової війни і пізніше, докладали всіх зусиль для створення трилатеральної економіки. Європа прийняла цю економіку та відмовилась від політичного та військового впливу на світ. Головним засобом для створення нової Європи (замість творення достойної відповіді на американський виклик) стало вирішення суто внутріконтинентальних проблем, не беручи до уваги ситуацію в зовнішньому світі. Якщо відкинути пацифістські антивоєнні рухи 70-80-тих та деякі проєвропейські партії, то Європа, як на лівому, так і на правому фланзі, наслідувала американську політику у відносинах з СРСР. Тільки Де Голль дещо відійшов від цієї політики; але він робив це як лідер Французької держави та представник Європи. Він прагнув відновлення старої французької слави та розглядав євроінтеграцію, як засіб для досягнення цієї мети. Однак, його дії не мали реального впливу навіть у Франції. Він покинув НАТО, але лишився активним учасником його політичної структури, і, насправді, зовсім не зашкодив франко-американським відносинам. Тому його ідеологічний та політичний нащадок Жак Ширак відновив французьке членство в НАТО. Ми можемо зробити висновок, що стратегія де Голля не призвела до якихось видимих результатів. Можливо, у майбутньому ми побачимо щось яскравіше, але цього неможливо передбачити наперед. Закінчення Холодної війни не принесло звільнення, а тільки посилило участь ЄС у процесах глобалізації. Тому що ЄС є протоглобалістичним проектом, воно споріднене зі штучною глобалізацією світу. Логічно сподіватися, що воно стане частиною глобалізованої світової системи, а не формою опозиції до неї.

Брюссель нав?язує своєму економічному володінню єдину правову і політичну волю. Його роль дуже проста, як і інших багатьох систем, ? розпочати зі звичайної економічної співпраці і закінчити федеральною чи унітарною державою. Серце Євросоюзу знаходиться на території стародавньої франкської держави. Після розпаду цієї держави утворилася Франція, Італійські держави (об?єднані в Італію в 1861 році) та Священна Римська імперія германської нації, яка була відновлена у вигляді Другого Рейху в 1871 році. Ці країни, разом з Бельгією, Нідерландами та Люксембургом, є основою Європейського об?єднання. Навколо зазначеного центру поширюється європейське економічне об?єднання. До процесу євроінтеграції вже залучені багато різних країн від Данії та Ірландії, до Греції та Португалії. Достатньо поглянути на введення єдиної валюти, щоб зрозуміти суть інтеграції. Менш розвинені країни приймають євро без серйозних заперечень. Насправді, приєднання до зони євро означає для них економічний успіх. Єдиною менш розвиненою країною, що не вступила до Європейського валютного союзу ? це Греція, але не завдяки політичній волі афінського уряду, а тому, що вони не мають необхідних валютних критеріїв. Розвинені ж країни протестантської півночі ? Британія, Швеція та Данія ? не бажають приєднуватися до єврозони. Данія навіть відхилила Маастрихтську угоду; в той же час, Британія залишається опозиційною до євроінтеграції. Останньою відмовою від євро став шведський референдум.

Центрові нелегко поширювати свою владу на провінції, тому що він не має жодного реального впливу на них. Вплив центру (економічний центр складається з Німеччини, Бенілюксу, Франції та північної Італії) є домінуючим, порівняно з впливом менш розвинених південних країн ЄС (це болісно впливає на стан суспільства в Іспанії, Греції, Португалії). Але вплив центру дуже малий, майже непомітний, в розвинених районах ЄС. Ці регіони, що мають економічні переваги та потужну політику та культуру, більше віддають ЄС, ніж самі отримують від центру. Або, простіше кажучи, інколи вони більше втрачають, ніж виграють. Механізм відносин у ЄС можна змалювати швидше як координацію, ніж субординацію; ясно, що Брюссель ? який є адміністративною серцевиною Європейського економічного центру ? не може таким же чином впливати на Британію та Швецію, як на Португалію та Грецію.

