Костянтин Тищенко "Запаморочлива давність баскійської мови, її живий прорив з глибини тисячоліть, сама її присутність у нашому сучасному світі, жива пульсація цього стародавнього лінгвістичного організму, – ось що робить баскійську мову не лише науковою й загальнокультурною спадщиною, яку не можна замінити ніякими пам'ятками археології, антропології чи давньої писемності, – її не можна замінити геть нічим". Ці слова у бібліографії сучасного басколога Ю.В.Зицаря якнайкраще вводять нас у напружену атмосферу виживання басків як європейської нації. Про Країну Басків більшість людей чула у зв'язку з тероризмом радикальної організації ЕТА (Еускаді та Аскатасуна – Басконія і свобода). Знаємо імена славетних басків – Унамуно і Салайя у письменництві, генерала Симона Болівара і Долорес Ібаррурі – у політиці, чули про баскійське походження Васко да Гами і засновника Ордену єзуїтів святого Ігнатія Лойоли, про хіміка Елюяра, про баскійських танцюристів XVII ст. при французькому дворі, від яких веде свій родовід сучасний балет, про перших в історії відважних китоловів – баскійських рибалок, чиї навички плавання в океані згодилися Колумбові (його команда складалася переважно з басків), нарешті, дехто читав про самобутність мови басків, про її несхожість на решту мов Європи та ймовірні генетичні зв'язки її з Кавказом. Дослідників завжди дивувало, що з цілої Європи ''лише одна група населення у Піренеях, без сумніву, через свій міцно сформований уже тоді етнічний характер і не схильний до нового менталітет виявила виняткову несприйнятливість до навколишньої романізації. Під пластами латинських запозичень васкони – предки сучасних басків, зуміли зберегти основну структуру своєї мови... Так, іще до світанку історичних часів вони виявили дивовижне поєднання пасивного опору та гнучкості щодо асиміляції, яка дала їхнім нащадкам змогу залишитися самими собою і пізніше, за панування інших чужинців". Можна закидати баскам і важкий характер враз із запальністю, і надмірну консервативність і замкненість у вірі, ба навіть глибоке переконання у своїй вищості, але чи не завдяки саме цим мало привабливим для сусідів якостям баски й зуміли залишитися самими собою. Щодо їхньої високої інтуїтивної самооцінки, що звідси випливає, то й вона виявляється не випадковою, бо наука тимчасом відкриває дедалі вагоміші на те підстави. Так, кілька років тому, укладаючи світову карту розподілу негативного резус-фактора, вчений-генетик Л.Л.Каваллі-Сфорца з подивом побачив, що максимум цієї ознаки серед населення Землі зосереджений саме у басків: якщо на Далекому Сході негативний резус-фактор практично не трапляється, то в міру просування на Захід його концентрація повільно і неухильно зростає, сягаючи в Піренеях 30%! "Вражає висока концентрація цього гена у басків, – пише дослідник. – Це свідчить, що вони є залишком первісного населення Європи, яке згодом змішалося з прибульцями з Азії". Таким чином, римські часи виявляються надто пізньою добою в існуванні басків у Піренеях. Але наскільки пізньою? Уявлення про це ми одержали з виходом 1975 року фундаментальної "Передісторії Європи 40-4 тис. років до н.е." польських археологів Йосипа і Йосипіни Козловських, яку започатковують якраз матеріали про первісні протобаскійські культури. Величезний фактичний матеріал виявляє, демонструє географічно і кліматично зумовлену дивовижну стабільність і спадкоємність культур навколопіренейської області протягом десятків тисяч років. Прекрасно досліджені і всесвітньо відомі археологічні культури Західної Європи, як виявилося, органічно виростають одна з одної. Так, пізньонеолітична культура совтер – 7/24 тис. років до н.е. має попередницями материнську культуру азиль (від - 12 тис.), ще раніше культуру мадлен (від – 18 тис.), солютре (від – 22 тис.), пейгор (від – 27 тис.) і нарешті риньяк (від – 35 тис.), попередників якої в Європі немає. "Прагнучи встановити вихідний позаєвропейський терен ориньякоїдних культур, ми найчастіше звертаємо увагу на Близький Схід, де від раннього Вюрму (до 40 тис. років до н.е.) відома преориньякська амудійська культура". Про окремі проміжні етапи цієї мандрівки дещо знає лінгвістика. Досліджуючи середземноморську субстратну лексику, вчені (зокрема, Г.Шухардт, М.