З моменту революції й до усвідомлення можливості творити власний геополітичний простір в українському суспільстві минуло декілька етапів. Спочатку все, що стосувалося не тільки третього шляху між ЄС і Митним Союзом, а й самостійної політики в цілому, записувалося в розряд анти-ЄСівських пасток Кремля, який вдало використовує максималістів і “націоналістичних провокаторів” для виправдання своєї військової агресії. З поправкою на об'єктивно критичну для держави ситуацію, в термінах психопатології усе одно напрошується порівняння зі звуженим, зокрема, сутінковим станом колективної свідомості, що хворобливо зосередилась на опозиції “ЄС vs. Росія”.
Розчарування в ЄС і США, чия “стурбованість”, а то й пряме сприяння Кремлю в Мінську, як виявилося, не мають під собою ніякого “хитрого плану”, зумовило більшу відкритість до альтернатив ЄС. При цьому звинувачення в “кремлефілії” на адресу прихильників Балто-Чорноморського Союзу, в тому числі з не менш клінічними погрозами звернутися до СБУ для перевірки їхньої лояльності державі, звучали до останнього. Тобто до того часу, як цю ідею запустив у міжнародне середовище Президент Польщі Анджей Дуда, внаслідок чого політексперти раптом зрозуміли, що цей проект також проєвропейський і є щитом проти агресії РФ, утворений країнами, які безпосередньо зацікавлені у розбудові регіональної безпеки.
Тоді ж маси почали сором'язливо припускати, що Україна, в принципі, теж може проявляти геополітичну ініціативу й навіть претендувати на лідерство у балто-чорноморському партнерстві. Миттєво пригадали, що не лише поляк Юзеф Пілсудський розробляв східно- й центральноєвропейську унію “Міжмор'я” (Інтермаріум) в якості переконливої противаги до Росії, а й українець Юрій Липа пропонував союз за віссю шляху “із варяг у греки”, відводячи провідну роль у ньому Україні.
Звичайно, спротив альтернативним до ЄС проектам на вищих рівнях цілком свідомий і керований, адже важливість Балто-Чорноморського Союзу продиктована не тільки міркуваннями регіональної безпеки, а й принциповим фактом культурно-історичної осібності Східної і частково Центральної Європи, яким є що втрачати в разі повноцінного виконання вимог ЄС. На цьому тлі зовсім не випадковий виграш консервативних сил на виборах у Польщі, де жодна з крупних лівих партій не пройшла до парламенту. І це вже другий приклад того, як сусідня Польща змішує карти лобістам євроатлантизму в Україні, що намагаються поставити знак рівності між націоналістами й “агентами Кремля”: на відміну від західноєвропейських правих партій, польські консерватори позбавлені симпатій до РФ та євразійців.
Саме за БЧС – майбутнє не лише проукраїнської, а й справді європейської Європи без необільшовизму та його “консервативних” друзів.
Джерело: azov.press/ukr