Після падіння Берлінської стіни, західна економіка легко змогла проникнути на Схід. Ми спостерігаємо поширення Західної політичної культури у розвиткові плюралізму думок, багатопартійній політичній демократії та громадянських правах та свободах. Ми можемо також говорити по розширення військового впливу, в контексті інтеграції до НАТО та фактичної окупації південно-східної Європи, що триває вже більше десятиліття. Але проростання західної економіки на Схід розпочалося ще наприкінці 80-тих. Європейська економіка (під проводом Німеччини) після падіння Берлінського муру використала німецьку марку для проникнення на ринки східноєвропейських країн.

Економічні експерти окупували східноєвропейські столиці в якості урядових радників. В той же час, східноєвропейські держави не мали власної оригінальної економічної моделі навзамін євроатлантичної інтеграції. Східноєвропейський простір опинився під контролем ЄС. Оскільки Східна Європа складається з регіонів, що повністю відрізняються від регіонів ЄС (наприклад, вони мали планову економіку), і ці особливості були одразу зруйновані, то, ясно, що ці країни опинилися в набагато гіршому положенні ніж Греція чи Португалія. Оскільки не існувало серйозних захисних механізмів, то ЄС легко досяг повного контролю над економікою Східної Європи. Цього було достатньо, щоб економічна псевдоімперія ЄС могла ставити економічні та правові вимоги до Східної Європи. Неспроможність запровадити таке економічне панування у Туреччині, є однією з причин, через які Брюссель відмовляється надати їй членство в ЄС. А зовсім не тому, що Туреччина є мусульманською країною, чи не дотримується прав людини належним чином. Якщо Брюсселю вдасться встановити економічний контроль над Туреччиною, то інші проблеми стануть другорядними, як і проблема узгодження законодавства. Все буде швидко вирішено, як ми зараз можемо спостерігати на прикладі Східної Європи. Відносини між Брюсселем і Німецько-франко-італійським центром та східноєвропейською периферією можна порівняти з відносинами в минулому між Вашингтоном та деякими штатами США в процесі завоювання Дикого Заходу. Також їх можна порівняти з відносинами між метрополією та колонією під час колоніальних європейських завоювань. Американська влада поширювалась фактично далеко на захід, на регіони, що не вважалися тривалий час федеральними штатами (наприклад, Арізона). Вони мали територіальний статус, як частина США, але мали менше прав, ніж федеральні штати. Цей статус був характерний для менш розвинених південно-західних регіонів. На противагу їм, північні та інші розвиненіші регіони мали статус повноцінних штатів від самого заснування країни, та уособлювали верхівку США. Іншим прикладом можуть слугувати колишні колонії. Фактично, вони перебували під керівництвом метрополії ? колоніальної влади ? але деякі з них мали самоуправління, деякі були протекторами та класичними колоніями, в яких жорстко обмежувались права і свободи. Відбувалась, звичайно, деяка еволюція, але все залежало від господаря ? від центру. В нашому випадку, справжній господар, або центр, знаходиться в серці ЄС; в той час, як Східна Європа є недорозвиненою периферією, що перебуває під керівництвом центру. Це і є справжньою сутністю Євросоюзу ? статус країни змінюється відповідно до поточних інтересів господаря. Глибокий аналіз євроінтеграції здійснив американський дисидент Ноам Чомскі в своїй книзі ?Чого дійсно хоче дядько Сем??. За його словами, це є процес відновлення колоніальних зв?язків між Західною та Східною Європою. В минулому Західна та Східна Європа мали напівколоніальні стосунки. Опозиція Росії та її відмова грати за правилами Заходу стали причинами Холодної війни. Поразка ж Москви у Холодній війни призвела до відновлення напівколоніального статусу Східної Європи.