Марр та ін.) показали наявність численних доіндоєвропейських слів (серед них відома група слів типу "дагар" - "собака") в різних мовах Середземномор'я від Кавказу до Піренеїв. У світлі цих даних стає зрозумілішою і помітна присутність вірменоїдного антропологічного типу в складі баскійського народу, – тим більша, чим глибше ми занурюємося в минуле, – і належність баскійської мови до ергативного типу контенсивної класифікації мов, – того самого, що й мови Кавказу. Таким чином, поступово вимальовується грандіозна, хоча поки що й мозаїчна, ретроспектива мови народу мало не з 40-тисячолітньою (400-віковою!) традицією осілості в Європі, справжнього лінгвістичного Мафусаїла, який пережив мови всіх історично відомих своїх сусідів – від кантабрів, іберів та лігурів до карфагенців і римлян, готів і арабів. Побіжно зауважимо, що латинські запозичення у мові басків мають виразно архаїчну звукову форму (bake – pacem "мир", gela – сеllam "кімната", gauza – causa "річ" тощо), – тобто засвоєні ще до всіх історичних палаталізацій задньоязикових приголосних у латині. Але мало того, що засвоєні звуки – законсервовані у вимові на тисячоліття, протягом яких звуковий розвиток самої латині і привів її до зникнення і до появи з неї десятка романських мов. Є в баскійській і сліди готської присутності, є ряд арабізмів – але прониклих через кастильську (іспанську), є навіть слово nagusi "головний, начальник" з далекої Ефіопії. Проте серед топонімів Країни Басків ми не знайдемо жодного арабського (якими аж рясніє решта півострова): араби спинилися перед цими горами та їхніми захисниками, так і не змігши ані подолати їх, ані проникнути у їхній соціум. Повертаючись із Сарагоси з походу проти сарацинів (мусульман), військо Карла Великого зруйнувало стіни Іруньї (Памплони), за що в долині Арреаги (Ронсеваль) баски розбили ар'єргард франків 15 серпня 778 року. Ця битва широко відома з "Пісні про Роланда", однак у ній, на відміну від історичних джерел, народна пам'ять французів приписала цю подію не баскам, а сарацинам. Християнство поширилося в Країні Басків з VIII ст. Відтоді регулярно ведеться і літописання. Разом з сусідніми християнськими державами Наварра почала Реконкісту - семисотрічне відвойовування арабізованих земель. Графство Кастилія, що на початку Реконкісти було меншим від Наварри, у боротьбі з арабами незрівнянно виросло територіально і зміцніло політично. А останній король Наварри Генрих проміняв її на французький престол (це йому належать слова "Париж вартий обідні"). Залишившись без державності під владою кастильської корони, баски тривалий час зберігали даровані своїми давніми королями "фуерос" – права і привілеї. Остаточна втрата фуерос на півночі прийшла з французькою революцією 1789 р., а на півдні – після поразки прибічників автономії в останній карлистській війні 1876 р. Як рівноправні учасники європейського цивілізованого процесу, баски започаткували друковану літературу своєю мовою 1545 року з публікації Б.Ечепаре "Елементи баскійської мови". Короткий пасаж по-баскійськи навів у "Пантагрюелі" Ф.Рабле (1542 p.). Найважливішими і найбільшими за обсягом стародруками вважаються повний баскійський переклад Нового Завіту Лейсарраги (1571 р.) і релігійно-філософський твір Ашулара "Геро" ("Опісля", 1643 p.). З симпатією ставилися до мови басків гуманісти: так, близько 1600 р. Й.Скалігер писав: "Баскійська мова не має нічого варварського, ані різкого; навпаки – вона плинна й солодка і, поза сумнівом, дуже давня, вживана на цих теренах ще до римських часів". Проте після скасування фуерос, окрім звичаїв і традиційного укладу життя, баскійська мова залишалася чи не головною ідентифікаційною ознакою баскійського народу. Але бездержавна мова помітно занепадала, вживання її у культовій та шкільній сферах почало сходити нанівець. З приходом на іспанський престол 1714 року тої самої династії Бурбонів, що й Франції, обидва монархи заходилися викорінювати баскійську мову під приводом боротьби з усякими залишками феодалізму. "Я зобов'язав учителів повністю заборонити баскійську мову у школі", – звітував шкільний інспектор Моль до Мадрида. "Особлива наша мета у школах Басконії – запровадити французьку мову замість баскійської", – доповідав у Париж префект Нижніх Піренеїв. Допомагали нищити мову скривдженого народу і власні його сили, часом іще й баскомовні. Невдовзі небезпеку такого становища усвідомило суспільство: "Чого ми ждемо? – писав 1820 р. Х.-П. Улібарре. – Говоримо по-баскійськи, а освіту маємо по-іспанськи? Очевидно, що це робиться для нашої згуби". Наваррські бастіони не витримали підкопів двомовності, за якою насувалася "природна" дебаскізація. І це в Наваррі, колисці баскійської державності, про яку В.Гюго писав, живучи тут у 1843 році: "Давня назва "Наварра" – це не просто слово. Людина народжується тут баском, спілкується тут баском, спілкується баскійською, живе по-баскійськи і по-баскійськи вмирає. Баскійська мова – ось справжня батьківщина басків і, я б сказав, їхня релігія". Мовна дійсність розвивалася в Європі настільки стрімко, що в якийсь момент наваррський селянин поза своїм селом зненацька вже опинився був у такому становищі, що не лише сам почав навчати своїх дітей іспанської мови, але й згодом заходився відучувати їх від рідної баскійської...". Сучасник Т.Г.Шевченка, поет і гітарист Хосе-Марія Іпаррагірре (1820-1881), відомий своїми ліричними й патріотичними віршами, став автором тексту і музики національного гімну басків "Дерево Герніки": Прадавнє наше древо В Герніці ще росте, - Нам, баскам-еускальдунам І рідне і святе. Роди ж і сій по світі Свій незнищенний плід! Тебе шанують діти – Увесь баскійський рід! Щоб крона зеленіла і родила І жолудь виростав Преклонимо коліна В молитві до Христа! І попрохаймо щиро, Щоб народ наш жив У злагоді і мирі – І до кінця віків; Щоб був і мир і спокій На давній цій землі, Щоб вирували соки В дубовому гіллі – Нам, всемогутній Боже, Благословення дай, - І вічно жити зможе Еускалері, наш край! Ідеолог баскійського національного руху Сабіно-Арана Гойрі (1861-1903) відводив у своїй політичній програмі особливе місце рідній мові. Вже у першій опублікованій статті (1886 рік) він писав: "Суттєвим складником баскійського народу є еускара – баскійська мова... Її зникнення неминуче призвело б до зникнення цього народу. І якщо ми вчасно не докладемо всіх зусиль, щоб врятувати батьківщину від цього фатального кінця, такий наслідок неминучий. Якщо баскійська мова зникне, воскресити її ми вже не зможемо. А поки вона існує, ми безперечно можемо розвивати її й поширювати". Письменник з Наварри Артуро Кампйон ще дужче загострив цю позицію – до формули: "З кожним втраченим баскійським словом відмирає частка душі народу". Внаслідок планомірної мовної політики двох сусідніх держав баскомовна територія за XIX сторіччя фатально скоротилася. Байдужа до власної мови, баскійська буржуазія охоче віддавала перевагу дешевій силі найманих робітників з Кастилії. Водночас усе більше зростала еміграція басків до Америки, де на 1959 рік їх налічувалося до 125 тис. (2/3 з них – в Аргентині й Мексиці). Опиняючись у все помітнішій меншості на своїй споконвічній землі, баски фізично відчули свою належність до одного народу саме через спільність мови. Славетний поет баскійського походження Мігель де Унамуно так висловив ці почуття: Кров мого духу – моя мова, А батьківщина моя – там, Де горде і могутнє слово дарує єдність тим обом світам. Письменник з Іпарральде (Північної Басконії) П'єр Брусен сто років тому писав: "Жду приходу щасливого часу, коли баски нарешті відновлять державність, на яку мають право завдяки мові, походженню та історичним традиціям, чекаючи цього ідеального майбутнього, працюймо..., щоб розбудити добру волю й патріотичний зліт народу... Для початку засіймо любов до нашої мови". Після кількох попередніх спроб Конгрес діячів баскійської культури в давньому університеті м.Оняті 1918 року на вимогу обласних депутацій ухвалив створити Академію баскійської мови – Еускалцайндіа – організаційно оформленої через рік. Зусиллями Академії було частково відроджено баскомовну школу і берцоларизм – імпровізоване прилюдне віршування двох поетів-суперників на задану мелодію. Виникло товариство на підтримку баскійської мови (1927-37 pp.), животворного імпульсу надано літературній творчості, з'явилися перші, а потім і досить численні шкільні підручники, регулярно стала виходити наукова періодика баскійською мовою. У відповідь на незворотний курс офіційного Мадрида на повну кастилізацію обласні ради баскомовних провінцій, культурні спілки й товариства наполегливо обстоювали право своєї мови на рівний з іспанською статус. Недарма Автономний статут Країни Басків, прийнятий республіканською