Західні Балкани

Балкани є частиною євроекономічного простору, як і решта Східної Європи. Війна плутократії Вашингтона на цій території протягом 90-тих років була спрямована не проти ЄС та євро інтеграції, але проти самої Європи. Під час антисербської агресії в 1999 році, Тоні Блер писав у своїй статті ?Нове покоління проводить власну межу?, що ми маємо справу з новою формою війни, в якій ми боремося за нові цінності, за новий інтернаціоналізм, в якому не буде місця брудним репресіям проти певних етнічних груп. Якщо відкинути лицемірний пасаж про репресії щодо етнічних груп, яким не буде місця, то стане ясно, що він говорить про нову війну, яка принесе нові цінності, новий інтернаціоналізм; ці західні цінності є глобалістичними. Агресія посилює процес глобалізації, і промоутером цього процесу в Європі є ЄС. Відповідно, військова присутність охоронця глобалізації та трилатералізму ? США ? захищає економічну владу європейського центру. Цей центр успішно здійснив підкорення території колишньої Югославії ще у 80-тих, раніше, ніж у будь-якій іншій східноєвропейській країні. Використовуючи слабкість країни та неспроможність псевдоеліти знайти вихід із політичної, економічної та військової кризи, ЄС застосував усю свою владу, щоб посадити до керівних структур колишніх республік Югославії проглобалістичних політиків. Сербія не була винятком. Після цього розпочалася нова фаза розвитку ? творення багатоетнічних держав на руїнах Югославії. ЄС досі не має достатньо сміливості чи політичної волі, щоб розпочати цей експеримент у інших, більш стабільних країнах Східної Європи. Тому вони реалізували свої мрії у найменш розвиненій провінції ? колишній Югославії (або, за термінологією ЄС ? ?Західних Балканах?).

Ми можемо задати питання: чи можливо, щоб ЄС мало антиєвропейську мету? Це питання може видатися абсурдним для західних європейців, але не для нас, що мають досвід життя в прото-глобалістичному утворенні ? Югославії. Насправді, наш досвід, що задає це питання, сам же дає на нього аргументовану відповідь.

Яка була політична програма Соціалістичної Сербії чи Соціалістичної Югославії? Була вона сербська чи антисербська? У 80-тих, коли більшість людей ще не уявляли себе без єдиної Югославії, абсурдним було навіть ставити таке питання. Сьогодні ми знаємо відповіді, і вони є більш ніж трагічними.

Глобалізм та багатоетнічність мають таку ж антинаціональну природу, як і пролетарський інтернаціоналізм, що був реалізований на практиці у формі югославізму чи совєтизму. Таким же чином Белград експериментував над створенням штучних націй в Югославії, Македонії, Монтенегро та Боснії (наприклад, винайдення ?мусульманської? нації в Боснії ? це є унікальним випадком у світі: визначення нації лише на релігійній основі); албанцям створили максимальну автономію в Косово. В усіх випадках це відбувалося у найменш розвинених південних районах, що знаходилися в повній залежності від Белграда та не могли створити жодного опору центрові. Така політика не застосовувалась у північно-західних розвинених районах (Словенія, Хорватія). Подібно до цього, Брюссель сьогодні починає експериментувати з найвідсталішими регіонами власного економічного простору, щоб показати себе більшим католиком, ніж є сам папа (в сучасному перекладі: більшим глобалістом, ніж його господар та ідеологічний зразок по інший бік Атлантичного океану). Ці пролетарські та інтернаціональні експерименти, разом з експериментами творення націй, закінчилися дуже трагічно для самих же ініціаторів з Москви та Белграда. Від Чечні та Молдови, до Косово та Боснії ми спостерігаємо за кінцевим результатом успішного вирішення національного питання в комуністичних країнах. В майбутньому ми побачимо схожий результат тих рішень, що їх зараз пропонує Брюссель у вирішенні проблем багатоетнічних та мультикультурних держав. Новий інтернаціоналізм Тоні Блера є не менш небезпечним, ніж старий інтернаціоналізм комуністичного інтернаціоналу. І знову жертвами цих мультиетнічних експериментів будуть народи Балкан та інші народи європейських мультиетнічних (мультикультурних) регіонів.

переклад Олега Шеленка та Олени Жарко

за матеріялами часописа ?ІДЕНТИЧНІСТЬ?