владою в Більбао в розпалі громадянської війни 6 жовтня 1936 p., відкривався статтею і такого змісту: "Баскійська буде, нарівні з іспанською, офіційною мовою Країни Басків, і відповідно до цього офіційні розпорядження загального характеру з боку Автономії Влади укладатимуться обома мовами. У стосунках з Іспанською державою або її представниками офіційною мовою буде кастильська..." Та кінець усьому поклала поразка республіканських сил у громадянській війни. Методи, якими після неї франкісти зводили рахунки з басками, мало чим відрізнялися від більшовицьких у Радянському Союзі. Починаючи з фізичного винищування басків під час бомбардування їхньої святині - Герніки та дальших масових арештів, через заборону – під загрозою ув'язнення – вживати баскійську в громадських місцях (тобто, й на вулиці), через закривання усіх баскомовних просвітницьких організацій та видань, – аж до перейменування вулиць, заміни баскійських імен на іспанські в усіх документах, ба навіть до збивання цих імен на могильних плитах (1949 р.). І все-таки поразка німецького фашизму у Другій світовій війні не могла не послабити суспільні позиції його іспанського двійника. З лондонського вигнання баскійський республіканський уряд у щорічних різдвяних посланнях закликав народ залишатися басками "мовою і серцем". У травні 1952 р. преподобний Луїс Віллясанте Контабітарте – майбутній Президент Академії баскійської мови – виголосив у палаці Біскайської депутації інаугураційну промову з нагоди свого обрання членом Академії. Це було нововведення. Відповісти йому випало академікові Ф.Крутвігу. Його виступ прямо не стосувався теми попередньої промови. Натомість, несподівано для присутніх, він закартав несправедливу мовну політику католицької церкви – і, опосередковано, іспанської держави: "Чому баскійська мова не вживається в церковних установах? І якщо Церква, – коли поляки спробували скривдити литовську мову у Віленській парафії, – ухвалила, щоб усі священики вивчали литовську й білоруську, то чому ж до Країни Басків присилають небаскомовних священиків? Чи не тому, що ми, баски, є паріями Святого Престолу?" Зрозуміло, що після такого виступу Ф.Крутвігові й залишалося, що негайно виїхати у вигнання. В демократичній Франції баскійські справи у ті повоєнні роки йшли краще. Не випадково саме в Парижі вдалося організувати 1956 року Перший світовий конгрес баскійських письменників, на якому було 200 делегатів. Що ж до тоталітарної Іспанії, то там консерватори боронили кожний свій рубіж до останку. То ж і не дивно, що у "Відкритому листі до Єпископів" від 339 священиків Країни Басків у 1960 році звучать усе ті самі теми, що й 8 років тому у виступі Ф.Крутвіга: "Якщо камені національного монумента складають красу архітектури і бережуть духовний відблиск доби, що їх створила, то баскійська мова, це знаряддя, потрібне для євангелізації та культури баскійського народу, має право перед Церквою і цивілізацією – право на життя і вживання. Ігнорування цього права з боку Церкви свідчило б про абсурдну й ганебну суперечність, а з боку суспільства - про реакційну антигуманну політику на межі геноциду". Якщо 130 років тому басків було 470 тис., що становило близько половини населення Басконії, то за переписом 1981 року їх кількість зросла на 180 тис. осіб, але водночас частка від усього населення Країни Басків упала до 22%. Це було прямим наслідком незахищеності баскійського громадського життя, адже "не можна говорити про громадянське суспільство, не збудувавши національної держави". На її утворення і було націлено зусилля патріотичних сил, які після поразки у громадянській війні знову сконсолідувалися у 50-і роки. Нескінченні репресії в оголошених "зрадницькими" провінціях Біскайя та Гіпускоа кінець кінцем спричинили появу збройного опору: право-радикальна організація ЕТА, яка виникла в 1959 році, повела з франкізмом збройну боротьбу. Престарий диктатор не зміг уже змінити ходу історичних подій. Через три роки по його смерті затягнутий вузол політичної централізації було ослаблено спочатку в столиці: в 1978 році Конгрес Депутатів у Мадриді прийняв нову, демократичнішу конституцію, схвалену того ж року Всеіспанським референдумом. Серед інших демократичних змін нова конституція вперше встановила загальні критерії офіційного функціювання мов в Іспанській державі: офіційною мовою держави залишалася іспанська, але вперше й за мовами інших народів Іспанії визнано офіційний статус у відповідних Автономних провінціях (крім баскійської, це стосувалося галісійської та каталанської мов). Зі створенням Баскійської автономії (Еускаді) з парламентом та новим баскійським урядом відкрилися немислимі раніше можливості для розвитку баскійської мови як складової частини національного відродження. Прийнятий на підставі Конституції Статут Баскійської автономії про мову (1979 р.) після століть безправ'я гарантував баскійській мові громадське вживання: це дало зелене світло масовому мовному будівництву. В 1982 році Парламент Баскійської автономії прийняв "Закон про нормалізацію вживання баскійської мови", де чітко зазначено мовні права громадян Еускаді. Парламент Наваррської автономії прийняв аналогічний закон через 4 роки. Ще в 1983 р. при Президентові Еускаді Х.-А. Арданса-Гарро було створено Генеральний секретаріат з мовної політики. Серед його основних функцій було впорядкування баскізації професорсько-викладцького складу та державних службовців автономії. Відсоток баскомовних викладачів за 10 років зріс з 20 до 45, а державних службовців – до 37 в місцевих органах влади і до 50% – в уряді Еускаді. На загальну програму баскізації населення уряд автономії виділяє дедалі значніші кошти: від 180 млн. песет (близько 15 тис. доларів) у 1982 р. до 2 мрд. 305 млн. песет (192 тис. доларів) на 1991 р.. Державна програма баскомовної освіти будувалася не на порожньому місці: вона піднесла на державний рівень стихійний рух за баскійську школу і численні приватні ініціативи в цій галузі. Попередня держава замовчувала реальну соціолінгвістичну ситуацію й чинила шалений опір прониканню баскійської мови в школу. Не мирячись із таким становищем, баски змогли ще в середині 1950-х років створити підпільні баскомовні школи – ікастоли. Те, що їм це вдалося, свідчить про незрівнянно слабшу руйнацію цивільного суспільства іспанського каудилізму, аніж від радянського більшовизму. Першу ікастолу зуміла організувати 1954 року в Доностії (Сан-Себастьян) учителька Ельвіра Сіпітрія, яка навчала не лише дітей, й майбутніх молодих виховательок. За нею пішли десятки інших педагогів. Сотні сімей, згуртовані почуттям небезпеки і тривогою за долю свого народу, віддавали у навчання до ікастоли своїх дітей. Залишається фактом, що серед батьків-однодумців не знайшлося сексотів. Спочатку ікастоли являли собою приватні навчальні групи по 10-12 дітей, які займалися на квартирах, щоб уникнути інспектування, санкцій і закриття шкіл. Велика увага приділялася якості навчання. Завдяки їй та шляхом незліченних щоденних пересторог і хитрощів вдавалося долати створені тоталітаризмом перешкоди і врешті одержувати для учнів баскійських шкіл легальні учнівські документи. У 1970 році існувало вже 105 ікастол з 20 тис. дітей. Після створення автономії цей процес було легалізовано, і 1991 р. вже понад 80 тис. дітей навчалися в 500 ікастолах, які становили половину всіх шкіл Басконії. Близько чверті всіх ікастол стали державними, решта побажали залишитися приватними. В рамках унітарної внутрішньої політики Франції поняттю "баскомовна школа" місця практично не лишається. Першу в Іпарральде ікастолу було створено ще 1969 року в Аррангойце біля м.Біаррица, проте 1991 р. таких шкіл було лише 20 і вчилося лише тут більше як 1000 дітей. Скромна фінансова підтримка з боку місцевих влад доповнюється пожертвами під час щорічного шкільного свята в містечку Сенпере "Еррі-Уррац": напр., 1988 р. тут було близько 50 тис. учасників, зібрано близько 2 тис. доларів. Брак баскомовних підручників створював чималі труднощі при викладанні в ікастолах. На покращення становища пішли роки. Спочатку використовувалися шкільні книжки 30-х років, а з часом було створено підручники сучасного рівня й з'явилися матеріальні можливості публікувати їх. Підготовка підручників та шкільне навчання впиралися ще в одну застарілу і капітальну проблему: який різновид мови вживати у друкованих працях? Дотривавши до сучасності у своїй безперервній усній традиції, баскійська мова, природно, існує у вигляді кількох живих усних говірок і діалектів. Будівничі баскійської літератури перші відчули потребу опрацювати стандартну літературну норму – як це має місце в інших мовах. Проте запропоновані за останнє сторіччя кілька конкуруючих проектів довгий час не задовольняли громадськість. Спеціально присвячені створенню мовної норми наради баскологів від 1913 до 1973 року, переборюючи консерватизм, крок за кроком вивели цей процес на шлях міждіалектних - насамперед, морфологічних – компромісів. Про характер подоланих труднощів можна судити з прикладів відбору стандартних особових форм надзвичайно розгалуженої словозміни допоміжних дієслів. Так, біскайське gara "ми є" одержало перевагу перед гіпускоанським gera, сулетинським girа і лабурдським gare; зате лабурдське duzue "ви маєте" виявилося найприйнятнішим у ряду з duzie – dozue – dezute тощо. У живому вжитку закінчення третини баскійських відмінків (а всього їх 15 у двох числах) також відмінні залежно від діалекту: так, форма асоціативного відмінка, напр., "з чоловіком" звучить gizonekaz, gizonakin, gizonekin або gizonekila; компромісом тут стало лабурдське gizonekin. Загальний відмінок множини "дружини" – однаковий в усіх діалектах: emazteak, а от ергативний відмінок множини, який можна перекласти приблизно як "дружинам", звучить у Біскайї та Гіпускоа також emazteak, але в інших місцевостях – emazteek: щоб уникнути різнобою в нормативній мові, прийнято форму ергатива на ek. Освячена авторитетом Академії, науково обґрунтована, стандартна форма мови – euskara batua – стала активно поширюватися у пресі, літературі та в викладанні. Теоретично виправдана орієнтація баскійської норми на говірки центрапьних діалектів неминуче створила додаткові навчальні проблеми для носіїв периферійних діалектів – біскайського та сулетинського. Коли врахувати ще й нормативні орофоепічні та просодичні настанови, то не буде перебільшенням сказати, що баскіська сім'я в цілому пережила справжній конфлікт вторгнення euskara batua у родинне коло. З іншого боку, участь батьків у шкільних радах стимулювала громадське життя. Важливою фігурою став і вчитель баскійської мови – як колись священик, лікар чи продавець. Школою масового впроваджування мовної норми стали баскомовні журнали, в яких регулярно друкуються 454 письменники і понад 2000 учнів і студентів. Кількісно зросла читацька аудиторія і тиражі баскомовних газет, серед яких, наприклад, "Еускальдун Егункаріа" ("Баскійська газета") виходить щодня на 32 сторінках. З 1982 року діє радіотелевізійна компанія ЕІТВ (Euskal Irrati Telebista). Незмірно зросла частка баскійської тематики в передачах ЗМК. До 200 тис. глядачів збирає телепрограма поетичних змагань берцоларів, де вони демонструють зрослу майстерність і віртуозність володіння мовою; значну кількість годин у щоденних радіо-передачах займають суспільно-побутові телефонні інтерв'ю в прямому ефірі з найрізноманітнішими співрозмовниками – від пенсіонерів і домогосподарок до школярів і дошкільнят. Головний критерій вибору мовця – його мовленнєва вправність і самобутність думок, головна мета передач – поширювання мовних навичок, полегшування прямих контактів між басками та виявлення талантів. За роки автономії незмірно зросла кількість баскомовних видавництв: тепер їх близько 70 зі щорічною продукцією до 1 тис. назв книжок баскійською мовою. Існує й 7 видавництв платівок, аудіо- та відеокасет. Щороку проводяться ярмарки баскійської книжки, які дають чималі прибутки. Тільки державне сприяння дозволило піднести на належний рівень опрацювання термінологічних систем для різних галузей науки, а також наладити масове видання їх. Відповідна спеціальна установка UZEI підготувала й видала за 13 років понад 40 технічних галузевих словників. Енциклопедичні видання та наукові праці публікує Науково-технічне товариство ім. Елюяра (назване ім'ям вченого-баска, який 1783 р. відкрив вольфрам). Значну видавничу роботу проводить Баскійська Академія. Серед її видань – наукова періодика, словники, граматики, географічні атласи, праці з філології, соціології та країнознавства. Відомі заслуги Академії в організації та проведенні масових мовних заходів, – наприклад, кампанії 1978 року під назвою Bai euskarari! ("Скажи "так" баскійській мові") та інших. Провідну роль у вищій освіті в Ескуаді відіграє EHU-UPV / Euskal Herriko Unibertsitatea, Університет Країни Басків, факультети якого розосереджені між столицями трьох провінцій (Віторія-Гастейс, Більбо / Більбао, Сан Себастьян-Доностія). Питома вага баскійської мови в навчальному процесі найнижча у викладанні мистецтвознавства, історії, медичних і технічних наук (3%), вища – на відділеннях економіки, хімії, очних наук, інформатики, архітектури – до 20%, баскійської філології – до 30%, філософії, літератури, журналістики – до 70%; а викладання у магістерії, де готують вчителів та вихователів для початкових шкіл і дошкільних закладів, ведеться виключно баскійською мовою. Помітний внесок до баскомовної вищої освіти роблять приватні університети, наприклад, великий католицький університет Деусто під Більбао, або Літній університет у Деріо. Хоч першу університетську кафедру баскології було створено лише 1977 року (EHU, м.Віторія-Гастейс, теперішній завідувач – проф. Е.Кенер), традиції наукової баскології XIX ст. (Гумбольдт, Бонапарте, Ван Ейс, Шухардт та ін.) гідно продовжували у XX ст. Аскуе, Уркіхо, Лафон, Марр, Боуда, Мічелена та інші вчені. Проте всі ці гідні подиву зусилля культурної еліти басків були б запізнілими без масового руху національного відродження баскійського народу. За образним висловом Х.Інчаусті, наприкінці XX сторіччя для басків спалахнув аварійний сигнал, віщуючи останню загрозу – зникнути з лиця землі. Перед цією фатальною перспективою в масі дебаскізованого населення стало ширитися прагнення докласти до рятунку рідної мови власні зусилля, вернути собі відібрану мову, оволодіти нею практично. Чимало "квазі-еускальдунів" – басків, які знали свою мову недостатньо – перестали миритися з цим становищем. (Хоча, як висловився проф. Р.Сьєрбіде, зважаючи на складність баскійської мови, той, хто дещо в ній знає, вже знає чимало) Такі настрої виникли, очевидно, не самі по собі: це дозріли у масовій свідомості посіяні ще сторіччя тому зерна – слова письменників-патріотів: "Баскійська мова – живий і переконливий доказ нашої відібраної колись національної незалежності, це ознака, що відрізняє нас від інших, надає нам власне обличчя – і саме цим створює перешкоди на шляху нашої повної асиміляції, яку віддавна поставлено за мету і проводиться вона підступними засобами" (А.Кампйон). "Зробіть так, щоб баскійська мова стала служити для школи, для процвітання, для чимраз більшої різноманітності життя, для вищої освіти, – і тоді той, хто нею володіє, буде прагнути зберегти її, а далекий від неї, ймовірно, схоче нею оволодіти" (С.Арана Гойрі). Щоб кожний "баск з вулиці" одержав доступ до вдосконалювання рідної мови, стихійно виникла й нелегально оформилася 1962 року Координаційна рада просвіти й баскізації АЕК. До сфери її діяльності входила не лише просвіта, але й фінансова допомога різноманітним баскійським спілкам і гурткам; тепер це ще й масові кроси через усю Країну басків "корріка", які мають сприяти формуванню почуття належності до одного народу, та інші патріотичні заходи. Усвідомлення особистої відповідальності кожного баска за завтрашній день своєї мови слід визнати великим виховним успіхом баскійських письменників і політиків. "Жодна мова не зникає і не триває само по собі – її або залишають, або тримаються за неї і, отже, завжди зберігають її живою лише її носії", – писав мовознавець Кольдо Мічелена, а поет Х.-М.Арце вкрай загострив його думку: "Мова зникає не тому, що чужинці її не вивчають, а тому, що свої більше не вживають її". Минув час, коли мова басків була у себе вдома гнаною; під кінець диктатури її вже толерували, і "завдання полягало в тому, щоб зробити її якомога потрібнішою і бажаною". Справою народної просвіти зайнялися ентузіасти, свідомі невідкладності свого завдання. Уявлення про вимогливість цих людей до себе можуть дати такі слова, що належать письменникові Чіллардегі: "Той, хто вирішив присвятити себе вивченню баскійської мови, повинен віддавати їй усі свої сили без останку з повним усвідомленням важливості своєї справи, без будь-яких потурань собі; він сам повинен дбати про те, щоб бездоганно оволодіти практичним мовленням, засвоїти якнайповніші теоретичні знання про нашу мову – і водночас бути добре обізнаним з явищами мов інших країн" (1961). Знання своєї мови дорослі баски могли вдосконалювати спочатку в напівлегальних гуртках та в вечірніх школах. Проте лише з утворенням Баскійської автономії цей стихійний рух було впрядковано у вигляді системи з майже 200 мовних шкіл еускальтегі (буквально, "баскотек", влаштованих за зразком ізраїльських шкіл "ульпан". Найбільшою кількість слухачів цих баскотек була 1987 року: 77 тисяч осіб, проте й надалі вона залишається вискою. Враховуючи і шкільну освіту, можна сказати, що практично щороку кожен п'ятий баск сумлінно вдосконалює свої мовні навички на курсах (денних, вечірніх, літніх) або в школі. Особливе просвітнє завдання еускальтек та ікастол полягає у відновленні мови на теренах, де вона була повністю втрачена. Курсами для початківців опікується переважно НАВЕ, створена 1981 року офіційна освітня організація, орієнтована на двомовне викладання баскійської. Чимало як етнічних басків, так і іноземців освоїли баскійську мову на рівні, достатньому для практичного спілкування, започаткувавши феномен "нових басків" (euskaldun berrilak), про поповнювання лав яких і дбає НАВЕ (Helduen Alfabetatze Berreuskalduntzеrako Erakundea, що можна перекласти як "Організація сприяння мовній освіті нових басків"). Більш підготовані "квазі-баскомовні" слухачі вдосконалюють свої знання на мовних курсах уже згаданої АЕК, легалізованої в Баскійській автономії й орієнтованої на одномовне викладання. Природним чином молодь, яка навчається в цих баскотеках, знайомлячись тут, закладає нові, вже баскомовні сім'ї. Така самовіддана, а з іншого боку – добре спланована робота не могла не дати плодів. Регулярні переписи населення Баскійської автономії говорять про істотні зміни соціолінгвістичної ситуації: кількість і відсоток баскомовних громадян безупинно зростає, разом з "квазі-баскомовними" вони становили 1986 р. вже половину населення Басконії, тоді як у 1981 році – ледь третину. Серед інших корінних народів землі – від бретонців і валійців до євреїв Ізраїлю, від готгентотів і курдів до чукчів, від аборигенів Австралії до індіанців Америки та Японії айнів – баски історичним досвідом боротьби за мову та громадянські права сприяли формуванню світової громадської думки щодо постановки проблеми виживання корінних народів у сучасному світі. Під останнім терміном сучасне міжнародне право розуміє давні, унікальні й водночас бездержавні народи, які перебувають у політичній залежності від держав інших, прийшлих народів, щоденно зазнаючи кривд, утисків, а часом і насильства у соціальній, економічній і культурній сферах, в ідеології та релігії. За даними лінгвістики, число мов таких корінних народів перевищує 2000, але говорить ними менше 4% населення земної кулі. Юридичні стосунки сучасних держав з цим живим минулим людства ще далекі до врегулювання, але заявка на цивілізованість таке врегулювання передбачає. То ж не випадково ООН проголосила період з 10 грудня 1994 р. до 10 грудня 2004 року Десятиріччям корінних народів землі. "Країна Басків витримала всі випробування історії й зуміла зберегти власну історію, нехай і скромну, але дивовижно невтомну. Обличчям нашої бурхливої історії завжди була на диво різноманітна у своєму розвитку баскійська мова, якої вірою і правдою дотримувався наш народ" (Інчаусті, с.212). У травні 1996 р. відомий громадський діяч, депутат парламенту Країни Басків проф. Шаб'єр Кітана сказав авторові цієї статті такі слова: ''3 року в рік беручи участь у приймальних іспитах до Баскійського університету, я з прикрістю бачив, що баскомовні екзаменаційні твори помітно слабші за іспаномовні. А оце ось восени на власні очі побачив протилежне: торішні баскомовні вступники написали загалом твори свіжіші, глибші й яскравіші. Бо це ж якраз те покоління, яке виросло за часів автономії, це продукт нового соціомовного середовища. Тут вам втілена концентрація внеску преси, ЗМК та видавництв, незримої, але відчутної присутності державних гарантій цій культурі... Від баскомовних ясел через баскомовні дитячі садки і школи по вищу освіту прийшла, нарешті, молодь, яка часто знає мову досконаліше від своїх батьків. На часі – радіти цим свіжим пагінцям на старому древі; кому, як не нам, пишатися його молодим цвітом!" Хочеться вірити у прадавню казку зі щасливим кінцем: "Країна басків витримала всі випробування часу та зуміла зберегти власну історію, нехай і скромну, але дивовижно невтомну. Обличчям цієї окремої історії завжди була на диво різноманітна у своєму розвитку баскійська мова, яку її народ вірою-правдою зберігав день удень і таки зберіг". джерело: www.cdrp.iatp.org.ua/material/geopolitics/baski.html